Текст книги "На дні"

Автор книги: Іван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

IV

– А отсей жидик, – сказав дід по хвилевій мовчанці, вказуючи ногою на сплячого на його ліжку чорноголового хлопака, – то таки тутешній. Се, бачу, з тих «кішінькових майстрів». Не знаю, нащо єго ту держать та й на яке. А сидить уже також зо дві неділі. Чи як, Митре?

– А, от завтра акурат дві неділі, – присвідчив Митро.

– Не знати, що з ним буде, бо ще єго ані разу не кликали «на протоку».

– Ані разу не кликали – за дві неділі?! – скрикнув Андрій.

– Таки що не кликали. Сидить та й сидить, і пес за ним не гавкне, а пану інспекторові не квапно ся діє… Ну, а он той другий – то наш ґазда, той уже ту зимує.

– Котрий, другий? – запитав Андрій, не видячи нікого більше.

– А тут у нас є ще оден «бургер». А встань-но ти, – легаре! Рушся з місця, гнилице!

За тим дідовим покликом заворушилося щось у зовсім темнім куті поконець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна піднялася страшна, немов не з сього світа, проява. Се був парубок літ коло 24, середнього росту, широколиций, з плоским, узад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим покудовченим волоссям, котре надавало ще страшніший вираз його і так страшному та дикому лицю. Очі його, великі і нерухливі, світилися мертвим, скляним блиском, блиском вогкого, гнилого порохна, яріючого серед потемків. Краска лиця так, як і у всіх жильців сеї нори, була якась земляна, тільки що у сього нещасливого лице, очевидячки, віддавна не було мите і бруд корою стояв на його висках. Він був, впрочім, майже зовсім голий, бо годі було назвати одежею сорочку, з котрої мав на собі тільки й усього, що ковнір, рукави і подовжну шмату, звисаючу долі плечима аж до пояса. Більше на нім не було нічого. Андрій аж затрясся з жалю і обридження, побачивши тоту до крайності занедбану і здичілу людську істоту. Та й не з добра ж вона здичіла! Поглянувши ще раз уважно на сього чоловіка, Андрій побачив, що ноги його були попухлі, мов коновки, і блищали якимось синявим полиском, властивим водяній пухлині. Так само й живіт його був страшно великий і надутий і нагадав Андрієві тих американських динарів, що їдять землю, і котрих рисунки з такими ж страшно надутими животами він колись-то видів. Тільки руки, сильні і здорові, свідчили, що й се людина робуча, хоть не знати, якою нещасливою долею відірвана від праці і вкинена сюди на свою загибель.

– От видите, се наш бургер, а радше Бовдур, – сказав дід, – він Бовдуром прозивався. Він ту ґазда в тій казни, бо ту такий звичай, що хто найдовше в казни сидить, той стає ґаздою. А він ту, богу дякувати, перезимував. Адіть, який відситився! Нівроку єму, красний! Ми єго таки держимо напоказ, чень би го хто купив на заріз. Уже тепер небогато его й годуємо, все лежить та лежить, бо, бачите, він так відситився, що не може добре стояти на ногах. Тілько руками що зарве, то вже єго, – о, в руках ще моцний, ну, але то байка, виросте й з того!..

Всі в казні зареготалися з тих дідових жартів, крім Андрія і Бовдура. Сей остатній усе ще стояв на тім самім місці, де перший раз показався Андрієві, стояв та хитався на своїх грубих, попухлих ногах, – стояв та туманів, немов надумуючися на якийсь смілий учинок, а крізь його напівотворені сині уста видно було затиснені зуби, немов він усю свою смілість збирав, щоби зважитися на задуманий поступок. А очима звільна-звільна ходив по казні, хоть погляд його все спинявся на чоловіці, що лежав горілиць на ліжку і дрімав серед неголосного гомону в казні.

– Він у нас ні на місто не виходить, говорив дальше дід, – ні на роботу не йде; зразу сам не хотів, а тепер хоть би, може, й хотів, то єго не пустять.

– Овва, й сам не хочу! – відозвався хриплим голосом Бовдур. – Дідько їх бери з їх роботою! Хто ми що за ню дасть?

Сказавши те, Бовдур переступив через сплячого на підлозі старого жида, переступив через хлипаючого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпци, підпий його догори, мов перце, напився води, а відтак сягнув дрімаючому мужикові під голову, видобув невеличку череп'яну люльку, вишпортав з неї недокурки продимленого тютюну, т. зв. «багу», всипав її собі в рот і звільна почав румегати, спльовуючи час від часу якусь чорну мазь, котра ліпилася по стінах і по підлозі. Сповнивши те сміле діло, він аж відітхнув легше, став посеред казні і махнув рукою:

– Отже, не піду їм на роботу! Чорта лисого з'їдять! Радше ту розігниюся, а не піду! – При тих словах він оп'ять плюнув чорною мазею на стіну, саме понад лицем сплячого жида.

– А за що ж тебе ту держать так довго? – спитав тремтячим голосом Андрій. Бовдур видивився на нього якось дико, немов Андрій тим питанням вразив його в дуже болюче та недотике місце.

– Держать, бо держать! – бовкнув він, а дальше додав: – Хотять м'я вести цюпасом до того села, де я родився, а я кажу – Я не родився ні в якім селі. – А де ж ти родився? – Я родився в дорозі. – Ну, а на чиїм же грунті та дорога? – Тота дорога на нічиїм грунті, бо й сама не має грунту: я родився на воді, як моя мати поромом через Дністер перевозилася. – А де ж той пором? – Певно, з водою поплив, бо у мене за пазухою єго певне нема. – Ну, а де ж ти хрестився? – Я того не тямлю, – ідіть спитайте тих, що м'я до хресту держали, щастя-долю відобрали. – Ну, а де ж ти ховався! – Межи лихими людьми. – Але в котрім селі? – Та вони в кождім лихі! – От такий був мій протокул. Більше не питали нічого, а лиш казали завести сюда, та й ту, богу дякувати, заперли, як запечатали, і вже більше не докучають ніякими такими дурними питаннями.

Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого жида і втонув у своїм куті, накривши ноги якимось підраним мішком.

Андрієві ще страшніше стало, коли почув оповідання Бовдура. І що ж дало життя сьому чоловікові? Які тепер мусять бути його спомини, які надії? Він трібував сам ставитися думкою в те безросвітне положення і чув, що мислі його мішаються, що він швидко задушився би в тій страшній безодні. Конечно, роздразнена Андрієва уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки, забитого і затоптаного відмалечку людською погордою, не зазнавшого на своїм віку ні радощів, ні щирості, ні любові. А тимчасом воно було хоть і правда, та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любові, були й у нього товариші щирі, такі ж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, – ну, та все се тепер припало густою верствою здичіння і забуття, і думка його, мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість, ні в прийдість. А панам «інспекторам» не квапно діялось випускати його, – тож і сидів Бовдур, забутий богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало його на світі, набираючи з упадком сил чимраз більше відрази до праці.

– То він жиє самим хлібом? – спитав Андрій у діда.

– Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Та й то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр[ейцарів], то возьме его перед себе та й зараз і з'їсть увесь дочиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить отсего дурного бойчука, щоби ему вечером дав кусень хліба, – розумівся, на вічне віддання…

– Ну, і він ніколи не виходить із сеї цюпи?

– Ні, відколи я ту, то ще я єго не видів надворі. Не знаю, як уперед. Бовдуре, ти вперед виходив декуди?

Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів – Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протокулу.

– Ну, як він тут перетримав зиму в сім адамовім убранню, то я вже ціло не знаю, – сказав дід. – То як мене привели, то були вже тоті остатні морози. Приходжу сюди, – студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казни, лежить у тім самім куті, де тепер, і тим самим мішком накритий. Увесь посинів, як боз, а не каже нічого. Я походив троха, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я та й кричу: «Ей, – кричу, – люди, таже я не син божий, за що ви мене так мучите? То лиш сина божого так фарисеї мучили, як ви мене мучите!» Та вони троха на мене погаркали, а далі взяли та й затопили в печи про славу, то ми троха відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.

– А поки вас не було, то не топили? – спитав Андрій, здригуючись, немов від морозу.

– Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко, коли їм схотілося.

– Ба, а ти чому не допоминався? – спитав його Андрій.

– Ага, не дономинався! сердито відбуркнув Бовдур. Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.

– Ти сам був! – аж скрикнув з зачудування Андрій. – І довго ж ти сам був?

– Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другої казні давали, мені на збитки.

– Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?

– Е, ще чого не стало. Доктор! А докторови ту хто що дасть! – сказав з гіркою насмішкою дід.

– Ба, таже, бачу, є припис, щоби доктор щодня, або бодай щотижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.

– Може й є де такий припис, ало у нас у Дрогобичі нема! Та й що нам до приписів! Ми собі самі свої пани!

– То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?

– Таки ніколи й не приходить та й годі.

V

В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці та й Бовдур, підперши голову на локоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий жид почав розпитувати Андрія зразу по-жидівськи, а відтак по-руськи, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:

– І яка мене-е лиха доленька несла-а до сего Дрого-обича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві або купити за тих нужде-енних п'ять шісток, що-м за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и додому-у-у!..

– Також ґазда! – жартував дід. – Робив день у Бориславі, заробив п'ять шісток, а нині, при святі, вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на Великдень! Штанці нічого, – лекше йти, як на чоловіці того полотнища небогато телімбаєся. А гуня також празнична, – поли хотів підкасати, але, відай, через помилку повіддирав. А може, де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікови годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив, і від добрих приятелів утік! А ту скоро йно показався, став коло косцьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне вашеці, просимо до покоїв!

Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.

– Діточки-и мої, – голосив він, – що там з вами станеся?..

Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таже вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну додому!

– О, далеке ще тото завтра! – сказав чорноголовий жидок. – Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!

– От би-с мовчав та не різав мене без ножа! – скрикнув чоловік і, знов похиливши голову, захлипав, мов дитина.

– Та ні, – сказав він по хвилі рішучо, – вони мене мусять нині випустити. Що я їм винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За що ж мене можуть держати?.. – Із тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до забитої візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіні, проходячи сіньми поліціяни.

– Діду Паньку! – обізвався тимчасом селянин, що лежав горілиць на ліжку, – діду Паньку, чи не ви то вибрали мені з файки решту тютюну?

– Ні, не я, – відповів дід, – там у вас інший гість був.

– Хто такий? – спитав селянин, грізно насупивши густі, чорні брови.

– А от наш «бургер»! Адіть, ще гризе мачку.

Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чапів Бовдур, а відтак, не кажучи й слова, підійшов ід Бовдурові і затиснутим кулаком ударив його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.

– Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєї праці!

Замість відповіді Бовдур ногою щосили копнув селянина в живіт, хоть сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.

– А грім же би тебе розбив! – крикнув він. – То ти ще так мені платиш за моє добро?

– Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свиноїде! – крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючись на ноги. – То ти би за пушку недокурків чоловікові голову провалив.

– І око би-м вибрав за своє! – відказав селянин. – Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого, певно, не рушу!

– Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А най-но лишень обернуся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!

Замість відповіді селянин замахнувся кулаком на Бовдура.

– Та що, жаль тобі тої мачки? – сказав той, понуро глядячи йому в лице. – На, маєш, коли тя так за нею зуб болить! – І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегризену мачку селянинові в лице.

Потік чорний вонючий плин по лиці, по бороді, потік на сорочку, долі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся. Митро, тремтячи, скулився на своїм петеку, боячись бійки.

– Ну, що ж ти мені наробив? Що ж ти, псе, за toto варт? – прохрпипів селянин здавленим з лютості голосом, підступаючи з куланами до Бовдура.

– Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! – відповів понуро Бовдур і, не чекаючи зачіпки, ждюхнув селянина коліном у живіт так сильно, що той йойкнув, захитався і, як довгий, гепнув на підлогу. Зчинивши теє, Бовдур знов спокійно ляг у свій кут, не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.

– Се у нас «старший польовий», скавав жартом дід Панько до Андрія, – він пильнує, свого, як ока в голові, і все ладиться виймити тому Бовдурові око, але якось ше досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю бати – око!

– А ви відки, газдо? – спитав Андрій селянина, але той, сапаючи гнівно, знов уже лежав на постелі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрієвого запитання.

– Вони з Дорожова, – заговорив знов смішками дід Панько. – То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє і так уже на тім помішалися, що наостанку ніхто не знає, що моє, а що твоє.

– От би-с, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! – буркнув на нього дорожівський.

– Ігій на твою голову, – відповів, сміючись, дід Панько, – і то тобі завкридно, ненажиро! Таже то чень не твоє, що я заговорю!.. От і єго, грішного, – говорив дальше дід Андрієві, – заперли також за «моє» та «твоє»: десь, у якогось жидика, купив шкіру за 30 крейцерів, а шкіра вартувала з півтора ринського. То жидик 30 кр[ейцарів] у руки та втеки, а його, наймита божого, жиди в руки та [до] Іванової хати!..

Дід знову засміявся, а з ним і Митро та чорноголовий жидик, котрого дід назвав був «кішіньковим майстром». Дорожівський не обзивався більше, тільки сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти де-небудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, лежачими на землі, хоть і так не міг зробити більше п'яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського життя, що разом, мов з відра, жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь сорокатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зопсуття, окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільності, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле се людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими, ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.

А там, за стінами сеї поганої кліті, на подвір'ю, залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами, реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в «кікса». Досередини чути було удари палестри о «кічку», чути було сміхи та спори, крик якихось жидів, переймлених на дорозі враз із стадом волів та загнаних на комунальне подвір'я. Чути було скрип залізної димавки, котрою хтось димав воду з керниці. Але більше не було чути нічого і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.

– Не знати, чи хоть вечір швидко буде, – сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. – А ви, пане, – спитав він Андрія, – не курите?

– Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися!

– Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох оту, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, – то ліпше купувати, ніж пачки.

Тимчасом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках трохи догори і виглянув надвір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і, мов опарений, пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.

– А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? – почувся знадвору крик капрала, котрий, переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них щомоці тріпачкою. Охнув Митро, випрямився і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: «Вже швидко сонячько зайде!» А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.

VI

Забряжчала своїм тоненьким брязкотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.

– Андрій Темера! До пана інспектора! – крикнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.

В казні по його виході на хвилю стихло.

– Якийсь уцтивий панок, бідачисько, – сказав дід Панько.

– От якийсь нероба та волоцюга, – буркнув під носом дорожівський газда. – Уцтивих панків не водять цюпасом!

– А уцтивих дорожівських газдів водять? – спитав гризько Митро.

– І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би-с мовчав та дихав! – крикнув на нього дорожівський гнівно.

Знов тихо стало, тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п'ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.

Знов брязнула колодка, відхилилися дворі і впустили Андрія з пальтом, перевішеним через руку.

– А що сказали? – спитало разом кілька голосів.

– Нічого, – відповів сумно Андрій. – Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. – Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своїх паперів і, може, декому з них попри власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був, може, на таке ж довге чекання, як і вони, – що тим словом, так, як і вони, відорваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вольного, хорошого світа і заточений тут, в сесь гидкий льох, на дію суспільної неволі!..

Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і, підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко: – Митре, дай хліба!

– А смоли єму горячої дай, не хліба! – сказав дорожівський.

Але Бовдур не слухав сеї любезної перестороги і, підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз – Митре, дай хліба!

– Та коли-бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.

– Давай хліба! – налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.

– Та кажу тобі, що й у мене самого мало.

– Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден!

– Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! – сказав дід Панько.

– Мовчи, стара торбо! – відгаркнув Бовдур і знов до Митра: – Чуєш, чи ні, давай хліба!

Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик, він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою. – Ти, гнилобока помано, – крикнув він до Бовдура, – ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти, безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви дорешти не розточать!

І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.

– Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в горячку! – воркотів крізь зуби Бовдур.

– Тебе самого най у зимницю трутить! – відрізав дід Панько. – Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: «Митре, хліба давай!».

– А так, так мені ся хоче, що мені зробиш! – упирався Бовдур.

– А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!..

Андрієві страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдурові, кажучи: – Ну, на та повечеряй, колись голоден. Се ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!

– Е, пане, – сказав дід Панько, – нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.

– Ні, ні, не зголоднію, – відказав Андрій, – а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.

– А маєте хоть за що післати?

– Е, є. Маю з собою п'ятдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я їхав; прийдеся з тих грошей дещо троха минути, хоть вони, правду кажучи, по мої.

– Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, – сказав дід Панько.

А тимчасом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку, – так скривилося ціле Бовдурове лице, ТАКИЙ ЯКИЙСЬ ДИКИЙ, неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, – се годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на це ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, – тільки чути було глухе цямкання уст, жвякаючих сухий хліб.

– Господи, різні люди бувають на світі! – почав балакати дід Панько. – Оден би, як-от наш дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший, хоть сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі, але й цілі села. Декуди в селі, то нарід жреся, б'єся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, – одним словом, пекло їсне. Ні там діда обдарують, ні подорожного приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим «своїм» убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди жиють, як браття, згідно, приязно… Сварок там, ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує, і грішми, і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожного прийме, нагодує, – ну, і якось, прото, не бідніють – жиють і мають, і дітям своїм лишають. То вже о тім, хто-як-хто, а я добре знаю, хоть небогато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди, по Підгір'ю, нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.

– Бо, може, там бідніший? – сказав Андрій.

– Та воно господь знає як, – відповів дід. – Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і грунти ліпші, і ґазди є богатші, а тілько якась така згрижа межи народом, таке вороговання, що крий боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоть що то, а уткне в руку.

Тимчасом надворі вечоріло. Сонічко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і покликали до молитви.

– Ну, час нам лягати спати, – сказав по молитві дід. – Тілько не знаю, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий, каліка…

– Ні, ні, не треба, – перебив його Андрій. – Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду сю ніч на ногах, а відтак побачимо, що бог дасть.

– Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, – відказав дід. – От би ви, дорожівський, відступили своє місце паничеви!

– У нас нема для паничів місця, – відворкнув дорожівський. – Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежить під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди!

Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав і ще раз просив діда Панька не клопотатися ним, вій уже собі якось порадить…

Аж тут Митро сіпнув його за полу і прошептав:

– Ви, пане, тепер ще троха ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пущю на своє місце.

– Добре, братчику, біг заплать тобі, – сказав Андрій. – На, маєш тут моє пальто, накрийся, бо вночі холодно, а мені воно, хоть легке, а вже зачинає важити на руці.

Всі полягали, хто роздягаючись, а хто й ні, – лиш Андрій, широко витріщаючи очі, щоби не завадити о що-небудь серед густої пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казні, мірно стукаючи черевиками о мокрий асфальтовий поміст.