Текст книги "Українські гумористи та штукарі"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

III

От літній ясний день. Неділя. Антін іде до церкви на службу божу. Він ходить до церкви щонеділі, щопразника, бо любить співати на криласі. На криласі він стає не під стіною на почесному місці попліч з дяком, а поперед усіх співаків, в передньому кутку на показному місці, щоб і себе показати, і зиркать частенько в бабинець. Він убрався гарно; його постать настояще схожа на постать сільського шляхтича або багатого селянина. На йому жупан з синього тонкого сукна. Стан оповитий зеленим новим поясом; чоботи пасові, на колодочках, з блискучими халявами до колін. Шия зав’язана чорною хусточкою. Викладчастий комір сорочки спускається на груди, як у шляхтичів. По своєму убранні він більше схожий на парубка з заможної сім’ї, ніж на панка. Убрання його показує його демократичну направу само по собі тільки в убранні, але він і справді демократ по своїй вдачі, його тягне до мужиків, він горнеться до мас, до народу. Антін правдива супротилежність пана Зануди, гордого своїм дворянством та своїм шляхетським родом. Антін зачісує волосся вгору, одкидаючи його на середину голови. Лоб його білий, блискучий, згористий, вганяється клином в темнувате волосся. Тім’я в його високе й трохи гостре зверху. Густі вуса, колючі й шерсткі, як щетина, коротко обстрижені. Антін голився, не запускав бороди, і ще й тепер навіть, запустивши бороду, підстригає її коротенько.

На криласі повно півчих. В кутку, на першому місці, стоїть дяк Степан Ілліч, вже доходжалий чоловік, кудлатий та пелехатий; він співає, доконче підперши лівою долонею щоку й нахиливши голову, неначе він напрямлює свій густий бас у рукав. Поруч з ним стоїть старий Терешко, що прослужив у москалях за часів Миколая І 25 рік. Терешко не то хрипить, не то шипить, не то дзижчить: випускає з горла щось схоже на дренчання розбитого казана. Коло його Іван Михалчевський потягує сипким здоровим баритоном. Олександр, як наймолодший на криласі, повинен вдавати, по думці дяка Степана, найтоншого дисканта, і Олександр пищить фальцетом, як порося в тину. Хор загалом нагадує бренькаючі й дзвенячі Томкові цимбали й міфічні гусла-самограни. І на фоні того шипучого, гудючого й бреньчачого акомпаніменту в’ється чудовий тенор Антонів, високий, дужий і вкупі з тим м’який, як оксамит, співучий, як флейта. Антін зовсім покриває своїм здоровим голосом ті цимбали й гусла-самограни. Його тільки й чути на всю церкву, чути навіть за Россю на горі; а усей хор шипить та хрипить, неначе десь далеко, десь за скелями над Россю. Широкий та надзвичайно високий Антонів голос, його сила й м’якість були б красою усякої сцени, а найбільше в комічних п’єсах. Навіть в його співанні в церкві примітне комічний сутінок у голосі, бо в співі нема й сліду церковного сутінку мелодій. В йому чути бравість, безжурність, чуть щось молодецьке, чути веселість, жвавість, бадьористість навіть у смутних або поважних церковних мотивах. Він співає в церкві трохи на парубоцький зразець, як часом парубок десь виспівує за річкою сам один, вертаючись з вечорниць. В його співанні в церкві чогось ніби чуєш і пригадуєш мотиви уподобних йому пісень. Здається, він от-от зверне з “Господи помилуй” на “Сім день конопель, а ячменю – три дні”.

Антін співає, й скоса все зиркає в бабинець, та зорить блискучими зіньками по дівчатах. А бабинець літом цвіте, як квітник, і карими очима, і чорними бровами, і стрічками та квітками, і червоними намистами. Є на що подивитись і звеселить очі й душу. Антін все було поглядає на красуню Олену. Але на стеблівському небокрузі зійшла нова зоря: то була приблуда з якогось села, Олександра, делікатна, русява, з тонким обвідом лиця, з карими задумливими очима. Олександра стала на роботу в суконній фабриці. Вона трошечки, ледве примітне шкутильгала, її права нога була трошечки вивихнута в кісточці; але зате вираз її лиця був дуже симпатичний. Карі ясні очі були розумні, наче думаючі, як це часто буває в калікуватих людей, котрі змалку звикли вдумуватись й задумуваться. Олександра неначе туманом заслонила для Антона чорнобриву Олену. Антонові почали сміятись цією Олександрою, але Антін начебто не вважав на неї, ще й продражнив ту Олександру приблудою, кривуцою та кульгою і неначебто зовсім не цікавився нею. Смійтесь, мов, а мені байдужісінько за неї.

– Ото знайшли ким сміяться мені – якоюсь кривуцою. От якби її спарувать з кривим Коркішкою Гнатом, так була б саме пара: він направо шкутильгає, а вона наліво. Саме доладу! Є в мене своя Мелегерія Султанівна, дочка самого султана турецького. Живе вона в кришталевих покоях, спить на золотому ліжку, їсть золоті галушки. Ото так моя! А то вигадали якусь кривуцу. – так одбивався Антін жартами, але дівчата висміяли йому очі тією кривуцою.

На цю кривуцу найчастіше поглядав Антін з криласа.

В церкву входить пан Зануда, зачесаний, прилизаний, в новім убранні. На йому рожево-рябенькі вузенькі штанці й коротенький дешевенький сіртучок, але модний, куценький. Пан Зануда простує до царських врат, стає поперед усіх людей і б’є три поклони, стаючи коліньми на східець солії. Його куценький сіртучок за кожним поклоном лізе вгору на стан, і чесній громаді ніяково дивитись. Передні люде спускають очі додолу. Малі хлопці осміхаються й переглядаються. Зануда гордовито випрямлюється на ввесь свій зріст, неначе на його “персах” висіли ті “мегдалі” та “регалі”, котрими були обвішані груди його батька бригадира, як любив часто говорити та чваниться пан Зануда. Він швидким махом пригладжує долонями, як було каже Антін, свої пейси, йде просто в олтар і стає трохи не рядом з священиком. Антін з криласа бачить ті Занудині миги й тріпає й собі по висках наперемінку то однією, то другою долонею. В бабинці Антонові жести вже примітили дівчата. Дівчата й молодиці осміхаються крадькома, а благочестива й сердита баба Марта чварувато супить брови й їсть очима Антона.

Служба божа скінчилась. Сотні ніг зашаруділи й зачовгали чобітьми по помості. З церкви неначе полився народ через двері. З крутої гори, на котрій стоїть церква, потекла неначе жива річка. От вона дотекла до гатки, далі до ятки коло порона й виливається на порон. Порон стає повнісінький людей. Натовп мальовничий од ясних квітчастих та пістрявих уборів. Поронщик розмотує вірьовку з причалу. Порон вже одчалюе, одходить вже сливе на сажень. Антін опізнився, десь загаявся. Він добігає до порона, розганяється з усієї сили й перескакує на порон. Його круглувата постать з підобганими на льоту ногами майнула над водою, як летючий м’яч, і неначе впала на порон.

На пороні дівчата стовпились спереду, напоготові поперед усіх людей скочить з порона на супротилежний берег. Молодиці й баби стоять по правій руці. Чоловіки й парубки стають густим рядком коло кодоли й тягнуть кодолу порона. Коло кодоли не видно ні однієї молодої молодиці. Жінки ніколи не тягнуть порона, коли на пороні є чоловіки. Коло кодоли чорніє густий рядок чорних смушевих шапок, неначе рядок чорних птиць обсів кодолу. Чоловіки ледве доторкуються руками до кодоли. Порон плине по воді, як селезень, плавко, швидко. Проти чоловіків стоїть купа молодиць в квітчастих хустках на голові, баби в білих намітках. Спереду дівчата, як мак процвітає, усі в квітках, стрічках, в зелених, червоних квітчастих горсетах без рукавів. Рукави сорочок чудово повишивані. Порон з мальовничим квітчастим натовпом швидко, хутко лине по тихій воді, ніби кошик, повний усяких квіток, пущений на воду. Небо чудове, ясно-синє, як бірюза. Круті гори понад берегами неначе вкриті зеленими килимами. Високі стрімкі, як стіни, скелі коло церкви дивляться в воду й одкидаються ясно в воді. Верби та лози над водою ніби дрімають в теплому мареві. Вранішнє сонце ясно освічує картину. Щось радісне, празникове неначе розлите в самому гарячому тихому повітрі, в проміннях сонця.

Антін веселий, його надихає й ожвавлює веселий натовп. Порон для його готовісінька сцена з глядачами. Але з дівчатами та молодицями йому не личить жартувати в цьому місці: на пороні стоять батьки, чоловіки. На цей раз Антін націляє свої жарти на безоборонних бабів.

Серед порона стоїть баба Струлиха, стара-престара, суха, як опеньок. Коло неї онуки. Однією рукою вона держить за ручку маленьку онучку, другою спирається на палицю. Спина бабина зігнулась; голова похилилась униз; очі каламутні, неначе змертвілі. Підборіддя її підв’язане білою хусточкою, складеною навхрест. Два угли хусточки теліпаються: вона підв’язала вид, бо в неї боліло в горлі. Струлиха тиха, плохенька, як плоха курка, смирна, як ягня.

– А чого це в вас, бабо, біла борода виросла? Була, була баба, а це з баби став на старість дід, – обертається Антін до Струлихи.

Баба Струлиха сміється, цебто робить якусь гримасу, схожу на сміх.

– А коли ж, бабо, мені до вас старостів слати? чи в М’ясниці, чи нехай вже в петрівку? – чепляється до баби Антін.

– Е-с-с-с! – пускає баба беззубим ротом якийсь звук, нагадуючий мекання ягняти.

– Струлиха петрівчана молода, – обзивається коло кодоли один дядько. – Шли, Антоне, старостів до баби перед Петром: буде саме й в добрий час.

– А не дасте ж часом, бабо, мені гарбуза? – питає Антін.

– Е-с-с-с! А бодай тебе бог любив та добрі люде! – шамкає баба з-під білої бороди.

– А скриня ж у вас не порожня? га? А рушники вже напрядені? – питає Антін.

– Е-с-с-с! А бодай тебе миша вбрикнула! А щоб тобі курка на ногу настоптала! – шамкає баба лайку, схожу не то на молитву, не то на замовління од слабості та болісті.

Антін бачить, що з такого креміня не викреше вогню для своїх жартів, бо вогонь у йому погас зовсім. Він дає покій беззубій Струлисі й напрямлює своє кресало на зубату бабу Зіньку.

Баба Зінька висока, тонка, як безлистий соняшник-стоян, з маленькими тонкими руками, з тоненькою гусячою шиєю. Вона удова, ще не зовсім стара й дуже не любить, як дівчата й хлопці звуть її бабою. Зінька в білій свиті і в старих полинялих жовтих чоботях: це знак кокецтва та пишання. Зінька весела, говорюча, любить пожартувать, посміятись. Вона слабка на серце. В неї не то що слабість, а просто-таки хвороба – молоді паничі, котрих є багацько і в сахарні, і в суконній фабриці, і в питлі.

– Нічого в світі так не люблю, як паничів, – не раз було каже щира Зінька навіть прилюдно. – Аджеж я стала на роботу в сахарні, щоб надивиться на тих капосних паничів. А як де вгляджу панича, то ладна бігти за ним аж на край світу.

Очевидячки, наївна й ласа до хлопців Зінька являла собі свій ідеал чоловічий, свою палку мрію не в свиті та в смушевій шапці, а в сіртуку, в циліндрі, а може, навіть і в фраку, цебто в тому образі, в якому народ, більше темний, ніж Зінька, бачить часом на греблі або в болоті чорта. Зінька зовсім космополітка в цій справі й навіть європейська людина. Селяни продражнили її нехтувальним прізвищем, збільшувальним назвищем – Зіньовать. Якби баба Зіньовать чудом стала мадам Зіньовать, вона б забігла за будлі-яким фраком на теплі води в Баден-Баден, або в Емс, або в той край, де “цітрони стигнуть”.

– Ги-ги-ги! – пускає Антін ноту підробленого, трохи придуркуватого сміху, дивлячись Зіньці просто в самісінькі очі.

– Ги-ги-ги! – обзивається до його сміхом у такий самий тон і Зінька.

– Ги-ги-ги! моя бабо, моя бабко, моя бабочко, моя бабонько, моя бабуню, моя бабусю, моя бабусечко, моя бабунечко, моя бабусенько гарнесенька! – змінює Антін слово “баба” само по собі з отрутною думкою на умі.

– Оце розбабився! Чи не ради святої неділі? Яка я тобі баба? Хіба я тобі пупа різала? – одказує зобижена вже Зінька.

– Моя щебетушечко, моя беззуба цокотушечко! – сокоче далі Антін.

– Та брешеш-бо! В мене ще, хвалить бога, усі зуби в роті, – каже Зінька й зумисне говорить якось з розмахом, зумисне роззявляючи рота та одслоняючи на всю довжину свої тонкі губи, з-під котрих блищить два рядки білих зубів: на, мовляв, та дивись і не бреши.

– Ой, моя ти писаночко рябесенька! Держіть мене, хлопці, бо не видержу далі! Пришлю до тебе сватів, бо ми з тобою паристі! – меле Антін.

– Хіба ми коні, щоб були паристі? Але ж і паристі! ти присадкуватий, низький, як гарбуз, а я висока. Та про мене й присилай! – каже Зіиька й робить щось очима, ніби залицяється.

– Пришлю до тебе сватів у спасівку, а весілля справлятимемо на самого спаса.

– А хто ж шле сватів у спасівку? Схаменися, чоловіче! – каже Зінька. – Чи ти оце знавіснів, чи може й збожеволів?

– А що ж робить? До спасівчаної молодої треба й старостів слати в спасівку, – кидає до баби дратуючу отруту Антін.

– Коли так, то потягнеш од мене гарбуза, – каже зобижена трохи Зінька.

– Ой боже мій, боже! Розженуся та з горя з отієї скелі й шубовсну в Рось. Розступіться лиш, дівчата! – каже Антін, зробивши міну страшного одчаю й насторочившись, щоб нібито розігнаться.

– Чом же ти пак не скакаєш в Рось? – питає Зінька.

– Бо дівчата не пускають: не розступаються, а я знаю, що дівчата не пустять мене топитись. Але як не втоплюся сьогодні в річаній воді, то вже завтра втоплюсь в криничній, – каже Антін до Зіньки.

Серед порона стримить, як віха, ще одна велична постать баби: то стоїть баба Марта, поважна, богобояща, богомільна. Вона висока на зріст, рівна, як стріла, поставна, велична, неначе якась викохана в розкошах панія. Шостий десяток літ не зігнув її рівного стану: самий невпроханий, невблаганий час, здається, боїться баби Марти й не насмілюється придавити бабу своєю важкою рукою. Баба Марта спирається однією рукою на довгу палицю, але більше через те, що вже недобачає. Баба Марта лиха, як сатана, завзятуща, як козак, і горда, навіть прегорда. Це обтілена й обобличчена сільська гординя. На бабі чорна хустка на голові, чорна запаска й чорна нова свита. З-під запаски біліє смугою поділ нової шкарубкої сорочки з рядочком дірочок заволікування. Баба уся якась міцна, ніби витесана з каменя, шерстка та шкарубка. Ради святої неділі вона убрана чисто, в усе нове убрання: баба Марта неначе в своєму бабському мундирі.

– Мій чоловік був москаль, і син в москалях служе, а другий в святій Лаврі за послушника, ставить ченцям самовари й з ченцями за одним столом “п’єть” чай, – не раз було чваниться перед людьми баба Марта. – Я московська жона і московська мати. Я й за границею була.

– Де ж то за границею? – якось раз питаю я в баби Марти.

– А в Глухові! аж за Ніжином! До сина москаля в гості ходила.

Баба Марта, очевидячки, розуміє границю давньої Польщі до Дніпра. Тоді Чернігівщина з Глуховом була для київської людини й справді за границею.

– А як була я раз у Києві та подавала на пошті синові гроші, то той пан, котрий приймав гроші, поговорив зо мною та й каже: “Мабуть, ти не хохлушка; ти, мабуть, руська женщина, бо дуже розумна”, – хвалила баба Марта саму себе.

– Чи й досі ваш син у Лаврі? – раз спитав я в баби Марти.

– Ні, не видержав. Там ченці такі гладкі, як печі. Котрий вийде, то під ним аж поміст двигтить. Того сала на їх, ніби на годованих кабанах; якби котрого заколов, то наклав би з одного дві бодні сала. Самі нічого не роблять, а мого сина заганяли на роботі. Терпів він, терпів та й терпець у його увірвався, і він не видержав: утік з монастиря та й оженився таки в Києві. Взяв таку кралю, чи пані, чи міщанку, що й на папері не змалювать.

Як у баби Марти вгамовувалась гординя, тоді в неї випливала наверх сатира, і з баби Марти виглядав шматочок Гоголя.

Баба Марта дуже войовнича людина: вона безперестану войдується з цілим кутком, а найбільше з своєю невісткою та з своїм сином. Бабина битва ніколи не перестає, бо баба завзятущий, запеклий, невгамований борець. До останнього змагання з невісткою та сином й оповістки їм войни на живоття або на смерть довела бабу зовсім нікчемна річ – проста дерев’яна ложка.

Одного дня невістка золила плаття. Вона витягла з печі розпечений, аж червоний камінь, щоб вкинути його в жлукто, куди вона тільки що вилила золійник окропу. Щоб накотить камінь на лопату, невістка вхопила в нестямці та спохвату ложку в шиї комина й почала тією ложкою нагортать камінь на лопату. Баба Марта кинула оком і зараз впізнала свою ложку. Вона раптом спахнула й сама в одну мить розпеклась незгірше того каменя, котрого невістка вигорнула з печі. Не кажучи й слова, вона видерла з невістчиних рук ложку та лусь її тією ложкою в лоб!

– Навіщо ти зачіпаєш мою ложку? Он глянь! вже й попалила. Бери свою та й вигортай камінь! – крикнула баба Марта і вхопила невістчину ложку та й почала котить нею камінь на лопату.

Зобижена опришкувата невістка й собі спахнула, видерла з бабиних рук свою ложку та трісь бабу Марту по губах!

Баба Марта аж приснула, мов роздратована кішка. Вона кинулась на невістку, тріснула її ополоником по плечах, скинула з неї з голови очіпок, ще й додолу шпурнула. Це був знак найбільшої кривди, найбільшого безчестя, гіршого за все. Збити очіпок з голови в боротьбі й войдуванні та валасанні все одно для молодиць, що одняти полкову корогву з рук хорунжого.

Між бабою та невісткою коло лежанки почалася баталія. Син кинувся на поміч жінці. Баба Марта вхопила кочергу й так зручно орудувала цією гаківницею, що виграла першу битву при лежанці. Одмахуючись кочергою, баба ретирувалась в просторнішу для баталії місцину: стала в кутку коло мисника за помийницею. Невістка й син пішли штурмом на приступ, але баба Марта одбивалася з надзвичайною бадьористістю й виграла другу битву при помийниці. Ворог мусив оступиться. Але після цих бабиних подвигів син з жінкою покинув бабу Марту й перебрався до свого тестя.

Зосталася баба Марта сама на полі битви, прославленому її подвигами, сама, як палець. Невесело їй жити: нема кого лаять. А лаятись бабі страх як хочеться! аж губи трусяться, та нема з ким. Ходить вона по городі та од злості шпурляє палицею на кури та на поросята.

– Нема з ким бабі войдуватись та битись, то вона б’ється з курми та з поросюками, – говорили між собою сусіди, поглядаючи на бабу в городі.

Невважаючи на свою благочестивість і потяг до самотнього життя, баба Марта таки не витерпіла: пішла до сина та невістки, почала запобігати в їх ласки й таки переманила їх до себе. Але незабаром знов вийшла якась спотичка між ними, схожа на переднішу, і діти знов утекли од баби й згодом знов вернулися, неначе вони усі грали в якогось чудного хрещика, переходячи наперемінку з одного житла в друге.

Якби баба Марта якимсь дивом стала “мадам Марта”, тоді давай їй в руки цілий департамент або й два, бо одного для неї було б мало. Якби вона жила в козацькі часи, то може б вона не раз одбилась од татарського нападу й наскоку, правуючи бабським полком, як колись одбилися от татарви ніжинські, а сухоліські козачки од польських жовнірів. Якби вона жила за часів Богдана Хмельницького, вона зроду-звіку не далася б живцем полякам. Сіла б на барило з порохом і сама себе зірвала, як зривали себе навіть вкупі з дітьми молодиці в Буші на Подільщині в час несподіваного лядського нападу. Але настали інші часи, і бабі Марті довелося тільки вигравати битви при Лежанці та при Помийниці.

До цієї-то московської жони й московської матері, вигравшої битву, та ще й не одну, Антін Андрійович не насмілюється приступить з жартами спереду. Він приступає до неї ззаду: стає на одно коліно, складає на грудях руки навхрест і б’є себе ними в груди, але стиха. Він підводить очі вгору до неба. Очі в його солодкі, і він дивиться на бабину спину, як кіт на сало. На його виду, мов на театральній афіші, ніби прездоровими буквами написаний прозірний заголовок Офенбахової оперети “Всі ми жадаємо кохання”, а я більше од усіх! “Покохай! Вмираю”! – як співає Азра султанській дочці в романсі Рубінштейна. “Якби в чоловіка були очі спереду й ззаду, то він бачив би панів, попів, жидів й усякі гади й пернади”, – каже народна приказка. Баба Марта має цей надприродній дар. Од її допитливого ока не сховався через силу здержуваний осміх на устах молодиць. Баба Марта, ніби голова Медузи, обертає в камінь молодиць: вони не наважаться сміятись просто в вічі бабі, а тільки осміхаються устами й очима. Але дівчат не оберне в камінь ні голова Медузи, ні погляд бабиних Мартиних очей. Вони сміються, в рукав, одвертаючи лице вбік. Баба Марта примічає сміх, примічає, що всім чогось ніби ніяково. Вона тоді стямкувала, що треба дивиться потилицею й несподівано раптом обертається. Антін попався.

Але Антін добре тямить, що з бабою Мартою нема жартів, бо в його є мизок (толк) в голові, та ще й неабиякий. Він, як м’яч, підводиться на ноги й одскакує на простір, трошки ширший, ніж довжина бабиної палиці. Антін стає в фрунт по-солдатській, випинається й робить бабі під козирок. Він ніби замер і скам’янів в такій постаті.

– А ти оглашений та неприкаяний! Нема тобі ні празника, ні святої неділі. В святу неділю наважився жартувать. Жартуй, та знай, з ким жартуєш! Я з тобою свиней не пасла. Я стара, а ти ще блазень. В тебе ще на губах молоко не обсохло, – починає напутювать Антона баба Марта. – Я московська жона; в мене син в москалях… я тобі!…

– Ви, бабо, московська жона й московська мати, а я московський генерал! А що? А хто з нас тепер старший? – перебиває бабину нахвалку Антін.

– Ще й од церкви не од’їхали, а цей заводіяка вже загризається та заводиться з людьми. Такий заводіяка, такий загризливий чоловік, що проз його ні пройти, ні проїхати. Он глянь! Задери свою голову та глянь на божий храм! – починає своє напутіння Антонові баба Марта.

Антін важко й лицемірно зітхає, закинувши голову назад і підвівши очі вгору до церкви на скелі. З єлейним виразом Рейнеке-лиса, що вибирається в мандрівку в Рим до святого папи на прощу, він дивиться на стремлячу на горі над високою скелею церкву й, згорнувши руки на грудях, промовляє:

– Ой, грішний я, грішний! “Согрішив: багацько накришив, та не виїв”, – одбивається Антін народною приказкою.

Але порон швидко та прудко лине по воді, неначе качур; проз порон пролинув прудко човник рибалки й трохи не черкнувся об порон боком. Рибалка обперся веслом об порон й одіпхнув човна. От вже й берег недалечко. Високий берег вже ніби біжить до порона; біжать назустріч до порона зелені гори з білими хатками, біжать верби та лози понад берегом Росі. Ближче порон до берега, – і швидше біжать до його назустріч гори та верби, неначе рушаються масою, мов хмари на небі. Ще сливе на сажень порон не дійшов до гатки. Антін розганяється і вмить плиг на гатку! Він обертається лицем до порона, швидко біжить п’ятами назад, дріботить ногами й робить миги рукою, неначебто він розсипає курчатам просо.

– Цюррр! цюру, цюру, цюррр! ціп-ціп-ціп! мої курчаточка! – дзвенить в повітрі цей курячий пронизуватий викрик.

Порон вдарився об гатку й трошки з розгону одскочив. Дівчата, котрі стояли спереду, так і посипались на гатку, прямуючи до Антона. Антін дрібненько та швиденько все біжить п’ятами назад, піднявши жменю вгору нібито з просом і розсипаючи ніби просо перед дівчатами. І зовсім виходить картина, дуже нагадуюча іншу, як курчата з усього двору раптом збігаються до проса, що розсипає для їх хазяйчина жменя.

– Кудкудак! кудкудак! – обертається Антін здалеки до баби Марти й неначебто кидає під ноги жменю проса.

– А ти, недовірку! оглашений! чортова супостать, бісова намога! Намагається та й намагається з своїми жартами! Одже доведеться лаяться з ним і в святу неділю. Дав мені бог таку терпеливість, що я довго терплю, але вже в мене терпець увірвався. Це не людина, а якась чортяча спокуса на людей. От я тобі покажу кудкудак! – гримає баба Марта, махаючи та заміряючись на Антона своїм костуром. – Йди лиш сюди ближче! Ага! боїшся, бо втікаєш од палиці.

– Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете ходити назад п’ятами, а наперед пальцями! – гукає Антін до баби, але на далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках костур таки добре довгий.

Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи недостачу їх життя та вдачі.

Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.

– Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і – часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.

Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.

– Добридень, Хтодю! – каже Антін.

– Доброго здоров’я! – обзивається знехотя й понуро Хтодь.

– Чи твоя пак Секлета вдома? – питає Антін.

– А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? – обзивається понуро Хтодь.

– Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? – знову чепляється Антін.

– Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? – питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.

– А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? – каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. – От ти не знаєш, а я так знаю!

– А де? – питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.

– Та отам в корчмі п’є з москалями, – ще тихіше шепоче Антін.

– Невже! – аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.

– І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.

Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.

– Ламай довшу! – шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві. – Бо добру баталію матимеш з солдатами.

– Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, – аж шипить ревнивий Хтодь.

– Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню! – підбиває Антін, мов той Вельзевул.

– Вб’ю, не помилую! – аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.

Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.

– Де моя Секлета? – кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.

– А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, – обзивається орандар.

– Куди пак вона пішла з москалями? – питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.

– З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, – каже єврей.

– А вона ж тут сьогодні пила? – допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.

– Її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, – каже єврей.

Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Орфея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки “поцілувати замок”, як кажуть селяни в приказці.

Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.

– Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? – кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.

– Коли? – обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.

– А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?

– Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму заглядала, – каже Секлета.

– Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, – оступається мати за Секлету.

– А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш.

– Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! – каже сердито Секлета.

Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.

– Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, – каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.

Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало, несамовитий, розлютований.

Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям, та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів. Між косарями був і Хтодь.

– Антоне, займай лишень постать попліч зо мною, то я тебе буду приганять! – гукає на Антона титар.

Антін брикає до титаря ногою: це в його знак одрікання.

– Коло киктяря (так зве Антін титаря) нечля мені ставати, та й незручно. Стану лиш я кого свого приятеля, коло Хтодя. Господи, як люблю я оцього Хтодя! А! що за гарна людина! Будь, Хтодю, за пригінчого коло мене, бо я таки добре ледащо, а ти господар на всю губу!