Текст книги "Хмари"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Того ж вечора підкотила під дім Воздвиженських одна й друга карета. Звідтіль вилізли архімандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лівими руками, як-то придержують сільські молодиці намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архімандрити ввійшли в залу Воздвиженського, всі гладкі, червонолиці, причесані, облиті пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лівану й Аравії.

Вони сподівалися встрінути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручувані в дрібні локони. Архімандрити посідали в фотелях, на дивані і заговорили енергічними, зовсім не аскетичними голосами. Деякі весело і дуже голосно реготались, ждучи гарних дам і столів, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертівся коло їх, присідав коло ректора та все поглядав на двері. Марта не виходила. Горнична внесла тільки чай і до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пішов в жінчину кімнату. Марта, бліда, як стіна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.

– Та вийди, будь ласка, до гостей!..

– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великі очі блищали. Од неї аж пашіло вогнем! Здається, ніби вона вся стояла в полум'ї з головою.

Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.

– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогінці.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам'яті, десь зслизали з язика.

Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.

Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг... Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кілька разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум'я, як і недавно перед тим.

– Наробила ж ти мені сорому! – сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якіший.

Марта зараз постерегла ту зміну, і полум'я кругом неї поменшало.

– Не бійся! Попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап'ються, й наїдягься.

– Як же я буду після цього дивиться їм в очі?

– Прямісінько й простісінько; подивився в очі, та й годі.

– Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!

– Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.

Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.

– Скільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.

В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.

– Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?

– А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.

– А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!

Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.

– Ой ти, боже мій! – крикнув Воздвиженський і схопився з місця. – До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? – спитав він у Марти, згорнувшії руки й дивлячись їй в вічі.

Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? – спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.

– Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:

– Ти камінь, а не жінка!

Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав... Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.

"Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його... Може, він своїм "Патериком" та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів".

Воздвиженський пішов до флігеля крадькома – жаліться на свою жінку.

Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.

До півночі Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.

Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.

– Як сьогодні погано надворі... – сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.

– Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сів і знов терся та м'явся... Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.

– Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...

Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.

– Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

– Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.

– Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.

Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.

– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелів: "Жена да убоїться свого мужа", – так глаголе святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.

– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?

– Ми люди простіші, а Воздвиженський людина – не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку...

– О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта, осміхнувшись. – Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.

– Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!.. кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!

– Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б'ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.

– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір'я до своєї хати.

Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім'ї й послуханий жінки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.

– І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.

– Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п'ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім'я...

– Ще й більше буде, – перебив її розмову Воздвиженський.

– Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

– Ти розумно говориш, Марго Сидорівно!

– Сухобрусів нерозумних ніколи й не було а Києві! Та й таких ніхто й не запам'ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід... Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки...

– А. Їй, Марто, хіба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок [44]44
  – К о н т р а к т о в и й я р м а р о к – ярмарок, на якому укладалися контракти на оптовий продаж і купівлю промислових виробів, сільськогосподарських продуктів, на продаж, купівлю, оренду поміщицьких маєтків тощо. Виник у XV – XVI ст. у Львові. В 1797 р. переведений до Києва, де відбувався протягом лютого щорічно. В 1927 р. скасований.


[Закрыть] був за квартири заробіток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

– Є там трохи зайвих грошенят, – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маємо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.

– Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, підіймаючи рукою добрий капшук з грішми. І вони посідали любенько вкупці та й почали лічить гроші. Полічили вони всі гроші. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже раді одно одному і, налічивши чималу суму, зовсім помирились того вечора.

– Завтра я сама одвезу гроші до банку, – сказала Марта.

– Про мене, й одвези! – одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.

– Яка шкода, що купецтво зовсім занедбається в нашій фамілії, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

– А справді, велика шкода! Крамарство корисніше, ніж наша наука. Як я завидую, як побачу купчиків за прилавком в магазині! В мене аж руки сверблять, щоб розгоріувать крам та мірять матерії аршином.

І Воздвиженський обперся обома руками сб стіл, як роблять купці за прилавком, почав мірять аршином матерії на повітрі. Всі його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе він стояв і справді в магазині та міряв аршином матерії.

– Правда, Марто Сидорівно, ми тільки дурнісінько сердились?

– А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашій хаті.

Самі руки Мартині налапали гітару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гітару. Самі пальці почали брати веселі акорди, і незабаром гітара задзвеніла в Мартиних руках, аж стіл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав підтягувать голосом.

– Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

Марта почала співать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.

– Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольні.

– А коли ти того хочеш, то й покличмо!

– Бо тоді якось зовсім не випадало! Такий був час... зовсім не добрий...

– Еге! зовсім тоді не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

І довго вони балакали, грали й співали. Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.

– Сестро! чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?

– Невже! – сказала Степанида.

– Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?

– А мій такий, як і був... Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!

– Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз і другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись і ти до свого, та причепись добре!

Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському і як з ним погодилась.

– Треба й на свого філософа тупнуть раз та другий! – сказала Степанида. – А то й мій вдався трохи скупий. На філософські книжки то й гроші є, а як для мене, то й нема! Піду оце таки зараз до його!

При тих словах вона пішла в кабінет до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбігла в кабінет.

– І скажи ти мені, на милость бога! Чи є в світі така безщасна жінка, як я? – так почала Степанида Сидорівна.

Дашкович підвів голову й дивився переляканими очима на свою жінку, витріщивши на неї очі.

– Що з тобою сталось? – спитав він її.

– Що зо мною сталось... Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав мені світ. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженські?

– А як же живуть Воздвиженські? – спитав він у жінки.

– Вони не марнують грошей на не знати які філософські книжки. Та в нас же сім'я! Чи вже ж ти даси в придане дочці оцей філософський хмиз? А Воздвиженські сьогодні одвезли вже гроші в банк. Сестра насправляла собі модної одежі. А ти про мене, молоду, не дбаєш; і сам не вбираєшся по-людській, і мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти ті гроші діваєш? Хіба ж я за те знаю?

Га? Скажи? Скажи?

Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнаціями й сунув в руки жінці.

– На, голубко, тобі гроші! Накупи, про мене, золотих колосків і рож, скільки хочеш, та дай мені спокій, – сказав він і сів знов за стіл.

Степанида побігла з кабінету до сестри лічить гроші.

– А бач! – сказала їй Марта.

– Бачу! – промовила до неї Степанида.

І Дашкович згадав свій давній сон про голубку...

V

Тим часом Сухобрус старівся і впадав у містицизм. Він дуже часто почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної ікони богородиці і натщесерце в неділі і в празники пив почаївську свячену воду. Він мав багацько знайомих ченців у лаврі і на пещерах, заходив до їх в келії, сповідався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку під деревом на печорських горах. В його флігель все частіше навідувались сиві ченці, русяві й чорняві молоді послушники. Дочки й зяті бачили те й страхались тих ченців, щоб вони не порозносили дечого з флігеля на монастир... Сухобрус часто справляв у себе панахиди і все глибше та глибше зачитувався в "Житія святих".

Раз, начитавшись про спокусу од бісів, Сухобрус. ліг спати й прокинувся опівночі дуже переляканий. Тільки що він заплющив очі, а йому уявилось, що хата освітилась, як блискавкою. Вдарив страшний грім, і раптом одчинились двері і всі вікна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчинені двері вступив якийсь святий, а за ним янголи. Він очмарів з дива. Коли придивиться він, аж у того святого курячі ноги, а в янголів крила, наче в кажанків, ще й у всіх ззаду тяглися довгі хвости. Оглянувся він на вікна, аж туди заглядали престрашні голови: цапині, і курячі, й собачі, та всі з цапиними бородами і в німецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотів грім, і всі чорти поперекидались панками з хвостиками й ріжками і почали стрибать навкруги Сухобруса. Дідьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпісля кинулись на Сухобруса й почали його душити.

Прокинувся він блідий, як смерть. Піт лився з його лоба. Він був такий втомлений, ніби й справді гацав по хаті з тими дідьками. Спросоння він так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбігли з світлом і почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; він напився, помазав собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікна й двері. Одна наймичка побігла й збудила Воздвиженського; він прибіг і почав заспокоювать Сухобруса.

Од того часу Сухобрус боявся сам спать і клав у своїй кімнаті одного прикажчика. Зяті й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всі книжки.

Тільки що Сухобрус пішов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флігель і познаходили прездорові книжки "Житій" та "Патерика". Напнувши на плечі бурнуси, вони позабирали ті книжки під пахви й винесли з хати, так що й наймички навіть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самісіньке дно.

Вже не швидко оглядівся Сухобрус за книжками. Після того страшного сну він був втратив смак до їх, але якось зоглядівся – і не знайшов книжок. Він почав питать в наймичок, в прикажчиків, але ті одмахувались руками: казали, що ті книжки їм зовсім ні для чого не потрібні. На зятів, на ченців він не міг і подумать і впевнився, що хтось чи вдень, чи вночі уліз у вікно і покрав усі книжки.

Сухобрус усе ходив та бідкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постеріг, яку вартість мали ті книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку "Житій", він пішов до Сухобруса в флігель.

– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обіруч.

– Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви її достали? До смерті буду молиться за вас богу!

– Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.

– Буду ж я кожного ранку забігать на точок, може, й інші книжки набачу.

– Не бігайте, тату! Нехай вже я сам бігатиму молодшими ногами.

– Спасибі вам, дай вам боже здоров'ячка! – говорив Сухобрус, обнімаючи його й цілуючи.

"Добре діло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флігель мені одному..."

– Степане Івановичу, найму за вас акафіст Братській богородиці.

– Про мене, тату, найміть, тільки не дуже лиш читайте ці книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.

– Еге! смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають... Бо не кожного бог благословить... Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать.

Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то він вже присвятився. Він почав ще частіше їздить в лавру; ще більше ченців і слимаків приходило до його в гості.

Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на їх самих флігель. Марта почала підлещуваться до батька, дуже часто бігала до флігеля і таки не втерпіла: попросила одписать флігель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовниці Воздвиженському флігель, а все, що було в флігелі, і всі гроші, які мав, він звелів розділить пополовині.

Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного місяця він готувався до смерті, говів, сповідався, наймав акафісти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям і часто годував і напував ченців та послушників. Він так вірив в свою добрість, в свою чистоту, що як заслаб, то спокійно дожидав смерті. Всі його думки давно покинули землю. В останній час він линув думкою вже на тім світі, десь в безкрайньому небі. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той світ, ніби безкрає, глибоке, синє небо, де ніби плавали цілі полки прозорих янголів в легеньких ясно-рожевих, золотих і зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дідьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись поліцейськими конторами, повними рогатих і хвостатих дідьків. В надзвичайній красі з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срібла, обсипаною дорогими камінцями, а за тією брамою він неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом і овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли ріки з кришталю в золотих та срібних берегах. Він неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарівничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився світ, як од тисячі сонців. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душі справдішнє почування, навіть після того, як людина прокинеться, той чарівничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонією музики, святих пісень, шуму кришталевих рік. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертні муки, і душа його стривожилась. Він усе брав за руки то дочок, то зятів, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочі. Він усе просив позаслонять вікна. Його голова все одверталась до стіни. Зяті й дочки не одступали од його, поки він і вмер.

Поховали діти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очі й забули про його. Зяті таки зовсім не тужили. А тим часом діти заспівали іншої пісні, як настав час ділиться батьківськими спадками. Ця діляниця вийшла трохи чудна.

В залі Воздвиженського зібрались зяті й дочки і прочитали банківську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флігеля. Тільки що Воздвиженський прочитав, що флігель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблідла, трохи не зомліла і насилу опам'яталась.

– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марти. – То це така твоя добрість? То це ти так направила ще за живоття небіжчика нашого батька, царство йому небесне, вічний покій! Я не знала, що так буде.

– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вічний покій його душі! Я тут і сном, і духом невинна.

– Не знаю, хто й винен. Хіба стіни та вікна винні. Воно пак добре ближче жити, частіше до батька ходить, піддобрюваться, підлещуваться, говорила Степанида Сидорівна, похиливши голову.

– Може, хто піддобрювавсь і підлещувавсь, тільки не я. Чим же я винна, коли бог навів нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.

– Навів бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичів.

– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовині, та й годі! І дім нехай буде пополовині! – сказала Степанида, махнувши рукою і піднявши голос з останньою фразою.

– Так, сестро, буде, як хотів наш батько, легко йому лежать і землю держати! Дім буде наш, бо й стоїть на нашому подвір'ї.

– А я кажу, що не ваш!

– А я кажу, що наш!

– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слів так би і сталось, як вона скаже.

– То надаремна річ. В духовниці не так написано. А рештою поділимось, як в духовниці написано. Я на те пристаю.

– Ще й на те, сестро, не приставай!

– Бо пристаю! Що правда, то не гріх!

– Була колись правда, та заіржавіла.

– Годі тобі домагаться, бо нічого не поможеться, коли в духозииці так написано, – обізвався Дашкович, – що ж маємо діяти, коли так розпорядився небіжчик. Маємо собі опрічнє житло, та й житимемо якось.

– Розпорядились живі, а не мертві, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов і Дашкович.

Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було розділене між ними батьківське добро.

Колись світлий, чистий, веселий Сухобрусів флігель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скрині, в кімнаті, в пекарні, в хижці, в коморі, навіть на горищі, – все те було знесене в залу й кімнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на підлозі, по вікнах. В одному кутку лежали пухові подушки й перина, на столах і на вікнах стояли купи тарілок і всякого посуду. Де колись на вікнах стояли вазони з квітками, там тепер стояли горшки, кострулі, лежали сковороди. На стінах стирчали цвяшки, де колись висіли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усі кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навіть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня. Миші бігали по помості, а мухи покинули хати і своїм гудінням не ворушили мертвої тиші. Все натякало на смерть, скрізь зник дух живоття. Тільки велика картина Ноя з синами стояла на перині і своїм стародавнім сюжетом ще більше натякала на смерть і спустошення.

На те кладовіще, в ту не кімнату, а ніби в комору, що так недавно була світла й очепурена, ввійшли Сухобрусові зяті й дочки. Воздвиженський держав у руці цілий листок паперу, навкруги списаний; там були записані всі небіжчикові речі. Зяті й дочки почали ділиться. Найбільше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньці, згорнув руки й довго дивився на дам, котрі бігали по хатах, підіймали дещо з підлоги, говорили, кричали й махали руками.

Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились та ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.

– Киньмо та ходім обідать! Нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.

– Потривай трошки! ще й зосталось тільки, що подушки та перина, – промовила Марта.

– Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.

Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.

Всі закашляли й затулили носи.

– Як же ми теперечки поділимо постіль? – спитала Марта.

– А так поділимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.

– Е, ні! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

– Е, ні, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м'які подушки.

– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.

– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери дві подушки, а я візьму одну подушку й перину.

– Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, – сказала Марта.

– Сестро! гріх тобі бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.

– Сестро! сама ти гнівиш бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько-небіжчик, царство йому небесне, одписав мені його? – сказала Марта.

– Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? – промовила з запалом Степанида.

– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, – промовила Марта, не постерігаючи помилки свого язика.

Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.

– Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаєш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! Що це? – спитала вона його.

– Перина, – промовив він спокійно, піднявши один палець угору.

– Перина! – передражнила його жінка. – Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш – перина!

Дашкович задумався і згодом промовив: "Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини".

– Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? – промовила Степанида з серцем.

– А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?

– Бог зна що верзеш ти язиком!

– Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?