Текст книги "Старі гультяї"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Нечуй-Левицький І.С.

СТАРІ  ГУЛЬТЯЇ

І

Які пишні левади та огороди в селі Трушках, в Васильківщині, з початку літа! І по долині над довгим ставом, і по обидва береги річки Раставиці, скрізь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звивається та шумить між зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливає воду по широких, плисковатих мілинах, то знов збирає докупи розлиту воду і знов ховається між двома зеленими вербовими стінами, високими, дрібчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пір'ям.

Сукупні левади та городи, неперегороджені тинами, ледве-ледве піднімаються вгору й зеленіють попід садками, попід клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темніють довгі смуги картоплі, зверху обсипані білим цвітом, неначе потрушені сніжинками; там лиснять червоно-зелені буряки, а рядом зеленіють смуги попелястого дрібчастого маку. Нанизу, попід вербами мріють темно-зелені смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизіють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лисніюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшників. А подекуди лиснять червоні та білі грядки маківок, пронизаних сонцем, неначе ті маківки повироблювані з прозорого скла.

Сонце грає промінням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного проміння, густо розкидані по зеленому морі. І над тим зеленим морем синє-синє чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В траві, в коноплях, на левадах тріщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весіллі. Бджоли гудуть в пасіках, на соняшниках, на квітках. Усе неначе мліє од щастя, од збитків життя, справляє якесь велике свято невгамованими піснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселості.

Нижче од ставка за широким спустом на греблі річка розійшлася на дві течії. Між двома течіями розлігся довгий плисковатий острів. Його звуть на селі Осередком. Кругом Осередку скрізь густі верби, неначе його хто оповив зеленим густим вінком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над річкою в береговині була давня держава діда Дороша Грицая. За хатою розстеляється чималий город, а далі над берегом зеленіє левада. В леваді, над річкою розрісся густий садок, як ліс. Старі яблуні, сливи, вишні та черешні набігли над саму Раставицю, спинились над берегом, змішались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крізь верби в бистру воду проворної річки. Старі, віковічні, дикі груші росли коло самої хати, попростягали гілки до самого причілка і неначе заглядали в старі невеличкі віконця.

В старій хаті жив дід Грицай з бабою Оришкою. Дід Грицай мав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жінка швидко вийшла заміж удруге. Дід та баба зосталися вдвох на старості літ, неначе сиротами.

Раз після Петра, в ясний гарячий день, до діда Грицая зійшлися гості, та все старі діди та баби.

В одчинені двері вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двоє ряден і простелила їх на траві в холодку, під грушами. Слідком за бабою вийшов з хати дід Грицай, в одній сорочці, в крамних синіх штанях. Дід був кремезний та поставний: високий на зріст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум'яний. Кругленькі, рожеві, пухкі, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малої ситої дитини. На щоках густо червоніли рожеві тонкі жилки. Карі, веселі, круглі очі були блискучі й жваві. Було знать по веселих очах, по веселому видові, що дід вже вихилив не одну чарку горілки. Грицай ніс в руках здорову пляшку горілки. В пляшці червонів стрючок перчиці. В другій руці дід держав чарку.

Слідком за дідом з дверей неначе посипалась, як з мішка, ціла компанія дідів та бабів. Баби несли закуску на тарілках. Одна несла полумисок з огірками, друга – тарілку з салом, третя несла хліб та ніж.

– Отут під грушами, в холодочку, нам буде краще, ніж у хаті! Сідайте, мої гостоньки любі та милії – припрошував дід Грицай, трохи шепеляючи: дід був жвавий, проворний, говорючий, говорив швидко, неначе шаткував язиком капусту, а як він говорив, то все крутив головою, аж посічені кучері тряслися, неначе їх напала пропасниця.

– Ой, гарно ж тут в діда в садку! – обізвалась одним одна між бабами молодиця, Варка Мотузиха.

– Ой господи, як гарно тут в діда! – обізвався Дмитро Мотуз, її чоловік, одним один не старий чоловік між сивобородими дідами.

Усі баби й діди обсіли кругом двох ряден, підобгавши під себе ноги. На ряднах поставили пляшку, тарілки з закускою та чарки. Баба Грицаїха винесла миску пирогів і сільничку. Вона вгніздилась на траві, підобгавши під себе ноги, і важко зітхнула, неначе втомилась од біганини та тяганини, вітаючи гостей.

Дмитро Мотуз, вже чоловік літній, високий, чорнявий, з довгими вусами, з тихими розумними очима, став у діда Грицая за плечима. Йому не хотілось сідать та пити по чарці. Інші думи були в його в голові. Він похилив голову, згорнувши руки на грудях, і втупив очі в біле рядно, в пляшки та чарки. Але він навіть не примічав ні тих пляшок, ні бабів та дідів, навіть забув про самого гулячого, безжурного діда Дороша Грицая. Дід Грицай озирнувся на Мотуза.

– Та сідай же, Дмитре, та вже зап'ємо останній могорич за поле, – промовив дід Грицай до Мотуза, – чи добре я кажу?

Дмитро стояв і не поворухнувся. Він підпер щоку долонею, а в його очах виявлялась якась дума, якесь міркування. Дмитро навіть не чув, що йому говорив дід Грицай.

Вже давненько дід Грицай чеплявся до Мотуза, щоб він купив у його поле ще за його живоття. В діда було шість десятин поля. Син його помер. Дід став старий і вже не здужав вести господарство, одбився од роботи й залінувався. Син його хазяйнував за батька, клопотався, орав, сіяв, косив. Дід Грицай ще за живоття сина одбився од роботи і тільки справляв посиденьки за чаркою то в корчмі з старими дідами, то в себе, та все швендяв з старою по весіллях, по хрестинах та похоронах. Старий Грицай розледащів. Тепер він задумав спродать ще за живоття поле і взяти добрі гроші, бо вже не було за віщо пити та байдики бить.

– Сідай-бо, Дмитре, та вже поговоримо востаннє: умовимося та й зап'ємо отут під грушами могорич! Доки вже нам вовтузитись з цим ділом! В мене шість десятин поля. Ти мені зараз заплатиш триста карбованців за поле, а потім будеш орати своїми волами й засівать усі шість десятин; візьмеш усе моє поле наспіл: собі забереш половину хліба, а половину звезеш в мій тік, щоб було нам, старим, на харч. Будеш держать усе моє поле в спілці, доки житиму я, доки житиме й моя стара, а як ми, спільники, помремо, тоді все моє поле буде твоє, бо в мене й настоятелів, на поле наслідників, нема, хіба, може, десь видереться якась рідня, – десята вода на кисіль, – сказав Грицай.

Мотуз все думав, аж вуса похилились вниз, аж зморшки набігли на лобі чотирма рядками. В його поля було мало, а синів було чотири. Дідова гадка була для Мотуза вигодою, але він все ще думав та міркував: він трохи не йняв віри гостроязиким та балакучим людям.

– Добре! – обізвався Мотуз і раптом підвів голову. – Добре, діду! Гроші заплачу швидко, при свідках. Нехай буде по-вашому! Вже мені обридла тяганина з цим ділом.

– От і добре! От і зап'ємо останній могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо дві вишнівки! – сказав Грицай до жінки.

Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки й пухку свіжу паляницю.

Дмитро Мотуз сів поруч з дідом. Дід подав йому руку. Старий пасічник Оникій перебив їм руки.

– Кінець і ділу вінець! – сказав веселий дід Грицай.

– На тім тижні принесу дідові гроші, – обізвався Мотуз, але в його в очах все світилась якась думка, неначе його очі трохи захмарило. Розсудливий, поміркований та обережний зроду, він все думав, коли б часом з цього вигідного діла не вийшов якийсь невигідний для його кінець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дідуган; може, житиме довго й дуже довго; мені доведеться з половини орати й засівать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованців треба дати дідові заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому ділі! Дід хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишені багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синів багато. А на дідовому полі хліб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».

Такі думки все ворушились в Мотузовій голові, надокучали йому, як мухи в спасівку. Дід Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку ні перцівка, ні наливка. Він тільки пригублював чарку і вертав недопиту дідові.

Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, раділа за двох: за себе й за свого чоловіка.

– Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старості літ. Борони боже, занедужаєте, то я навідуватимусь до вас що божого дня, і спечу вам, і зварю, і обперу вас. Я вже вас не покину без догляду і допомагатиму вам у роботі чи в хаті, чи на городі, – говорила Мотузиха до баби Оришки, і її карі очі неначе хотіли вскочити в бабині сірі п'яні баньки.

– І спасибі тобі, Варко, і простибі тобі! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам'яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невістка – вітрогонка: ще, може, в чоловіка й ноги не захололи, а вона – заміж! От такі тепер на світі невістки! Ох боже наш! – зітхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.

– Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, – заговорили п'яненькі баби разом, – невістки не дочки; невістка – чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! – почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.

– Та й дочки тепер стали незгірше невісток, – обізвалась одна баба сусіда, – як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.

– А горілочку пить хочеться! – обізвався дід Грицай. – Оце тільки й нашого добра на старості літі – а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.

Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горілки. Знов пішла чарка кругом. Баби й діди вже посоловілими очима дивились на пляшки та на чарки. Старі судили невісток та дочок. Одна баба затягла пісні:

 
Ой, піду я до дочки, -
Наберуся бідочки;
Ой, піду я до сина, -
Лиха моя година!
 

Другі баби підтягали. І дрижачі бабські тоненькі голоси розлягались по садку і змішалися з щебетом ластівок, з співами соловейків. В Раставиці крякали жаби дрібно та голосно, неначе й вони жалілись та нарікали на своїх річаних та болотяних невісток та дочок. Пісні та щебет кохання в садку, в вербах злився докупи з жалібними піснями старих бабусь.

– Ой, чого ж це так гудуть бджоли в пасіці? Чи чуєте, діду Дороше? – обізвалась Мотузиха, ще зовсім твереза.

– Чи гудуть же? Може, то в тебе в голові джмелі гудуть? – обізвався насмішкувато дід Грицай.

– Ой, не джмелі! То вийшов рій, – сказав дід Оникій; він пив мало і ніколи не був п'яний. – Он глянь лишень, Дороше, на леваду! Як грає рій!

Дід Грицай встав, одійшов до хати, прикрив очі долонею й крикнув:

– І справді вийшов рій! О, враг його матері! І вибрав же тобі час, коли ми могорич п'ємо! Чом би було не вийти раніше!

– Бо, мабуть, старі бджоли зранку пили могорич та потім і рушили в дорогу, – сказав насмішкуватий дід Оникій.

– От тобі на! А що б вас та бодай вас! Тепер, діду Грицаю, лізь на грушу та збирай роя, а ти, Оришко, йди та подерж мені улика, – сказав Грицай.

І дід почимчикував через невеличку леваду в пасіку. Баба Оришка понесла слідком за ним улика.

– І де той рій, що я його не бачу? – обізвалась одна баба, заглядаючи з-під груші на леваду.

– І я не бачу! Це, мабуть, їм так здалося, – сказала друга баба.

– Добре здалось! Якби Оникій не був тепер тут, то вони б пустили роя з пасіки на поле. О! Я одним вухом почую роя, хоч би він вийшов за верству, – сказав гоноровитий дід Оникій.

Дід Оникій був дуже убогий чоловік. Він був бездітний і прийняв собі маленьку дівчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита і все нездужала. Приймачка вже стала дівкою й хазяйнувала в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічникував то в панів, то в свого священика, то в посесорів, то в сільських хазяїнів, котрі держали чималі пасіки, і пасічникуванням заробляв собі хліб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того літа ніхто не запросив діда Оникія за пасічника. Дід сподівався, що Грицай найме його на літо за пасічника, бо сам розпився й розледащів. Але Грицай ненайняв його й думав сам пасічникувать. Оникій був сердитий на Грицая, і тепер, коли вийшов рій, Оникій не кинувся збирать роя, стояв осторонь і навіть не поворухнувся, щоб стать старому і вже п'яному Грицаєві до помочі.

Рій покрутився, пограв над левадою й незабаром сів на груші, та ще й височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл. Дід Грицай приставив до груші драбину й поліз вгору. Баба Оришка зав'язала з одного боку хусткою улик без дна й подала його дідові на драбину. Дід Грицай, хоч був вже п'яненький, але потрапив струсить роя в улик. Кетяг бджіл впав у вулик і разом здорово задзижчав, неначе хто вдарив па цимбалах. Дід подав бабі улик.

– Бери ж, Оришко, улика, та помаленьку та потихеньку! Постав отам під сливою, доки я злізу, – сказав дід Грицай.

Баба Оришка, вже добре п'яненька, не напнула навіть на голову мішка з ситечком проти очей і в голим лицем полізла по драбині. Вона насилу налапала улик, що дід сунув по драбині, і взяла його за дно. Але улик спорснув а драбини, вискочив з бабиних дрижачих рук і впав на другий улик, що стояв під грушею. Той улик перекинувся. Бджоли, перелякані й роздратовані, загули й неначе зашкварчали, як вишкварки на сковороді, а потім висипались з улика та й кинулись на бабу.

Баба Оришка побачила, що непереливки, скочила а драбини і кинулась бігти через леваду. Бджоли кинулись за нею навздогінці, злі-презлющі, роздратовані потом та горілкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу, кидались, як злі собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрібними камінцями, хапаючи грудочки жменями й пригорщами. Бджоли дзижчали та кусали бабу і в потилицю, і в руки, і в лице, і в спину. Дід Оникій бачив усе це лихо, стояв і тільки осміхався.

– Ой боже мій! Ой рятуйте! – кричала баба Оришка і бігла через леваду так прудко, неначе коза.

– Впади ниць у траву! – крикнув дід Оникій осміхаючись. Баба Оришка впала ниць в траву. Бджоли кинулись на бабині голі ноти й тнули її в литки. Оришка догадалась, підтягла ноги і сховала їх під спідницю, а лицем припала до землі, в траву. Бджоли вилися над бабою, неначе густа чорна хмара. П'яненькі баби та діди тільки очі повитріщали та дивились на бабу й на хмару бджіл. Оникій стояв і вусом не моргнув. Дід Грицай сидів на драбині, на груші і тільки мовчки дивився зверху на свою бабу, неначе вкриту бджолами.

Роздратовані бджоли, неначе скажені, миготіли на гарячому сонці в пасіці й над левадою. Вони зачули піт і горілчаний дух під грушами і кинулись на Грицаєвих гостей. Незабаром неначе хтось з-за куща кинув бджолою, як грудочкою, з усієї сили на одну бабу. Бджола вчепилась бабі в щоку. Баба крикнула і вхопилась за щоку. Згодом знов неначе хто кинув з-за груші жменю бджіл на дідів. Бджоли вп'ялися в лице Мотузові та Оникієві, а далі на рядна неначе хтось сипнув цілу пригорщ бджіл. Бджоли кинулись на дідів та бабів, як скажені собаки.

– Ой! ой! – крикнули баби та діди й замахали руками. – Ой, бджоли! ой! ой!

А бджоли дзижчали над рядном і кидались усім в лице… Баби й діди схопились і кинулись втікати, неначе зґедзкались. Баби попіднімали ззаду спідниці й понапинали на голови. Одні повтікали за хату, другі вскочили в сіни й двері зачинили.

– Оце яка халепа трапилась! Одже ще закусають Оришку на смерть! – гомоніли баби в сінях.

Дід Оникій стояв, як стовп, під грушею, не махав руками, не повертав головою. Бджоли дзижчали кругом його голови, але не кидались кусать.

– Оникію! побіжи, будь ласка, та накрий Оришку рядном, доки бджоли втихомиряться, – промовила одна баба, одхиливши сінешні двері.

– Біжи-бо, Оникію, та зроби що-небудь, бо ще закусають Оришку на смерть, – говорила Мотузиха через щілину в дверях.

– Еге! гарні порадниці! Йдіть самі та рятуйте бабу, – сказав дід Оникій.

– Та ми пішли б, та не знаємо, як ходити коло бджіл, а ви, діду, знаєте, бо ви ж пасічникуєте, – обізвалась Мотузиха. – Підіть, голубчику, та дайте бабі ради.

Оникій таки здався. Він увійшов у сіни, набрав з діжки відро води, взяв кухоль, напнув на голову рядно і пішов на леваду. Невгамовані бджоли хмарами вились над бабою Оришкою, неначе стерегли її, щоб вона не встала й не втекла в хату. Оникій набрав у кухоль води й почав бризкать з рота водою на бджоли. Обважнілі од води, з мокрими крильцями, бджоли одразу стали не такі кусливі та проворні, а потім потроху подалися до пасіки й почали втікать. Оникій накинув рядно на Оришку і все бризкав водою навкруги. Оришка підвелась, напнула на голову рядно, прожогом кинулась навтікача, вскочила в сіни й зачинила двері. Бджоли поналазили їй і в пазуху, і в спідницю. Вона мусила скинуть сорочку, щоб повиганять й повитрушувать бджоли. Бджоли покусали їй і вид, і руки, і литки. Очі й щоки позапухали й понабрякали.

Тим часом дід Оникій нарвав пучок зілля, вмочив у відро, бризкав на бджоли, прискав водою з рота й заганяв до улика, неначе чередник заганяє вівці в кошару. Дід поставив перекинутого улика на своє місце. Втихомирені бджоли почали влазити в вічко. Тим часом дід Грицай все сидів на груші і з високості поглядав на розтривожені бджоли, що хмарами вилися нижче од його. Голова в його протверезилась. Хміль вийшов з голови. Але Грицай боявся злазить а груші і поринать в густі, живі й кусливі хмари.

– Та злазь вже! Бджоли не зачеплять. Збирай роя, бо ще й втече, на поле або в ліс! – гукнув знизу дід Оникій,

– Збери там, будь ласка, роя, а я вже потім злізу! – гукнув дід Грицай з груші.

Рій сів внизу на стовбурі старої груші, неначе хто обмотав грушу волохатою кожушиною. Оникій швиденько зібрав роя, зав'язав і поставив оддалеки од уликів. Дід Грицай зліз з груші з покусаними щоками та руками.

Баби й діди знов висипали з сіней і посідали кругом ряден. Баба Оришка винесла відро води й хлюпала собі водою на запухле лице, на руки, хлюпала на покусані литки; другі баби й діди обступили відро, неначе свячену криницю на Маковія, і хлюпали собі на очі, на щоки, на носи. Уся чесна компанія позапухала. Щоки й носи в бабів понабрякали.

– Оце лишенько! Яка чудна пригода трапилась! – гомоніла баба Оришка.

– Що чудна, то чудна! Вас усіх неначе хтось попобив по морді, – обізвався дід Оникій.

– Шкода й заходу! Не можна мені пасічникувать, – сказав дід Грицай.

– Авжеж! Коли вже горілку пити, то де вже його пасічникувать. Бджола – божа худоба. Пасіка – святе діло: до неї з горілкою не приступай, – сказав Оникій, благочестивий і побожний чоловік. – Оце вам божа кара за те, що ви п'яні заходились поратись коло божої худоби.

– Може, твоя й правда, – сказав дід Грицай, – де вже мені тепер пасічникувать.

– Авжеж нема тобі часу… – сказав дід Оникій, сердитий на Грицая за те, що Грицай не взяв його за пасічника на літо.

– Нема що робити! Ставай в мене, Оникію, за пасічника, доки бджоли роїтимуться, а потім я вже й сам увинусь.

– Овва! Оце вигадав! Чи це ти мене піднімаєш на сміх, чи маєш мене за дурня, чи жартуєш зо мною, старим? Це гарно! Ставай за пасічника, доки рої йтимуть. Мене не такі, як ти, просили ще й кланялись, щоб я став за пасічника на ціле літо. Це ти з мене глузуєш, як з дурня. Ні! цього не буде! Або проси мене за пасічника на все літо, або мене не зачіпай. Оникій знайде собі пасіку на все літо не в таких, як ти!

Гордий дід Оникій зобідився, що Грицай не попросив його стати за пасічника на все літо. Невеличкий на зріст, сухий, як комашка, довгобразий та смуглявий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани й сорочку і підперезали зеленим поясом, а чорну вусату голову потрусили попелом та борошном. Оникій говорив тоненьким крикливим голосом, неначе пищав якийсь скрипучий жучок або якась пискуча комаха.

– Оце розходився! Сядь лишень, Оникію, та поговоримо до ладу, то, може, й згодимось, – сказав дід Грицай.

– І сідать я не буду, і горілки твоєї пити не хочу, бо ти мене вразив в саме серце. Що я тобі таке? Чи наймит, чи попихач? Знайде собі Оникій шматок хліба і опріч тебе! Вийду на вулицю та свисну, то до мене назбігається десять таких, як ти. Не моє діло пить та гуляти. Моє діло доглядать божої худоби. Он подивися в себе в пасіці! там немає ні образа святого Зосима та Саватія, нема ні хреста. Через те тобі й пасіка не йде на руку. А ти раз на рік ходиш до церкви, як говієш та причащаєшся. Не тобі глядіть божої худоби. Ет!

Оникій спересердя вхопив бриля, накинув на розпатлану чуприну і майнув з садка, навіть не попрощався з дідом Грицаєм.

– Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун, та й майнув! Знайдемо пасічника. Не один пасічник в нас у селі, – обізвався дід Грицай.

Дід Оникій дременув через село і пішов до одного пасічника, старого діда, та почав йому жалітись на діда Грицая.

– Не ставай за пасічника в Грицая! Чуєш? Він кепкуватиме з тебе. Це гарно вигадав старий чорт! Затуляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не просить до себе за пасічника; він і тобою затулить дірку в пасіці, – вговорював дід Оникій старого пасічника.

Зігнавши злість перед одним дідом, напищавши йому вуха, Оникій побіг на другий куток села, де жив ще один дід, що наймався за пасічника. Оникій і цьому накричав, напищав повну хату, все жалівся на діда Грицая і намовляв його не ставать в Грицая за пасічника. Вдоволивши свою гордовитість, Оникій вернувся додому та ще й накричав вуха своїй бабі лайкою.

А Грицаєві гості знов посідали на траві кругом рядка й почали полуднувать. В баби Оришки понапухали щоки. Одна щока стала більша за другу, ніс набряк і став схожий на бараболю. Зморшки на виду порозтягувались. Баба неначе помолодшала, поповнішала, а лице в неї побільшало.

– Чи ти ба! моя баба аж помолодшала, як її покусали бджоли, – жартував старий Грицай. – Яка стала повновида, неначе наша посесорша. Коли який дід забажає, щоб його баба помолодшала, то нехай веде її в пасіку та витрусить на неї здоровий улик з бджолами.

Баба Оришка тільки кліпала запухлими очима й мовчала. Грицай виніс ще одну пляшку горілки і дві четвертини сала. Чесна компанія випила горілку і з'їла сало. Одному Мотузові не йшла горілка на думку. Шкода йому було давати разом такі великі гроші, зібрані за довгий час копійка за копійкою, карбованець за карбованцем; але й синів було шкода, бо в його поля було обмаль.

«Ой, не вмре швидко цей крем'яний дід! Довго мені доведеться тягти спілку з ним, брати й засівать його поле та звозить снопи в його клуню. Ой, коли б не програти!» – думав Мотуз, поглядаючи скоса на п'яненького діда розумними, темними, допитливими очима.

– Оце ж ми, хвалить бога, випили могорич і пополуднали, а тепер, Дмитре, ходім до тебе та й заплатиш мені гроші, – задзигорив дід Грицай своїм гострим язиком.

Дмитро Мотуз глянув на п'яненького діда, подумав, помовчав, а потім сказав:

– Нехай, діду, це діло зостається назавтра. Сьогодні могоричували, а завтра будемо розплачуватись. Завтра зранку підемо до волості. Писар напише нам розписку, а я вам заплачу по тій розписці гроші, – сказав Мотуз, дуже обережний, коли діло стосувалось до грошей.

– Як завтра, то й завтра! Мені все одно: після моєї смерті матимеш моє поле, а поки ми з старою помремо, ори собі, сій своїм сіменом, жни, коси, а мені звези в тік половину хліба. Нездатний вже я до роботи, та й моя стара вже підтопталась. Випити чарку-другу то ще здужатиму, а до роботи вже я нездатний, – сказав дід Грицай.

Гості встали, подякували хазяїнам за хліб, за сіль і поплентались через садок, коливаючись на обидва боки на ході.

Другого дня вранці Мотуз зайшов до діда Грицая. Вони пішли до волості, заплатили писареві карбованця, і писар написав їм розписку. Мотуз вийняв з кишені капшук і одлічив Грицаєві триста карбованців.

Вертаючись додому, Грицай згадав про пасіку і про вчорашню пригоду в пасіці.

– Одже ж пройдеться просити Оникія, щоб став за пасічника на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впораюся коло пасіки.

Дід Грицай зайшов до Оникія і найняв його за пасічника на ціле літо. Оникій накинув свиту наопашки і почвалав за Грицаєм.

– Не піде тобі на руку пасіка, – сказав Оникій, увійшовши з Грицаєм в пасіку.

– А то чому так? До цього часу пасіка йшла мені на руку, а чому ж тепер вона не піде?

– Тим не піде, що в тебе в пасіці нема ні хреста, ні образа Зосима та Саватія. Без святого Зосима погана справа коло пасіки, – запищав дід Оникій.

Оникій взяв сокиру, знайшов під повіткою вербову колодку й на швидку руку зробив хреста та й закопав серед пасіки; потім попросив в баби Оришки орданської свяченої води, зв'язав з васильків кропило й покропив водою улики.

– Оце, Дороше, я виганяю з пасіки твій вчорашній горілчаний дух. Бо бджола – худоба божа, а горілка – це зело чортяче: одно до другого не стосується.

Вигнавши нечисту силу з пасіки, дід Оникій почав лаштувать старі улики для нових роїв; позносив їх до річки, повимивав чистенько й поставив сушиться на сонці.

II

Минуло років зо два. Дмитро Мотуз орав і засівав своїм насінням Грицаєве поле, звозив своїми волами на Грицаїв тік дідову частку хліба. Дід Грицай на Мотузові гроші облагодився: полагодив клуню і вшив новими куликами свою стару хату, бо покрівля на хаті була вже така стара, що дощова вода текла по стінах патьоками і лилася крізь стелю. Решту Мотузових грошей дід з бабою пропили та прогуляли до останньої копійки. Наставало літо, в Грицая щотижня неначе справляли хрестини або весілля. Баба Оришка виносила ряденце, простеляла під грушею. Бабки рядком виходили в сіней, сідали кругом рядна і все пили по чарці та балакали. Баби та молодиці внадились в Грицаєву хату, неначе в корчму. Зимою вони пили в хаті. Люде сміялись, як баби та молодиці розходились, виходячи одна за другою з сіней довгим рядком.

– О! вже старі гультяї йдуть з Грицаєвої хати, неначе з церкви, – сміялись чоловіки та докладали, дивлячись через тин, як баби одна за другою виходили з хати, неначе качки пливли довгим рядком на ставку.

– Ну та й розледащів отой старий Грицай! все п’єв, та гуляє, та могоричі справляє, неначе в його в хаті щотижня весілля або хрестини, – гомоніли сусіди поміж собою та судили Грицая, але самі з великою охотою вчащали на ті нібито весілля та хрестини.

Трохи не щодня дід Грицай ходив до корчми, сам пив і других частував. Все було сидить коло корчми на призьбі, гріється на сонці та балакає з чоловіками, що сідали з ним рядочком на призьбі та ждали могорича од діда. Одні люде одходили, другі приходили, сідали поруч з дідом, щоб побалакать. Розмова тяглася, горілка лилася, доки дідові кишені не спорожнились до самісінького дна. Дід Грицай частенько заходив з бабою Оришкою і до Мотуза, та ще часом і в гарячий робочий час. Мотуз мусив кидать роботу та вітати діда, мусив ставить могорич, щоб піддобриться до його та запобігти в його ласки. Він знав, що дід Грицай доти не піде з двора, доки не нап'ється по самісіньку шию, доки горілка не заб'є йому памороків, доки дід не буде заточуватись та спотикаться на ході.

– Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже нема ні копійки грошей? – сказав дід Грицай до своєї баби.

– Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам грошей достать, – обізвалась баба.

– Треба продати той хліб, що зостався, – сказав дід.

– Авжеж пак! Спродай усе, то потім доведеться ще й з торбами йти по хатах. Оце гаразд!

Грицаєві хотілось горілки, але пити вже не було за віщо. Дід нудився, никав без роботи по хаті, по садку, заходив у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій огризався або часом і змовчував, знаючи Грицаєві норови. Дід не знав, де дітись з нудьги.

– Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва!

Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки.

– Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п'ятдесят карбованців. Він же забере після нашої смерті усе поле за якихсь там триста карбованців. Нехай ще трохи доплатить.

– Про мене, й піди та причепись. Мотузи – люде добрі, може, й дадуть тобі грошей, – сказала баба.

Дід аж повеселішав, що так несподівано добрав собі способу достать грошей. Він підняв вгору похнюплену голову. Очі заблищали. Дід аж осміхався до баби, неначе баба стала одразу гарною молодою молодицею.

– Вбирайся, стара, та ходім в гості до Мотуза!

– Щось у мене сьогодні немає охоти швендять по гостях, – обізвалась Оришка.

– Та ну-бо, вбирайся швидше! Ще й комизиться! Надівай юбку чи жупан та й гайда в гості! Швидше повертайся! – говорив дід, бо його вже брала нетерплячка.

– Оце заманулось тобі, неначе в петрівку мерзлого! Швидше повертайся! Так-то старому й повертаться швидко.

Дід кинувся до скрині, одчинив віко, викинув з скрині бабин синій суконний жупан, достав з жердки бабину білу свиту й був ладен з нетерплячки сам одягать бабу.

– Це тобі заманулось горілки, що ти крутишся, як чорт перед утренею.

– Та ну-бо, швидше! повертається, як та ступа! І вже! Треба взяти з собою й Оникія, щоб веселіше було.

– Нащо він тобі здався? Нехай сидить в пасіці.

– Буде веселіше. З людьми й випити веселіше, і є з ким побалакать: в гурті каша їсться, – сказав дід і дременув з хати та й попростував до пасіки.

Оникій сидів в холодку під яблунею, коло простеленого рядна. На рядні лежала купа сухих вощин. Дід позрізував у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущий рік.

– Оникію! – крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.

– Та чого там? – обізвався дід Оникій.

– Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.