355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Нечуй-Левицький » В Карпатах » Текст книги (страница 2)
В Карпатах
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:08

Текст книги "В Карпатах"


Автор книги: Іван Нечуй-Левицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

IV Останнє русько-українське село Шляхтова. Долина Руського потока. Русини


От долина Руського Потока. Я бачу своїх земляків русинів в цій далекій далечі.

Одного дня в липні познайомився я з одним галицьким русином д. Ф. Б., котрий приїхав не лічитися водами, а так собі трохи розважитися та погуляти в горах. Добродієві Б. стукнуло вже 56 літ; одначе, не вважаючи на свій немолодий вік, він був зовсім свіжий на виду чоловік, веселий, жвавий, проворний, ворушливий, говорливий. На голові не видно було ні одної сивої волосини. Він не ходив, а неначе бігав. Висланий поляками за патріотизм на далекий мазурський край, він не втратив енергії, не поступився в своїх пересвідченнях, зістався завзятим русином, тільки старого загартування. Працюючи на літературно-науковому полі, він написав кілька добрих щодо змісту научних творів, але яко чоловік давній, написав їх тим чудним язиком “Слова” та “Пролома”, котрого не втне ні Велика, ні Мала, ні Біла Русь і ради котрого ніколи не буде читати тих творів, вартих уваги з наукового погляду. Як старий кавалер, д. Б. убирався по-старосвітському, носив превисокий циліндер на голові мало не до хмар, ще й якогось рудо-кофейного кольору, і все збирався женитися. З цим поважним та веселим паном я й поїхав в неділю раненько до Шляхтової на службу божу. Наш фурман був так само русин з Шляхтової, ґазда Малиновський.

Шляхтова лежить от Щавниці всього-на-всього за три верстви, але ті три верстви далися нам добре взнаки. Дорога в’ється понад самим Руським Потоком і вся ніби вимощена здоровими шматками каміння. Віз підскакує, як скажений; колеса стрибають по камінні, аж пищать, аж скриплять. Нас підкидало на возі, неначе на кораблі в час бурі. Руський Потік шумить та грає зеленими хвилями, летячи долиною, але все з гори по камінні. Ми їдемо все попід самою горою Ярмутою до самої Шляхтової. От кінчається стрімка Ярмута: тут стоїть оселя нашого візниці – це останній руський дім в Карпатах на австрійсько-венгерській границі.

Переїхавши Руський Потік, ми піднялися на першу терасу. Перед нами встав шпичастий шпиль, а на ньому чорнів високий осьмираменний хрест: цей шпиль – границя шляхтовського поля й разом з тим – границя Руси-України на далекому заході Карпат.

Через кілька хвиль ми в’їжджали в Шляхтову. Село складається з однієї довгої вузької вулиці. Улиця тягнеться од Потока по легенькому взгір’ї і ховається десь далеко в щілині, на високій горі.

Хто бачив села на Україні, в Польщі, в Європі, тому зараз прийде на думку, що в Карпатах мазурські, русинські та словацькі села ще примітивної архітектури. Вони схожі на села в Білій Русі, Литві та Великороси. Така була й Шляхтова, що тяглася вгору далеко до найвищої гори. Покрівля на хатах з драниць, темна, аж чорна. Зверху на покрівлях не видно ні одного вивода чи димаря. Дим з печей пробивається через драниці. Як баби затоплять у печах, то все село, всі хати куряться, ніби горять. Всі хати, стодоли, комори, навіть хліви збудовані взруб із товстих добрячих колодок ялинових та смерекових. Хати, комори, навіть стодоли часто стоять під однією покрівлею, зчеплені докупи. Якби не вікна в хатах, то не розібрав би, де хата, де клуня, де хлів. Стіни знадвору не шпаровані і не білені. Щоб стіни не попсувалися од дощу, їх мажуть зверху олією, од чого ялинові стіни мають червонуватий колір. Вода просочується з гори скрізь з грунту і стікає по камінцях по вулиці, і для того всі хати ставлять на кам’яному фундаменті, часом такому високому, що в ньому внизу роблять погреби. Декотрі хати пошпаровані й побілені між колодками на два пальці завширшки. Такі хати ніби вкриті знадвору якоюсь смугастою матерією. Все село має невеселий, непривітний вид, як у Великороси і Литві, і псує гармонію з чудовою зеленою декорацією гір та лісів.

Улиця тяглася вгору. Вона була така вузька, що два вози ледве можуть розминутися. Двори коло хат маленькі, на кілька сажнів і не одгороджені од вулиці. На дворах лежать купи гною, прикриті густими смерековими та ялиновими зеленими вітами од сонця. Цей гній потрібний для вигноювання поля, без котрого тутешня убога земля нічого не родила б. Хати стоять густо, неначе туляться одна до однієї. Трапляється, що хата од хати стоїть на аршин. Городів коло хат не видно: городи в полі на горах. На вулиці якось тісно. Нема того простору, який бачимо в степових селах. Тут, у горах, люди дуже цінують рівні місця, “планини”, для хліба, для огородини і в селах хати купляться, неначе в городах, дуже тісно. Все село з своєю дерев’яною старою церквою схоже на образок, вирваний з історичного альбому, на котрому намальовані староруські городи Новгород або Київ.

Ми приїхали до цвинтаря. Церква з хатою священика перетинає вулицю якраз на половині. Цвинтар обсаджений липами. Липи давні, старі; їм, може, вже минула сотня год. Стовбури дерев ледве можна обхопити двом чоловікам. Превисокі липи зовсім закривають древню дерев’яну почорнілу церковцю. Церква без бань, подовгаста, схожа на довгий дім, і з високою покрівлею як на готицьких церквах. На фасаді піднімається дзвіничка оригінальної архітектури з верхом, ніби насадженим поверх довгастої башти. Стіни церкви виведені не прямо, а пірамідально, так що церква знизу далеко ширша, ніж вгорі. Олтар давніший церкви і закруглений; до нього, вже потім, приставлена церква. Стіни церкви знадвору оббиті дощечками рядками на аршин, як вкривають драницями покрівлі; верхній ряд покриває спідній; це од великих карпатських дощів. Олтареві налічують люди триста літ, а церкві з двіста. Цьому може бути й правда.

Утреня вже скінчилася. Дзвонили на службу Божу. Ми увійшли в церковцю. Люди потроху збиралися. Церква була, одначе, доволі просторна. Коло порога стояло кілька ослонів по-католицьки. Коло них двома рядками стояли корогви. На мене зараз повіяло давниною. Іконостас, образи, живопис на стінах, різьба на іконостасі були такі древні, такі старі, які я ледве пригадав собі, як бачив, такі самі в українських церквах ще малою дитиною і котрі вже не можна знайти на Україні і з свічкою серед дня. Мені здалося, що несподівано вернулись мої давні дитячі літа, коли мене мати водила у нашу стеблівську (в Канівщині) стару церкву. На іконостасі навіть різьба на дереві була достоту така сама, як у нашій старій церкві; ті ж виноградні кетяги між листям, навіть помальовані такою самою фарбою: темно-синьою, червоною та зеленою. У притворі на стелі прибитий великий старий образ страшного суду достоту такий, який був у нашій старій церкві. На хмарах св. Трійця. По один бік Адам на колінах, по другий бік Єва. Од п’яти Адамової в’ється довгий змій, а на ньому неначе начеплені білі квітки з написами людських гріхів. Внизу червоне пекло, драконова голова з сатаною всередині пащеки, а в пекло прямують купки людей; над купками написано: ляхове, мадяри, німці, євреї, а позад усіх русини малесенькою купкою. Тут же йдуть у пекло п’яниці, злодії, кравці, шевці, за ними блудниці і т. д. Церква помальована всякими візерунками, котрі тепер уже ледве знати по стінах. Образи візантійської школи. Все переносить вас зразу далеко на Україну, десь під Київ, під Одесу або Полтаву. Тільки два католицькі олтарі, приставлені по боках церкви до стін, нагадують про унію.

Увійшов у церкву панотець. Народ збирався поволі. На правому боці стали чоловіки та парубки, на лівому – молодиці, а спереду дівчата.

Титар показав нам на дві лавки, поставлені коло самого іконостаса під стіною: це місця, як видно, для аристократії. Я сів по один бік, добродій Білоус по другий. Титар сів коло мене, але на опрічному стільці коло дверей олтаря. Мені можна було окинути оком усю чесну громаду з дяками на хорах. Всі молодиці та дівчата були понапинані білими згорнутими удвоє обрусами, а бідніші просто рушниками з кінцями, густо затканими червоними смужками. Ці обруси молодиці напинають на плечі, як мантільї, а в кінці завірчують дітей, що держать на руках. Молодиці не зав’язують голів хустками, а закутуються. З-під хусток виглядають краї очіпка, напущені на вуха і випущені зубчиком на лоб. Ці кінчики обшиті жовтогарячою матерією, досить красно виглядають, коли молодиця напнута білою мушлиновою хусточкою. Дівчата не носять на голові ні стрічок, ні квіток: тільки на двох чорноволосих головах червоніли вузькі стрічки. Хоч тут, у Карпатах, і чоловіки, і жінки ходять в “кербцях”, чи постолах, одначе в церкву йдуть усі в чоботях. Тільки одним-одна баба стояла в постолах. Чоловіки були в білих свитах з комірами, гарно вишитими червоними або синіми нитками. Штани на всіх білі, з товстого саморобного сукна, так само вишиті внизу, коло кісточки, червоними взорцями. Ці купи понапинаних хустками та білими обрусами молодиць та дівчат мають в собі характер давнини, переносять думку в древність. Цей простий убір пригадує убори, які малюють на образах. Сорочки на жінках не вишивані, а заткані на рукавах та на чохлах червоними смужками. Це ще початок тої орнаментики, котра так розкішно розвилась згодом у виробах української жінки в степах. На Україні, як глянеш у церкві на бабинець, то бачиш неначе багатий квітник, увесь залитий усякими квітками. На головах у дівчат квітки, стрічки, у молодиць – розкішні квітчасті хустки; тут, в горах, все просто, початково. І недурно ж тільки в Карпатах держуться старовини навіть у колядках та щедрівках: це край, захищений горами од усякого побічного впливу. Жінки всі в білому; і в старому Княжому Києві женщин звали “білоглавими”.

Тутешні русини мають тип, одмінний од мазурського та словацького: вони чорнявіші, мають темніші очі, чорніше волосся на голові. Було видно між дівчатами кілька типів, зовсім південних, ніби херсонських, з карими очима та чорними бровами, з оригінальним виразним прорізом уст. Пружки лиця в тутешніх людей нагадують більше подолян та волинців; вони тонкі, дрібні. Парубки дуже здорові та свіжі на виду, чоловіки вже мізерніші, а молодиці зовсім захуджені. Тут, у Карпатах, і мазурські, і словацькі, і руські молодиці чогось дуже зів’ялі, бліді, худенькі, неначе захарчовані. Воно й правда, що тут робота на горах важка, а харчею служить житній, вівсяний хліб та водяна картопля.

Священик одчинив царські врата, почав кадити по церкві. Рознеслося благовоння, але не дорогої смирни, не ладану, а дешевого ялівцю. На хорах невеличкі школярі-дяки, повбирані в сіртучки, начали співати чудовими альтовими голосами. За ними заспівали всі люди: і чоловіки, і молодиці, і дівчата. Які дивні альтові голоси у хлопців! Які чисті та дзвінкі сопрани у дівчат! Видавалися з маси співу такі чисті та дужі голоси, котрі робили б честь сцені у великих театрах. Два високі чисті альти на хорах дзвеніли як срібні дзвоники, їх не заглушувала густа маса голосів молодиць та дівчат. Люди, як видно, дуже добре позаучували мелодії пісень, бо співали гармонічно й не різнили. Часом тільки кілька дівочих голосів затягало на кінці або трохи різнило. Тоді оголене лице титаря, що стояв до мене боком, вставляючи свій гострий профіль, поверталося у той куток, де різнили дівчата. Титар розтягав якось насмішкувато свої тонкі губи, хитав головою, ще й легенько сварився пальцем на дівчат. Дівчата соромливо спускали очі додолу. Мотиви церковних пісень старинні, якісь кучеряві, похожі трохи на древні мотиви українські і трохи на католицькі. Люди хрестилися не трьома пальцями, а всею п’ятірнею, ледве назначуючи хрест на грудях.

Служба Божа йшла довго. Священик після Євангелії сказав прехорошу проповідь доволі чистою українською мовою. В церкві стало душно. Я вийшов на цвинтар і пішов оглядати село довгою вулицею. Вулиця пішла в глибоку щілину між горами. Над хатами, за городами, неначе висіли старі густі садки високо по боках крутої гори. Під старими деревами сиділи купи дівчат в червоних спідницях з чорними лапатими квітками. Сонце ясно освічувало гору, зелені садки, а ясні убрання, неначе квітки, цвіли на зеленому полі. Зо мною йшла вулицею вже немолода молодиця. Я розговорився з нею й зайшов до неї в хату.

Вона одімкнула і одчинила сінешні двері. Сіни були просторі й без печі, не задимлені, як у мазурських хатах. Ми увійшли в хату. Хата була стара й убога, одначе просторна. Стіни не обмазані, вже зчорнілі; вікна чималі, з дев’ятьма маленькими шибками. В хаті було якось сумно, ніби темно, хоч проміння сонця лилося через вікна. Тільки білий комин, біла піч та біла скатерть на столі трохи звеселяли сумний вид. На сволоці були вирізані ножем слова “Най добро буде в хаті”. Обстава була звичайна, як і в українських хатах: ті ж лави, той стіл, той же мисник, жердка над ліжком. Тільки замість українського пола стояло широке ліжко з сінником та з плесковатими подушками з квітчастими ситцевими наволочками. Хата була на помості, але помосту було не знати під чорним пилом та засохлою грязею. З комина через шию дим виходить просто на горище і через драниці покрівлі пробирається надвір. В хаті було не так чисто, як буває в українських хатах, хоч і чистіше, ніж у мазурських. Обернувшись, я трохи не наступив на маленьку дитину двох років. Вона була слаба й лежала долі коло припічка на простеленій одежині.

– Чи це ваша дитина? – питаю я в молодиці.

– Ні, це моєї дочки. Бачте, так собі, незаконне.

Баба скинула з плечей свій обрус, розкутала голову. На голові в неї був “чіпок”, цебто очіпок. Це той самий український очіпок, тільки не короновидний, а плисковатий, зовсім схожий на ті шапочки, які надягають на Україні на маленьких дітей. Він спускається на вуха й виступає на лобі вперед зубцем. В цих очіпках всі молодиці ходять дома, навіть по вулиці. На бабі був корсет без рукавів, тільки коротший від українського. Я придивився до її лиця. Лице було не старе, але довгеньке, дрібненьке, як у малої сухої дівчинки, сухе, худе, нужденне та мізерне. Тільки карі, гострі очі звеселяли цей нужденний молодичий вид.

Я хотів сісти на лаві. Лава була не зметена: валялись якісь крихти. Баба постелила на лаві шматок полотна.

– Де ж ваш чоловік? – питаю я в баби.

– Та в церкві.

– А старий вже ваш чоловік? – питаю.

– Ні, молодший од мене на шість років. Це вже в мене третій “члек”. З першим я жила 20 років, з другим 4, а це в мене вже третій.

– Як же його прозивають? – питаю я.

– Франц Нахман.

Це прізвище мене здивувало: воно було не русинське.

– Якої ж він віри? – питаю.

– Та він був такої віри, як у Щавниці (цебто католицької), а я таки як почала вговорювати, то він ходить уже до нашої церкви. Він зайшов у наше село, а в мене своє поле...

Бабин “члек” був словак. Вона навернула його до своєї віри, але за те цей “члек” попсував бабі трохи мову. Баба мішала в свій язик словацькі слова. Цей “члек” спокусився, не знаю, чи темними очима, чи власним бабиним полем.

– Чи є в вас товар? – питаю.

– Є, але не багато. Ми бідні. Маємо одну корову та два воли, та дванадцять овець. От моя старша дочка вийшла заміж за багатшого од нас: має чотири корови й чотири воли.

І справді, тут люди мають доволі корів та волів, хоч тут товар дуже дрібненький, має доволі молока, сира та масла, і це, мабуть, тільки і піддержує нужденне животіння селян. Я глянув на стіл. На столі лежав шматок тонкого житнього коржа, чорного, кислого, несмачного.

– Чи це у вас такий хліб печуть? – спитав я.

– Гей, такий; ще печемо й вівсяний, а пшениці в нас зовсім нема.

– Чи стає ж у вас свого хліба на цілий рік?

– Ні, не стає; не стає й своєї картоплі. Це вже ми купили хліба та картоплі на Венграх. Торік був уродив у нас хліб, та як полили дощі, то позносило з гір половину снопів, позносило й сіно; пропав хліб десь по долинах, а решта погнила, бо дощі йшли два тижні й не можна було хліба висушити. А цього року дощі повиносили картоплю з поля, тільки й зісталася по краях. Не будемо мати картоплі: прийдеться купувати... В молодиці голос задрижав, з очей покотилися дві сльози по сухих щоках. Вона втерла їх рукавом. Мені стало жаль бідної людини.

– Що ж ви варите на обід?

– Варимо червоний борщ, а то більше кислу капусту та горох або фасолю, або біб.

– А каша є у вас?

– Нема, хіба хто зробить крупи з ячменю. А з вівсяної муки печемо хліб на сніданок. Варимо з сира пироги (вареники).

І справді, в Карпатах недурно такі сухорляві люди: тут обмаль хліба, а робота тяжка. Треба лазити по високих горах, треба багато працювати коло поля, засипаного дрібними камінцями.

Попрощавшися з многомужною самарянкою з темними очима, я вийшов із хати. В дворі коло комори стояли два сажні ялинових дров.

– Це ваші дрова?

– Гей наші. Наше поле в лісі на планині, то й ліс наш.

Дров у баби в дворі було багато. Видно, що тут, у Карпатах, є свої вигоди: люди не мерзнуть зимою в хатах.

– Прощайте, тітко!

– Най будете здраві! Щасливої дороги! Зістаньтеся здраві! – казала молодиця, прощаючись зо мною.

Подихавши свіжим гірським воздухом, я вернувся до церкви. Купи чоловіків та молодиць стояли на цвинтарі. Люди не поміщались у маленькій церкві, бо в селі 180 хат.

Після служби Божої священик попросив нас подивитись на олтар. В олтарі все було, як і в церквах на Україні. На престолі лежала Євангелія рукописна. На першому листі був латинський надпис, з которого можна було довідатись, що Євангелію подарував церкві якийсь Захарія Іордан, каштелян Zavichovstensis[2]2
  – Каштелян завиховстівський (лат.).


[Закрыть]
капітан. На підпису значився 1542 рік. Євангелія була писана такими чудовими чистими та гарними буквами, що мені спочатку здалось, ніби вона друкована. Писана вона полууставом. Убога церковця спромоглась купити друковану Євангелію тілько оце на днях. Оглянувшись кругом себе, я подумав, що знаходжусь в якомусь музеї церковної старовини.

Вийшли ми з церкви. Хлопці та чоловіки стояли купами за оградою. В білих свитках з червоним та синім шитвом на комірах, на грудях, як на Українському Поліссі, в чорних капелюхах, обв’язаних червоними стрічками, перевитими білими шнурками, ці групи людей були доволі мальовничі на ясному сонці. Тільки зовсім голені лиця чоловіків та дідів неприємно вражали очі.

Панотець запросив нас до себе. Коло самої школи за оградою перестрів нас невеличкий старий дідок з довгим волоссям на голові. Це був шляхтич Мирулевич. Він причепився до священика, що хоче перейти на латинський обряд, говорив, що його батько чи дід був латинником, зайшов у Карпати з Менської губернії й тут прийняв унію. Ми почали вговорювати, щоб він не кидав унії, бо унія не тільки мужича віра, але й панська. Добродій Білоус трохи сердився, вговорював старого і сказав, що якби руська віра була недобра, то й він покинув би її. Старий трохи вгамувався, показав нам старий документ на шляхетство, писаний по-латині, але, відома річ, що таких документів у Менській губернії поляки фабрикували тисячі, й, може, ця фабрика виробила не один десяток польських графів, которими в Польщі хоч греблю гати. Діло було так, що як старий шляхтич піде коли в Щавницю та з кимсь там поговорить, то приходить до священика та й намагається перейти на латинський обряд. Само по собі, не прості мазури його підмовляли... В Карпатах в русинських селах кожний польський ксьондз, кожний лісничий, і економ, і якийсь куценький шляхтич,– кожний веде латино-католицьку пропаганду, а русинський священик слідить і назирає. Ці панове показали себе несподівано дуже дотепними до цього “горожанського” обов’язку, которого вони так не люблять у Москві та в Німеччині. Старий шляхтич угамувався і до цього часу зістається в руській вірі.

Ми зайшли до панотця. Панотець ще молодий, але розумний, учений, привітав нас дуже радо й щиро. Дом священика чималий, побілений всередині, тільки стеля з ялинових дощок не побілена. Обстава, одначе, убога: панотець дістає од скарбу і з поля ледве 200 ринських. Яко целебс (він вийшов із семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італіянських, німецьких та латинських. Розмова йшла більше вчена, наукова. Панотець умів говорити і був радий при нагоді поговорити. Добродій все перебивав його розмову:

– Панотченьку. Це все добре, але не в тім діло. Треба, щоб ви заснували читальню для селян. Ваша парохія стоїть на краю Руси. Треба, щоб ви вдержували в селі віру й руську народність. Ставте муровану церкву, а на тім крайнім шпилі, де границя Руси, поставте муровану каплицю.

Мені здається, що добродій Б. казав правду: хоч на муровану церкву треба багато грошей, але читальню заснувати не так трудно, аби була добра воля.

Закусивши, що Бог послав, ми довго ще сиділи та балакали, поки не стало вечоріти. Ми попрощалися і пішли вулицею. Панотець проводив нас. Коло однієї великої хати ми вгляділи маленьку пасіку. Там у маленькому садочку стояло з десяток вуликів бджіл. Ми зайшли в пасіку, а потім і в хату. Хата була дуже просторна, нова й світла. Щілини між круглими колодками були зашпаровані й замазані білою глиною. Ці білі смужки по стінах трохи звеселяли сумні червонуваті стіни. В хаті було доволі чисто. На здоровому мисникові видно було кілька фарфорових тарілок та стаканів. Молодиця привіталась до панотця. Вона була здорова на виду й свіжа, що мене аж здивувало. Чоловік був молодий і не убогий: він мав пару коней і фурманував в Щавниці, возячи гостей по гарних околицях на прогуляння і екскурсію. Вже сонце стало надвечір. Ми, балакаючи, ще заглянули в одну хату. В хаті лежала на ліжку молодиця й стогнала.

– Чи ви слабі, тітко? – питаю я.

– Гей!

– Що ж у вас болить? Чи шлунок, чи голова?

– Гей... на ярмарку... ой, ой, ой!

– Що на ярмарку? Може, коні понесли та перекинули воза? Може, вас покалічило? – питаюся.

– Гей... на ярмарку... ох! ох, ох! – стогнала молодиця й більше нічого не казала.

Коли це в дверях з’явився чоловік з розтріпаним волоссям на голові. Він спіткнувся на порозі й трохи не дав сторчака.

– Слава Ісусу Христу! – ледве міг виговорити.

– Навіки-віків, амінь. А що це? Ваша жінка занедужала? – питаюся я в нього.

– Та... гей, та... ні... на ярмарку... на ярмарку в Кросценку,– чоловік захитався на ногах. Він і жінка, як видно, попилися на ярмарку в Кросценку. Тепер я зрозумів, чого панотець так налягав у проповіді, щоб люди були тверезі, не дуже пили горілки. Видно було, що тверезість не дуже процвітає в Карпатах...

Загадавши візникові їхати шляхом, ми пішли через поле та огороди навпростець. По садках, по сінокосах вешталися дівчата та хлопці вже не в чоботях, а в кербцях чи постолах. Ми вийшли на високий крутий шпиль, пануючий над селом. Вся долина Руського Потока розгорнулася перед мною, як пишно намальована картина. Гарна ця остання долина Руси-України! По обидва боки Руського Потока стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялись рядом, а далі збіглися докупи краями, злилися і тут підскочили вгору високо, високо, бризнувши вгору білою піною. Цією піною були білі скелі, що стриміли на самому вершечку гори, заступаючи на схід сонця долину. Скелі стояли серед чорного ліску, ніби руїни старого замчища. Понижче них, на боці гори, знов витикалися білі шпичасті верхи скель серед невеличкого тёмного лісу. Здавалося, ніби там стояли в лісі церкви з білими банями. По обидва боки долини на ясно-зелених горах стриміли рядки чорних гостроверхих могил. Ці могили схожі то на голови сахару, то на піраміди, то на степові конічні могили. Всі вони обросли темним лісом зверху до самого низу. То були верхи: Гомля, Висока, Радієва, Рапштин, Гринь і др. Вони були схожі на якісь чорні гостроверхі оксамитові шапки, розкидані навкруги по гребенях гір, неначе їх розгубили якісь велетні-силачі після титанічної боротьби. Долина широка, просторна, з легенькими терасами. Серед самої долини внизу стримить зовсім ніби єгипетська піраміда з гострим верхом з чистого граніту; за нею було видко цілі лабіринти невисоких скель; одна між ними зовсім кругла, ніби башта лицарських замків. Зараз за Шляхтовою через усю долину тягнеться вал, ніби невисока гребля. Вона, очевидячки, прорвана посередині, і через ту прірву тече Руський Потік, неначе через ворота, а через ті ворота видно село Явірки з гарною мурованою церквою. За кам’яною пірамідою стікаються докупи потоки Чорна Вода й Біла Вода, і з них складається Руський Потік. Там, у щілинах гір, притулилось два присілки – Чорновода та Біловода. Вся долина дивно зелена, ніби тільки-но полита, неначе намальована дуже ясно-зеленою фарбою. Пишний куточок у Карпатах ця остання долина Руси-України з останніми чотирма селами! Ми довго стояли під хрестом і не могли доволі намилуватися тією оригінальною картиною.

Одначе був час вертатися додому. Ми зійшли із шпиля й рушили назад. З ярмарку їхали шляхтівські люди одним конем у дишлі і таки добре п’яненькі та веселенькі.

В цих останніх селах Руси-України добре задержалася народність та віра. Мова українська збереглася так само добре. Народ говорить доволі чисто галицькою вимовою, але дуже м’якою і мелодичною. Як я перший раз почув цю карпатську вимову, вона мені здалася схожою на сербську або словацьку. Тільки ті фурмани, що заробляють у Щавниці, говорять язиком трохи попсованим польщизною. Акцентують слова трохи по-польському, вдаряючи на передостанній склад. Я списав усі назвища хатні, господарські, назвища одежі, посуду, страви і знайшов мало слів, не схожих з українськими. Ось такі, напр., слова: постоли– кербці; штани – холосні (в нас холоші); солдатські штани – ногавиці; очкур – строканці; обрус, що носять жінки на плечах,– плахта, свита – гуня, намисто – пацьорки; спідниця – кабат, а на Венгерщині – плащеніца; чоботи – скірні; комин – димник; черінь у печі – ватра; стеля – навала; сволок – трагар; дійниця – дійник; картопля – зем’яки; куліш – куляша; вареники – пироги; поміст – диліни. В негоду як молодиці, так і чоловіки носять сердаки чи карпатські кожушки, вишиті червоними мережками, але шерстею наспід, не наверх. Вони так позвикали до цих кожушків, що й у гарячу пору аж сопуть од спеки та поту, але не скидають їх.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю