Текст книги "Князь Єремія Вишневецький"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

А тим часом санки готові: час їхати на влови, бо припече сонце, то й сніг розтане. А нумо, в дорогу! Рушаймо!

Усі рушили з палацу і вийшли за двір. Недалечке од двору починався ліс. В лісі уся дорога біліла, неначе дійсно була вкрита снігом та градом. За двором на битому шляху стояв рядок санок. Пани й панії повскакували в санки. Коні ледве тягли санки по землі, поки довезли до лісу. Пани й панії спохвату навіть не придивились до того снігу. Полозки запищали, підрізи завищали. Сіль хрущала, неначе кричала. Аж тоді пани, прочумавшись, почали додивлятись до дороги.

– Це не сніг і не лід! Це щось інше! – гомоніли панії.

– Та це потовчено скло чи... сіль... – заговорив Конецпольський до Єремії. – Що воно за проява!

– Що воно за проява! Ніби сіль! Князю Єреміє! та це ж обсипано шлях сіллю, чи селітрою, чи що! – гукав до Єремії з санок Потоцький.

А коні летіли, як навіжені, й незабаром вискочили з лісу на лису білу гору. Єремія скочив з санок. Пани й панії повскакували й собі, понахилялись і полапали руками той дивний сніг; крижинки були теплі. Лащ лизнув язиком і крикнув:

– Ясновельможні панове! Та це ж омана! Це мана! Це не град і не сніг, а справдішня солона сіль! Князь нас піддурив! Навів на нас ману!

– Ага-га! це князівська фацеційка! Це жарт ясновельможного князя Єремії! – загукав Потоцький.

– А що! добре піддурив вас? – обізвався Єремія. – То, бачте, моїй коханій Гризельді, як ще тільки ми сюди прибули, заманулось побачити ці гарні гори взимку під снігом. От я й обсипав їх своїм князівським снігом у спасівку, не дожидаючись, поки бог потрусить їх своїм справдішнім снігом. Правда, що мій сніг вийшов солоний, але все-таки Гризельда заздалегідь вже влітку намилувалась здалеки зимовим виглядом на ці лисі гори.

– Зимовим виглядом у спасівку! От це так фацеція, варта князів Вишневецьких, – сказав чорнявий Воронецький.

– Про це диво заговорить уся Польща й Україна і Литва, – сказав Потоцький. – Навіть славні Потоцькі не вміли вигадати фацеції, вдатнішої й кращої за цю.

– А я ще й хрестилась і богу молилась, неначе сподіваючись якоїсь пошесті або напасті! Оце гаразд! – сказала регочучись панна Варвара.

– Молилась од солі і до солі! І це добра фацеційка! Сміх та й годі! – сказав Лащ і зареготався на усю свою здорову пельку.

Усі пани й панії реготались так, аж луна залунала по горах та дібровах.

– Коли тут зима в спасівку, то ми посідаємо на снігу та й поснідаємо оттут під дубом. Гей, слуги! напинайте намети! – гукнув Єремія до наймитів шляхтичів.

– Але хоч ми теперечки стоїмо й на снігу, то все-таки нехай напинають намети в холодку, бо на цьому снігу ми нізащо в світі не змерзнемо: не буде холодно, – обізвалась Гризельда.

Слуги понапинали пишні парадові князівські білі намети, облямовані на бильцях та бережках золотою парчею та червоними шовковими смугами. На землі, вкритій сіллю, розіслали килими. З санок позносили напої та наїдки. Слуги поналивали в кубки венгерського. Пани випили по кубкові й крикнули: – Віват ясновельможному князеві Єремії! віват князівській фацеції!

І дикі гори і кущі та нетри обізвались з усіх боків троїстою луною: віват, віват, віват!

– А чи знає ваша милость, князю Єреміє, що на цій самій Лисій горі я настромив на палі два десятки козаків, ондечки там на самому краєчку кручі! – крикнув гетьман Потоцький.

– А чи знає ваша милость, князю, що на цьому самому місці, де ми сидимо, я настромив на палі три десятки козаків і два десятки їх дітей! Може, не ймете віри? їй же богу, кажу правду! їх кров отут під нами присипана сіллю! – крикнув чваньковитий Лащ.

Усі знали про Лащеву чваньковитість, одначе усі були такі ймовірні, що пойняли йому віри.

– А ми потрусили сіллю це місце, полите кров'ю схизматиків і тепер поливаємо його венгерським. Нехай живе висока вольна шляхта! Нехай гине Україна з козаками! – крикнув князь Єремія.

– Нехай згине Україна! Нехай живе вольна шляхта! Нехай Україна згине! згине! згине! – крикнули пани, і знов гори й нетри неначе тричі обізвались: згине, згине, згине!

Тим часом в далечіні, за Мгарським монастирем у діброві почувся гук труб. Труби гули то в одному місці, то в другому, неначе перегукувались, неначе блукаючі по лісі пастухи. Ще вдосвіта Єреміїні старости вигнали на влови, на облаву усіх панщанних мужиків з села. Облава наближалась і гнала до Лисої гори звіра. Труби трубили в діброві безперестанку. Гук ставав виразніший і все наближався до наметів, неначе кликав панів у діброву. Пани вискакували з наметів, хапали рушниці, накидали їх на плечі, причеплювали до поясів ножі та шаблі, неначе готувались на битву з ворогами.

– Час, панове, в діброву! Рушаймо! Звір набігає! – крикнув Єремія.

Пани похапцем кинулись в діброву, стали довгим рядком і рушили в гущавину. Панії висипали з наметів.

– Ой лишечко! а що як сюди набіжать вовки та кабани?– крикнула сполохана панна Варвара.

– То ми їх будемо стріляти, – промовила Гризельда й вхопила в руки рушницю, набиту набоєм. – Беріть про всякий випадок рушниці в руки і ставайте коло наметів, – крикнула вона до паній та паннів.

Декотрі панії забрали рушниці в руки, декотрі, боязкіші, поховались в намети і з цікавістю виглядали звідтіль.

Незабаром в лісі почулося стріляння, неначе дерево ламалось і падало од бурі. Ліс затріщав, залущав, загув. Труби гули та ревли, неначе воли на ревищі, зачувши товарячу кров чи сирість. Над дібровою звідусіль вилося та шугало сполохане лісове птаство. А рушниці бахкали та тріщали то в одній місцині, то в другій. Діброви неначе стали живі; столітні дуби ніби закричали й заохали чи од болісті, чи з дива. Незабаром на Лису гору повискакували з гущавини зайці й стрілами замиготіли по білій горі. Десь з гущавини продерлась серна й ніби покотилась вздовж гори. Гризельда націлилась в неї, стрельнула й влучила в неї. Серна підскочила високо вгору, забрикала ногами на повітрі й беркицнула на землю. За серною виплигнули дві лисиці, а за ними ніби слідком гнався вовк. Панії стріляли навмання, не націлюючись, і не потрапляли в дичину. Згодом через ліщину продерся дикий кабан і, засліплений переляком, прямував просто на намети.

Панії ойкнули й крикнули. Гризельда випалила на кабана, але не влучила в його. Куля зачепила за ікла, засвистіла і покотилась, черкаючись об дрібки солі. Панни вискочили з наметів і, вглядівши, що кабан живий, знов поховались.

– Стріляйте йому в бік! – крикнула Гризельда. Панії вистрелили. Кабан перелякався й повернув у ліс. Слідком за ним зачервоніли червоні смужки й патьоки по білому грунті. Кабан сховався в гущавині, але зараз впав і задриґав ногами.

Згодом трубні гуки замовкли. Бахкання з рушниць затихло. Діброва притихла, неначе втомлена лепетлива та говорюча молодиця. На гальовину з лісу висипались пани та вловчі. Вони волокли в руках зайців, лисиць, вовків. За ними слідком з'явились старости та хлопи й несли на дрючках постреляні серни та дикі кабани. Безліч набитої дичини здивувала панів. Після усіх придибав молодий Конецпольський, він ніс в руках два молоді бобри. Сівши на засідки у верболозі та в осоці над Сулою, він підстеріг у березі два бобри й застрелив їх. В ті часи ще не зникла в річках в Чернігівщині та в Полтавщині ця дорога животина.

– Оце один для дорогої панни Варвари, а другий для княгині Гризельди, – сказав молодий Конецпольський і подав одного бобра своїй молодій, а другого Гризельді.

Лащ та Потоцький почіпляли за задні позв'язувані лапки зайці та лисиці та вовки на гілках кругом наметів. Дичина гойдалась, неначе повішана на шибеницях.

– Ото навішали дичини! неначе козаків на шибеницях! – кричав Лащ. – Чисто ніби козаки теліпаються на шибеницях та на гіллі.

Чоловіки, вийшовши з діброви, з облави, та старости стояли лавами оддалік, поздіймавши шапки, і дивились на той дурницький бенкет свавольної гулячої шляхти.

– Чи ти ба! чисто неначе відьми та упирі злетілись на коцюбах на Лису гору. Понапивались людської крові, а оце тепер питимуть звірячу кров. А солі скільки збавили! Ото збитки! Ото збитки! Збиткуються на Україні гірше за татар, ще й знущаються над нами! – шепотіли тихенько панщанні люде.

– А ви, хлопи, за те, що гнали добре звіра на облаві, заберіть собі оцю сіль. Та збирайте до дрібочки, бо як часом лине ливцем тучний дощ, то щезне уся риба в Сулі, зникнуть і мої боброві лови, – крикнув Єремія до селян.

– Спасибі за ласку, ясновельможний князю! – говорили селяни й поклонились своєму дідичеві в пояс.

– Ну, тепер хоч би й до господи! – промовила Гризельда.

Дичину склали на вози, на розстелені зелені гілки, прикрасили вози, понатикали за полудрабки зеленого гілля й повезли дичину попереду. За тими возами рушили на санках п'яні пани. Один князь Єремія був тверезий і, сидячи в санках, думу думав. Він був байдужнісінький до тієї дорогої фацеції, яку він стругнув для панів, навіть нищечком сміявся, що вчинив ту великопанську дурість.

«Вчинив я оцю шляхетську дурість, збавив багато солі. Хлопи змарнували багацько часу надаремно... але... але за мене загомонить уся Польща, Литва й Україна. Ймення князя Єремії Вишневецького облетить Польщу, загляне в усі закутки, і про мене стане слава скрізь між гордою шляхтою», – думав Єремія, і гордість і чваньковитість засвітились в його чорних блискучих очах.

Ще тиждень гуляли та пили пани в Єреміїному палаці. Тиждень гуло в палаці, неначе в здоровому улику бджоли, доки пани не потомились од гульні і постерегли, що треба ж і честь знати. Тоді ще не було приказки, що гість на перший день – золото, на другий день – срібло, а на третій – мідь та й к чорту їдь. До міді в їх дійшло, у великих тодішніх панів, аж через десяток днів.

VII

Гризельда швидко звикла до нового краю. Поважна та розумна, вона не любила забавок, не любила веселого шумливого товариства, хоч була ще й молода. Єремія їздив по своїх далеких маєтностях, наглядав за новими осадами, дбав про господарство, а ввесь свій вільний час оддавав своєму укоханому військові. Часом цілі дні й тижні Єремія не показував очей в своїй господі, їздячи по своїх маєтностях. Гризельда була добра господиня: вона наглядала за домовим господарством, обсадила свої покої робітницями, швачками, пряхами та ткалями. Серед своїх покоївок та швачок вона не зазнавала нудьги.

А тим часом Гризельда пам'ятала про місію, яку завдали їй єзуїти, од'їжджаючи з Лубен. Не згадуючи й словом за пропаганду католицької віри перед Єремією, вона потаєнці од його заходилась вкупі з домініканами розповсюджувати католицьку віру в Лубнах.

Побивши козаків, обгородивши та захистивши себе од Москви та Швеції, польська шляхта за короля Владислава IV кинулась на розкіш. Не один Вишневецький справляв бенкети в Лубнах та тішив магнатів, обсипаючи сіллю гори та шляхи та справляючи поїзди в спасівку на санках. Шляхта наче забулась про битви та військові справи. Гульня без міри, вино, танці, гультяйство, залицяння, пьянство, розсипання грошей – стало неначе поважним ділом для усієї шляхти, од найбагатішого магната до найдрібнішого дідича. Про козаків і татар шляхта неначе й забулась.

Татари добре знали, що козаки побиті й розігнані по селах, що реєстрових козаків зосталось дуже мало, знали, що вже не було кому стерегти границі од степів. Через рік після того, як Вишневецький перебрався в своє завсідне житло в Лубни, 1640 року зимою несподівано велика сила татар напала на Україну й на Московське царство. Татари кинулись на Поросся, на Корсун, влетіли в Лубенщину, забігли в Московське царство, забрали сто тисяч людей, забрали силу товару та коней і погнали в Крим. Багато Єреміїних сіл попалили й сплюндрували татари.

Впала козацька сила, не стало й оборони і для української границі, і для самої Польщі.

Але Єремії Вишневецькому не в думці були татари. Він хапав землі, хапав маєтності, де тільки можна було хапати. Збирав гроші й заводив велику силу двірського війська, щоб стати найвище за всіх магнатів і верховодити над панами на всю Польщу, Литву й Україну.

В той час і інші польські магнати захоплювали собі землі в полтавських вольних степах, а потім випрошували, а часом і вимагали в короля привілейні грамоти на ті маєтності. Вони вважали на короля Владислава тільки як на короля, потрібного для їх задля того, щоб він роздавав їм староства та затверджував за ними вольні землі своїми грамотами.

Єремія захопив Хорольщину, котру вже давно королі подарували Станіславові Жолкевському, і вже там хазяйнував. Несподівано старости заповістили Єремії, що Олександер Конецпольський вже оселився в Гадячі, вже господарює на всіх гадяцьких землях. Єремія стривожився.

Вишневецький під приводом своїх старостів послав до Гадяча своє військо. Військо несподівано напало на Гадяч і обгорнуло його навкруги, неначе вороже місто. Невеликий палац, стайні, загороди, надвірні хати запалали заразом і згоріли в одну годину. Лубенські старости зігнали з села хлопів з плугами, звеліли виорати увесь двір, усю оселю, де стояло забудування Конецпольського, й засіяли житом. Єремія зараз посадив своїх старостів на господарство в Хоролі та в Гадячі.

Вигнавши одного сусіда з Посулля, Єремія зараз напався на другого. Король оддав Ромни своєму приятелеві Адамові Казановському. Але Вишневецький вважав на Ромни як на Посулля, належаче до його маєтностів. В той час в Лубнах пішла чутка, що Казановський помер. Не вважаючи на волю королівську, Єремія зараз послав вчинити заїзд на Ромни. Заїзд вчинив в Ромнах те саме, що в Гадячі.

Магнати у Варшаві підняли ґвалт, що Єремія свавільно хапає та присвоює собі чужі маєтності. Казановський зараз розпочав позов на Єремію.

За свавольні вчинки король засудив Єремію «на баніцію», себто на вигнання з Польщі.

– Ну, не заподіє мені король лиха! – крикнув Вишневецький до Гризельди. – Хто насмілиться вигнати князя Вишневецького з Польщі та з України? Ще не родився на світ той, хто мав би силу вигнати за границю князя Вишневецького. Я мабуть швидше випру самого короля з Польщі вкупі з його улюблеником Казановським.

Саме в той час збиралися сеймики, щоб вибирати посланців до варшавського сейму. Вишневецький приїхав до Луцька на сеймик, справляв для дрібної шляхти бенкети, поїв та підкуповував панків і видурив у шляхтичів такий наказ для своїх посланців у Варшаву, що сеймик дає право своїм посланцям встоювати за право Вишневецького на Ромни. Сеймик вибрав самого ж таки Вишневецького за посланця од волинської шляхти у варшавський сейм. Не вважаючи на те, що Єремія був вже засуджений на вигнання, він прибув до Варшави як сеймовий посол, неначе задля того, щоб насміятись з короля. Король добре знав, що Єремія буде стояти проти його на сеймі й «зірве сейм», як тільки король не верне йому Ромнів. І справді, король зняв з Єремії баніцію й вернув йому Ромни, тільки присудив Єремії заплатити Казановському сто тисяч злотих.

Забравши Ромни, Єремія думав вдержати й Гадяч і потоптати своїми магнатськими ногами усякий закон, усяке право. Магнати в ті часи дійшли до такої сили, так забрали в руки короля, що король, давши грамоту на скарбові маєтності одному панові, часом мусив одбирати ту грамоту в його й давати маєтності другому, дужчому й багатішому магнатові.

Конецпольський подав позов у суд на Вишневецького, так само як і Казановськнй. Варшавський сейм покликав Вишневецького на суд, але Вишневецький заповістив, що він нездужає й з тієї причини не може прибути на сейм. Через рік знов зібрався сейм, знов покликали Єремію на суд. Конецпольський вимагав у Єремії, щоб він присягнув, що був і справді тоді слабий.

– Покажу ж я і сеймові, й швагрові, який я слабий, – сказав Єремія і, прибувши на Волинь, зібрав чотири тисячі свого війська й поїхав до Варшави.

Тільки що пани засіли в сеймі, Єремія обступив з військом сеймову «ізбу» і, розлютований, крикнув до сеймовиків: «Як не присудите мені Гадяча й Хорола, то я дамся вам взнаки: я порубаю на шматки і Конецпольського, і усіх панів, що встоюватимуть за його, й самого короля».

Єремія крикнув ці слова, махнув кривою шаблею, посварився на сеймових посланців і вискочив з сейма, як навіжений. Пани загомоніли. Король сполохався. Усі знали, що Єремії нема впину, нема закону, нема права, коли він розлютується: усі були добре відомі тому, що навісний Єремія може вчинити здорову зам'ятню та збити бучу зо зла й зопалу через свої палкі й нездержливі норови. Король і сенатори ублагали Конецпольського хоч не вимагати в Єремії присяги, доки він вийде з військом з Варшави. Єремії обіцяли переглядіти позов Конецпольського на окремному суді. Але згодом суд все-таки дав такий присуд, щоб Єремія вернув Конецпольському і Гадяч, і навіть Хорол, як належачий з давніх-давен до скарбових королівських земель, а не до Посулля князів Вишневецьких.

Од того часу пани й король зненавиділи Вишневецького за його гордовитість і нахабність. Король почав заздрівати Єремію, чи не має він часом на думці одбити його рід од польської корони і його самого скинути з престолу.

Гордий з панами та магнатами, Єремія не гордував з тими панками, що були менші за його і корились йому. З тими панками, що йому корились, запобігали його ласки, кланялись йому, Єремія ставив себе запанібрата. Єремія часто їздив до своїх управителів на хрестини, навіть держав до хреста їх дітей, їздив на похорон одного свого управителя Закревського, з своїми жовнірами обходився просто, був дуже ласкавий до їх. Магнати ненавиділи його, а дрібна шляхта й військо любили його.

Раз в кінці літа Єремія й Гризельда, перебуваючи в Лохвиці, поїхали в Сенчу до одного свого управителя Суфщинського на хрестини. Суфщинський просив князя Єремію в куми. Гризельда поїхала з Єремією з нудьги, щоб розважити себе. Поприїжджали на хрестини деякі Єреміїні управителі й дрібні шляхтичі, і католики, і православні. Гості стояли коло порога й щулились перед таким значним кумом, неначе поприлипали до стіни та до дверей.

Єремія та Гризельда сиділи на старосвітській високій канапі, закритій злинялим недорогим килимом. З другої кімнати вийшла породілля, бліда та схудла після родива, і привітала високих гостей. Вона була православної віри, але чоловік її був поляк і католик. Він звелів охрестити дитину на католицьку віру. Привітавшись до високого кума, господиня сіла на стільці. Тоді Єремія сам попросив шляхтичів сідати. Гості посідали рядочками на довгих простих ослонах. З дверей виглянуло кілька жіночих голів, щоб подивитись на князя й княгиню. Управителева оселя була давня, заведена ще за Єреміїного батька Михайла. Стара хата вже осіла, увійшла в землю й перехнябилась на один бік. В малесенькі віконечка заглядав старий та густий, як ліс, садок. Сволоки в низеньких кімнатках неначе понависали над головами гостей. Ця стара оселя чогось нагадала Єремії старий батьківський палац в Києві та в Вишневці. Перед його очима виникла, ніби з туману, схудла та бліда постать його матері Раїни в київському палаці, тоді як вона виряджала його в далеку дорогу. Але ці згадки молодих літ тільки на одну мить майнули й згасли, як у тумані. Черстве князеве серце не потеплішало од тих дитячих згадок.

Незабаром з Лубен приїхав старий ксьондз чернець, білявий, лисий та сіроокий. Куми стали перед столом. Винесли дитину і старий ксьондз перехрестив її, взяв на руки і подав Єремії. Шляхтичі стали позад кумів. Ксьондз розпочав хрестити дитину. В одчинених дверях стовпились жінки й старі баби сусіди, запрошені Суфщинською на хрестини. Між ними були й жінки прибувших на хрестини шляхтичів, були й козачки. Позад їх з-за плечей визирали наймички та усяка челядь.

Єремія скоса поглянув на той жіночий натовп в дверях. На самому порозі стояла вже немолода жінка в намітці, в шовковій юбці й в плахті, а позад неї серед усяких наміток та хусток виглядала молода козачка незвичайної краси. Та красуня була молоденька удова Тодозя Світайлівна, а поперед неї стояла її тітка Мавра. Жінки дуже пильно оглядали Гризельду, зиркали очима на Єремію, роздивлялись на гостей з великою цікавістю. Очі з дверей зорили та бігали по світлиці, по гостях, примічали усякі дріб'язки, розглядали, які в князя очі, які в княгині брови, як вона була убрана, які в кого вуса, чи довгі, чи короткі. Все це вони примічали і неначе записували в довгі записи, щоб потім читати з їх ці новинки своїм кумам та сусідам тиждень, місяць, а то й рік.

Єремія зирнув орлиними гострими очима на той жіночий натовп. І його очі якось несамохіть впали на Тодозю Світайлівну, впали й спинились. Він примітив лице біле, неначе виточене з слонової кості різцем якогось великого майстра, а на круглому чолі високі брови, а під бровами такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще нігде не бачив на своєму віку. Повненькі уста були випнуті й обведені так виразно, так гарно, неначе вони були намальовані. На шиї червоніли разки доброго намиста та блищали золоті дукачі. Чорний горсет неначе влип в тонкий стан і спадав на ясну шовкову квітчасту плахту. На білому чолі лиснів пружок од парчевого очіпка, що висунувся з-під білої низенької намітки.

Єремія вирячив очі на Тодозю, неначе вглядів якесь диво. Тодозя почутила, що його чорні гострі очі неначе різнули її по душі: різнули якось неприємно, ніби погляд хижого недоброго чоловіка. Вона одхилила голову за широкі плечі та за намітку своєї тітки Маври, бо не видержала того гострого блискучого погляду.

«Господи, які в його гарні, аж чорні, але й страшні очі, – подумала Тодозя. – Цей князь не дивиться, а буцім тебе ріже очима, як ножем».

Але цікавій Тодозі знов заманулось глянути на ті очі, що ріжуть, мов ножем. Вона не втерпіла, висунула голову з-за тітчиних плечей і знов зирнула на смуглявий Єреміїн вид. Єремія став поважний. Він спустив віка з довгими чорними віями і неначе думу думав. Але незабаром віка в одну мить розплющились, піднялися вгору, й знов на Тодозине лице впали пекучі гарячі очі. Вона не видержала того погляду і знов одхилила голову за тітчину намітку.

«Та й красуня ж ото стоїть в дверях! Які в неї пишні очі, неначе аж лащаться до серця, аж гладять по душі шовком. Певно якась козачка. Аж треба буде довідатись, хто вона така. Яка краса! Які уста, неначе калина в зеленому листі! Яке личко делікатне, неначе в якоїсь королівни. Це якась перлина, що випадком закотилась в ці пущі, в це бескеття».

І Єремія почував, що не може одвести очей од тієї перлини, неначе перед його очима з'явилось якесь невидане й нечуване диво, неначе з раю прилинув херувим з нетутешньою красою.

А в кімнатах було тихо-тихо. Усі стояли непорушне, неначе подоби людей, вироблені з каменя. Один ксьондз тихо бубонів молитви, вряди-годи ворушивсь і наводив на всіх ще більший спокій, ще більшу непорушність та ніби скаменілість своїм рівним голосом. Єремія не зводив очей в пишного личка гарної козачки. В йому запалилось серце одразу, неначе якимись чарами. Тепер тільки він постеріг, що й досі ще не любив щирим коханням нікого, навіть Гризельди. В його дужій залізній вроді неначе спахнуло одразу полум'я, як це буває в дуже палких, але міцних і жорстоких на серце людей.

Тодозя вже оговталась з гострим позиром Єреміїних очей і оглядала його з цікавістю молодої удови, оглядала його невисоку, сухорляву, але широкоплечу постать, його довгобразий вид з випнутим, круглим високим чолом, облямованим навкруги стрімкими чорними, буцім трохи посіченими кучерями.

«Диво та й годі! Чи князь гарний, чи чудний на виду, чи він страшний, цього я ніяк не вгадаю; аж треба буде в тітки Маври спитати», – думала Тодозя, придивляючись до князя.

А тим часом Єремія зирнув на Гризельду, що стояла коло самісіньких дверей в кімнату, зирнув на Тодозю, котра ніби щулилась позад неї коло одвірка. І Гризельда здалась йому негарною, навіть простою на обличчя, з грубими бровами, навіть остаркуватою.

Ксьондз скінчив молитви. Єремія оддав дитину кумі, поклавши на дитину «на повивач» жменю червінців. Усі гості в світлиці заворушились, неначе несподівано ожили кам'яні подоби людей і заворушились. Гризельда попросила несміливих шляхтянок та козачок сідати. Жінки посідали рядочком на ослоні і стиснули себе, неначе в тісної баби грали. Єремія та ксьондз сіли на канапі. Гризельда почала балакати з декотрими жінками. Шляхтянки на велику силу ледве насмілювались обзиватись словом до княгині на її усякі запитання.

– А ти чия, молода молодице? Чи шляхтянка, чи городянка з Лубен? – спитав Єремія в Тодозі.

– А чия ж я? Світайлова! – сміливо обізвалась говорюча Тодозя.

– А хто ж то Світайло? Я щось не чув в Лубнах ні про якого Світайла, – сказав Єремія.

– Не чув, князю, бо мого Світайла вже й на світі нема; то й не диво, що ти про нього не чув.

– А де ж він дівся? – спитала Гризельда, осміхаючись, що Тодозя одмовляла князеві й надто вже сміливо, і ніби трохи жартовливо.

– Мій Світайло поліг в битві, – сказала Тодозя. – Він козакував.

– То ти козачка? – спитав Єремія. – Може то я і вбив твого Світайла десь під Лукомлем або над Старицею, коли він був там з Остряницею або з Гунею?

– Ні, ясновельможний князю, не княжа рука його вбила: він був реєстровий козак, його вбили татари тоді, як набігли на Посулля та Поросся, а я зосталась удовою й живу при братові та при тітці в Лубнах, – сказала Тодозя.

– То ти лубенська? – спитав Єремія.

– Ми живемо в Лубнах; маємо там леваду й хату, – обізвалась Мавра.

– Щось ви мені невтямки, хоч я знаю багато людей в Лубнах, – сказав Єремія.

– Бо ми маленькі людці, то тим вашій милості, князю, і не далися втямки, – сказала Тодозя й засміялась.

Її верхня губа, трошечки більша за спідню, піднялася вгору, і з-під неї блиснули чудові дрібні білі зубки. На повних щоках мигнули ямочки і знов сховались.

«Ну та й пишна ж ця молода удова! гарна, як говорить, гарна, як мовчить, а ще краща, як засміється!» – подумав Єремія й почував, що його обіймає якийсь огонь, приливає до серця й запалює душу, запалює раптово, як суху солому влітку у велику спеку запалює пожежа. Йому одразу заманулось обняти той тонкий стан і цілувати повненькі червоні уста, цілувати без міри, без кінця чорні високі брови і пишні карі очі. Єремія почервонів. Його чорні очі зайнялися й блиснули, як у хижого вовка в той час, як він кидається на ягницю.

Увійшов господар, а за ним вступили наймички і почали ставити столи та застеляти їх скатертями для обіду. Жінки підвелися з ослона разом в одну мить і вийшли в кімнату, неначе їм хтось скомандував виходити.

– Куди ж це ви йдете? Сідайте з нами обідати, бо мені самій без жіноцтва буде й ніяково, і нудьга мене братиме за столом, – сказала Гризельда.

– Сядемо з вашою милостю, ясновельможна княгине, і розважатимемо, як господиня скаже, а як не звелить господиня, то ми обідатимемо будлі-де, хоч і в садку під яблунями просто неба на землі, – обізвалась з-за дверей весела Тодозя.

– Отже ж ти, Тодозю, навела мене на думку, що тепер в садку краще обідати, ніж в хаті. В світлиці стало надто вже душно. Звели, пані господине, повиносити столи в садок. Оттам сядемо за столи в затінку в холодочку під старими яблунями, – промовила Гризельда до господині.

– Коли княгиня цього бажає, то й справді ходім обідати в садок, – сказав Єремія.

В низенькій світлиці стало душно. Товстий ксьондз все втирав піт на лобі рукавом сутани. Гладкі шляхтичі та старости почервоніли і аж сопли од духоти. Зачувши загад од Гризельди, вони повставали з лавок, в одну мить повиносили столи в садок за хату на причілок і поставили під старими віковічними яблунями. Надворі було не так душно, як у світлиці, легенький вітрець повівав, неначе подихував од заходу і шелестів листом. Господар попросив сідати князя й княгиню за столи. Гризельда посадила поруч з собою Мавру, а проти себе її небогу Тодозю. Дрібні шляхтичі посідали насупроти князя й княгині. Єремія балакав з своїми управителями та старостами про господарство, про нові осади то над Сулою, то над Удаєм. Шляхтичі спочатку вели розмову несміливо, але потім згодом, випивши по чарці – по другій, набрались сміливості, стали балакати голосно й поводились з князем запанібрата. Кожний шляхтич в душі та в думці вважав на себе, як на рівню князеві.

– Як же ти, Мавро, господарюєш з своєю небогою, коли у вас обох чоловіків нема? – спитала в тітки Гризельда.

– Є в нас господар, мій брат Панас, хоч цей господар ще молодий і нежонатий, – сказала Тодозя.

– Та й цього господаря нема тепер вдома: десь поїхав за Дніпро, – обізвалась Мавра.

– Ми вдвох з тіткою справимось таки за одного чоловіка: тітка коло худоби, а я коло коней; тітка діжу місить, а я обід готую. Тітка корови доїть, а я жену коні до води, часом тітка коло роботи, а я вивернусь боком та лежу. Скласти докупи дві жінки, то з їх і вийде або один, або півтора поганеньких чоловіка. Оттак якось і живемо на світі, – сказала Тодозя.

– Чи достачає ж вам левада хліба? – спитав Єремія.

– А чом же! Хвалить бога, є що їсти. Нам з тіткою небагато й треба, ми їмо потрошку: тітка за обідом з'їсть горщик вареної бараболі, а я вкладу в копи макітерку вареників, то нам і не багато треба, та так якось удови і перебиваються, – сказала Тодозя й зареготалась.

– Та то Тодозя вигадує вигадки, бо весела на вдачу. Так вже їй бог дав: а в нас, хвалить бога, є й корівки, є доволі й молока й сира. І хліб в нас довільний, бо в нас держава давня: та, що над Сулою левада, то таки наша батьківщина й дідизна. Ми з давнього козацького роду, – сказала Мавра.

Єремія насупив брови і почав крутити довгого чорного вуса. Згадка про козаків, про їх дідизну, очевидячки, була йому неприємна. Він почав заздрівати, що жінка й небога великі прихильниці козаків.

– А ти ж, Тодозю, дуже плакала, як татари вбили твого чоловіка? – спитав Єремія.

– Поплакала та й забула. Не вік же вічний мені сльози лити, бо сльозами не вернеш нікого з того світу. Колись плакала, а тепер вже й од смішків не цураюся, бо я зроду весела на вдачу.

– Погано зробила, що й тоді плакала: за козаками неварт плакати, бо вони спротивились та пішли на суперечку з шляхтичами, – обізвався один вусатий панок.

– Чи спротивились, чи ні, це вже до нас, бабів, не стосується, бо баби на сейми не їздять і на війну не ходять, – сказала Тодозя.

– А ти б поїхала на сейм? – спитав Єремія й засміявся.

– Атож! якби тільки мене пустили туди, то й пішки пішла б, не те що поїхала б, та тільки горенько, що нас туди не просять, – сказала Тодозя.

Шляхтичі пили й гомоніли. Вони й забулись, що за столом сидять князь та княгиня. Вітер шелестів листом, гойдав гіллям, але шум та гомін перемагав і заглушував той шелест листу. В кінці обіду баба-повитуха винесла на одній тарілці жбан варенухи, а на другій – купу пучків з червоної калини та з васильків. Вона налила два кубки варенухи і подала поперед усього князеві та княгині, поклавши на тарілку два найбільші пучки калини та квіток. Єремія й Гризельда кинули на тарілку по золотому талярові й взяли кубки. Баба поклонилась їм у пояс і обнесла усіх гостей кубками варенухи та подавала пучки калини. Гості кидали бабі на тарілку хто по злотому, хто по п'ятаку, хто й по шагу.