Текст книги "Не той став"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– Нічогісінько. Сядь та руки згорни, – спокійно сказав Роман.

– Ой Романе, і ти, серце Настусю! не кажіть же своїй матері, що я оце була в вас, – сказала Соломія і прожогом кинулась в сіни, через другі сінешні двері вискочила на задвірок і, неначе птиця, шугнула в садок, а з садка чкурнула через огород просто через грядки та й зникла в вербах. Настя вхопила кухоль з водою і хотіла долити пляшку.

– Не збавляй горілки, дурна! – сказав Роман і кинувся виривати в Насті з рук пляшку.

Хатні двері одчинились, і в хату вступила поважна баба Зінька. Вона стала на порозі і тільки осміхнулась.

– А що! буде вам тепер од баби Зіньки. Випили бабину горілочку та вже водицею доливаєте, – обізвалась Зінька та все осміхалась добрим ласкавим осміхом. Вона милувалась пустощами молодих.

– Ну-ну, сьогодні я весела. Не буду на вас гримати. Один тому час. Смійтесь, поки молоді. Смійтесь, аби не плакали, – сказала баба Зінька, роздягаючись.

– А навіщо то ви накидали насіння в сметану? Мабуть, щоб смачніша була? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Настусю, на стіні різку от на тих хлопчиків, щоб мені була напохваті! – сказала баба Зінька, вішаючи свитку на жердці.

Баба Зінька обернула голову до Настусі і прижмурила одне око. Настя осміхнулась.

– Та це, мамо, на мене б треба почепити иа стіну різку, бо то я розсипала насіння в сметану.

– То й ти така. як і вони! Горенько мені з вами! – сміялась баба Зінька, поглядаючи на Романа.

В той час Филін після вечерні наздогнав батюшку на цвинтарі і підступив до його. Филін любив після вечерні побалакати з батюшкою та проводив його до самого двору, розмовляючи то про се, то про те.

Він розказував йому про свій недавній сон. З своїми снами він вже трохи обрид батюшці. Батюшка трохи не засміявся і ледве вдержався.

«Ну та й розносились сьогодні з своїми снами», – подумав батюшка, осміхаючись крадькома.

– А це мені трапилась біда. Хтось мене, батюшко, обідив: закрутив на моїй пшениці аж двадцять закруток, – в кінці усього сказав Филін, – що мені, батюшко, робити? Збавило мені пшениці більше як сніп. Як ви мене порадите?

Батюшка знов осміхнувся.

– А що ж! Закрутки – це пуста річ; це бабськї забобони. Покропи свяченою водою ті закрутки та й вижни сміливо, бо ті закрутки – пусте діло: вони тобі не пошкодять. Адже ж ти не маєш на селі ворогів, то й не бійся нічого. Це, певно, хтось хотів пожартувати та насміятись з тебе.

– А хто його зна, батюшко! Давненько живу на світі, то, може, й ворогів нажив. Де вже прожити без ворогів? – обізвався Филін.

V

Настала осінь. Вже й Семена минуло. Сливе щовечора Соломія сподівалась, що Роман прийде до неї з старостами. Вона щодня прибиралась, розчісувала свою довгу косу, заплітала в дрібушки. Щовечора вона надівала на голову червону стрічку, заквітчувала голову квітками та барвінком. Тільки було ввечері надворі загавкає собака, в Соломії і в душі похолоне. Соломія зранку до вечора співала пісні за роботою та все ждала Романа, а Роман неначе зумисне гаявся та все не приходив.

«Ой боже мій! співаю я, співаю, та й досі не доспівалась до своєї долі… І весело мені, і чогось сум вже налягає на моє серце, – думала Соломія, переспівавши не одну пісню за роботою, – і чому він не йде з старостами? І навіщо він мене мучить? І чого він бариться?»

Аж перед покровою Роман прийшов з старостами до Соломії. І Филін, і його жінка Мокрина неначе вже ждали Романа. Соломія потихеньку сказала матері, що Роман має на думці її сватати; мати не втерпіла і сказала потихеньку Филонові. Як Роман увійшов у хату з старостами, Филін і Мокрина привітали його щиро, як рідного сина. Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів.

Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.

– Сідай, дочко, з вами та запий могорич, – сказав батько до Соломії, – годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.

Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.

– От тобі на! – сказав батько. – Чи од щастя, чи од горя це ти плачеш, Соломіє?

Соломія втерла сльози рукавом і похилила голову. Роман глянув на неї, і йому чогось стало жалко Соломії.

– Ще тобі дружки й коси не розплітали, а ти вже й плачеш, – обізвалась мати, – молода ще ти, дочко! Я знаю, що ти ще й не нагулялась, і не наспівалась. Але треба ж колись сховати косу під очіпок! Не тепер, то в четвер…

– Не плач, дочко! Дівчина, як верба: де посади, там і прийметься. Баба Зіня – людина добра. Будеш слухняна, то й тобі буде добре. А до іншої хати швидко звикнеш, – обізвався батько.

Соломія втерла сльози, сіла на лаві й задумалась, неначе замерла. В Романа здавило коло серця: він тільки скоса поглядав на Соломію, на її рум'яні щоки, котрі розгорілися і розчервонілись, як маківки.

«І чого це вона заплакала? Може, вона мене не любить? Може, любила та й любити перестала? Може, її силою видають за мене заміж?» – думав Роман, поглядаючи скоса на Соломію.

А Соломія все сиділа нерушимо, підперла щоку долонею і дивилась на полум’я, що палало в печі.

Старости випили по чарці і балакали з Филоном та з Мокриною. Роман не втерпів і присунувся до Соломії.

– Соломіє! Чого це ти плачеш? – сказав Роман тихенько. – Я такий радий тепер, а ти чогось сумуєш.

– Бо я тебе довго ждала і ждати вже перестала. Виспівала усі пісні, тебе сподіваючись, і доспівалася до сліз. Чого ти так довго барився? Може, тебе мати не пускала з старостами? Ми люде вбогі, а твоя мати, певно, до якоїсь іншої хотіла тебе з старостами слати.

– Не думала, Соломіє, і гадки не мала. Та я б і сам спротивився, якби мати яку іншу схотіла собі взяти за невістку. Не плач, Соломіє, а то й на мене найшов сум через твої сльози, – тихенько промовив Роман.

Романа покликали до столу. Мокрина частувала старостів. Вона подала чарку Романові.

– Даруй же, боже, здоров'я і вам, і старостам, – сказав Роман, – а це я хочу просити вас, тітко, і вас, дядьку, про одну річ.

– Про яку річ? – спитала Мокрина.

– Щоб ви не справляли бучного та довгого весілля, – одрубав Роман.

– Та ми й не думаємо справляти дуже довгого весілля, – обізвалась Мокрина, – дуже довге весілля коштув і довгих грошей.

– Я хочу, щоб грали весілля тільки один день: в неділю, – обізвався несміливо Роман.

– Чи то можна, сину! Адже ж в понеділок зять просить тещу до себе! Може, ти не хочеш мене просити до себе! – аж крикнула Мокрина.

Вона трохи обідилась. Їй здалося, що Роман не прийде до неї з музиками, що бояри не будуть вести її попід руки, що Роман не буде дорогою кланятись їй.

«Чи не гордує мною зять?» – подумала Мокрина.

– Ні, тітко! Я не проти цього говорю. Чи то можна, щоб я не прийшов до вас з музиками в понеділок з запросинами до своєї господи? Я прийду.

– А як прийдеш, то вже випадає два дні, – обізвався один староста.

– Нехай буде два дні, аби не чотири, – сказав Роман, – бо весілля першого дня – ото тільки весілля! І небагато п'ють, і молода сидить на посаді з дружками, і дружки співають, і на столі гільце та коровай. Все якось по-божому: весело, гарно, неначе веснянок дівчата грають. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють другого дня, п'ють і третього і четвертого, аж остогидне дивитись. А скільки-то грошей ото-все коштує.

– Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо. В мене дочка своя, не крадена, і я не хочу справляти краденого весілля. З нас будуть люде сміятись: скажуть, що ми, неначе злодії, вкрали в дочки весілля, – обізвалась Мокрина.

– Вже чи гнівайтесь, чи не гнівайтесь, тітко, а я не пристану на те, щоб пили та дуріли чотири дні, – сказав Роман.

– Та це йому наговорив отой великорозумний Денис! Він усім це саме торочить, а ти його, Романе, не дуже слухай та свій розум май, – обізвався один староста.

– Коли ж, дядьку, і мій розум це саме торочить: не люблю я того пиття та дуріння, – сказав Роман.

– Так воно буде, як само складеться, – сказав Филін, – а прийдуть люде до нас, то не виганяти ж їх з хати. Приймемо, чим бог послав.

Через два тижні грали Соломіїне весілля. Ні Филін, ні Мокрина не послухали Романа: весілля аж гуло на увесь куток чотири дні.

– А що, Романе, чи по-божому справили ми весілля? – сміялися старости з Романа. – А що, чи зломив людський звичай?

– Мабуть, аж тоді справлю весілля по-божому, як буду видавати свою дочку заміж, – сказав Роман.

– Та й тоді ще навряд! певно, буде так, як твоя жінка скаже, – сказав один староста.

– Ой ні, дядьку! буде так, як я схочу.

– Як доживемо, то й побачимо, – сказав староста.

В понеділок увечері привезли молоду до Зіньки. В баби Зіньки пустувала противна хата через сіни. В тій невеличкій хаті жили її старші жонаті сини, доки не одрізнились і не перейшли в свої хати.

Ту окромнішню хатину баба Зінька оддала Романові та Соломії.

Як тільки скінчилось весілля, Соломія прибрала свою невеличку кімнатку, чистенько вимазала, повимивала вікна, одвірки, двері й лавки, застелила стіл білою скатеркою. Роман заквітчав образи васильками, жовтими гвоздиками та крокосом, а під образами приліпив смугу з шпалерів, на котрих були намальовані здорові маківки та червоні оргінії в зеленому листі. Соломія повішала на стінах і на образах вишивані рушники, наробила з паперу червоних та синіх квіток і обтикала ними по васильках на гвоздиках усі образи навкруги. Роман понамальовував на комині та на грубі усяких квіток та винограду. Маленька чепурненька хатина неначе зацвіла усякими квітками. В хаті стало гарно, як у віночку.

«Отут я, в цій хатині, неначе в себе вдома: а як тільки увійду в світлицю до баби Зіньки, то мені чогось здається, що я там усе в гостях», – думала Соломія, прибравши свою хатину.

Соломія трохи боялась баби Зіньки і все чогось скоса поглядала на неї. Баба Зінька допитливими очима слідкувала за Соломією. Але Соломія була робоча й жвава: вставала рано, поралась коло печі, готувала обід, скрізь встигала. Діло в неї неначе горіло в руках. Варили обід та вечерю в світлиці, в баби Зіньки, і обідали усі вкупі.

Для старої Зіньки не було вже й роботи: за неї робила Соломія.

– Оде мені, дочко, за тобою, як у бога за дверима: хоч сядь та й руки згорни! – не вдержалась Зінька і похвалила невістку.

Молода молодиця не вміла до пуття спекти хліб та паляниці. Баба Зінька показала їй раз-другий, і розумна зроду та втямлива Соломія швидко втямила цю хазяйську справу.

Настала осінь. Почалася негода. Зінька з Настею та Соломією взялися за прядиво. Соломія сиділа за гребінем і співала пісню за піснею, неначе вона дівувала, неначе гуляла на вечорницях. Настя приставала до неї. В бабиній хаті стало веселіше. А переставали вони співати, Роман брав яку-небудь церковну книжку і читав голосно. Баба Зінька, хоч не розуміла, але слухала, бо книжечки були церковні. Соломія та Настя не слухали, що читав Роман, бо не розбирали того, що він читав. Вони ждали, щоб Роман швидше перестав читати, і потім починали собі стиха розмовляти або знов починали співати пісень.

VI

Раз у неділю, вже серед пилипівки, Роман та Соломія, повечерявши з бабою Зінькою, трохи побалакали та й почали позіхати. Баба Зінька сиділа за столом і позіхала. Вже було пізно. Надворі йшов лапатий сніг, неначе в повітрі літали білі горобці. Сніг падав на вікна і заліплював шибки неначе білим папером. Шибки в вікнах спітніли, неначе плакали гіркими сльозами. В хаті було тепло, як в усі. Усі притихли. Ніч була темна, а доба пізня. Баба Зінька стала перед образами і почала молитись богу.

Роман засвітив лампу і пішов в свою кімнату. Соломія сказала матері «добраніч» і собі пішла слідком за ним. Роман поставив лампу на стіл, сів на лаві, розгорнув прездорову книжку «Четьї-мінеї» і почав нишком читати житія святих. Він більше любив читати нишком, ніж голосно, любив читати сам про себе, щоб ніхто не перебаранчав йому.

Соломія стала перед образами і почала нишком молитись богу. Вже вона й богу помолилась, а Роман все читав, похиливши голову над книжкою. В хатині було так тихо, що було чути, як знадвору легенькі здорові сніжини падали на шибки, шелестіли і приліплювались до скла.

Соломія стояла коло стола проти Романа і довго дивилась мовчки на його вид, на його високе насуплене поважне чоло, на русяві пасма волосся кругом чола. Роман сидів нерушимо, неначе задеревенів. Соломію брала нудьга. Молодій молодиці хотілось побалакати та пожартувати. Вона несподівано простягла обидві руки і поклала їх на листки книжки.

Роман осміхнувся, але не перестав читати і не підвів навіть голови та очей од книжки, а Соломії забажалося подивитись на його тихі очі. Соломія закрила руками листок зверху, а Роман дочитував листка внизу: вона йому не перебаранчала читати далі. Соломії стало чудно.

– І як ти читаєш, коли я закрила тобі листок? – спитала Соломія, не приймаючи з книжки рук.

– Читаю поміж твоїми розчепіреними пальцями, – стиха обізвався Роман і все-таки не підвів очей.

Соломія стулила пальці на обох руках. Роман все-таки читав і не дивився на неї.

– Ото диво! Десь ти, певно, не там читаєш, де я затулила, – сказала Соломія, догадавшись, і посунула руки наниз по книжці.

Роман засміявся і підвів очі. Його очі стрілися з Соломіїними очима. Він засміявся.

– Не жартуй-бо, Соломіє! Ти мені перебаранчаєш читати, – сказав Роман і своєю рукою одсунув Соломіїні руки з книжки.

Соломія знов поклала руки на книжку. Роман засміявся і знов кинув очима на Соломію, а потім вдарив легенько її по руках. Соломія не приймала рук і зареготалась на всю кімнату. Хата зразу стала ніби веселіша. Роман підвів голову і собі засміявся.

– Ну та й капосна ти молодиця! Через тебе ніяк не можна читати, – обізвався Роман.

– Кидай оту книжку та говори зо мною! – сказала Соломія.

– А що! давно бачились? Як у горосі та й досі? – сказав Роман. – Може, ти сердишся на мене через ці книжки?

– «Ой, не говори ж ти ні до кого! Говори зо мною; бо як не будеш говорити, умру, серце, за тобою!» – заспівала Соломія тихесеньким голосом.

– Ото яка ти! Так-таки візьмеш та й вмреш! – сказав Роман.

– Так-таки візьму та й одніму в тебе книжку.

– Я й сам згорну її, – сказав Роман і закрив важкі палятурки. Соломіїні очі так розвеселили його, що він вже не міг далі читати.

– Ну, вже з тобою небагато начитаєшся!

– І як тобі не обридне так довго читати? Читає та й читає, та супить брови, – сказала Соломія.

– Так само, як тобі не обридне співати. Співає та й співає, аж доки горло захрипне.

– Невже воно щось таке вже цікаве, що ти так довго всидиш над книжкою мовчки? – спитала Соломія.

– А мабуть, цікаве, коли я так довго всиджу над книжкою мовчки.

– Що ж воно там пишеться? бо як ти читаєш, я нічогісінько не розберу: якесь «како, како, убо». Бог-зна-що!

– Пишеться, як святих мучили за христову віру, як преподобні жили в пустині, в лісах, пущах, нетрях та я кам'яних печерах, жили самі і в тих пущах не бачили часом ввесь вік живого чоловіка.

– Ото гарно! Я ізроду не жила б в пущах, і якби мене туди хто завів, другого дня втекла б звідтіля до тебе! – сказала Соломія і засміялась. – Ото гарно одному в лісі жити!

– А я б жив там, та полився богу, та читав святі книжки в печері.

– І мене б покинув? і про мене б забув? – несподівано спитала Соломія.

Роман стиха засміявся і глянув Соломії в вічі. “Ой, мабуть, твої чорні очі переманили б мене з пущів та нетрів”, – подумав Роман. І йому стало чогось жаль і тих пущів та нетрів, стало шкода чорних Соломіїних очей.

– Коли так, то дай цю книжку, я сховаю її так, що ти і з свічкою не винишпориш, – сказала Соломія, схопившись з місця.

Вона вхопила книжку обома руками. Роман міцно держав книжку в руках і не пускав, Соломія тягла до себе, Роман не пускав. Вона зареготалась з тієї тяганини.

– Ой господи! Не люблю й не дишу! Сяде над тією книжкою, неначе жид на шабас, та й мовчить, тільки брови супить, – говорила Соломія, видираючи з Романових рук книжку.

– А книжки все-таки не однімеш! От таки не дам та буду читати і брови буду супити! – дражнився Роман.

Несподівано рипнули сінешні двері.

– Ой, хтось-прийшов! – сказала Соломія і затихла, і як стояла, так неначе замерла серед хати. – І хто б це прийшов до матері такої пізньої доби!

– Може, який злодіяка вліз в сіни, – обізвався Роман.

– Ой лишечко! Нічого я так не боюся, як тих злодіїв та розбійників, – сказала Соломія.

Одчинились двері, і в хату вступив Денис, закиданий снігом. Його шапка з чорної стала сивою. Плечі й спина були обліплені мокрим снігом. В теплій хатині неначе повіяло холодним вітром і сипнуло снігом.

– Добривечір вам! – сказав голосно Денис, скинувши шапку.

Мокрий сніг посипався з шапки і цілими жменями ляпнув об діл.

– Ой, вийди. Денисе, в сіни та обтруси сніг завити! – крикнула Соломія.

Денис вискочив у сіни і почав обтрушуватись. В хаті було чути, як ляпали важкі рукавиці. Денис увійшов в хату вже чепурніший.

– Сідай, Денисе! але попереду скинь мокру свиту, бо твоя свита аж набрякла од мокрого снігу, – сказала Соломія.

Денис розперезався, скинув свиту і сів на ослоні перед столом. Він був злий, аж червоний. Очі аж крутились.

– Чого це ти, Денисе, так засапався? Чи втікав од кого? Чи за тобою хто гнався? – спитав Роман.

– Голова з десяцьким оце розігнали наші вечорниці, – сказав Денис, – ми оце були зібрались на вечорниці в удови Тетяни. Вже й дівчата позходились, вже й вечерю розпочали готувати; вже й музики прийшли. А тут голова шусть у хату! та й розігнав нас. Дівчата десь розсипались, неначе курчата поховались од шуліки. А бодай він луснув, отой голова! Я саме розохотився гуляти! Так мені хотілось потанцювати та з дівчатами пожартувати. Вдарив би такого тропака, що й хата задрижала б; задрижала б і удова Тетяна! А тут на тобі таку несподіванку! Неначе хтось кислицю втирив тобі в зуби!

– Навіщо ж він оце розігнав вечорниці? – спиталась Соломія.

– Каже, що в якомусь близькому селі, десь в Шамраївці чи в Мазепинцях, парубки на вечорницях курили цигарки чи в клуні, чи в хліві, чи під ожередом соломи, вже не пам'ятаю де, та й наробили пожежі. Згорів трохи не весь куток. От тепер гуляй, як собака на прив'язі!

– От тобі й нагулялись! – сказала Соломія і зареготалась.

– Ну, не подаруємо ми цього старшині. Нехай тепер начувається лиха! – аж крикнув Денис.

– А що ж ви йому заподієте? Він старшина в селі: має право, – сказав Роман.

– Має він право на усе, тільки нехай не зачіпає парубків. Знатиме він! Як складемось усі по кулаку для голови, то не дійде він додому од нашої складки, хіба рачки долізе, – сказав Денис, показуючи здорового кулака Романові, – десь парубки наробили пожежі, а нам гуляти не можна. Оце гаразд!

Денис розчервонівся, розкричався, совав кулаками на повітря та блищав злими очима.

– Та не совайся з кулаками до Романа, бо він же не голова! – сказала Соломія. – Дурно ти, Денисе, сердишся та кричиш. Кого тобі бажалося бачити на вечорницях, та не буде там.

– Чом не буде? – спитав Денис.

– А тим не буде, що її мати не пустить на вечорниці, – обізвалась Соломія.

Соломія знала, що Денисові хотілось бачитись на вечорницях з Настею. Він притих і тільки витріщив на Соломію очі.

– Чи буде, чи не буде Настя на вечорницях, а вечорниці будуть! Отже будуть на злість старшині! – крикнув Денис, ще й кулаком тарахнув по столі. – Ми не подивимось в зуби старшині. Що то нам старшина! Ми самі собі старшина. Нам гуляти хочеться, і будемо гуляти. Ми знов зберемося на вечорниці.

– А старшина знов вас розжене, – промовив Роман,

– Ого! нехай тільки другий раз розжене! Нехай посміє розігнати! – говорив Денис.

– Та ви йому поставте могорича, залийте йому пельку горілкою, то він і мовчатиме, – обізвалась Соломія. В той час, як Денис рипнув сінешніми дверима, в противній бабиній хаті Настя саме молилась богу, ставши перед образами. Вона промовляла молитви, але разом з тим насторочила свої вуха і прислухалась, як в Романовій хаті реготались та кричали. Настю узяла цікавість та нетерплячка, їй забажалось побігти в противну хату та довідатись, хто то прийшов до Романа і чого то там так регочуться та кричать.

«Ой господи! коли б швидше домолитись до кінця. Побіжу до Соломії та побачу, хто то прийшов. І чого вони там реготять та кричать», – думала Настя, хамаркаючи п'яте через десяте «Помилуй мя, боже».

Але вона таки не домолилась богу до кінця, перехрестилась тричі і прожогом побігла до Соломії. Одчинила вона двері і вгляділа Дениса. Денис був червоний, аж його лице пашіло. Він кричав та лаяв старшину. Денис углядів Настю і притих.

– Чого це ти, Денисе, так розрепетувався? Не дав мені й богу домолитись, – промовила Настя.

Денис розказав їй, що він злостує на старшину за те, що той розігнав вечорниці.

– А мені про це байдуже! – промовила Настя. – Мене не пускають на вечорниці, то мені однаковісінько, чи будуть вони, чи не будуть.

Одначе Настя, сказавши це, важко зітхнула. Це зітхання виявило, що їй було зовсім не однаково, їй страх як хотілось на вечорниці, але мати ні за що в світі не хотіла її пускати.

– Кому однаковісінько, а кому й ні, – обізвався Денис вже тихішим голосом.

Вглядівши Настю, він зараз заспокоївся і притих. Настя сиділа з ним поруч, і для його неначе знов розпочалися вечорниці. Він розговорився, розжартувався. Між молодими почалася весела розмова, пішли жарти та смішки. В хаті стало весело, неначе й справді на вечорницях.

– А ти все сидиш над церковними книгами, – промовив Денис до Романа і ляпнув долонею по шкуратяній здоровій палятурці книжки, – не люблю я читати отих стародавніх книг. От у мене є книжка! Оце так книжка! – сказав Денис і витяг з кишені невеличку книжечку.

– Яка ж це книжка? Така, як та, що Роман читає?– спитала Соломія.

– Ні, ця книжка весела. Це «Наталка Полтавка». Купив в коробейника на ярмарку в Білій Церкві, – промовив Денис.

– Ану, Денисе, прочитай нам, що в тій книжці пишеться! – промовила Соломія.

– Прочитай, Денисе, бо й я хочу послухати. Ще мати не лягли спати, то я тим часом хоч трошки послухаю,– обізвалась і собі Настя.

Денис почав читати, як Наталка вийшла до криниці по воду, як з нею стрівся старий писар Возний і почав залицятись до неї. Усі слухали, неначе замерли. Навіть Роман, забувши, що в книжці написано не про святі речі, а про людські, сидів мовчки й слухав. Як тільки Денис почав читати ті місця, де Возний приставав до Наталки з своїм залицянням, усі підняли регіт, аж хата гула.

Баба Зінька вже довгенько сиділа коло стола та все позіхала. Їй забажалося вже лягти спати, але вона все ждала, доки вернеться Настя. А Настя не квапилась швидко вертатись. Вже Зінька куняла, дрімала, носом удила рибу, вже навіть засинала, і їй почали верзтися якісь сни, а Настя не приходила.

«Оце засиділася дівка! І хто то прийшов до Романа такий цікавий для Насті?» – думала баба і знов задрімала, спершись обома руками позад себе об лаву. В Романовій хаті піднімався на одну мить регіт, неначе схоплювався швидкий вихор серед тихого дня, і знов затихав; і знов там ставало тихо, неначе все замирало в хаті; і знов чути було регіт.

«Що там у них діється в хаті? Мовчать, мовчать та й заґвалтують разом, наче жиди в школі на шабас! – думала Зінька, ніби прокидаючись од того вихвату веселого сміху. – Аж не видержу! таки піду та подивлюся!»

Баба Зінька і справді не видержала, накинула наопашки свиту і подибала через сіни до Романової хати. Вона одчинила двері і гадала, що побачить, як молоді пустують, дуріють, бігають по хаті. Коли дивиться вона, усі сидять за столом та слухають, а Денис читає голосно книжку.

– А мені здалося, що ви тут дурієте на всі застави, що так регочетесь, – сказала баба Зінька, сідаючи на полу.

– Та це, мамо, Денис таку смішну книжку читає, а ми регочемось, – обізвалась Соломія.

Денис читав далі, як Возний просив виборного Макогоненка, щоб він допоміг йому висватати Наталку, як Макогоненко глузував з Возного. Знов у хаті піднявся регіт. Баба Зіня крепилась, та й не видержала: і собі засміялась. Денис читав далі, як Наталка розмовляла з своєю матір'ю, бідною удовою Терпилихою, як мати вговорювала Наталку вийти заміж за багатого писаря і забути про Петра, її давнього жениха, котрий пішов десь далеко на заробітки, і про його вже давно не було ні чутки, ні вістки, котрого, може, вже й на світі не було.

Ніхто не слухав так вважливо, як молоденька Настя. Їй було жаль Наталки, жаль і Петра. Вона все поглядала на Дениса, і їй чогось здавалось, що то Денис читає не про Петра, а про себе самого; вона спочувала усією душею до Петра та до Наталки і все уявляла собі замість Петра Дениса. Їй вже здавалось, що то ніби Денис пішов десь далеко на заробітки, десь блукає, поневіряється, заробляє на заробітках, а вона сама жде його не діждеться. І молодій дівчині стало невимовно жаль Петра, а потім чогось стало жаль і Дениса…

«Ой боже мій! а що, якби все оце трапилось Денисові? А що, якби оце все, що трапилось Наталці, трапилось мені?» – заворушилась думка в Насті.

І Настя почувала, що її коло серця щось здавило. Вона важко зітхнула й примітила, що Денис став для неї дорогим та любим. Довго читав Денис. Усі слухали і про сон забули. Баба Зінька слухала, і в неї сон минув. Як Денис прочитав, що Петро вернувся з далекого краю і стрінувся з Наталкою, Настя не вдержалась і аж крикнула: така вона була тому рада. В Соломії на очах навернулись сльози.

– Ой господи, яка ж оце гарна книжка! – аж крикнула Соломія. – Я б цілу ніч не спала та все слухала.

– Ат! – обізвалась баба Зінька. – Це не божа книжка; це смішки для молоденьких. І вона встала й позіхнула.

– Ходім, дочко, спати, бо й справді люде ніч розберуть, а нам нічого не зістанеться, – сказала баба Зінька до дочки, – прощайте! На добраніч!

Настя пішла за матір'ю слідком, лягла на постіль, але довго не могла заснути. Перед нею, неначе живі, манячіли то Петро, то Наталка, то її стара мати Терпилиха і не давали їй спати.

«А що буде, як Денис мене свататиме, а мати моя буде так сперечатись, як та Терпилиха?» – несподівано майнула думка в Насті.

Вона задумалась і засмутилась, дивлячись на вікна, що ледве мріли в темряві. У вікна ліпило мокрим важким снігом. Мокрі сніжини шелестіли об шибки, як миші під лавою, і ще довго-довго не давали спати молодій дівчині, довго тривожили її думи, і піднімали мрії в душі, і не давали їм зникнути без сліду.

Настя вже задрімала, вже й заснула легким чутним сном, а їй все здавалось, що вона не спить, що до неї прийшла Соломія, щось розказувала, а далі сказала, ніби Денис вийшов з села, пішов далеко-далеко на донські степи на заробітки. Настю стиснуло щось коло серця. Сльози душили її. Вона ніби бачила, як Денис десь блукав по далеких степах; їй здавалось, що він йде якимсь шляхом в степу, що він збився з дороги, а небо вкрилось густими хмарами, мокрий лапатий сніг падає і засипає йогою, заліплює йому очі. От сніг пішов густий-прегустий, мов хмара, і вже засипає Дениса по пояс, по плечі; от він застряг в мокрому заметі і тоне в йому, і нікому подати йому помочі, нікому рятувати його. Настя ніби знала, що то він вже вертається додому з заробітків, що він вертається до неї, але ніби знала, що він загине в степу, в снігу і до неї не вернеться ніколи… Вона жахнулась і прокинулася з сльозами на очах…

Мокрий сніг шелестів, обліплюючи тахлі шибок. Насті уявилося, що вона не спала… Вона підвела голову і очима шукала Соломії, дивилась, чи не ввійшла вона в хату, чи не сидить вона на лаві.

«Боже мій! Як я люблю Дениса! Як я його покохала цього вечора, як він читав нам про Наталку та бідного сироту приймита, Петра, Наталчиного жениха».

Через тиждень парубки та дівчата знов збиралися на вечорниці вже в іншому місці, в однієї удови, її хата стояла на самому кінці села, під лісом, аж за цариною. Хлопці думали, що сховались з своїми вечорницями так далеко, що й ворон кості туди не занесе. Але старшина якось випадком довідався і вже лягома почвалав туди з десяцьким Петром та й знов розігнав вечорниці.

Денис зібрав десяток сміливіших парубків на раду. Хлопці постановили на раді, щоб засісти десь у вербах або під мостом, підстерегти, як буде йти голова з десяцьким, і дати їм доброї прочуханки.

Недовго довелось і ждати хлопцям. Через кілька день в писаря були хрестини. Голова, Микола Чабанець, був за кума в писаря. Був на хрестинах і десяцький. Хлопці про це довідались. Вже пізньої доби голова та десяцький рушили з хрестин додому. Хлопці побігли на засідки. Голові й десяцькому треба було вертатись додому через довгі кладки, покладені через річку Раставицю. Кращого місця для засідок не можна було знайти хлопцям.

Голова йшов коливаючись. Він був п'яний. В його голова ходила ходором, а світ неначе кружалом крутився в очах. Десяцький був тверезіший за голову і придержував його на ході під руку.

– «Ой, не спиться, не ложиться, і сон мене не бере… е!» – затяг голова пісні серед улиці, але хрипкий голос не слухався його, хоч він був і голова. Чабанець не заспівав, а неначе завив, як вовк у лісі.

– Овва, Миколо! Овва! Так не годиться голові. Овва! Люде почують, будуть тюкати. Ви ж голова, – здержував Чабанця десяцький.

– А матері їх ковінька! А що мені до того? Хіба мені гуляти не можна? Хіба мені співати не можна? Мені? Голові? Мені не можна? Мені все можна! «Ой, не спиться й не ложиться, ні сон мене не бере… е…е!» – знов завів голова не своїм голосом. Але голос його порвався і задеркотів, неначе розбитий глечик.

Вони вже спускались возвозом в берег узькою улицею поміж вербами.

– От уже й додому недалечко! От і недалечко! Ось уже видко Терешкові вишні та сливи, – белькотів голова, – о! чи ти ба! як швидко виросли Терешкові сливи, такі високі стали! Коли це вони виросли? Ото диво! Чи ти ба, яке диво! Ще вчора були невисокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото диво!

– Та то не сливи! То верби. Хіба ж сливи бувають такі високі? Це верби коло річки, – обізвався десяцький.

– Не бреши-бо! Я ж бачу, що це Терешкові сливи. Хіба мені повилазило? Ти думаєш, я п'яний, то й нічого не розберу! Брешеш! Я не п'яний! А! який той Терешко щасливий! Йому все йдеться! Все йому йде в руку! І сливи швидко ростуть! Он і мій тин чорніє!

– Та то кладки через річку. Де ж таки тин буде на річці, – обізвався десяцький.