Текст книги "Безталанна"

Автор книги: Іван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

ЯВА VІІІ

Омелько і Дем'ян її ідуть зліва.

Омелько. Куди ж би він дівся? Ні дома, ні у Свирида, ні у Петра нема і не було. Свирид казав, що вранці бачив, як пішов поза городами у панську леваду. Чи не у Цимбала ворожить? Ха-ха-ха!

Дем'ян. Ну, як нема, то де ж його візьмеш? Ходім до Микити. Там хлопці збираються, може, й Гнат тим часом прийде, а послі всі сюди на сватання.

Пішли направо.

ЯВА ІХ

З хати виходить Гнат.

Гнат. Десь побігла! Мабуть, на вулицю… Мене шукає. Певно, і їй не легше; нехай же трохи ще помучиться, а мені тепер байдуже. Після сварки тільки поріг переступить важко, а переступив – і помирився! Як я рад, що переміг-таки себе, бо у мене таке каторжне серце: як розлютуюсь, то й не бачу нічого перед собою… Тепер від серця одлягло і зовсім полегчало… наче аж їсти захотілось. Піти додому, – там, мабуть, мати лютує, бо не знає, куди й дівся. А послі піду на вулицю.

Чути спів з правого боку. Ні, додому послі… співають, там, певно, і вона мене жде, – побіжу!.. Зайду ззаду, підкрадусь і затулю очі… Чи пізна? Пізна! (Пішов направо.)

ЯВА Х

Зліва переходять кон Степан і старости.

Степан. Ходім же мерщій, смеркає, а дядько Матвій будуть нас ждать.

Староста. Не хапайся. Він надвечір табаку мне, то поки намне – поспієм… А Варка ж зна, що прийдуть старости?

Степан. Зна.

Староста. Гарну дівчину тобі висватаєм, могорич з тебе треба великий.

Степан. За могорич не турбуйтесь – буде; ходім тілько мерщій, нерано.

Староста. Нетерплячка бере? Ха-ха! Ходім!

Пішли направо.

ЯВА XІ

Варка виходе хутко зліва.

Варка. О клятий, о бусурмене! Я вбиваюсь, мучусь, а йому байдуже: і дома цілий день нема! Він десь тепер сидить з Софією обнявшись! Щоб же ти удавився! Бодай тобі добра не було, як ти водив мене цілий рік, а тепер насміявся надо мною! Ну, не я буду, коли чим-небудь і тобі не оддячу, а не я, то бог тебе накаже за твою неправду до мене!.. Боже мій! Який же смуток, який жаль у душу западає… От-от старости прийдуть! Старости? Від нелюба, від Степана… А! Ні, не поможе! Не буду мучиться, не буду, не діждеш, буду кепкувать над тобою, сміяться! Боже, боже, дай мені силу, дай мені сміх і радість, поможи мені помститься над моїм ворогом! Цілий рік була щаслива, пригорталася до нього, слухала, як билось у нього серце в грудях… О, нащо ж я згадую? Нащо? Щоб більше мучиться… Тьфу! Тьфу! На все, що було! А як божився?.. Пекельна твоя душа, тепер божишся Софії… Мерщій, мерщій би старости!.. Весілля! Щоб Гнат бачив, що я весела і не журюсь! Я вже тебе забула, ненавидю, ти мені осоружний, ти вийняв сам з грудей моїх те серце, що тебе любило, тепер тут пусто, а в пустці місце знайдеться й Степанові… (Пішла у хату.)

ЯВА XІІ

Справа виходять Дівчата 1 і 2.

Дівчина 1.  іди хутче, лізеш.

Дівчина 2. Та стривай, я вже втомилась. Чого ти так женешся?

Дівчина 1.  Та як же? У мене від цікавості аж дух захоплює! Степан свата Варку – і не дурний! Наче не зна, що вони любляться з Гнатом!.. Мені, сестро, і жаль Степана, і рада я буду подивиться на нього, як він вилізе з хати, підгорнувши хвоста, мов та собака, що піймалась на шкоді та покуштувала доброго дрючка! Нехай не лізе – хіба мало дівчат!.. і він туди ж, до Варки! Сховаймося, бо вже, либонь, ідуть. Тілько старости у хату – а ми під вікно.

Ховаються за хату.

ЯВА XІІІ

Справа виходять Степан і  старости 1 і 2.

Староста 1.  Ну, тепер понюхать, понюхать, та й боже поможи! (Шука за халявою.) Отак, нема!

Староста 2.  Що там?

Староста 1.  Захапався і ріжок з табакою забув дома.

Староста 2.  Та ну його, хіба ти не обійдешся й години без тієї погані?

Староста 1.  Не можу довго сидіть, як не нюхаю: зараз сердюсь і до всіх чіпляюсь… Я й уночі нюхаю, прокинусь і нюхаю, а не понюхаю – не засну! Побіжи, Степане, візьми на столі ріжок.

Степан пішов.

Староста 2.  Чорт батька зна, що вигадав, – нюхать. Вже далеко краще – курить. А то наб'є того носа табакою так, що й говорить не може… ще й вишнівка… тьфу!

Староста 1.  Привик. Я тілько після сповіді не нюхаю та в страсну п'ятницю… і не повіриш: хоч на горищі сиди, так і порива лаяться, аж за серце смокче… прямо сумно! Так і кортить, так і кортить… Як же потягну добру пучку – зараз повеселію… Проста табака вже й не бере: ніс заляга; тепера посовітували мішать у табаку товченого стекла.

Староста 2.  Стекла?! Ото! Для чого?

Староста 1.  Щоб продирало у носі; а то як заб'ється ніс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.

Староста 2.  Та кинь його к бісу, а то ще задавить.

Степан приносить ріжок.

Староста 1 (нюха). Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тоді й ніс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина і так даремно пустує. Якби мені такий ніс, як у тебе, то я б нічого й не хотів.

Староста 2.  Який же у мене ніс, що ти з посудою його рівняєш? Що ж то у мене ніс – як мазниця, чи що?.. Якби ти мені не кум, то я вилаяв би тебе, як послідню свиню.

Староста 1.  Та не сердься, куме, хіба ти винен, що тобі такого носа вчеплено?

Староста 2.  Отже, ти мене роздратуєш, і я не піду з тобою за старосту! Єй-богу, вернуся додому.

Степан. Та Господь з вами! Ви за носа посваритесь, а я ж чим винен? ідіть, ради бога, бо ще й поснуть. у хаті, поки зберемося!

Староста 2.  Нехай не вигадує…

Староста 1.  іди, іди, я вже не буду, ти, бачу, жартів не знаєш.

Староста 2 (іде в хату). Гарні жарти! Ще посудою продражнять.

Староста 1 (нюха). Ніс, як галанський огірок, а він ще й сердиться… (Пішов у хату.)

Степан (один). Пішли. Слава Богу!

Дівчата 1 і 2 виходять з-за хати.

Хтось вже й визира! Не люблю страх цікавих людей… У хату, кажуть, іти не можна, поки не покличуть, а надворі стовбичить якось чудно. Піду постою в сінях, поки що. (Пішов.)

Дівчата 1 і 2 виходять.

ЯВА XІV

Дівчата 1 і 2.

Дівчина 1.  Чи ти бачила? Уже пішов у хату! Виходить, Варка дає за нього рушники? Це так?..

Дівчина 2 (підходить до вікна). Ні, Степана в хаті ще не видко. Хто ж то пішов? То ж він, либонь.

Дівчина 1.  Пусти, іде я загляну!

За лаштунками парубки співають і підходять все ближче.

Дівчина 2. Парубки йдуть. Чула, що казали? Будуть свистіть і тюкать на Степана… от бідний!..

Парубки.

 
Та жила собі та удівонька
Та на край села.
Мала собі та удівонька
Сина-сокола! і т. д.
 

Пісня співається не гучно. Дівчата одна другу відтягують од вікна й заглядають. Прибігають з правого боку ще дівчата, тож заглядають у вікно. Сміх. Пісня стиха.

Дівчина 1 (сплеснувши руками). Ой ненько! Подала, подала рушники! От тобі й Степан.

Дівчина 2 (одтяга її). Ні! Брешеш! Стривай, іде я гляну. Так і є! Степан увійшов. Здоровий та рябий! Де ж він був?..

Дівчина 1 (загляда через плечі). А як же тепер Гнат?

ЯВА ХV

Входять Гнат, Омелько, Дем'ян і парубки.

Гнат. Диви! і справді тут сватання. Дем'ян. Я ж тобі казав.

Гнат. Глядіть же, братці, пропустимо старостів, а Степана оточимо й будем править могорич!

Дем'ян. Могорич? Ха-ха-ха! От чудасія! Він гарбуза винесе, та ще и могорич! Ну й видумав!

Омелько. Ми з Харитоном будемо свистіть що є духу!

Дем'ян. А ми з Петром – тюкать, а ви всі регочіть.

Гнат. Тілько не зразу – цур не вискакувать попереду, то вже після, як він сам скаже, що гарбуза з'їв! Стривайте, я подивлюся, що там діється. (Підходе до вікна.) Пропустіть. (Його пропускають, він загляда у вікно.)

Дем'ян. Щось довго копаються старости.

Гнат (одскакує од вікна). Зрадила!.. Так ти обманювала, сміялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не діждеш же й ти празникувать весіллям свою зраду, я тобі зараз голову розіб'ю. (Витаскує з тину кілок і кидається в хату.)

Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?

Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату… я…

Омелько теж держить його.

Дем'ян. Та угамуйся, божевільний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?

Гнат. Старости вже рушниками перев'язані, а вона стоїть, усміхається, наче вік Степана кохала, ждала і рада, що діждалась… Пустіть, я її задавлю, анахтему!

Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти відцурався від неї, чого ж тепер єретуєшся? і не сором тобі? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..

Гнат. Ні… Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподівався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустіть, проходить. і дурний же я, і навіжений справді: посваривсь, відцурався і знову лізу!.. Тьфу!.. Не діждеш ти, щоб я так за тобою убивався і сам себе на страту вів!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаі Ходім, хлопці, у шинок, з мене могорич – я просватав Варку за Степана. (Співа.)

 
Гурт підхоплює. Дівчата відтягують одна другу од вікна.
Коло млина, коло броду (двічі)
П'ють голубки чисту воду.
Вони пили, буркотіли, (двічі)
ізнялися, полетіли.
 

Всі виходять.

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

У Гната в хаті. Яку хвилину нема нікого на кону.

ЯВА І

Входе Варка, а потім Софія.

Варка. Нема нікого! Де ж вони? Воркують десь, закохані, щасливі…

Софія (вбіга). Варка. Здрастуй! Я забігла до Параски, трошки посиділа, коли дивлюсь – хтось пішов до нас. Я не впізнала тебе. Сідай, сестро.

Варка (зітхнувши). Спасибі.

Софія. Бідненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?

Варка. Де ж там і ні! Боже, як важко! Тілько ж місяць прожили, тілько щастя усміхнулось, та й знов нахмарило.

Софія. Хіба ти, сестро, не знала, що йому у москалі треба йти?

Варка. Не знала.

Софія. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспіли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.

Варка. Хто ж сподівався, що так станеться. Він один, думала – одиночок не беруть.

Софія. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б…

Варка. Таке вже моє щастя. Та біда знайде, хоч і в піч замажся.

Софія. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, він скоро повернеться, другі через рік вертаються.

Варка. Де вже там! Мені все не так, як людям… А ти, Софіє, щаслива?

Софія. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як і сказать!

Варка. Не б'є тебе Гнат?

Софія. і не лаялися ще.

Варка. В два місяці другі разів три поб'ються. Виходить, Гнат тебе любить?

Софія. і любить, і жаліє, спасибі йому. Знаєш, сестро, мені все здається, що я дівчина; а як гляну, що й Гнат біля мене, та нагадаю, що ми чоловік і жінка, аж почервонію, єй-богу!

Варка (набік). У! Задавила б тебе! (До Софії.) А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай мені решета великого.

Софія. Добре. Посидь же трохи у мене.

Варка. Ніколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому – я сама.

Софія. Стривай же, я зараз принесу – воно, здається, у коморі. (Виходе.)

ЯВА ІІ

Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився – і я була щаслива! Щаслива була тим, що в вічі Гнатові сміялась, а він лютував і ревнував мене до чоловіка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном і дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалі в той самий день, як Гнат женився на Софії, а я зосталася одна, і знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софії. Здається мені, що я ненавидю Гната, а серце кровію обливається, що він живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тілько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, мені тепер однаково! Не в'януть же мені, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..

ЯВА ІІІ

Входе Софія з решетом.

Софія (дає решето). Ти б заходила частіше, все б не так скучала.

Варка. Спасибі тобі, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пішла.)

Софія. Іди здорова. (Одна.) Бідна Варка, як мені її жаль. Я б умерла від горя, якби мого Гната тепер у москалі взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а мені зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось мені треба зробити… Ага… (Достає з скрині скатерку й накриває стіл.) Коли б татко до нас мерщій перебрались. Отоді я буду зовсім, зовсім щаслива. Батько куплять нам пару бичків і корову мені куплять…

ЯВА ІV

Входе Ганна.

Ганна. Ще й досі возишся? Я думала, що ти вже й піч помазала.

Софія. Я, мамо, миттю справлюсь. (Хутко пішла.)

Ганна (одна). Швидка на речах! А яка з тебе робітниця? Пожила біля татка в городі, чайку попила, а тепер би тілько ніжилась. Ще й старий сюди притириться. Нужний він тут, як п'яте колесо до воза. Лишній рот. Та у мене недовго. Поки ще спускатиму яке врем'я, а там і насяду, їм тілько змовчи, то й лапки покладуть, тоді сама працюй, гнися, а невісточка буде вилежуваться! Чорта пухлого! Я й сама була невісткою, мене не милували, аж шкура тріщала, робила, будеш і ти робить, я й на татка твого не подивлюся.

ЯВА V

Входе Гнат.

Ганна. Де це ти був?

Гнат. Помагав Семенові бики вчить.

Ганна. Краще б тин полагодив та рів окопав, а то осунувся зовсім.

Гнат (запалює цигарку й пуска дим у комин). Поспію. Треба помогти другому, то й тобі поможуть. Софіїн батько сьогодня і нам бики прижене, от Семен і мені поможе.

Ганна. Чи старий і справді тут буде жить?

Гнат. А що?

Ганна. Ще й пита! На біса нам дармоїд здався?

Гнат. Багато там старий чоловік з'їсть.

Ганна. Ого! Він за двох з'їсть – старі москалі їдять, як з немочі, а не зробе й за малу дитину.

Гнат. Треба ж йому десь притулок мать, де ж його дінеш?

Ганна. Нехай у благодільню йде.

Гнат. А якби вас у благодільню одвезти?

Ганна. Бач, якого пса вигодувала? Матір рідну міняє на жінчиного батька. Може, ще є стара баба у Софії, то й ту б прийняв? Багатир, сказано.

Гнат. Що з вами сталось, мамо? Коли не зо мною сваритесь, то на Софію гримаєте.

Ганна. А хто ж вас навчить? Якби не старі люде, то ви б і за роботу не брались… Тримаю!.. Що ж ти мені звелиш – руки у твоєї жінки цілувать або хвалить тебе, що дармоїда приймаєш у хату?

Гнат. Та коли ж, бачите, наобісіє слухать після ції та знов ції!

Ганна. Мати наобісіла? Добреі Треба й собі іти у прийми десь. (Іде з хати.) Діждалась-таки свого – рідний син виганяє… (Вийшла.)

Гнат (один). От і розбери! Любила мене мати, пестила, прямо як з писаною торбою носилася. Мені здавалось, що кращої, добрішої матері, як моя, і на світі нема, а от женився – мов одрізало. Особливо мене пече-ріже, як вона почина до Софії чіпляться! Ну й як тут витерпіть, щоб часом лихого слова не сказать? Ще, спасибі, Софія змовчує, а то гріха й не обібрався б. Ось і Софія. Стривай – злякаю. (Притуляється до стіни.)

ЯВА VІ

Входе Софія з клунком, кладе його біля печі. Не бачить Гната.

Гнат. Здорова була, чорнява!

Софія (кинулась). Ох! (Побачила Гната.) Гнат! (Підбіга і б'є його шуткома потихеньку.) Ось тобі – чорнява!.. Злякав… (Обніма й цілує.) Де був, вражий сину? Я трошки утомилась. Сядемо. (Сіли на лаві рядом.) Дивись, як гарненько я прибрала, от зараз піч вимажу і розмалюю її усякими квітками і півниками. Побачиш, як гарно буде! У мене є жовтогаряча глина і синька! А матері не бачив?

Гнат її обніма.

О ти, мій милий? Чи й тобі так весело зо мною, як мені з тобою? Чого ж ти мовчиш? Говори, смійся, шуткуй!

Гнат. Постривай ти, щебетуха. Не даєш мені й слова вимовить, сама балакаєш та й дивуєшся, що я мовчу… Сьогодня батько будуть.

Софія. Хто тобі сказав?

Гнат. Охрім приїхав з города. Він кіньми – і обігнав батька. Батько женуть пару биків і корову.

Софія. Корову? От я рада! А якої масті?

Гнат. Не питав. Дарованому коневі в зуби не дивляться.

Софія. Коли б сіру. Я терпіть не можу рижих. От ми й хазяїни з тобою! Правда? А як розбагатіємо, зберемо грошей, то купимо коней пару. Правда? Ти любиш коней? Я люблю. На волах довго їхать, а кіньми тілько ньокнув – і в городі.

Гнат. О ти, мій соловеєчко, щебетунчик! (Пустують – обняла її й цілує.)

Софія. Гнате! Вгадай, що я тобі скажу? Ні, не вгадаєш. (Шепче на ухо.)

Гнат. Ну?! А ти почім знаєш?

Софія. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо.) А вона й сказала. (Опуска очі соромливо.)

Гнат. Гляди ж, щоб син був!

Софія (б'є його). От тобі, от тобі! Бач, який противний! Я йому на вухо, а він так і вивіз голосно.

Гнат. Ха-ха-ха! Хіба не однаково? (Цілує.) Так гляди ж…

ЯВА VІІ

Входе Ганна.

Ганна. Ще не націлувались? Пора вже й за роботу браться!

Софія. Я, мамо, все зробила, дивіться!

Ганна. А піч, а просо треба стовкти.

Софія. Піч зараз розмалюю…

Гнат. А просо я й сам стовчу.

Ганна. Балуй, балуй! Може, й піч сам помажеш?

Гнат. А як і піч помажу, то що?

Тим часом Софія проворно розмішує глину і маже щіткою комин.

Ганна. Маж. Про мене, хоч і хліб міси, і обідать вари сам.

Софія. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я ні йому, ні вам нічого не дам зробить біля хати, я все сама зроблю…

Ганна. Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловіка липнуть.

Софія. Та я не буду… От побачите, мамо, як я комин розмалюю.

Ганна. Ти краще позашпаровуй та черінь добре вирівняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба – то примха.

Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хіба воно вам завадить?

Ганна. Не можна вже матері й слова сказать твоїй жінці, наче я її з'їм! Тьфу на твої речі, – хоч в хаті не сиди… (Пішла з хати.)

ЯВА VІІІ

Гнат і Софія.

Гнат. Гедзь матір укусив.

Софія. Не дратуй. Нехай собі. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобрішають. Треба ж їм показать, що вони старші. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то мені нічого тоді не страшно… Дивись, я зараз півника намалюю.

Гнат підходить до печі й дивиться.

Бач?

Гнат. Хіба це півник? Це голуб!

Софія. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мій голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка – це я… А ось квіточки, я люблю квітки. Знаєш, я насію в городі рожі, маку, повняків, чорнобривців… Боже, як люблю усякі квітки, а ти любиш?

Гнат (взяв стеблину з віника, умочив у глину і маже Софію). Люблю.

Софія. Ой! Постой же, я тебе щіткою помажу. (Хоче його помазать.)

Гнат ухиляється і вискакує в сіни.

Хіба ти не вернешся. (У двері балака, а за дверима Гнат сміється.) Стривай, стривай, смійся… ти будеш слать, то я тобі всього носа синькою обмажу – от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-богу, не буду! От противний, мабуть, утік надвір. (Одчиня двері.) Так і є, ха-ха-ха! Злякався. (Малює.) Боже, як гарно, коли любиш і тебе люблять, аж сльози від радощів навертаються! От татко порадуються за моє щастя! А вони боялися, совіту-вали йти заміж у городі за шевця! Візьму у татка грошей і в неділю молебствіє одправлю: за Гната, за татка і… за матір, може, буде добріща. (Співа.)

 
На городі нивка,
Кругом материнка,
Там дівчина жито жала,
Сама чорнобривка.
Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
ішов козак дорогою,
Став її питати.
Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай біг, женче.
Вона ж стала, відказала:
Здоров бувай, серце!
А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дівчина козаченька
Серденьком назвала.
 

Гнат (одчиня двері і підспівує послідні дві строчки). Не будеш мазать?

Софія. Іди, іди!

Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобі щось гарне скажу… Батько женуть бички і корову, вже біля млина на тім боці.

Софія. Побіжимо йому назустріч!

Гнат. А хати нема на кого покинуть.

Софія. То ти оставайся, а я побіжу. (Хутко витира руки й біжить.)

ЯВА ІX

Гнат (один). Голубонька моя! Яка весела в неї вдача! Не дає мені й задуматься… Слава богу, забув Варку! То, бувало. Варка із голови не виходила – все перед очима стояла, а тепер байдуже… Недавно були вмісті на роботі біля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та сміялась як несамовита, а потім сіла у клуні та плакала тяжко так, що боже мій… Я не витерпів, спитав, чого олаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очі, нічого не сказала і побігла до роботи… Жаль її, зав'язала свій вік! і я таки винен… Ну, та вже тепер не вернеш…

ЯВА Х

Входе Варка.

Варка. Здрастуй, Гнате!

Гнат (набік). Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй.

Варка. А Софія де?

Гнат. Нащо тобі?

Варка. Чого ти такий сердитий?

Гнат. Я? З якої речі?

Варка. Ти-то знаєш. Голос сердитий! Візьми решето, віддаси Софії, я в неї позичала.

Гнат. Поклади. Одначе ти змарніла!

Варка. Тю! А калинівський панич казав мені, що він кращої й не бачив.

Гнат. Познайомилася вже? Скоро.

Варка. Найма до себе в горниці. Вже тричі приїздив.

Гнат. Що ж ти, підеш? Степана забула?

Варка. Ох, де там забула! Я не така, як другі, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарніла… Журюся…

Гнат. А до панича все ж таки наймешся?

Варка. Побачу. Тим часом поїду в город, там розпитаю, де Степана діли, буду шукать його, а не знайду Степана…

Гнат. То знайдеш Івана?

Варка. Атож? Сохнуть не буду!

Гнат. На біса і в город їздить, і до панича найматься… Така молодиця тілько сліпого не приворожить. Ти б тут пошукала.

Варка. Я тут уже добре опеклася, і досі болить, ніяк загоїть не можу.

Гнат. Невже ще не забула?

Варка. Кого?

Гнат. Кого?.. А ти про кого балакаєш?

Варка. Догадайся.

Гнат. Чорт тебе знає! Хіба тебе розбереш.

Варка. Ха-ха-ха! Прощай!

Гнат (набік). Сатана! (До Варки.) Стривай, чого тікаєш?

Варка (зітхає). Боюся.

Гнат. Таківська! Кого ж ти боїшся?

Варка. Тебе.

Гнат (наближається). Хіба я вовк? Я не з'їм.

Варка. Так спалиш.

Гнат (бере її за руку). І не з'їм, і не спалю, а як пожартую, то ціла зостанешся.

Варка (нахиля голову). Я жартів не люблю, за жарти ти мене покинув.

Гнат. Ти сердишся?

Варка мовчить і дивиться на Гната лукаво спідлоба.

Ну й клята Варка, яка ти гарна стала!

Варка. А дівкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя… Пам'ятаєш, що ти мені казав, як ми сиділи під вербою на Купайла? Над річкою огонь горів, хлопці і дівчата гомоніли, перекликались, співали; теплий вітрець чуть подихав, а ти… схиливсь до мене… (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!

Гнат хвата її за руку.

Пусти! Що ти робиш?..

Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).

Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама.

(Вибіга.)