Текст книги "Іван Босий"

Автор книги: Валер'ян Підмогильний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

                                             Валер'ян Підмогильний

                                                       ІВАН БОСИЙ

Люди його бачили часто. Biн несподівано з'являвся в степу нa шляху, чи вийшов з-за могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину. A в руках у нього кострубатий кийок, що він його стискував i торсав.

Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці;ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, a хто вже бачив був його, злазив із підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом:

– Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високості поклав мені слова на уста йзапалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що розлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Бога, душі облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив пограбовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. I ніде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. I сказав мені Бог: "Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне.

Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконія, обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують нову вежу вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом.Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, i люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати.

Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю. Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба,що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь! Проженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе.

Освятіть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас i принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця... "

Його слухали, схиливши голови, не насмілюючись підвести очі до обличчя, щоб не ошмалитись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, a люди дивились йому услід, повні сумніву й страху.

Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, B очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над землею. I ця кривава мова палила слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди громадянської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, і вони несли з собою додому пророчі погляди й пророчі слова.

Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував – виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей – і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози. Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали іскринки його очей, і в ухах їм жили його слова.

Ніхто, врешті не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, a що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучення. Степи й шляхи ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, a життя ставало нестерпуче важке з його мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями.

Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавались прокльонами, – бачили в пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зітхали, розпросторю¬ючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світу. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напру¬ження, родили чекання вибуху незадоволення.

Ті, що їхали в степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним – то янгол Божий, що приносить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникненне для куль, що комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися, i червоноармійці попадали ниць. Круг його імені швидко зростали легенди, a степ, де він ходив, укривався вогненними слідами його ніг і репався, прагнучи крові.

Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було надвечір, і сонце вже сідало за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. B тихому повітрі розлилася млиста радість спочинку. Він ішов великою вулицею, мирно довбаючи порох кийком, незважаючи навкруги, мов не добачуючи людей i землі.

Його відразу помічено, і до тинів посипались люди. Поперед нього вже вкотилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась цікава дітвора, дибали діди і баби, напівроздягнені на ніч, проступали жінки, чоловіки, i всі купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком із невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, по дворах завили перелякані собаки.

Він же спокійно прямував до церкви. Так само повільно він зайшов ув огорожу, яку вмить заповнив народ, зійшов східцями на притвор i спинився перед замкненими дверима. Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст її, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, a й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним він підніс догори свої руки.

Він стояв так із хвилину, простягши руки до неба й підвівши голову. Потім серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його Слова: «Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що послав мене, одімкни двері храму свого переді мною». Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинились церковні двері. Стоголосий гук, мов зойк раптовного болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув у церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. I відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженні.

Іван Босий пройшов крізь царську браму y вівтар i добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престол й схилився перед нею навколішки. I весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. A знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь ґратовані вікна.

B загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, постала його мова, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів.

– Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що кров’ю записав заповіти Свої, Всемогутній, поверни це вино на кров Свою – чисту, омий і очисти ще раз нас грішних, що припадаємо до ніг Твоїх із молінням! Боже, зглянься на нас!

Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи, що Бог схиляється над чашею й творить чудо.

Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон, усі ще більше припали до землі, готові прийняти страшне причастя.

– Нечестиві! – гукнув він: – Нечестиві й грішники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодії, забувши заповіти Господні! Тяжка безмежна кара на вас, посіпак диявола! Зникне вода, здичавіють степи, і ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дітей своїх! Поки не пізно ще, прихиліться до Бога, повстаньте на синів диявола, проженіть тіні пекла з-поміж себе! Потопіть свої злочини в нечистій крові й нею змийте свої степи. Благословляю вас кров'ю Господньою на кров!

Він перехрестив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напівтемряві, a потім, налившиз чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. I враз ніби скажений вихор постав із-під землі! Навкруги задвигкотіло, затріщало, падало й трощилось, a юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарською двериною.

Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували й шматували дрантя, що закривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи через тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. A він проступав, удивляючись у темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі.

Так дісталися вони на край села, і Босий іспинився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою.

– Верніться до домівок своїх, – промовив він: – пам'ятайте: – кров Господня гукає про помсту!

Він пішов геть і тихо розтанув у місячному світлі, a натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки.

У повіті стало неспокійно. З’явились невідомі отамани, і молодь, добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах. Уночі розгвинчували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть під косину. Круг міста утворилось зачаровано коло, яке не міг переступити комуніст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя якось принишкло, мов над землею нависла хмара.

I так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що пройшло, розчавлюючи всі ознаки повстання.

Були якісь невиявлені зв'язки між повстанням і людиною, що звала себе Іваном Босим. Він одіграв у ньому таємничу роль. Переказувано, що він одвідував ватаги й благословив бандитів. Несподівано серед ночі він із'являвся в повстанчому таборі, будив усіх і переливав свій запал їм у серця. A коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частинно приєдналися до повстанців.

Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваним Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її викопати.

– Це цікаво, – сказав той, – я ніколи ще не воював святих.

Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника:

– Товаришу, он іде Босий...

Начміліції подивився в той бік і побачив за півгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без взуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому.

– Я маю до нього справу, – сказав він міліціонерові: – ач яке опудало! Горобців би ним лякати на баштані! – Міліціонер непевно посміхнувся.

За кілька кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув:

– Ти хто?

Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом.

– Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова... – Він казав те, що звичайно промовляв, зустрівшись з людьми; погляд його вперто ловив очі начміліції, і того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певність, що з нею лилась його мова.

– Сховай собі Бога в кишеню! – зареготавши, гукнув він: – Покажи документи! Де твоя посвідка?

Босий замовк на хвилину, a потім, ступивши до начміліції, раптом підніс угору руки.

– Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на моєму чолі.

Їхні погляди, врешті, зустрілись, здивований начміліції перестав сміятися. Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати. Їхні погляди схрестились, як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з’єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.

Когутик клацнув, але пострілу не було. Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, a начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.

Іван Босий поволі спустив руки і, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм:

– Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба, і земля хай викине твої кістки!

Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, a термосіння заважало опритомніти й з’єднати думки.

– Що воно таке? – прошепотів він. Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, – він ізлякався божевільного старця! Ганьба! Кипуча злість опанувала його, і, похапцем ісплигнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи на ходу карабін із-за спини.

He добігши кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав. Задихуючись із радості й хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на пришпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюблені члени.

Те, що блискало що-тільки, було купою гною.