Текст книги "Панна квітів"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Деревничка-Лісовичка зирнула на них, ніби перевіряла, чи правду вони кажуть.

– Ходімо у мій палац, – сказала.

Палац був дерев'яний, але не з мертвих стовбурів складений – просто зійшлося тут докупи сто сосон і сто дубів. Кронами вони затулили небо, а ще поселилося на кожному дереві по сто пташок. Долівку встелила м'яка глиця й сухе дубове листя, а троном для Деревнички-Лісовички стала зігнута біля кореня сосна.

Роздивлялися здивовано дівчата в цьому дивному палаці: сутінно тут і стояла моторошна тиша, тільки чутно було шерхіт – то перелітали з гілки на гілку пташки. Але дівчатка не могли знати, що то птахи, отож і злякалися трохи: а що, коли звідси не вийдуть? Вони зирнули одна на одну, і єдине, що їм залишалося, – це підбадьорити себе якось.

Отож і самі не помітили, як заспівали. Спершу ту пісню, що принесли з міста, за нею ту, яку розучили з Матір'ю трави, і ті, яких навчились од дерев і струмка. Срібно й лунко задзвеніли їхні голоси, по тому і в танок дівчатка пустилися, бо побачили, що Деревничка-Лісовичка дивиться на них, усміхаючись, притопували ноженятами й приплескували долоньками, і той спів, ясна річ, не міг не зачарувати сто по сто пташок. Спершу вони тільки слухали, по тому почали пробувати голоси й собі, несміливо й невміло, але за якийсь час уже знали, як співати. Слухаючи ту пісню, примовкли Вітри, позавмирало листя і спинив течію струмок – усі зачарувалися, так слухали. Але це теж тривало недовго, бо за короткий час увесь ліс задзвенів тисячами голосів, і ті голоси розбудили погублені дівчатками насінинки трави. Вони теж були цікаві послухати пісні, отож із зерен виклюнулися бліді росточки й повилися, вискочили із землі і здивовано роззирнулися навкруги зеленими очками.

– Славно, славно! – заплескала в долоні Деревничка-Лісовичка, – Ви заслужили насіння дерев, і я вам таки покажу дорогу до Матері квітів. Одного мені тільки шкода: не хочеться, щоб так швидко від мене йшли.

– Але ми не можемо не йти, – сказала перша дівчинка, – Там, у нас, у місті, мами позалишалися…

– Еге ж, – сказала друга, – вони почнуть хвилюватися і шукатимуть нас. А ми не хочемо завдавати їм прикрості.

– Коли так, то й так, – зітхнула Лісовичка.

Вона поставила першу дівчинку на одну, а другу на другу долоню, і малі раптом виросли вище лісу. Вони побачили зелене хвильне море, а там, де воно кінчалося, уздріли й замок, який палахкотів і мінився барвами. На його стінах вигравали всі кольори й відтінки. Із замку вийшла в пишній сукні королева із короною на голові – квіткою тюльпану. Вся ж земля довкола палацу палахкотіла цвітом, і дівчатка скрикнули зачудовано, бо кожній здалося, що та королева дуже подібна обличчям до її мами.

4

– Он які вони, квіти, – казала перша дівчинка, йдучи лісом і розмахуючи торбиною з насінням трави. В другій руці була торбина з насінням дерев. Насіння трави розсипалося й тут, отож, коли озирнулися, то побачили, що проклали за собою трав'яну дорогу. По тому вони не дуже й торбами махали – боялися, що, коли розсіватумуть так насіння, не залишиться його для міста. Тоді вони стали йти з оглядкою, хоч обом хотілося якнайшвидше дістатися до чарівного квіткового царства.

– Чула, як ви співали, – сказала, виходячи їм назустріч, Мати квітів, – Дуже мені любо привітати вас і в своїй господі.

– А ви нам приснилися, – сказала перша дівчинка, – Знаєте, в нашому місті ані квіточки, ані листочка.

– Нам хочеться, щоб у нашому місті менше сумували, – сказала друга дівчинка.

На те слово повела рукою королева, і з кожної квітки спурхнув метелик зовсім такої ж барви, як і квітка, і всі ті метелики раптом затанцювали довкола дівчаток. Поверталися зачудовані діти сюди й туди, аж в очах їм замиготіло. Тоді хитнули головами, а з вуст їхніх почала снуватися нова пісня. І чи це такий день випав, чи й справді в казках усе може статися, заворушилися раптом квіти, підняли ніжки в червоному чи брунатному чобітку, хитнули голівками, покритими вінками з безліччю стрічок, спалахнули в них на грудях вишиті сорочечки і сколихнулися золототкані плахточки.

– Диво дивне! – сказала перша дівчинка, прокручуючись на п'ятці й підіймаючи над головою руки, – А може, це ми ще й не прокинулись у нашому місті, а може, все це нам тільки сниться?

– А хай би й так, – сказала друга дівчинка, проходячи біля подруги в легкому, гарному танці, – хіба не чудовий це сон?

– Я б не хотіла, щоб це був сон, – сказала, крутячись, перша дівчинка, – бо як би ми після такого сну жили поміж чорного й сірого?

– Не для того все це нам сниться, – сказала друга дівчинка, – Ми обов'язково принесемо додому квіти.

– Звісно, принесете, – мовила Мати квітів і раптом плеснула в долоні.

Тоді завмерло квіткове царство, тільки Вітер заморочено блукав по галявині, адже він, хитрюган, супроводжував дівчаток ще від стіни. І так уже натанцювався й наспівався разом з дівчатками, аж ніби сп'янілий зробився.

– Хто хоче піти з цими дівчатками в далеку дорогу? – голосно спитала Мати квітів.

Тоді з квіткового царства почали виходити одна за одною маленькі заквітчані дівчатка, гарненькі і неоднакові.

– Ми підемо, – сказали вони.

– Хіба квіти вміють ходити? – зчудувалися дівчатка.

– Авжеж, – сказала королева, – Це я їм повеліла.

Тоді подякували дівчатка Матері квітів і рушили назад до лісу. І помітили, що в них після останнього танцю не тільки небагато лишилося насіння трави, але й дерев: у танці зовсім розлізлися їхні трав'яні й листяні торби. Отож пересипали те, що лишилось, у кишеньки, а коли озирнулися, то побачили, що квіткове царство поросло деревами й травою. На тих деревах сиділи птахи і співали всіх пісень, що склали їх дівчатка. Сльози зворушення забриніли у них на віях. Але їм треба було поспішати, отож подалися хутенько разом із квітами через ліс, а що не всі квіти були витривалі й сильні, деякі залишилися в лісі, навіки там зупинившись.

На узліссі юні мандрівниці спинилися, озирнулися й гукнули «до побачення» лісові й Матері дерев, а по тому рушили через зелене поле. І знову залишалися за ними квіти, які притомилися, позавмиравши поміж трави. Велике сонце стояло в них над головами, дивилося на мандрівниць і пританцьовувало, а вони вже майже бігли через поле, адже добре знали, що коли сонце велике стає, то вже й до вечора недалеко.

Біля сірої стіни перевели дихання, і тільки тоді змогли розгледітися навкруги. І от що вони побачили: все поле позад них майоріло барвистими очками квітів, що порозсівалися між травами, а біля них, так само важко віддихуючись, стояло тільки кільканадцять дівчаток-квітчаток. Юні мандрівнички пошукали в себе в кишеньках і помітили, що там не більше, як по жменьці насіння дерев та квітів.

– Місто наше велике, – смутно сказала перша дівчинка, – а ми майже все насіння розгубили.

– То нічого, – сказала друга дівчинка, – Аби виросло те, що є.

– А коли воно не проросте? – спитала перша дівчинка й аж голову закинула, щоб побачити, де кінчається ота величезна, до самого неба стіна.

– Коли воно не проросте, – легковажно відказала друга дівчинка, – то ми тоді попросимо: хай присниться нам чарівний сон.

5

Вони стали супроти стіни, стисли кулачки і дзвінко гукнули аж дев'ять разів:

– Стіно великая, стіно могутняя, розступися перед нами!

І вдруге у стіні з'явився ледь видний просвіт – дівчатка ступнули в нього разом із квітками, котрі таки подолали дорогу. Але як тільки це вчинили, злякалися й затремтіли, бо почули тупіт – це на них кинулися з одного боку вовки, а з другого – ведмеді. Вони жаско заревли й заклацали зубами, а вовки замахали, погрожуючи списами.

– От ви де, нечестивиці! – закричали вони, – Тут вам і смерть!

– Що ж нам робити? – розпачливо вигукнула друга дівчинка, – Вони ж розтопчуть і нас, і квіти наші.

Але перша дівчинка не злякалася. Вона сміливо ступнула назустріч жахливому воїнству і тихенько заспівала. Друга дівчинка підхопила пісню й собі, не розуміючи до ладу, що з того вийде. Ведмеді й вовки здивовано зупинилися. Роззирнулися зніяковіло, бо ніколи-ніколи не чули, щоб хтось так гарно співав. А один ведмідь і потилицю почухав.

Тоді дівчатка заспівали ще голосніше й веселіше, сподіваючись, що вовки й ведмеді до них приєднаються. Але ті лише здивовано слухали й роззиралися – дивували їх ще й квіти, що стояли за спинами дівчаток і собі розтуляли маленькі ротики – співали. Відтак напав на те жахливе воїнство сон – не сон, а якийсь правець, і вони закам'яніли на місці. Дівчатка ж, не припиняючи співати, побрали на руки зовсім стомлених квітчат і спокійно пішли своєю дорогою. Вовки й ведмеді залишилися стояти під височезною сірою стіною і тільки здивовано водили очима. Вуста їхні при цьому шепотіли чудні слова, з яких складалася пісня дівчаток, ніби й вони збиралися заспівати…

У старих, грубих книжках написано, що вони простояли під стіною багато часу, здається, цілу ніч, і не з одного звалилася тоді з пліч ведмежа та вовча шкура. У книгах оповідалося, що по тому вони розійшлися по місту, розносячи дивну новину, а ще пізніше всі разом вступили до музичної школи, бо хотіли навчитися співу. В тих, що були ведмедями, нічого не вийшло. Це про них кажуть, що вони наступають дітям на вухо. А ті, що були вовками, почали співати так, що навіть їхні старанні вчительки навіки позбулися музичного слуху.

6

А дівчатка втомлено брели вулицею. Ледве дибуляли, адже цілий день були на ногах, тож курява майже не вибивалася з-під їхніх ніжок. Оранжеве сонце сиділо на шпилі королівського палацу, воно було втомлене також і вже готувалося спочити. Дівчатка несли по маленькому букетику напівзів'ялих квітів, а кишеньки їхніх платтячок були майже порожні.

– Я так утомилася, – сказала перша дівчинка, – От впаду і засну!

– Глянь, що сталося з нашими квітами, – мовила друга, – Тільки вступили ми в місто, як прив'ядати почали.

– А може, наше місто таке, – сказала перша, – і квіти тут не ростуть, бо не можуть?

– Не знаю, – мовила друга, – Може, й так…

– Пам'ятаєш сон, – перша дівчинка вже ледь язичком повертала, – Наша королева вдягла на себе барвисту сукню…

– І стала весела й добра, – підхопила друга дівчинка.

– Прислужники підносили їй квіти…

– А вона зійшла зі сходів, покинувши палац.

– Така гарна стала!.. Я придумала, що робити. Покладімо ці квіти до дверей королівського замку.

– Але ж вони прив'яли, – сказала друга дівчинка.

Тоді перша струснула із себе втому. Звела голову і глянула гостро і гордо:

– У місті, де не росте жодна квітка, – сказала вона, – зів'ялі квіти – теж чудо!..

Так вони й учинили. Поклали квіти біля дверей королівського палацу, і ще більша втома лягла їм на плечі. Дівчатка, може б, і позасинали на ходу, але нагадаємо, що в них були мами, які давно їх виглядали. Отож мами підбігли до дочок, побачили, що вони зовсім приморені, не сердилися й не сварилися, а взяли їх обережненько на руки й понесли додому. А коли несли, помалу висипалося з кишень насіння трави й дерев. Потім мами повкладали дітей у ліжка, а що їхні платтячка були закурені, винесли їх витріпати.

У цей час із королівського шпилю зіскочив веселий і жартівливий Вітер, підхопив решту насіння, що його витрушували з дитячих платтячок мами, й поніс, розсіваючи по місту. Здається, цей Вітер приснився дівчаткам: хлопчисько-збитошник, який захотів розвіяти їхнє насіння. Вони аж руками плеснули по тих місцях, де були в них кишеньки, – приснилося їм, що кишеньки туго-туго набиті. Барвисті стрічки затріпотіли на вітрі під подихом хлопчиська-збитошника, а над сонним містом зійшов великий круглолиций Місяць-чарівник, адже це йому випало довершити оте диво, що вже почало творитись у сірому й чорному місті без квітів.

7

Що сталося тієї ночі, ніхто не зуміє розказати, мовчать про те й грубі старі книги.

Була то ніч величезного сну – не залишилось у місті жодної людини, котра б не спала. Заснув навіть дід, який узагалі вночі не спав, а в кожному місті завжди такий дід живе. Заснула й королева, яку перед тим тиждень мучило неспання. І приснилося їй, що вдягає барвисту сукню, а прислужники несуть їй величезні букети. Вона подумала, що, як встане, звелить пошити собі таку сукню і принести отакі букети, а коли вони того не зроблять, то одягне їх у вовчі й ведмежі шкури й відправить стерегти стіну. Була впевнена в тому, що прислужники задовольнять її забаганку, і востаннє всміхнулася лихою усмішкою: хоч про добре вона снила, недобрі мала думки.

Заснув також і Вітер, який розсіяв насіння трави й дерев. Спершу він забрався на королівський шпичак, але скотився звідти і ледве собі ребра не потовк. По тому заповз у той сарай, в якому ховалися від сторожі міста дівчатка, і заснув, як добрий дядько, – з хропінням та присвистом. Отак усі позасинали, через це ніхто й не бачив, що вдіялося тієї ночі у місті.

Першою прокинулася менша дівчинка. Блимнула очками й почала з натугою пригадувати: сон то був, учорашня їхня мандрівка, чи ні. Прокинулася й більша дівчинка. Відразу ж кинулася до свого платтячка, щоб перевірити, чи збереглося хоч трохи насіння, але нічого там, звісно, не знайшла. Хотіла заплакати, але їй здалося, що у вікно до неї хтось зазирнув.

Повернулася – й рота розтулила від здивування. За вікном майже до половини шибки стояв клен. Таке ж дерево побачила в своєму вікні й менша дівчинка, і вони обоє прожогом кинулися в самих сорочечках надвір. Спершу остовпіли з подиву, а тоді плеснули долоньками й прокрутилися на лівій п'ятці.

– Квіти! Квіти! – закричали вони, бо навколо й справді розлилося зелене й квіткове море.

Дівчатка швиденько натягли на себе платтячка й побігли на вулицю. Скрізь, наче вогники, палали барвисті суцвіття, всі горби й узбіччя заросли травою, а на вулицях, біля хат і на городах, де росла раніше сама капуста, стояли й похитували гіллям квітучі дерева.

Дівчатка бігли, схопившись за руки. Звідусіль сходилися до них інші діти, а всі разом поспішали до замку. Щось там мало статися небувале, і про це й покрикували, наче горобці, хлопчаки, що вже й на дерева позалізали.

Але чогось незвичайного біля замку дівчатка не побачили: просто справджувався їхній сон. Високо на сходах стояла вдягнена в барвисту одежу королева, і її обличчя променилося. По сходах, спотикаючись, поспішали до неї із здоровенними букетами прислужники, а скрізь на дорогах, на сходах, на стінах палацу, навіть на зігнутих спинах прислужників росли квіти.

Диво, яке побачили дівчатка, було в іншому. Королева раптом усміхнулася й пішла вниз по сходах. Вона не звернула уваги на зігнутих прислужників, а сходила все нижче й нижче. І чим ближче підходила до людей, що з'юрмилися біля палацу, тим простішою, веселішою й гарнішою ставала, ніби забувала навіки про те, що вчора була ще грізною чорно-сірою володаркою.

Отож дівчатка стояли, зачудовано розтуливши роти, й дивилися на те, як їхня королева стає гарною й доброю жінкою, а в світі немає жодної гарної й доброї жінки, яку б не хвилювали квіти. Отож вона зійшла долі, юрба перед нею розійшлася. Вона рушила вулицями свого помолоділого міста, на яких уже починався веселий святковий карнавал. Довкола пахли й похитували голівками квіти. А наші дівчатка, зирнувши одна на одну, кивнули голівками: одна складала музику, а друга підбирала слова – складали вони нову пісню, яку сьогодні розучить і заспіває ціле місто.

БІГУНЕЦЬ ТА КОТИЛО

1

Буває один такий день улітку, коли роси починають легенько бриніти, тоді над землею лунає тепла музика. Мало хто чує таку музику, бо відбувається це тоді, коли люди ще сплять, а сонце от-от має випірнути з-за обрію.

Саме такий ранок вибрав собі Бігунець, щоб прибігти в цей ліс Недобір, у якому вирішив оселитися. Біг же він невідь-ізвідки, зате біг знаменито. Його маленькі п'яточки миготіли швидше від спалахів на воді у вітряний сонячний день, а тільце його – аж невидиме ставало. Отож, той, хто спостеріг його біг, міг тільки й побачити, що оті дивні, лискучі спалахи.

Він спинився біля невеличкої печерки і роззирнувся. Його побачили кілька пташок, один Зайчик та один їжачок. Зайчик та їжачок розтулили роти від здивування, а пташки забули на мить, яку це вони пісню співали.

Перед ними стояв маленький чоловічок, такий маленький, як мізинець семирічної дівчинки. «Він такий маленький, – розказував потім Зайчик своїм родичам та знайомим, – як моє вухо! Ні, де там: він на половину мого вуха і на чверть лапки!»

– Таких людей я ще не бачив, – добродушно пробурмотів у той-таки час Їжак Їжачисі, – Здається, він такий на зріст, як голки в нас на спині.

Але то вже було пізніше. Тепер же Бігунець скинув з голови шапку-бирку і вклонився пташкам, Зайцю та їжаку. Всі вони побачили, що волосся в Бігунця кучеряве-кучеряве, як у баранця, і золотисте, а очі в Бігунця сині, як цвіт льону чи, може, як волошка, яка тільки-но розцвіла.

– Здрастуйте, звірі і птахи! – сказав Бігунець дзвінко, – Доброго вам дня!

І по тому, як привітався Бігунець, звірі зрозуміли, що він прийшов у їхній ліс дружити з ними. Отоді-то вони й подалися пріч, щоб розповісти про це всім, кого зустрінуть, а Бігунець витер піт із чола і зирнув угору. Він побачив величезну Сосну, яка росла, росла і краю не мала. На корону їй присіла лискуча Хмара, яка приховала вершок тієї Сосни. Бігунець зірвав свою бирку і помахав нею Сосні і Хмарі.

– Здрастуйте, Сосно, – сказав він, – Здрастуйте, Хмаро!

І були такі блискучі й добрі його оченята, що і Сосна, і Хмара зрозуміли, що він хоче дружити з ними. Тоді Сосна зашуміла, захитала гіллям і розповіла про те іншим деревам, а Хмара, звісна річ, відірвалася від корони і поповзла по небу, щоб і собі розказати про таке іншим хмарам.

На те прилетів один Носатий Комар і сів на листок, аби роздивитися звідти чудного чоловічка та й вирішити, чи варто його кусати, а чи ні. Прилетіла Муха, витріщила здоровенні очиська і теж задумалася про те, чи кусати цього малого, чи не варт. Прилетіла тигриця комах Оса і злісно всміхнулася тонкими і жовтими вустами. «Я тебе як укушу, – злісно подумала вона, – то ворони за тобою закрячуть!».

Але Бігунець знову зірвав бирку з голови і махнув нею, схилившись.

– Здрастуйте, друже Комарю, і ви, тітонько Мухо, і ви, матінко Осо!

Його оченята засвітились і заполум'яніли, наче найкоштовніші аметисти, а може, як бірюза чи ще якесь там голубе каміння. На те Комар пригладив вуса, Муха кашлянула в лапку, а Оса перестала злісно всміхатися: зрозуміли вони, що не ворог, а приятель з'явився у них у лісі. Тож не могли вони на нього сердитися, а хто з кусючих не сердиться, той укусити не може.

– Хто ти і що ти? – спитала Муха.

– Я Бігунець, – сказав чоловічок.

– Що хочеш у нашому лісі? – спитав Комар.

– Хочу з усіма дружити, – відповів Бігунець.

– Що ти їси? – спитала Оса.

– Пилок із квітів, гриби, горіхи і добре зілля.

– Чому ти звешся Бігунцем? – спитала Муха.

– Бо я знаменито бігаю, – сказав Бігунець, – Ось подивіться!

Він блиснув п'яточками, і Комар, Муха й Оса посліпли б від тих спалахів, якби не заплющилися. Бігунець знову став біля печерки і всміхнувся.

– А скажіть-но, друзі, – спитав він, – чи ніхто не живе в цій печері, де я надумав оселитися?

– Тут живу я, – сказав, вилазячи з темряви, Павук, – Але я побачив, що ти бігаєш, і вирішив поступитися тобі житлом, кхе-кхе!

– Він тебе з'їсть, Бігунцю! – закричала перелякано Муха, – Тікай від нього, тікай!

– Хіба мене можна з'їсти? – засміявся Бігунець, – Окрім того, це мій приятель. Здрастуй, приятелю Павуче! – сказав він і стис легенько тонку Павукову лапку.

Потім зайшов у печерку і роззирнувся.

– Я тут зроблю гарну хатку, – сказав він замріяно, – Тут буде хата в хаті. Сама печера буде перша хата, а всередині я змурую будиночок із річкової гальки та черепашок. Я там житиму і співатиму. І хай увесь світ співає й радіє разом зі мною. З усіма я дружний, і немає в мене ворогів.

Коло нього стояв Павук і похитував сумно головою.

– Гай-гай! – сказав він, – Такий ти упевнений. А про декого ти й забув…

– Про кого ж це я забув? – здивувався Бігунець.

– Про того, з ким не зможеш подружитися, – мовив Павук.

– Хіба є такий, що не міг би я з ним подружитися? – спитав Бігунець.

– Звісно є. І живе він у нашому лісі. Котилом його звуть.

Павук здригнувся з переляку й аж очі заплющив.

2

І коли заплющив він очі, то побачив перед собою Котила. І був то ні чоловік, ні звір, ні птах, ні комаха, ні рослина, ні тварина, а була це велика, гладка куля, яка не мала ні рук, ні ніг – отака собі сама голова, бо все в неї було, як у голови: ніс, очі, вуха і ротяра. Мав же він якось дивитися, дихати, чути, нюхати та їсти. Коли ж розкривав він ротяру, то виднілися там зуби, як ножі, а язик був, наче лопата. І тхнуло звідти цвілою трутизною.

А коли треба було йому рухатись, то він не йшов, а котився. Тоді заплющував очі, стуляв рота, втягував вуха й котився, котився, а коли на щось натрапляли його губи: на зайця чи окрайця, вовка чи їжака Голку, ведмедя Федя, птаха чи якогось там іншого бідолаху, – все він з'їдав, все він хапав, все він трощив, все він ловив, смаку не розбирав, жалості не знав, і всіх тільки страшив, бо всіх забивав та їв.

Отаке-то страшило побачив Павук перед собою, бо їв Котило і мух, і комарів, і ос, і бджіл, і навіть павуків. Тяжко-тяжко через те жилося в тому лісі, але нічого того не знав Бігунець, не знав він і того, що чим довше жив, тим більше роздимався і гладшав Котило.

А жив він у палаці, що його ніхто не будував, бо йшов у тому палаці дощ, а вночі світили на стелі зірки. Той палац був такий, що можна було товщати без міри, і куди б не пішов Котило, то все з палацу того не виходив – був-бо той палац повітряний. Отак котився Котило по лісі, і ніщо не могло встояти перед ним – усе він гриз і з'їдав, а за ним простягалася чорна безживна борозна. І цілий день, а часом і вночі, їв він та їв, а що не мав рук, то, крім їжі, іншого діла не знав. А що не мав ніг, то й не рухався багато, бо що то за життя, коли тільки їси і нічого більше не робиш? Через це, можливо, він і був такий несамовитий та сердитий. І всі боялися його страшно. От і Павук, розповідаючи про нього Бігунцеві, аж очі стуляв від жаху. Тільки ж засміявся Бігунець на ту розповідь.

– Слухай, я тобі розкажу казку, Павуче, – сказав він і розказав свою першу казку про те, чого не треба боятися.

ПЕРША БІГУНЦЕВА КАЗКА

– Це було в одному лісі, де жив я раніше, – сказав Бігунець.

– А чого ти покинув той ліс? – спитав Павук.

– Бо хотів пізнати нові краї й нових друзів, – сказав Бігунець, – Але не перебивай мене. Так от, у тому лісі була хатка, в якій жив Зайчик, що нікого не боявся…

– А хіба бувають зайці, які нікого не бояться? – спитав Павук.

– Я ж розказую казку, – обурився Бігунець, – А в казках усе буває!

– Значить, і ліс, у якому ти жив раніше, теж казка? – спитав Павук.

– Знову ти мене перебиваєш, – сказав Бігунець, і його очі аж синіші стали, – Ліс, у якому я жив раніше, – не казка, а що жив там Заєць Небоягуз – це казка. Так от: гуляв якось той Зайчик, коли ж почався сильний вітер. Такий сильний, що все начебто ревло, стогнало, кричало, пінилося, рипіло, гуркотіло, свистіло, скавуліло…

– Ой, у мене вже у вухах заскавуліло, – сказав Павук.

– Отак воно і в тому лісі було. Цей вітер ламав усі хати і гнізда, навіть найміцніші…

– А хіба в лісі бувають хати? – спитав Павук.

– У казці все буває, – сказав Бігунець, – Так от, ті хати ламалися через те, що всі, хто в них жив, лякалися. Злякається їжак, і його хатка – трісь! Злякається Вовк, і з його хатки тріски летять!

– І тільки Заєць не злякався?

– Еге ж. Тільки він один. І вітер не зламав його хатки.

– Хто ж тобі таке розказував?

– Як хто? Сам Вітер. Я з ним дружу… Побіг той Зайчик по лісі. І що там робилося? Не ліс, а тріски, не хати, а руїни і ломаччя. Всі плачуть, всі стогнуть, а Заєць ходить і тільки роззирається. А потім став, задні лапи розставив, передні за спину заклав, підборіддя підняв і гукнув на весь ліс: «А знаєте, чому те сталося?». Звірі тільки видивилися на нього. «А тому, – гукнув Заєць, – що не треба ніколи боятися!»

3

Павук подумав, що Бігунець розказав цю казку не так йому, як собі, бо, певне, і він злякався Котила, але Бігунець розказував її таки для Павука, бо не тремтів і не озирався, а спокійнісінько почав збирати хмиз і сухе листя, траву й бадилляччя, щоб зробити собі в печерці постіль. Адже біг він у ліс Недобір цілий день і втомився немало, та й хто не втомиться, коли почне бігти зранку, а зупиниться ввечері. Отож Бігунець скоро й ліг і задоволено простяг ноги. Тут прийшов до нього із скрипкою Цвіркун і програв колискову, а під колискову навіть дорослі засинають, не те що зморений від цілоденного бігання Бігунець.

Сонце розпустило по світові проміння. Воно розлетілося, як розвіяне вітром волосся, перетяло павутину, яку зіткав на вході до Бігунцевої печерки Павук. Це він так оберігав свого приятеля від комарів, мух та ос, бо не вірив у їхню, хай і заповіджену, дружбу. Від дотику проміння павутинки ніжно заграли, і ту чудову, тихеньку музику почув Бігунець, коли розплющив очі. Він скочив на рівні й озирнувся.

– Як добре, – сказав він сам до себе, – що я оселився у цьому новому лісі! Як добре, що прийшов ранок, як добре, що є цей світ і друзі мої!

Він помчав до річки, аж замиготіли йому п'яточки, і так уже він купався, так уже сипалися бризки, що, здавалося, якийсь водограй вибився із водного плеса і зависли над ним маленькі тремтливі веселочки.

Потім Бігунець сидів на березі і збирав гальку – гладенькі, шліфовані камінці. Він понапихав її в кишені і за пазуху, набрав повний лопушиний листок і потяг усе те добро нагору.

– З цих камінців я змурую собі маленьку, гарненьку хатку, – сказав він Пташці, яка цікава була прилетіти подивитися, що це він робить.

Потім він пробігся по лісі, з'їв кілька суниць і кілька чорниць. Закусив солодким корінцем, який ніжно пах, і запив кількома великими краплями роси.

– Ну от, – сказав він сам до себе, – Я готовий іти до Котила.

– Хочеш, щоб він тебе з'їв? – спитала злякано Ворона, що сиділа неподалік на сучку.

– Чого б це він мав мене їсти? – сказав весело Бігунець, – Я ж іду подружитися з ним…

– З ним не можна подружитися, – сказала Ворона, – Це такий, що з ним ще ніхто не подружився.

– А то чому? – спитав здивовано Бігунець, – Я багато вже прожив на світі, але не було ще такого, з ким би я не подружився.

– Він тільки й знає, що їсти, – сказала Ворона, – А ті, що думають про саму тільки їжу, не бувають добрі. Щоб подружитись із кимось, треба любити приятеля. А як можна любити, коли добрих справ не чиниш? Як можна добрі справи чинити, коли тільки про власне черево дбаєш?

– А хіба, – спитав Бігунець, – ти не дбаєш про власне черево?

– Всі ми дбаємо про те, щоб наїстися, – сказала розважно Ворона, – Але в кожного є багато й інших турбот. Ми любимо світом помилуватися, і хоч я, приміром, сама без музичного слуху, але люблю інших пташок послухати. Ми про своїх дітей дбаємо, щоб вони виросли живі-здорові й розумні, а ще ми любимо міркувати про світ і про те, як у ньому живі істоти живуть.

– Ну, а Котило?

– Котило тільки їсть. Їсть та й їсть, знову їсть та й їсть. Немає в нього іншої турботи, тільки їсти, от він і їсть удень і часом уночі – їсть все живе й ростуче. Тварин і рослин, дерева й комашню. Коли ж нічого такого біля нього нема, він їсть землю і гризе камінь, але не припиняє їсти. Він ніколи не прислухається до чудової пісні солов'я чи синиці, не має й коханої, бо та, котру він колись полюбив, сама від страху деревом стала. Отож їсть він і їсть, і ні про кого іншого не турбується. Він нікого не любить, Бігунцю, бо немає йому кого любити…

– Але для чого ж він живе на світі? – вигукнув зчудовано Бігунець.

– Щоб їсти, – сказала Ворона, – А їсть він для того, щоб жити. Зрозумів?

– Ні! – мовив Бігунець, – Але в нього є живе серце?

– Серце є. Воно живе, але холодне, – сказала Ворона, – А те сало, що наросло на ньому, – лід.

– Я все-таки хочу піти до нього, – сказав Бігунець, – Ти ж сама сказала: він нікого не любить, бо нікого йому любити. Отож я й хочу запропонувати йому дружбу. Хочу сказати йому, що світ довкола широкий і гарний. Що в ньому можна не тільки їсти, але й красу велику зріти…

– Добре ти кажеш, Бігунцю, – похитала сумно головою Ворона, – Але боюся, що з'їсть він тебе. А ти такий милий і привітний і так кумедно бігаєш, аж сонячні зайчики в очах скачуть. Знаєш, що я тобі скажу? Всіх їсть Котило, одних тільки гадюк не чіпає, боїться, що вкусять його. Давай покажу тобі, де лежить старе линовище, тобто шкура, що її скинула найбільша гадюка цього лісу, вдягни її і тоді підеш. Тоді зможеш доступитися до того ненажерця і виповісти йому свою думку.

Бігунець послухався тієї ради. Він продірявив линовище з обох боків і одяг його на плечі. Шкіра голови лягла йому на волосся, як шапочка, а довгий хвіст волочився ззаду.

– Ха-ха! – засміявся Бігунець, – Це такий костюм, що я в ньому зовсім смішний!

І він скинув із себе линовище, а тоді пострибав спершу на одній, а тоді – на другій нозі.

– Я тобі дуже дякую, Вороно, – сказав він, спинившись, – Але ліпше я вже піду так, як є. В цьому костюмі я на чудовисько схожий, а хто з таким чудовиськом захоче дружити? Покажи мені дорогу до Котила!

– Боюсь я за тебе, – сказала смутно Ворона.

– Боїшся? – розсміявся Бігунець, – Тоді я тобі розкажу казку!

І розказав свою другу казку про те, що не треба нікого боятися.

ДРУГА БІГУНЦЕВА КАЗКА

– Це було в одному лісі, де жив я раніше, – сказав Бігунець.

– Хіба ще є й інші ліси, крім нашого? – спитала Ворона.

– Авжеж! І стільки, що пальців не вистачить, щоб перелічити. Але не перебивай мене… Мандрував у тому лісі їжачок із Зайчиком. Озирнувся Зайчик – аж Вовк суне, страшний-престрашний. Злякався Зайчик, а їжачок каже: «Він тому страшний, що ти злякався». «Еге, – сказав Зайчик, – спробуй не злякатися, коли він такий страшний!»

– Так, так! – хитнула Ворона, – Як той Котило.

– Еге ж, як той Котило, так і Зайчик. А їжачок підкрався до Вовка і як вколе! Упав Вовк і не може встати. «Ой, коле-коле-коле! – кричить, – Ой, коле-коле-коле!»

– Так то ж їжак, – сказала Ворона, – У зайця колючок нема!

– Почекай, я докажу, – мовив Бігунець, – Іде Ведмідь, а їжачок – раз! – і вколов. Упав Ведмідь і як закричить: «Ой, коле-коле-коле!» І пішли далі Зайчик з їжачком. А їжачок і каже: «От! Не треба ніколи боятися!» Так що ти мені сказала про якісь голки?

– Казала, що їжачок може не боятися, а Зайцю слід. У нього ж голок нема.

– А звідки то Вовк знає, що нема? – спитав Бігунець.

– Хіба не видно?

– А воно й справді видно, – почухав Бігунець потилицю, – Але знаєш що, Вороно, може, моя казка і не зовсім вдала, однак все одно скажу тобі: «Не треба, і не треба, і не треба боятися!»