355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Валентин Терлецький » Подзвін з-під води » Текст книги (страница 2)
Подзвін з-під води
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 01:32

Текст книги "Подзвін з-під води"


Автор книги: Валентин Терлецький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

3

– Отже-отже! Я радий знову бачити всіх вас у наших стінах! Сподіваюся, ви прийшли сюди у доброму настрої і всі налаштовані на плідну роботу. – Олег Петрович енергійно потер руки і посміхнувся начебто до всіх одразу, але й одночасно до кожного зі своїх пацієнтів. – Минуле наше заняття ми перервали якраз на тому місці, коли я пропонував кожному з вас розповісти щось про себе, про своє життя, про те, що вам найбільше до вподоби і що вас цікавить. Отже-отже, спробуємо ще раз. Антоне, ви у нас новенький. Чи не бажаєте ви розпочати сьогоднішню нашу зустріч? Розкажіть щось про себе. Давайте знайомитися ближче. – Олег Петрович сів на свій стілець, діставши з кишені незаточений олівець і притуливши його до чола.

Антон довго дивився в підлогу поперед себе, а потім підвів очі і подивився уважно на лікаря.

– Мені тридцять один рік. Я – колишній журналіст всеукраїнського ділового журналу «Спільнота». Чому колишній? Бо зараз не відчуваю потреби в роботі, тому звільнився з неї. Після втрати… коли вона померла… я не зміг більше працювати… Навіщо? Просто, можливо, не бачу далі сенсу робити щось для інших людей. Мені набридло… Не знаю, як вам це пояснити, але коли вона була… живою… то і робота мала якийсь смисл, і вставав зранку з охотою, і працювалося якось легко… Тепер усе по-іншому… Колеги мене не розуміють, кличуть повернутися. Пояснюють, що робота – то найліпший спосіб відволіктися, якось зайняти себе… Але… Інтересу тепер немає. Ніякого… Що іще? – Антон подивився на лікаря, неначе шукаючи у нього підтримки чи бодай натяку на те, про що далі вести мову.

Олег Петрович підняв угору свій незаточений олівець і потеліпав ним у повітрі, наче першокласник символічним дзвоником.

– Антоне, а що ви можете сказати про своє минуле? Ну, напевно, ви чимось цікавилися раніше окрім роботи, у вас було чи є якесь хобі, друзі, розваги? Що було з вами, принаймні, півроку тому?

Антон поглянув на лікаря, як на свого найлютішого ката, але той витримав погляд і далі спокійно постукував олівцем по долоні.

– Знаєте, раніше було багато всього. Раніше… Але навіщо воно зараз? Зараз не так. Не так! Та що мені вам казати – тут, напевно, кожен відчуває подібне. Вона померла, і все. І все! Розумієте? Нічого більше немає. – Антон замовк, нервово тручи руку об руку і прасуючи поглядом лакований паркет на підлозі.

– Так… Антоне, але, напевно, і зараз існують такі речі, котрі вам небайдужі? Наприклад, ви завжди гарно виглядаєте. Користуєтеся чудовими парфумами. На вас завжди випрасувана сорочка. Ви приїжджаєте на наші заняття на новенькому і дуже гарному авто. Тобто далеко не все вам так байдуже, як ви, можливо, уявляєте… – Олег Петрович зробив виразний жест вільною від олівця рукою, ніби даючи можливість продовжити розпочату фразу своєму підопічному.

– Авто? Ну, знаєте, без машини з Русанівки не так просто до вас добратися. – При цих словах Антон навіть трохи посміхнувся. – Хоча, я б залюбки скинув це авто разом із собою з мосту в Дніпро.

– Не треба! – раптом пролунало з того кутка, де сиділа заплакана Валерія, як і минулого разу вдягнута в темний в'язаний костюм. – Не треба про це, благаю! – Вона закрила своє гарне обличчя руками. Крізь її пальці проступали поодинокі потічки сліз.

Олег Петрович рвучко підвівся зі стільця і став посередині кімнати, заклавши руки за спину.

– Валеріє, я попрошу вас заспокоїтися. Антон розповідає нам свою історію. Позаминулого разу ми намагалися почути вашу оповідь, але ви не схотіли розмовляти. Просто Антон не знає всіх подробиць вашої трагедії, тому, можливо, не стримує себе в образах. Але це нічого – адже наші заняття якраз і покликані надати вам можливість висловлюватися у різні способи, випліскувати назовні все, що тривожить вас, що дратує і від чого ви страждаєте. Я не обмежую вас в образах і символах, але іноді необхідно контролювати ваш словесний потік, аби не завдати шкоди іншим нашим відвідувачам. – Олег Петрович знову сів на своє місце, закинувши ногу на ногу. – Отже-отже! Антоне, ми зупинилися на тому, що у вашому житті все ж залишаються деякі речі, які вам небайдужі. Якщо ви добре подумаєте, то, напевно, самі наведете кілька прикладів. Ось, скажімо, я знаю багатьох людей, котрі після втрати близької людини повністю занехаяли себе, припинили дивитися у дзеркало, чистити зуби і навіть митися. Це звичайна реакція на трагедію. Але вам, як ми бачимо, ваш зовнішній вигляд зовсім небайдужий. Отже, ви хочете подобатися людям, маєте самоповагу, полюбляєте чистоту й охайність. А це означає, що ви, насамперед, небайдужі до себе самого. І це має дуже велике значення!

– Ну не всім же бути нечесаними та смердючими козлами! Деякі чоловіки за будь-яких обставин залишаються чоловіками! Звичайно, не всі… На жаль, – раптово озвалася Маргарита, кидаючи багатозначний погляд в бік Антона.

– Так-так! Ви абсолютно праві, Маргарито! – підхопив її грайливий настрій Олег Петрович. – Якщо людина прагне залишатися людиною – це перший крок до її одужання від будь-якої хвороби, у тому числі й від душевної. Це аксіома. Але, повертаючись до Антона, я хотів би зараз акцентувати вашу увагу саме на самоповазі, яка відрізняє людину розумну від тварини. Ми повинні любити самих себе – пам'ятаєте, як у Біблії? Любити за будь-яких обставин. Ось наш Антон – а це видно, принаймні, з його зовнішнього вигляду – любить себе. І це добре! Я недарма казав про перший крок до одужання. Кожен з вас повинен розпочати шлях до нормального життя саме з цього – відчути любов до себе. Лише так ви зможете знову жити повноцінним життям.

– А можна питання? – високо підняв руку Іван. – Як можу я любити себе, якщо я ненавиджу всіх навколо? Ненавиджу цілий світ! Розумієте? Не-на-ви-джу! Як мені бути? – Іван нервово підхопився зі свого місця і почав міряти кімнату широкими кроками.

– Ненависть – лише наслідок пережитої вами драми. Насправді, ви не ненавидите, а страждаєте, а відчуття ненависті – то лише реакція вашої свідомості на страждання. Це звичайна реакція. Але треба прагнути позбутися цього відчуття, треба намагатися його уникати, і, звичайно, не дай Боже його культивувати у собі, викохувати і потурати йому. В такому разі ситуація може лише загостритися, – на останніх словах Олег Петрович зробив особливий акцент, сподіваючись привернути увагу Івана, котрий з кожною хвилиною прискорювався у своєму настирливому прагненні пройти якомога більше кілометрів цією кімнатою.

Степан байдуже дивився поперед себе, мнучи в руках свого коричневого кашкета. Його рука іноді тягнулася до носа, але було помітно, що він уперто бореться із цим бажанням. Клавдія занепокоєно проводжала поглядом Івана, і в її очах поступово накопичувалася паніка. Маргарита, як завжди гламурна і блискучо-лакована, за звичкою бігала очима по сторінках тонкої брошурки, на обкладинці якої читалося: «Як перемогти звіра у собі». Олександр крутив у руках свій мобільник, цього разу чимось відверто занепокоєний. Валерія мовчки притулилася до стіни і лише іноді витирала хусточкою заплакані очі.

– Я не хочу любити себе! Я не хочу любити когось! Я хочу ненавидіти! І я ненавиджу! Всіх без винятку. Люди створені для ненависті. Якщо я припиню їх ненавидіти, вони просто перестануть існувати, ось і все. Люди існують для мене тільки тоді, коли я їх ненавиджу. Для мене це єдиний спосіб жити! Я живу доти, доки ненавиджу. І ви нічого не можете з цим вдіяти, бо я сам того прагну, – Іван нарешті зупинився і вп'явся у лікаря їдким поглядом з-під своїх великих окулярів. – Я відчуваю ненависть до усього живого. І це не просто якісь там вигадані книжні почуття – це бажання помсти! Зараз я хочу лише одного – власноруч убити тих покидьків, які позбавили мене мого життя! Якби я мав змогу це зробити, я б почувався найщасливішою людиною в світі. Але, на жаль, я не можу цього зробити. Тому мені залишається лише одне – ненавидіти людей, правоохоронні органи, всіх вас, нарешті, за те, що не даєте мені можливості помститися. Я вас усіх ненавиджу! – Іван стиснув кулаки, обводячи всіх присутніх важким поглядом людини, готової зараз на все.

– Іване, дуже шкода, що ви налаштовані саме так. Якщо ви самі не зрозумієте всієї згубності свого теперішнього стану, наше лікування не принесе користі. Успіх наших занять залежить, перш за все, від вас самих. Мені потрібне ваше бажання вилікуватися, ваша активна участь у процесі видужання. Інакше все буде марно.

– Та навіщо ви вмовляєте його? Хіба не видно, що він тягне всю групу назад? Не хоче лікуватися – нехай іде геть! Бо мені якось не хочеться постійно слухати про ці його маніакальні бажання усіх нас повбивати! – не витримала Маргарита, голосно ляснувши брошурою по своїх шкіряних штанях.

– Ось! Знову вона зачіпає мене! Я тобі не подобаюся? Так знай – а я тебе ненавиджу! – Іван нахилився до Маргарити, впритул наблизивши до неї своє обличчя. – Я тебе ненавиджу, чуєш?

Звук гучного ляпаса розлетівся кімнатою, наче постріл у тиші. Олег Петрович вчасно підскочив до Івана і відтягнув його подалі від розлюченої Маргарити. Проте Іван одразу якось знітився, зм'як, і його довгі руки бовталися вздовж тіла, наче мотузки. В кімнаті запала важка тиша, в якій було чутно лише уривчастий подих Олега Петровича. Раптом з кутка, де сиділа Валерія, почулося схлипування. Всі повернули голови в її бік і побачили, як жінка, закривши обличчя руками, невтішно ридала…

4

Важке сіре небо, затягнуте непроникною попоною хмар, нарешті прорвалося першим вересневим дощем. Вулицями одразу загуляв прохолодний вітер, а повітря якось вмить запахло осінню. Потужний північний вітер, що увірвався на притихлі центральні вулиці зі спорожнілих околиць, по-хуліганськи загортав спідниці жінкам, вигинав і ламав легкі квітчасті парасольки, збивав капелюхи з голів перехожих, тривожно шумів у кронах старих дерев, голодним шулікою налітав з провулків, забиваючи подих, навсібіч кидався важкими і незвично холодними дощовими краплями.

Вона забігла на пошту на Богдана Хмельницького і вкинула до жовтого ящика невеличкий конверт з портретом якогось відомого фізика. Вона щотижня відправляла листа до своїх рідних у Суми, бо не хотіла їм телефонувати, аби зайвий раз не наражатися на докучливі розпити – як ти там, чим займаєшся, як себе почуваєш, тримайся, ми тебе любимо, терпи, намагайся більше спати, займи чимось себе, сходи куди-небудь і таке інше. Рідні й самі телефонували їй щодня, але вона намагалася спілкуватися з ними якомога менше, бо кожного разу ці щиро відверті розмови закінчувалися істерикою по обидва кінці. А спілкування за допомогою паперових листів не вимагало термінових зізнань та відповідей і, тим більше, не давало непотрібних порад, як жити далі.

Вийшовши з поштового відділення, вона вдихнула на повні груди прохолодне повітря і підставила обличчя під дощ, який з кожною хвилиною набирав сили, заливаючи бруківку темними сумними потоками. Заглибившись у свої невеселі думки, вона почала механічно переходити вулицю, коли поруч несподівано різко зойкнули гальма і колеса чийогось авто вихлюпнули на неї цілий водоспад холодної води з великої калюжі, що колихалася чорним озерцем під брівкою. Від несподіванки вона неголосно скрикнула і випустила з рук свою сумочку. Мокра з голови до ніг, вона широко розкрила очі і задерев'яніло спостерігала, як з машини до неї виходив якийсь чоловік. Він торкнувся її рукою і тихо промовив:

– Валеріє, з вами все гаразд?

Лише тепер вона впізнала в цьому чоловікові Антона, що разом з нею відвідував заняття у психотерапевта. Не кажучи ні слова, вона підняла з асфальту свою сумочку і струсила воду зі спідниці.

– Валеріє, заради Бога, вибачте! Ви так раптово вигулькнули на дорозі, що я ледве встиг загальмувати, а тут цей дощ і калюжі… Вибачте мені, благаю!

– Та нічого, я вже заспокоїлася. От тільки дуже холодно тепер, адже я вся мокра. – Вона витерла хусточкою обличчя, і Антонові на мить здалося, що то зовсім не вода стікає по її щоках, а звичні сльози.

Позаду почулися нетерплячі голоси автомобільних клаксонів, хтось з водіїв почав вигукувати якісь неприємні слова на адресу Антона, який покинув машину посеред дороги. Він швидко повернувся за кермо і від'їхав на узбіччя. Валерія нікуди не йшла, сумирно очікуючи його на тротуарі.

– Аби хоч якось загладити мою провину, пропоную вам зігрітися чимось гарячим у найближчому кафе. Ви як? – Антон уже сміливіше поглянув в її обличчя, відзначивши про себе особливу тиху чарівність і приховану красу цієї жінки, яких раніше не помічав.

– Зігрітися можна. А де? – якось майже пошепки промовила вона, все ще дивлячись у землю.

– Та ось, наприклад, начебто непогане місце. Навіщо кудись іще йти? – Антон указав рукою на декілька вільних столиків під дерев'яним навісом прямо через дорогу від Володимирського собору.

– Гаразд, підемо туди, – мляво відізвалася Валерія і першою повернула до кафе.

Він замовив дві великі чашки чаю з лимоном і бокал підігрітого червоного вина для жінки. Вона не сперечалася і лише стиха позиркувала на нього з-під чорних зведених брів, що застигли на її чолі, ніби чайка у польоті над морем.

– Ще раз вибачте мені мою необачність. Я зовсім не хотів заподіяти вам шкоди… – Антон відпив ковток паруючого чаю й уважно подивився на Валерію.

– Минулося. Не зважайте. Я не ображаюся. – Вона напружено сиділа навпроти нього, наче готуючись будь-якої миті зірватися з місця і втекти світ за очі.

– Що ви робили тут, якщо не секрет? – намагався і далі завести розмову Антон.

– Я відправляла листа з пошти на Хмельницького. А потім мала намір трошки пройтися містом. А ви?

– Я катався до друзів, а тепер ось повертаюся додому. Знаєте, не їздив на машині кілька місяців і вже відвик тримати кермо. Це швидко забувається, потрібна постійна практика. Тим більше що минув усього лише рік, як я отримав водійські права, і тому ще досі вчуся їздити… А ви вмієте водити машину? Обличчя Валерії раптово скривилося і втратило всю свою привабливість. Вона судомно проковтнула чай і гримнула чашкою по блюдцю так, що воно розкололося. Антон усвідомив, що сказав зайвого, але вже було пізно.

– Дякую вам за чай і вино, але мені вже пора йти. Ось гроші за мене і за розбитий посуд. Дякую ще раз. До зустрічі! – Вона підвелася з-за столу і рвучко пішла до виходу з кафе, а Антон не встиг навіть вимовити слова прощання. Він швидко розплатився з офіціанткою і вибіг слідом за жінкою, наздогнавши її вже далеко за собором. Вона, незважаючи на щільний дощ і глибокі калюжі, йшла дуже швидко, втягнувши голову в плечі й судомно стискаючи свою сумочку.

– Валеріє! Я вас чимось образив? Можливо, я сказав щось зайве, тому ще раз прошу вибачення… Може, я міг би підвезти вас? Під дощем ви зовсім промокнете! У вас навіть парасольки немає… Валеріє!

Вона зупинилася і різко повернулася до нього:

– Все гаразд, Антоне. Зараз я просто хочу побути на самоті. Тому залиште мене, прошу вас.

– Ви прийдете у четвер на наші заняття?

– Так, напевно прийду. До побачення! – І вона знову рушила вперед, залишивши Антона стояти під дощем. Провівши її поглядом, наскільки було можливо, він повернувся і пішов до машини…

5

Наступне заняття їхньої групи було менш конфліктним, ніж попередні, і пройшло вдало. Іван ні з ким не лаявся і не сперечався, а лише мовчки слухав інших. Степан уже майже не колупався в носі, хоча цього йому, вочевидь, дуже не вистачало. Олександр менше приділяв уваги своєму телефону, а більше слухав лікаря. Навіть Маргарита майже не звертала уваги на брошуру під назвою «Уроки удачі», яку принесла із собою цього разу. Клавдія все заняття розповідала про свого покійного сина і про те, як їй тепер важко жити після цієї втрати. Антон і Валерія намагалися не дивитися одне на одного, привітавшись лише на самому початку заняття. Олег Петрович, бачачи прогрес групи, був у піднесеному настрої, навіть багато жартував, а наприкінці заняття дав усім домашнє завдання з автотренінгу, чого раніше ще не робив.

Вийшовши на вулицю, Антон одразу упіймав летючу павутинку, що спустилася на нього і заплуталася у волоссі. Сьогодні уперше за кілька останніх днів хмари розвіялися, визирнуло сонечко і навіть почало серйозно пригрівати, вселяючи надію на те, що недавнє літо незабаром повернеться.

– Павутинку упіймали? Це бабине літо прийшло. Значить, ще буде кілька днів тепла, – почув він знайомий голос за своєю спиною. Це була Валерія, яка стояла і журливо дивилася на небо з-під долоні.

– Так, бабине літо… Чудова пора. Романтична. Я її найбільше люблю з усіх пір року. Жаль, що вона триває так недовго, – Антон замовк, очікуючи продовження розмови від Валерії.

– Ви мені вибачте за минулий раз. Я була трішки не в собі. Знаєте, все вийшло так несподівано – ота зустріч на вулиці, кафе, розмова. Я просто не очікувала. – Вона теж вмовкла, і на кілька секунд між ними запала напружена пауза.

– А знаєте що! Може, спробуємо іще раз? Ну, поїдемо кудись повечеряти, посидіти, поговорити. Якщо ви не проти, звичайно, – несподівано для себе самого видав Антон й одразу злякався своїх же слів.

– Я не проти. Давайте спробуємо… – Валерія уперше за весь цей час намагалася посміхнутися, але це їй не вдалося, і вона знову спохмурніла.

За півгодини вони знову сиділи за столиком на відкритій площадці в тому самому кафе через дорогу від Володимирського собору, спостерігаючи за перехожими, які з неприхованим задоволенням повиходили з домівок на вулицю після кількох днів суцільного дощу і тепер мирно прогулювалися, милуючись прекрасним київським бабиним літом.

– Знаєте, сьогодні мені так добре, як уже давно не було. Дякую, що ви витягнули мене сюди, – сказала Валерія, намагаючись не дивитися на Антона, її погляд ковзав по жовтих стінах собору і десь далі між високих старих дерев, що іще хизувалися своїм буйним зеленим листям.

– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють мої друзі, чи мама кудись витягує. Та я вже і не можу більше сидіти в чотирьох стінах. Але варто кудись вийти, і починається – не можу навіть дихати. Не можу дивитися на людей. Нічого не хочу. Ніщо не радує. І знову повертаюся додому. А там – суцільний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кілька місяців, прокидаюся вночі і вже не сплю до самого ранку. їсти не хочу, пити не хочу, бачити нікого не хочу. І що з тим усім робити – не знаю.

– Скільки часу минуло? Ну… з того моменту…

– За два дні буде рівно три місяці… Небагато… Я досі не отямився.

– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажіть.

– Ми були знайомі чотири роки. Два останні роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу ніхто не знав, навіть вона. Хвороба зжерла її живцем за якийсь місяць. Усе сталося так несподівано, так швидко. Я до сих пір не вірю, що таке може бути. Лікарі нічого не змогли вдіяти, лише розводили руками. Не допомагали ані ліки, ані терапія. Вона просто згоріла, і все. Напевно, вона сама так і не зрозуміла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немає ані серед живих, ані серед мертвих…

Антон важко ковтнув і потягнувся до пачки цигарок. До смерті коханої він узагалі не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутінках своєї покинутої любов'ю квартири, розпочав, навіть не помітивши, коли це сталося. Валерія мовчала, дивлячись у склянку з вином, ніби намагаючись щось розгледіти в цьому червоному проваллі.

– До психотерапевта мене здали друзі разом з мамою. Здали трохи не силоміць. Я не хотів, сперечався, відмовлявся, але вони, врешті, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це мені, але, принаймні, тепер я хоч якось спілкуюся з людьми. А це вже якась розрада… А ви як потрапили до клініки?

– Я ходжу до Олега Петровича вже кілька місяців. Мені порадили до нього звернутися друзі мого чоловіка… покійного… Сергій загинув наприкінці цієї зими. Якраз була страшна ожеледиця, а він повертався з відрядження до Броварів. Під Києвом його машину занесло, він не впорався з керуванням, і його викинуло на зустрічну смугу, де їхав КамАЗ… Сергій загинув на місці…

– Тепер я розумію, чому ви не хочете говорити про машини, – сказав Антон, загасивши у попільничці недокурену цигарку. – Ще раз вибачте мені за той випадок, коли я…

– Та годі вам. Усе нормально… Знаєте, Олег Петрович насправді дуже добрий лікар. Він реально допомагає таким, як ми. Я багато чула про нього і бачила, коли прийшла вперше до клініки, як йому дякували колишні пацієнти, котрих він буквально витягнув із зашморгу. Він уже давно спеціалізується саме на таких, як ми. Але… За ці місяці, що я його відвідую, здається, я аніскільки не відчула полегшення. Можливо, я сама гальмую цей процес і не хочу забувати Сергія. Можливо, цей біль став мені рідним і я вже не можу жити, не відчуваючи його. А можливо, я не хочу одужувати… Перші місяці після того, як Сергій загинув, я хотіла накласти на себе руки. Було кілька спроб. Мене врятував якраз Олег Петрович – його викликали до мене додому друзі мого чоловіка, я вже казала. Він мене буквально знімав з мотузки. А потім я лежала в його клініці на стаціонарі. Мене довго лікували. Кололи нейролептики. Потім перевели на амбулаторне лікування, а вже потім я потрапила до цієї групи. Начебто все іде правильно, і я намагаюся слідувати усім настановам лікаря, і намагаюся допомагати йому, але… мені не легшає. До того ж, я не можу налаштуватися на загальну групу. У присутності інших хворих я не можу змусити себе говорити, ділитися своїми почуттями і, тим більше, спокійно вислуховувати їхні історії та скарги. Олег Петрович пробував лікувати мене окремо від інших, і справа начебто пішла, але невдовзі він наполіг, аби я повернулася до групи. Йому, звичайно, видніше… А ви як себе почуваєте після занять?

– Чесно кажучи, поки що ніяк. Саме спілкування з лікарем, звичайно, приносить мені користь, я це відчуваю. Але от спільні заняття поки що не дають відчутного результату. Хоча я ж і не знаю насправді, яким саме повинен бути цей результат. А з іншого боку, після кожного такого заняття мені легше дивитися на людей і бути в їхньому оточенні. Перші ж місяці я зовсім не виходив з дому, взагалі ні з ким не спілкувався. Навіть з мамою. А відтоді, як почав відвідувати групу, якось зникло бажання усамітнюватись… Ось і з вами зараз сидимо, розмовляємо, значить, допомагають-таки ці заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очі Валерії, які вона намагалася постійно кудись відвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лікарні?

– До смерті Сергія я працювала разом з ним на його фірмі. Помічник, чи щось типу такого. Зараз управління на фірмі взяли на себе його друзі, які одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанія виготовляла меблі і продавала їх по країні. Справи йшли добре, нас навіть економічна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентів цієї зими настали важкі часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварія… Що я буду робити далі – не знаю. Але на фірму я не повернусь. Та і взагалі – зараз мені про це зовсім не думається. Зовсім… А ви, я чула, теж пішли з роботи?

– Так, я зараз офіційний безробітний. Свідомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагає пережити трагедію. Але я не зміг ходити на роботу. Керівники пропонували взяти відпустку, поїхати кудись, але я вирішив порвати з роботою остаточно. Просто немає сил зараз працювати. Ну, ви мене розумієте.

– Аякже, розумію. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осіклася, втопивши сумний погляд у склянці з вином.

Глибокий синій вечір обережно залягав у складках і зморшках Володимирського собору, насичуючи повітря приємним вуличним ароматом, зітканим з пахощів щойно звареної кави, із запахів промитого кількаденним дощем листя, з диму цигарок і з особливого київського духу, який завжди підступно і водночас ласкаво обволікає вечірніх перехожих своїми ні на що в світі не схожими відчуттями.

– Я підвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спілкування, але Валерія чомусь більше не відповідала взаємністю, знову поринувши у свої невеселі думки.

– Ні, дякую. Я живу тут недалеко і віддаю перевагу пішохідним прогулянкам. Зрозумійте мене. І не треба мене проводжати, я дійду сама. Дякую вам за вечір, мені було приємно з вами поспілкуватися. До зустрічі в понеділок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона різко підвелася і рушила в бік бульвару Шевченка. Антон залишився сидіти за столиком, допиваючи свою каву. Він також впав у довге забуття, байдуже спостерігаючи за тим, як на тихих осінніх вулицях кружляє у пристрасному танці з вересневим вечором безсоромне бабине літо…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю