Драй Салвейджес
Текст книги "Драй Салвейджес"
Автор книги: Томас Еліот
Жанр:
Драма
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Томас Стернз Еліот
ДРАЙ САЛВЕЙДЖЕС
(1888–1965)
Драй Салвейджес – очевидно, від «Les trois sauvages» («трьох дикунів») – невеличкої групи скель з маяком на північно-східному березі Кейп-Енн, Массачусетс.
І
Я мало знаю про богів, але гадаю, що ріка —
То Бог міцний, коричневий, то незговірливий і неприборканий, похмурий бог,
Терплячий бог, що виступає на початку в образі кордону
Корисного, та ненадійного, якщо купцям він загороджує дорогу,
Створивши труднощі для будівничого мостів,
Як тільки труднощі подолані, мешканці міст
Кричневого бога забувають, та невблаганний бог,
Дотримуючись правил посезонних, вибухає гнівом, нищить і нагадує
Те, що забути заманулось людям. Не хвалений, не вмилостивленний
Обожнювачами машин, він жде, чекає, жде, чекає…
І пульс його вчувається в дитячій спальні,
В розкішному айлантусі, що в квітні зацвітає,
У пахощах сяйного винограду на осінньому столі,
У зустрічі вечірній при каганці зимовому.
В собі ми носимо ріку, а все, що навкруги, – то море;
Межа землі, граніту, і заток – то також; море;
І скрізь воно живе й переглядає
Минулих, інших творень дивину:
Кита, і краба-схимника, й морську зірничку;
По заводях воно приглянутися пропонує
До витончених водоростей власних та до морського анемону,
Воно перебирає наші втрати, й неводи, й діряві сіті,
Розбиті мушлі, весла переламані
І прилади загиблих іноземців.
Море стоголосе,
Богів багато має і багато голосів.
Сіль – на його шипшині,
Між кронами його ялин – тумани.
Море виє!
І скавулить, і різні голоси
Зливаються в єдиний голос: жалібне виття на реях,
Погроза й ласка хвиль, що розбиваються об воду,
Далекий шум прибою в кам’яному зубі,
І голосіння, насторога скелі, що наближається, —
Всі моря голоси – і чайка;
Під тягарем туману мовчазного
Дзвонить дзвін,
Відмірюючи лунко час, але не наш, коли земля
Повільно надимається, а час,
Що набагато старший за хронометри і старший
За час, який так гірко підраховують знервовані жінки
В безсонниці нічній, все намагаючись покласти на майбутнє,
І вирахувати майбутнє,
Розкрити, розкрутити, розплести,
А потім знов докупи скласти все, що було й що буде,
Між північчю і досвітком, коли усе минуле – то брехня;
Будущина будущини не має перед годинником ранковим,
Час зупиняється і тут же йде вперед;
І знову надимається земля так, як заведено од самого початку.
Б’є
Дзвін
ІІ
Чи скінчаться колись беззвучні стогони, всихання
Квіття осіннього, що ронить пелюстини
І непорушним залишається при тому,
Чи скінчиться плавба уламків корабля на морі,
Молитва кістяків на березі, жахлива
Мольба погубного, тяжкого благовісту?
Та ні, нема кінця, є тільки чергування:
Одна за одною біжать наступні всі години,
І давнє почуття все більш виказує печаль і втому,
Приходить зречення того, що сяяло, мов зорі,
В що твердо вірилось, в чому було найбільше дива,
Що мало безміри чарівливого змісту.
Та все ж надходить мить передостання,
І Іокірне відчуття, що сила життєва от-от покине,
Мас вірності в човні дірявому й хиткому,
Що загубився десь в незнаному просторі,
Час тихо слухати, як хвиля б’є, мов злива,
Як глухо стогне дзвін страшного благовісту.
Ні, ми не можемо будущини збагнуть зарання,
Бо схильна теж вона, як і минувшина, губить мету.
Єдине,
Що знаємо про час, – це океан безмежний, по якому
Пливуть загублені, міцні, завзяті, хворі,
Що їх розкидала та просторінь зрадлива,
Втягаючи в глибінь свою багнисту.
Нам треба думати про тих, хто трудиться до зомлівання,
Хто воду із човна вичерпує в той час, як небо стигне
Над узбережжям океанічного огрому,
Хто сушить паруси, готуючись у плавання суворі,
Кого засипле теж хвиль непокірних нива,
Що в гори перейде під бурю норовисту.
Ні, не закінчаться беззвучні стогони, всихання
Квіття осіннього, що ронить пелюстини;
Не вщухне лютий біль, що обернувся вже в безболісну судому,
Не скінчиться плавба уламків корабля на морі,
Молитва кістяків до смерті; шепотлива
Ледь-ледь промовлена мольба-прохання благовісту!
Чим старшими стаєм, тим більш минуле
В уяві нашій костеніє і перестає
Являти форму послідовності чи навіть розвитку —
Це помилка, нерозуміння еволюції,
Це спосіб для звичайного ума позбутися минувшини.
Моменти щастя – не в смислі сповнення бажань, не в смислі
Добробуту, безпеки чи спалаху любові,
Чи навіть дуже доброго обіду, а в смислі несподів
...
конец ознакомительного фрагмента
Почитать похожее на эту книгу
Популярные книги за неделю
-
wait_for_cache