Текст книги "Олександр Довженко"

Автор книги: Т. Панасенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Пошуки

Перенісши в 1917 році важку й невдалу операцію, Олександр Петрович вирішує продовжити навчання. Він надсилає документи водночас у Київський університет і в комерційний інститут. Варвара Семенівна згадувала, що хвороба перешкодила йому навчатися в університеті. У вересні Довженко переводиться вчителювати в Київ і вступає вільнослухачем до Київського комерційного інституту. Пізніше митець писав про це навчання: «Це був засіб здобути вищу освіту взагалі. Учився я в цьому інституті теж погано. В мене не вистачало часу, бо я сам учив. І, крім того, не було достатньої старанності». Не встигаючи навчатися і вчити, Довженко робить дивний крок, навантажує себе ще більше – вступає до Академії художеств, яку невдовзі полишає. Олександр Петрович писав із цього приводу: «Так мені всього хотілось, і так з мене тоді нічого не вийшло». Творчий темперамент Довженка був невгамовний. «У житті не було нічого, що б його не цікавило, – від глибоких психологічних зрушень у суспільстві до найкращого способу кладки печей, від аналізу акторських прийомів Чапліна до походження пісні «Розпрягайте, хлопці, коней». <…> Коли б він не з’являвся, щораз приносив із собою багато не тільки нових думок, але й вражаючих оповідань. Слухати його можна було годинами», – згодом напише про Довженка Костянтин Паустовський.[6]6
  Паустовський Костянтин Георгійович (1892—1968) – російський радянський письменник. Твори: «Кара-Бугаз» (1932), «Тарас Шевченко» (1939), «Золота троянда» (1955) та ін.


[Закрыть]

Такий захоплений і зацікавлений, талановитий і неспокійний, доброзичливий і темпераментний молодий чоловік вливається в бурхливу революційну хвилю – бере участь у різних маніфестаціях, виступає з промовами на мітингах, хоча в автобіографії пізніше напише, що на цей час не прочитав жодної книжки про революційний рух. Це був етап у його житті, коли він сам ще не усвідомлював, де «знайде себе». У 1919 році Довженко служить у Житомирському губвійськкоматі, потім працює викладачем при штабі 44-ї стрілецької дивізії. У 1920-му завідує Житомирською партійною школою. Довелося Олександру Петровичу на власному досвіді пізнати думки й почуття в останні хвилини життя: у квітні 1920-го він потрапив у полон до білополяків, які піддали його умовному розстрілу, щоб дізнатися необхідну інформацію. Довженкові пощастило втекти до червоноармійського загону. Потім він веде активну діяльність у київському підпіллі, працює секретарем губернського відділу народної освіти, завідує відділом мистецтв, виконує обов’язки комісара театру імені Т. Шевченка (колишній театр Бергоньє[7]7
  Театр Бергоньє заснований французьким підприємцем Огюстом Бергоньє, який у 1868 році у Києві придбав земельну ділянку і перетворив її на джерело доходів. У вересні 1878 року Бергоньє побудував двоповерховий будинок, у внутрішній частині якого знаходився театр, у подальшому орендований різними антрепренерами.


[Закрыть], нині – Київський державний академічний російський драматичний театр імені Лесі Українки). У 1921 році, окрім секретарства, за дорученням колегії губнаросвіти виконує функції заступника голови колегії…

За кордоном

У 1921 році надходить виклик до Харкова, і в житті Олександра Довженка розпочинається новий відповідальний і надзвичайно напружений період. За наказом Наркомату закордонних справ його прийнято на посаду завідувача загального відділу Повноважного представництва УРСР у Польщі. До від’їзду у Варшаву Довженко жив у Харкові – сюди до нього, звільнившись з роботи в Житомирі, приїхала Варвара Семенівна, яка мала вирушати з чоловіком за кордон. Прибувши до Варшави, сім’я влаштувалася в готелі, й Олександр Петрович почав працювати спочатку при російсько-українсько-польській репатріаційній комісії з обміну військовополоненими, а потім – керуючим справами представництва. Довженко писав про свою тодішню діяльність: «Ця канцелярська робота в умовах 1921 року була такою неприємною і нудною, що я не виходив з будинку посольства тижнями». Часто у службових справах доводилося їздити в Німеччину, а потім, у 1922 році, його перевели на роботу в Берлін. Тут Довженко працює секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. Робота на цій посаді тривала недовго: ЦК КП(б)У прийняв рішення відкликати Довженка з консульського відділу, однак Олександр Петрович надіслав на Батьківщину заяву з проханням дозволити йому залишитися на один рік за кордоном для навчання. Прохання задовольнили, і митець вступив до приватного художнього училища. Омріяні графіка, композиція, різьба по металу, журнальна ілюстрація розкривали йому свої таємниці. Наркомос УРСР навіть призначив йому персональну стипендію (40 доларів на місяць) для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії художеств у Берліні або в Парижі. У Берліні Довженко познайомився з художником М. Глущенком, який намалював портрет Олександра Петровича, – захоплений як зовнішністю, так і особистістю розквітаючого таланту, художник писав: «…у всій зовнішності молодої людини багато природної витонченості. Дуже гарна голова – вміло побудована, широко й точно написана, й особливо обличчя з виразом напруженої самозаглибленості».

Художник

У 1923 році Довженко повертається до Харкова. Відомо, що Олександру Петровичу запропонували виїхати дипломатичним кур’єром у Кабул, і він уже збирався їхати до Афганістану, але перешкодила хвороба дружини. Невдовзі за сприяння В. Еллана-Блакитного[8]8
  Блакитний (Еллан-Блакитний) Василь Михайлович (справжнє прізвище – Елланський; 1893—1925) – український письменник і громадський діяч. Один із зачинателів української радянської поезії (перша поетична збірка – «Удари молота і серця», 1920). Виступав у пресі як поет (псевд. В. Еллан), прозаїк (псевд. А. Орталь), теоретик, публіцист і критик (псевд. В. Блакитний), фейлетоніст і сатирик (псевд. Валер Проноза), пародист (псевд. Маркіз Попелястий). Працював головою Держвидаву України, редактором газети «Вісті ВУЦВК».


[Закрыть] Довженко влаштовується в редакцію газети «Вісті ВУЦВК» і починає працювати художником-ілюстратором, публіцистом-карикатуристом. Карикатурою Довженко захопився, ще навчаючись за кордоном, тепер же жодне число газети не виходило без дотепного гострого малюнка, підписаного псевдонімом «Сашко». Сашко створює політичні й побутові карикатури, плакати, дотепні гуморески, дружні шаржі на письменників, ілюстрації до їхніх творів. У цьому ж році Довженко знайомиться з Остапом Вишнею, який так описував Сашка: «Його тяжко описати… Він – стрункий. Він – сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс… У нього густе, тверде й непокірне волосся… Воно вже й трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки! Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий він непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом… З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас…» Дружба з Остапом Вишнею була міцна і тривала: під час війни вже відомий і визнаний режисер кіно Олександр Довженко звернеться до Сталіна з проханням звільнити Остапа Вишню, який перебував у таборах. І це прохання задовольнять. У 1943 році в «Щоденнику» Довженка з’являється запис: «Заходив Остап Вишня, що повернувся з десятилітньої «командировки». Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років – це ціле життя, ціла ера, складна й велика».

Але повернімось до 1923 року. У цей час О. Довженко стає одним з провідних українських художників. В автобіографії він писав: «Отримай я правильне виховання й освіту, я був би більш сильнішим художником у живопису, ніж у кіно». Молодий художник стає одним з основоположників Асоціації революційних митців України (АРМУ), перебуває у вирі літературного життя, вступає до «Гарту» – Спілки пролетарських письменників. Для нього, здається, не було таких творчих сфер, які б його не обходили, не привертали уваги, не будили багатої уяви. Довженко починає серйозно цікавитися театром, навіть мріє поставити виставу. Так, як уявляв собі театральну виставу тільки він, так, як, на його думку, повинно виглядати театральне дійство. А особливо цікавило Сашка, як стати режисером, що потрібно для опанування режисерського мистецтва. Олександр Петрович починає відвідувати всі вистави театру імені І. Франка, цікавиться роботою театрів Мейєрхольда[9]9
  Мейєрхольд Всеволод Емільйович (Карл Казимир Теодор Майєргольд; 1874—1940) —російський радянський режисер і актор. Працював у Московському художньому театрі, у «Товаристві нової драми», у Драматичному театрі Коміссаржевської, у Театрі Революції. Був репресований.


[Закрыть] та Курбаса[10]10
  Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович Курбас; 1887—1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург і публіцист, перекладач. Заснував театр «Березіль» (1922), керівником якого був до 1933 року. Був репресований.


[Закрыть]. Промовистим фактом є те, що традиційний театр не дуже цікавив Довженка. Він мислив собі театр як мистецтво різних контрастів, як яскраву, барвисту дію, як найбільш умовне і виразне лицедійство. Але захоплення театром для Довженка було скороминучим, він швидко розчарувався. Мабуть, замало було театральної сцени для втілення тих грандіозних ідей і планів, що вирували в буйній фантазії митця.

Олександр Петрович продовжує плідну й насичену роботу художника, але все більше й більше придивляється до кіномистецтва. Протягом 1924—1926 років співпрацює з Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ), а також створює рекламні кіноплакати, в яких уже виявлялись перші елементи екранної драматургії, режисури, принципи монтажу, сюжетобудування, композиції («Трипільська трагедія», «Синій пакет», «Боротьба велетнів»). Пізніше за цим же принципом він малював кіноплакати й до власних фільмів («Звенигора», «Арсенал»), у яких виразно розкрилось відчуття принципів кіномислення, екранної динаміки. Серед творчої

молоді того часу все частіше виникали суперечки про кіно, «про його місце в системі мистецтв, про українську національну форму в кіно, про те, що розвиток української культури далі неможливий без розвитку кінематографа». Кінематограф уже тоді приваблював його своєю синтетичністю, масовістю, дохідливістю сприйняття. О. Довженка все частіше можна було бачити на громадських переглядах українських, а також зарубіжних фільмів. Він пильно прислухається до дискусій, сам починає брати в них участь, виступає і як перекладач титрів до «німого» кіно. «Я відчув інстинктом і збагнув розумом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник», – згадував митець.

Однак нове захоплення не заважає Олександру Довженку плідно працювати як художнику. Багато картин було зроблено олією й тушшю (на жаль, майже всі полотна загублено), він ілюстрував збірку Остапа Вишні «Літературні усмішки», створював обкладинку нового журналу «Всесвіт» і, звичайно ж, невтомно у кожному номері «Вістей ВУЦВК» відгукувався на події суспільного життя дотепними й гострими карикатурами. У 1925 році Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «Олександр Довженко тимчасово відклав пензля й олівця, взявши перо кіносценариста. Так народився новий кінематографіст». Олександр Петрович написав сценарій фільму для дітей, який відніс тодішньому редактору ВУФКУ Юрію Яновському[11]11
  Яновський Юрій Іванович (1902—1954) – український радянський письменник. У 1925—1926 рр. – художній редактор на Одеській кінофабриці. У літературі виступив 1924 р. Автор п’єс («Дочка прокурора», «Дума про Британку» та ін.), сценаріїв до фільмів («Фата моргана», «Серця двох», Зв’язковий підпілля» та ін.), романів («Вершники», «Чотири шаблі»).


[Закрыть]. І хоча сценарій Юрію Івановичу не зовсім сподобався і він поклав його на полицю, з Довженком він потоваришував. У 1926 році Яновський надрукував новелу «В листопаді», у якій розкрив образ Олександра Довженка: «З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітав. Мій друг думає образами і фарбами. Він не є художником, бо це слово означає безкінечну кількість образів. У мого друга один обрій – конкретне думання…».

Кіномистецтво. Перші кроки

Однієї червневої ночі 1926 року Олександр Петрович довго просидів у своїй майстерні, «…підбив підсумки свого невлаштованого <…> життя, вранці пішов з дому і більше не повертався». Він виїхав до Одеси і влаштувався на роботу на кінофабриці режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним. Щоб зробити такий крок у невідоме, потрібна була воістину велика мужність і одержимість. У кіно Олександр Довженко прийшов людиною зрілою, з великим художнім досвідом, продовжуючи пошуки не тільки свого місця в житті, а й своєї сфери художньої творчості, своєї теми, героя, жанру. Цікавий факт: саме тоді з живопису прийшли працювати в кінематограф С. Ейзенштейн[12]12
  Ейзенштейн Сергій Михайлович (1898—1948) – видатний російський радянський кінорежисер. Фільми: «Броненосець “Потьомкін”» (1925), «Жовтень» (1927), «Олександр Невський» (1938) та ін.


[Закрыть], Г. Козінцев[13]13
  Козінцев Григорій Михайлович (1905—1973) – російський кінорежисер. Фільми: «Юність Максима», «Повернення Максима», «Виборзька сторона» (1935—1939).


[Закрыть]. В Україні в кіно уже працював Ф. Кричевський.[14]14
  Кричевський Василь Васильович (1901—1978) – живописець, син видатного українського художника Василя Григоровича Кричевського.
  Працював на Одеській та Київській кінофабриках (оформив 16 фільмів, серед яких і «Земля» Довженка).


[Закрыть]

З часу переїзду до Одеси починається найяскравіший період творчості Олександра Довженка: життя в кінематографі. Новий, неспокійний етап творчих пошуків та експериментів. Перші кроки в кіно він описував так: «Я три години спостерігав, і зйомка мені здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати мені постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат». У 1926 році була випущена на екрани сатирична комедія «Вася-реформатор», автором сценарію й співрежисером якої був Довженко (режисер-постановник Ф. Лопатинський). У серпні того ж року Олександр Петрович закінчив сценарій кінокомедії «Перукар Жан Ковбасюк» (пізніша назва «Ягідка кохання»). Цей короткометражний фільм-комедію Довженко буде знімати восени 1926 року. Сам режисер згадував: «Фільм вийшов не комедійним, але я сміявся п’ять діб під час постановки. Після чого я почав ставити фільми некомедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…» До речі, пізніше Довженко не любив говорити про свої перші комедійні спроби й ніколи не включав їх до фільмографії. А у цей час правління ВУФКУ вирішило доручити Довженкові знімати фільм «Сумка дипкур’єра» (ідея створення фільму виникла у зв’язку з убивством радянського дипломата Теодора Нетте, якого Олександр Петрович добре знав, бувши на дипломатичній роботі; сюжет безпосередньо навіяв відомий вірш Володимира Маяковського[15]15
  Маяковський Володимир Володимирович (1893—1930) – видатний російський радянський поет. «Хмарина в штанях» (1915), «Містерія-буф» (1918), «Добре!» (1927) та ін.


[Закрыть]), над яким молодий режисер почав працювати одразу після закінчення зйомок «Ягідки кохання».

Юрій Яновський, який був тоді головним редактором Одеської кінофабрики, написав експериментальний роман «Історія майстра», присвятивши його кінорежисерові Олександру Довженку: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому берлінська наука та перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв». У розділі, присвяченому зніманню фільму «Сумка дипкур’єра», письменник передає думки режисера про значення монтажу у фільмі: «Мені здається, що ми друкуємо прокламації, – каже режисер, любовно й пестливо проводячи рукою по плівці. – Це ось мертві малюнки – скільки сили вони в собі криють. П’ять метрів цього руху, цієї емоції можуть убити глядача, а метр один може здатися шедевром. А може, не метр, а півтора, три чверті метра? Така це важлива річ – розмір монтажних шматків, що від зайвої чверті метра руйнується весь ритм епізоду. А монтаж відповідно до часу, до місця, до характерів героїв? Я тільки за монтажним столом побачив, яка це складна річ. Під час монтажу треба настроїти в унісон ритмові картини кожен свій нерв, треба страшенно тонко реагувати на всі деталі монтажних шматків. Монтаж – це важливіша половина роботи над фільмом». Фільм «Сумка дипкур’єра» (сценарій М. Заца і Б. Шаранського у переробці О. Довженка) був готовий уже навесні 1927 року: у цьому фільмі Олександр Петрович навіть випробував себе як актор – зіграв Кочегара, але бути режисером йому подобалося набагато більше. Уже після перегляду цієї стрічки багато хто зрозумів, що українське кіно набуло в особі Олександра Довженка справжнього майстра. У пресі з’явилися перші позитивні відгуки на фільм. У першому інтерв’ю журналу «Кіно» Олександр Петрович сказав: «Найліпше володію олівцем та пензлем. Маю професію художника. В кіно – без року тиждень. Апарата не знаю, з актором ніколи не працював. Єдине ось – захоплений своєю роботою до пропасниці, до самозабуття».

Шедеври

Улітку 1927 року на засіданні художньої ради Одеської кінофабрики ВУФКУ обговорювали сценарій «Звенигори». Більшість присутніх критикувала задум фільму, а дехто навіть назвав сценарій нісенітницею. У фіналі засідання підвівся Олександр Довженко і сказав, що він буде знімати «цю нісенітницю». Сценарій «Звенигори» писали Майк Йогансен[16]16
  Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович (1895—1937) – український радянський письменник, перекладач, журналіст, критик. Поетичні збірки: «Д’горі», «Кроковеє коло», «Доробок», «Ясен» та ін. Був репресований.


[Закрыть] та Юрко Тютюнник[17]17
  Тютюнник Юрій (Юрко) Йосипович (1891—1930) – український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР. Працював сценаристом і грав самого себе у фільмах «П. К. П.», у першому варіанті «Звенигори». Був репресований.


[Закрыть], що скоро по виході «Звенигори» був розстріляний. Звичайно ж, увесь сценарій фільму Довженко переробив, залишивши з первинного варіанта тільки фольклорний матеріал. Митець так захопився роботою, що створив фільм «одним духом» – за сто днів. Як казав сам Довженко, фільм він «не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень». Фільм викликав бурхливе обговорення:

хтось захоплювався, хтось лаяв автора за перекручування історії, але, що найголовніше, ця картина нікого не залишила байдужим! «Цей епохальний для української культури фільм прогримів, як несподіваний вибух», – захоплено писав тоді Микола Бажан. І це була перемога, це був успіх, який буквально окрилив Олександра Петровича. Своєму асистентові режисер повідомляв: «Важко описати, що відбувається навколо фільму. Суперечки, критика, доброзичливість і ненависть породили в мене ідею нового фільму. Це буде фільм про благородну і вікову боротьбу українського народу за красу людського життя – фільм про безсмертя народу. Готуйтеся, незабаром підемо в бій».

Поява в 1928 році на екранах України «Звенигори» була сенсацією. Фантастично-символічний і реальний плани дії, химерно переплітаючись навколо наскрізного героя – шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге тисячоліття, – створювали почуття своєрідної біографії України, її окремого надзвичайного історичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженківське почуття вічної краси природи та його суто козацьке трактування смерті як складника життя. У фільмі незвично переплітається далеке минуле й сучасність, співіснують епізоди з варягами, які прийшли зброєю завоювати слов’янські землі, і події революції – усе це поєднано романтичною історією старезного діда, уособлювача патріархальної старовини, що через століття проносить вічну мрію про закопані «скарби нації», виступає фанатичним охоронцем повитої легендами Звенигори. Паралельно у фільмі розгортається драматична історія життя двох дідових онуків, які різними шляхами шукають своє щастя: Тиміш стає на бік революції, Павло приєднується до петлюрівців. Їхній дід уже не в змозі захистити минуле, як і не здатний зупинити нове. Природа і пісня у «Звенигорі» створюють той поетичний світ, якого доти ще не знав екран. «Нене рідна! Чого тут тільки не відбувається! – писав Сергій Ейзенштейн під свіжим враженням від перегляду фільму. – Фільм захоплює чарівністю своєрідної манери мислення. <…> Серед нас нова людина кіно, Майстер з власним обличчям. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності! І водночас майстер наш. Свій. Спільний. <…> Перед нами стояла людина, яка створила нове в галузі кіно <…> справжня людина…». Перша зустріч і знайомство російських кіномитців С. Ейзенштейна і В. Пудовкіна[18]18
  Пудовкін Всеволод Іларіонович (1893—1953) – російський радянський кінорежисер. Фільми: «Мати» (1926), «Суворов» (1940), «Повернення Василя Бортникова» (1953) та ін.


[Закрыть] з О. Довженком відбулася якраз під час громадського перегляду «Звенигори» в Москві. Новою картиною Довженка захоплювалися не лише вітчизняні митці: так, наприклад, після показу «Звенигори» в Парижі французький критик Шарль Леже назвав картину «чудесною».

Саме на хвилі такого успіху й захоплення у Олександра Петровича з’являється чудова таємниця…

Зустріч

Таємницю Олександра Довженка звали Юлія. Режисер відкрив її для себе в 1928 році. Одеса тоді була кінематографічним центром України, таким собі Голлівудом на березі Чорного моря. Юрій Яновський ризикнув запросити на головну роль у новий фільм молоду московську актрису, яка чудово зіграла марсіанку Аеліту у фільмі Я. Протазанова[19]19
  Протазанов Яків Олександрович (1881—1945) – російський кінорежисер. Фільми: «Відхід великого старця» (1912), «Ключі щастя» (1913), «Розтрощена ваза» (1914) та ін.


[Закрыть] за однойменним романом Олексія Толстого[20]20
  Толстой Олексій Миколайович (1883—1945) – російський радянський письменник. Твори: «Ходіння по муках» (1920—1941), «Петро І» (1929—1945), «Аеліта» (1922—1923), «Гіперболоїд інженера Гаріна» (1925—1926) та ін.


[Закрыть]. Ім’я Юлії Солнцевої тоді гриміло на всю країну. й присвячував вірші Микола Асєєв[21]21
  Асєєв Микола Миколайович (1889—1963) —російський радянський поет. Збірки: «Зор» (1913), «Оксана» (1916), «Перший взвод» (1941), «Роздуми» (1955) та ін. Перекладав твори Т. Шевченка, П. Тичини.


[Закрыть], її красою захоплювалися Брюсов,[22]22
  Брюсов Валерій Якович (1873—1924) —російський радянський письменник. Поетичні збірки: «Tertia Vigilia» (1900), «Сім кольорів райдуги» (1916), «Останні мрії» (1920), «Далі» (1922) та ін.


[Закрыть]

Бальмонт[23]23
  Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942) —російський поет. Збірки: «Тиша» (1898), «Будьмо, як сонце» (1903) та ін.


[Закрыть], Андрій Бєлий[24]24
  Бєлий Андрій (справжнє ім’я – Бугайов Борис Миколайович; 1880—1934) —російський письменник, філософ, критик, літературознавець. Роман «Петербург» (1913—1916), поема «Христос воскрес» (1918), поетична збірка «Зірка» (1919), дилогія «Москва» (1926) та ін.


[Закрыть]. Одного ранку Юлії принесли букет червоних та білих троянд із запискою: «Земній актрисі космічної краси із вдячністю й захватом від побаченого на екрані. Володимир Маяковський». Ідею Яновського на кіностудії не підтримували, мало хто вірив, що московська актриса, яку запрошували працювати до Голлівуду, приїде в Одесу. «Від американського Голівуда відмовилася, а від нашого, дивишся, не відмовиться», – пожартував Юрій Іванович, який, як кажуть, був заочно закоханий у прекрасну Аеліту і сподівався, що тісне спілкування на знімальному майданчику розпалить взаємне почуття. Солнцевій послали телеграму – відповідь прийшла незабаром: «Приїжджаю!»

І вона приїхала – столична зірка, богиня, красуня двадцяти шести років. Правильні риси обличчя, величезні чорні очі, чарівна посмішка. Від нової прими Одеської кінофабрики втратили розум одразу двоє – друзі Яновський і Довженко. Обидва гарні, розумні, талановиті… Юлія Солнцева вибрала Довженка. Її вразив матеріал фільму «Звенигора». Вона, мабуть, перша зрозуміла, що Олександр Довженко – великий режисер. «Людина, що поставила такий фільм, – геніальна», – сказала актриса після перегляду. Юлія Іполитівна згадувала, що познайомилися вони випадково: «…я сиділа на кіностудії й переглядала свої фотографії. Чую, позад мене хтось підійшов, зупинився. З-за спини простяглась рука, і хтось, показуючи на фотографії, мовив: «Це пройде. Це кепсько, викиньте». Я оглянулась. Поруч зі мною стояв Довженко».

Саме в цей час Майстер виношував план нового фільму. В одному з листів він пише: «Зараз я працюю над сценарієм, який думаю через 2 тижні ставити… Думаю побить “Звенигору” і вже навіть певний, що поб’ю. Фільм називатиметься “Арсенал”». В основу нового твору режисера був покладений відомий історичний факт: 26 січня 1918 року в Києві почалося збройне робітниче повстання на заводі «Арсенал»[25]25
  Повстання на заводі «Арсенал». У січні 1918 року збройний виступ у Києві, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Центральної Ради та УНР. Центром підготовки до повстання був завод «Арсенал». Повстання тривало 7 днів та прискорило падіння української влади у Києві.


[Закрыть], до якого приєднались робітники інших підприємств. Йшли жорстокі бої, і Олександр Довженко був безпосереднім свідком тих пам’ятних подій. Коли створювався «Арсенал», світ уже мав «Броненосець “Потьомкін”» і «Жовтень» С. Ейзенштейна, «Мати» В. Пудовкіна. Довженків «Арсенал» виростав з народного епосу, фольклорної поетики, руйнуючи усталені канони, штампи. Автор майже зовсім не звертається до титрів. Слово на екрані він використовує для поглиблення літературного образу у взаємодії із зображальним рядом. Після перших кадрів – показу невтішного горя матері – напис з народної думи: «Ой, було у матері три сини…». Іде військовий ешелон з солдатами: «Була війна…». Самотня хата, солдатка й босонога дитина. Напис: «Нема у матері трьох синів…». На екрані з’являється літня жінка – вона засіває сумне поле. Такий асинхронний монтаж слова й зображення породжує асоціативність, художній підтекст. Анрі Барбюс назвав «Арсенал» «великим фільмом». Його вразила картина про історію повстання робітників, події у якій набувають «іноді геніального розмаху». Нагадує він і про те, що Олександр Довженко працював карикатуристом, що позначилося на його фільмі, – йому притаманне гостре відчуття жесту, ракурсу. «Арсенал» цілком справедливо був визнаний глядачами і критикою кращим фільмом 1929 року. Довженко в одному з численних інтерв’ю того часу казав: «Свою назву «Арсенал» я вважаю не тільки за назву конкретного Арсеналу, а в більш широкому розумінні: арсенал сили, арсенал волі й прагнень до перемоги…» Фільм демонструвався не лише на екранах Радянського Союзу, але й далеко за його межами. Окрилений тріумфом Довженко починає роботу над сценарієм нового фільму, назву якому вигадує одразу – «Земля».

Однак не лише успіх нової кінострічки так надихав режисера, розквітав і міцнішав його зв’язок з коханою жінкою. Натурні зйомки «Арсеналу» проходили в Києві, а таємний роман Довженка з Солнцевою був у розпалі. Юлія Іполитівна згадувала: «Коли Довженко почав знімати «Арсенал», поїздки його в Київ стали обов’язковими. А потім я й сама поїхала в Київ. Тоді Олександр Петрович почав з’являтися там набагато частіше. Іноді він їхав з Одеси таємно». Вона зустрічала його на київському вокзалі. Це був старий одноповерховий дерев’яний барак без зручностей. Закохані сідали на брудний вокзальний ослін, Довженко цілував їй руки й дивився захопленими очима. Потім вони їхали на бульвар Шевченка й усамітнювалися в номері готелю «Палас». «Його асистенти й помічники, – розповідала Солнцева, – спочатку довго не могли здогадатися, куди це зникає Довженко по неділях. Але потім зрозуміли, що в Київ. І одного разу прийшли ранком всією трупою зустріти його на вокзалі. Так Довженко був викритий». Їхній зв’язок перестав бути таємницею.