332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Т. Панасенко » Марко Вовчок » Текст книги (страница 6)
Марко Вовчок
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:16

Текст книги "Марко Вовчок"


Автор книги: Т. Панасенко






сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Знову за роботою

У січні 1890 року закінчився строк заслання Богдана Марковича. З Богдана Опанасовича було знято гласний нагляд (замінено негласним), йому заборонили протягом трьох років жити в столиці й в університетських містах. Син Марка Вовчка оселяється в Саратові й влаштовується на роботу в газету «Саратовский листок». Марія Олександрівна в цей час турбується вибором фаху для молодшого сина, вона радиться з Богданом: «Яке училище чи інститут кращі, на твою думку? Університет надто вже осквернений останнім часом. Боря, власне, хоче в моряки…» Водночас письменниця пише нові твори, підписуючи їх псевдонімом Лікар Приймо (до речі, це прізвище реальної людини, знайомого Марії Олександрівни). Для підготовки сина до вступу в училище батьки привозять його в Київ і поселяють у сім’ї знайомого Гребенникова. Цього ж року Іван Франко в одній зі своїх статей напише: «Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова…»

У 1891 році Марія Олександрівна висилає синові в Саратов початок оповідання «лікаря», зауважуючи, що поки лист дійде, вона завершить твір і перешле фінал. Коли Богдан запропонував матері підписати твір все ж таки ім’ям Марко Вовчок, Марія Олександрівна навіть обурилася й категорично заперечила.

Щоб вирішити долю Бориса, сім’я зібралася в Хохітві на раду, з Саратова приїхав Богдан, а з Києва – Борис, і було прийнято рішення, що навчання молодшого сина продовжиться в реальному училищі в Саратові. Там він буде знаходитись під доглядом і керівництвом Богдана. Без сина Марія Олександрівна засумувала, вона писала Борису: «В саду гарно дуже… було б, якби ти був тут. Рось стала така якась тиха, наче теж занудьгувала». Для того щоб молодший син був законним сином Лобачів-Жученків і мав змогу вчитися, його офіційно всиновлюють. Посвідка, видана з Київського окружного суду, свідчила: «…син Борис, за ухвалою Київського окружного суду, який відбувся 28 липня 1891 року, визнаний усиновленим сином колезького асесора Михайла Дем’яновича та його дружини Марії Олександрівни Лобач-Жученко…» Доля склалася так, що Богдан не зміг вчасно подати заяву Бориса про допуск до вступних іспитів, бо не отримав від батьків усіх необхідних документів. І Михайло Дем’янович поїхав у Вінницю, де поселив Бориса в учителя малювання і креслення реального училища Якова Якобсона для підготовки до вступу в цей заклад. Борис успішно склав іспити й був зарахований до 6-го класу училища. Михайло Дем’янович писав дружині: «Я розмовляв з директором реального училища про його, Борине, захоплення флотом. Він вважає, що це захоплення може минути й само по собі, але якби йому справді трапилась нагода побувати на морі, тільки не як туристові, а як матросу зі всіма тяжкими обставинами служби, знегодами, поганою їжею, небезпеками для життя та інше, то все захоплення виразилося б тільки в бажанні кататися човном…» Коли Борис закінчить сьомий клас реального училища (травень 1894 року), батьки дозволять йому поїхати в Астрахань і стати там матросом на парусній шхуні «Голубка».

Через деякий час Борис, живучи й навчаючись у Вінниці, почав підробляти репетиторством. Михайла Дем’яновича наказом перевели з Хохітви в Саратов. Туди ж перевели в сьомий клас реального училища й Бориса. У грудні 1893 року, владнавши всі побутові справи, Лобачі-Жученки переїхали в Саратов. Якийсь час сім’я живе майже разом, однак, перебуваючи поруч із дітьми, Марія Олександрівна все ж мріяла коли-небудь знову повернутися на Богуславщину, яку згадувала з великою теплотою.

Поволі письменниця знову втягується в роботу, підтримує листування з видавцями, які або просять дозволу на друкування її старих творів та перекладів, або просять надіслати нові, пропонують співробітництво. Адреса письменниці вже не є таємницею. У серпні 1894 року Борис вступив до Петербурзького технологічного інституту. Мати пише йому: «Пройдися Фонтанкою і поміж Єгипетським та Калинкінським мостами побачиш цегляний будинок А. І. Нассена. Він вирізняється серед усіх інших будинків своєю гарною будовою.

З цього будинку колись тебе виносили гуляти в голубому капорі, а вечорами ти дивився з одного його вікна на вогні і казав: “Кунь”, тобто “вогонь”». Мрії Бориса про море не зникли, він бажав перевестися з технологічного інституту в технічне училище в Кронштадт, яке готує інженерів-механіків флоту. В Петербург перебирається й Богдан. Марія Олександрівна сумує в Саратові, їй самотньо без дітей, вона невдоволена погодою в місті, мріє про Рось, про сад. У листі до Бориса вона радить синові по закінченні іспитів в інституті поїхати кудись подорожувати: «Я б на твоєму місці (та й на своєму, якби можна всім разом) просто за кордон, у Константинополь, а там – в інші місця, де дихається у всіх відношеннях легше, ніж у Саратові». Борис частково дотримався поради матері, він влаштувався практикантом на великий пароплав «Трувор», який ішов з Петербурга на Батум, навколо Європи, із зупинками в Плімуті, Алжирі, Константинополі. Після Батума Борисові обіцяли на «Труворі» штатне місце. Марія Олександрівна дуже раділа здійсненню синових мрій, вона писала йому: «Отже, мій любий будівничий “Наутілусів” у Абрау пливе через Гібралтар! Здається, капітан Немо саме коло Гібралтару натворив чогось дивовижного». Коли подорож завершилася, Борис Михайлович залишився на пароплаві «Трувор» мастильником ще на один рейс у Батум і назад до Новоросійська, звідки він поїхав до батьків у Саратов. Саме в цей час Борис закохується й збирається одружитися, про що й повідомляє батькам.

Погіршуються справи на службі в Михайла Дем’яновича. На нього написали скаргу, що нібито він допускав службове зловживання, коли був наглядачем 3-ї Богуславської округи. Щоб усе з’ясувати й в усьому розібратися, Лобач-Жученко їде в Петербург. Зустрічаючись із чиновниками й знайомими, Михайло Дем’янович обмірковує перспективу переходу на службу в міністерство землеробства. Треба було вирішувати справу з наклепом, і Богдан радив подати в суд на того, хто написав скаргу (вона була не анонімною), але, як сказала Марія Олександрівна: «Чи варто поганитися?» За той час, поки Михайло Дем’янович щось доводив, щось з’ясовував, кілька разів їздив у Петербург, він посивів. Чоловік Марії Олександрівни завжди мав вигляд молодшого за свій вік, однак проблеми зробили його голову сивою. Борис у листі писав, що не уявляє Михайла Дем’яновича сивим. Начальник Головного управління уділів Вяземський радив Лобачу-Жученку вирішувати справу з наклепом через суд. У квітні 1896 року справу передали до суду. Михайло Дем’янович під час слідства знаходився далеко від дому, бо мав перебувати там, де працював раніше, адже повністю перевірялася вся його діяльність. В одному з листів, надісланому перед річницею спільного життя, Марія Олександрівна написала чоловікові: «Любий, любий, дорогий, думаю, що повернешся додому, знову будемо вкупі, святкуватимемо, незважаючи на всі знегоди, своє 25-річчя радостей і горя разом. Хіба у багатьох таке 25-річчя? Подумай».

Нарешті вибралася з Саратова й Марія Олександрівна. Вона поїхала до Москви за дозволом друкувати в її «Повному зібранні творів», що видавалося в Саратові, деякі твори, які заборонив Петербурзький цензурний комітет. Усі справи вдалося добре владнати, і в 1896 році з’явився перший том «Повного зібрання творів» Марка Вовчка. Другий вийшов уже на початку 1897 року.

Зовсім дорослим став молодший син Марка Вовчка. Восени 1896 року Борис одружується з Єлизаветою Миколаївною Вальковою.

Узимку 1897 року Богдан приїжджає до Михайла Дем’яновича й Марії Олександрівни, щоб допомогти їм у Богуславі оформити письмові показання свідків. Також Богдан обговорює з матір’ю невирішені питання друкування «Повного зібрання творів». Марія Олександрівна продовжує вносити правки, розташовувати твори, подавати їх до цензурних комітетів. Михайло Дем’янович зібрав необхідні свідчення, підготувався до розгляду судової справи. Нарешті, після довгого нервування, з’ясовувань, поїздок, спілкування з людьми, консультацій у юристів, настав день розгляду справи. Це сталося 25 вересня 1897 року. У Київській судовій палаті складено позитивний для Лобача-Жученка висновок у його справі. Михайло Дем’янович виграв справу, довів свою невинність. Пізніше, коли родині офіційно надішлють висновок у його справі, Михайло Дем’янович сумно зауважить, що треба попросити Богдана, щоби він надрукував примірників сто цього висновку!

Марія Олександрівна продовжує займатися перекладами. У 1898 році в газеті «Саратовский дневник» друкуються її переклади творів польського белетриста Клеменса Юноші (псевдонім К. Шанявського (1849—1898)) «Ранок поміщика», «Утікач», «Жіноча душа». З’являються також переклади Болеслава Пруса (1847—1912), підписані криптонімом М. В. Можна припустити, що це Марко Вовчок. У жовтні Марія Олександрівна поділиться радістю з меншим сином: у неї тепер постійна, добре оплачувана робота в «Русских ведомостях» і в найближчих номерах він може прочитати її переклади. Саме в цьому виданні з’являється оповідання Клеменса Юноші «Голодранець» у перекладі Марка Вовчка.

Спокій і праця

Справи в усіх членів родини йшли настільки добре, що Марія Олександрівна почала хвилюватися, бо звикла, що за щастя треба платити, і то платити найдорожчим. Вона написала Богданові, що дуже непокоїться суцільними удачами і запитує: «…чи не доведеться розплачуватися з лихварськими процентами?» Приємною новиною для сина було те, що ставропольський губернатор запропонував Михайлові Дем’яновичу гарне місце. І батьки, звичайно ж, поїдуть із пильного й нецікавого Саратова. Письменниця співпрацює в часописі «Русские ведомости», перекладає для газети «Саратовский дневник», активно листується. Одного разу вона напише чоловікові: «Я трошки запрацювалася і почуваюся стомленою». На жаль, давалися взнаки вік і період відносного затишшя в літературній діяльності. А Михайло Дем’янович планував перейти до іншого відомства, але для цього йому треба було звільнитися, що він і зробив у грудні 1898 року. Пенсію Лобачу-Жученку призначили в 375 карбованців на рік. Марія Олександрівна отримувала нові й нові пропозиції співпраці. Київське товариство грамотності просить її дозволу надрукувати щось із творів Марка Вовчка. Письменниця обережно цікавиться діяльністю й статутом Товариства й, лише отримавши звіт, дозволяє публікувати свої твори (це були оповідання «Викуп», «Свекруха», «Отець Андрій», «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Два сини»). Випустивши перший номер журналу «Женское дело», редактори також звертаються до Марка Вовчка за підтримкою, просять щось новеньке з написаного, бажано б спогади. Навіть її новий роман «Отдых в деревне», що його почали друкувати в журналі «Русская мысль», отримує схвальну оцінку: «Новий твір пані Вовчок задуманий дуже цікаво і відзначається тим тонким гумором, який притаманний цьому авторові і, здається, на жаль, так рідко трапляється у інших авторів». Секретар Товариства аматорів російської словесності при Московському університеті звернувся до письменниці з проханням дати письмову згоду вступити до товариства (у 1900 році Марка Вовчка оберуть почесним членом цього Товариства). Члени Товариства допомоги жінкам, які вчаться, просили взяти участь у збірнику, який планували видати найближчим часом. Було закінчено друкування сьомого тому «Повного зібрання творів» Марка Вовчка. У серпні 1899 року Марія Олександрівна завершила роботу над твором «Предприимчивый Шмель. Краткая история Шмеля (Украинская сказка)». Якби до всіх приємних подій можна було ще додати молодість і здоров’я! Марія Олександрівна писала чоловікові: «Встаю о 6-й, інколи о 5-й, лягаю о 9-й, а буває й раніше, бо ввечері боюся писати й читати. Весь час так болять очі, що думала осліпну на праве. Тепер трошки краще, але болять ще, запалення не зовсім минуло».

Усе добре складалося й у справах Михайла Дем’яновича, у лютому 1899 року його було призначено на службу по міністерству внутрішніх справ на посаду земського начальника 2-ї дільниці Александровського повіту Ставропольської губернії. Марія Олександрівна вирішувала побутові справи в Саратові й збиралася до чоловіка. У квітні 1899 року письменниця нарешті приїхала в Александровське, супроводжував її Богдан зі старшим сином від другого шлюбу Сергієм. Оселившись на новому місці, Марія Олександрівна напише Борису: «Тепер ми влаштувалися. Є де купатися, є екіпаж, маємо що їсти й пити, будинок доведено до пуття».

Борис, що жив із сім’єю в Петербурзі, писав батькам: «Роботи в мене багато, а проте встигаю і за громадським життям стежити…». Активна зацікавленість громадським життям призвела до того, що через студентські заворушення у січні 1899 року Бориса Лобача-Жученка було виключено з Петербурзького технологічного інституту. На щастя, Борис зумів дуже швидко відновитися, а у червні 1899 року закінчив інститут. Мати надіслала синові сто карбованців і просила його гарно відпочити, купити собі костюм. Вона зауважує: «Пам’ятай, моя люба дитино, що все буде, а твоїх 23—24-х років уже не буде – вони не вернуться, і багато чого, що тепер тішить тебе, пізніше вже не тішитиме». Борис Михайлович стажувався на кораблі Військово-морського флоту. З Копенгагена батьки отримали лист, в якому син повідомляв, що згодився залишитися у кадрах флоту і його призначено молодшим інженером-механіком. У 1900 році сім’я Бориса Михайловича буде жити в Нагасакі, а він плаватиме молодшим інженером-механіком на крейсері «Владимир Мономах». Борис щиро буде запрошувати батьків у Японію, яка йому так сподобалася. Крім того, Борис Михайлович теж починає писати, він створює нарис «Доброволець Москва. 1. Свят-вечір у Босфорі» про подорож на пароплаві «Москва» з Одеси до Нагасакі. Марія Олександрівна трохи зредагувала цей нарис, і його було надруковано в газеті «Саратовский дневник». Літературна спроба меншого сина вийшла вдалою, і мати просила, щоб Борис не припиняв писати, тим більше що описаний ним Порт-Артур тепер так зацікавив усіх.

Богдан Опанасович у 1900 році також знаходить можливість побувати за кордоном. Але він поїхав у Париж, чим дуже потішив Марію Олександрівну. Вона раділа синовій подорожі, раділа, що він відпочине й зустрінеться з друзями юнацьких років. У 1901 році департамент поліції дозволить Б. Марковичу жити в Петербурзі, взявши з нього підписку про відмову від революційної діяльності.

У 1900 році, за свідченнями Михайла Дем’яновича, найголовнішою справою Марії Олександрівни стало поповнення бібліотечного фонду п’яти волосних бібліотек. Вона добирала книжки і передплатні видання, турбувалася про їхню наявність. До речі, така робота входила в службові обов’язки її чоловіка, але Марія Олександрівна виконувала її за власним бажанням і з величезною вправністю. Служниця в домі Лобачів-Жученків пізніше згадувала про сім’ю письменниці: «Жили мої господарі скромно, але харчувалися завжди добре; умеблювання квартири було аж ніяк не розкішне, просте, вирізнялися лише меблі чудової французької роботи, рояль і піаніно. Основне багатство Марії Олександрівни – книжки, якими вона дуже дорожила. Велика любителька природи, хазяйка моя багато часу приділяла доглядові за садом і квітами. Я прожила 70 років, але ніколи не бачила такої різноманітності квітів, яка була в саду, на подвір’ї і в палісаднику біля квартири Лобача-Жученка. Взагалі в неї були руки на всі штуки: чудово вишивала, плела мереживо, штопала». Коли почалася російсько-японська війна (січень 1904 року), Марко Вовчок без вагань відгукнулася на заклик «Самарской газеты» і надіслала зі своєї бібліотеки, свого найбільшого багатства, пакунок «російських книжок різних назв вагою понад три пуди» в Самару для санітарних поїздів, що їхали на Далекий Схід.

Восени 1901 року сталася визначна подія: в Києві було розпочато друкування третього видання «Народних оповідань» Марка Вовчка з передмовою П. Куліша (взято з видання 1858 року). Книжка надійде у продаж у 1902 році. Восени 1902 року в журналі «Киевская старина» вперше українською мовою було надруковано казку Марка Вовчка «Чортова пригода» з присвятою Т. Шевченку. Редакція журналу з цією публікацією повідомляла, що Шевченко заповідав Маркові Вовчку обробляти народні казки. «Чортова пригода» – одна з написаних за Поетовим заповітом. Гонорар за казку (40 карбованців) Марія Олександрівна попросила переслати Товариству імені Т. Г. Шевченка для допомоги незабезпеченим студентам.

Як згадували знайомі сім’ї Лобачів-Жученків, єдина людина з александровських інтелігентів, що часто бувала в них, – це завідувач двокласної школи учитель Калінін. Але дуже частими й бажаними гостями були місцеві селяни, з якими Марія Олександрівна подовгу розмовляла. Письменниця вміла слухати оповіді своїх співрозмовниць про їхнє життя, негаразди, тяжку долю та злидні. Знайомим селянам Марія Олександрівна й Михайло Дем’янович завжди помагали. Якщо треба було допомогти з улаштуванням на службу, щось порадити в юридичних справах, потурбуватися про дитину, що поїхала в місто, або просто поділитися грошима, Лобачі-Жученки завжди простягали руку допомоги. Часто в будинок до Лобачів приходили селянські діти. З ними Марко Вовчок швидко знаходила спільну мову, щось їм розповідала, читала казки, пригощала смачненьким.

Страшенно тяжкий час…

Минуло вже три роки служби Бориса Михайловича на Далекому Сході, і він вирішив скористатися правом на шестимісячну відпустку, щоб навідати батьків. Улітку 1903 року Борис із дружиною і трьома дітьми повертається в Росію, і вони разом їдуть до батьків в Александровське. Борис був у відпустці, але знав, що війна з Японією неминуча, тому його можуть будь-якої хвилини послати на Далекий Схід. Перебуваючи в Петербурзі, Борис Михайлович часто зустрічався з Богданом, допоміг йому влаштувати зустріч із сином Богданом від першого шлюбу, очікував переводу на Балтійський флот. Наказ про призначення Бориса Лобача-Жученка на Балтійський флот був підписаний у грудні 1903 року. Син запрошував батьків приїхати до них у Петербург, бо діти скучили за бабусею й дідусем, а мати зможе в столиці ще й зустрітися зі старими знайомими й, може, владнати якісь літературні справи.

Навесні 1904 року в родині Бориса Михайловича народжується син, якого назвали Михайликом. Розповідаючи батькам у листі про цю радісну подію, Борис також повідомляв, що він заробляє до 400 карбованців на місяць кореспонденціями в газеті «Биржевые ведомости» (там друкувалися статті Б. Лобача-Жученка з морських питань за підписом «Б. Л.» та «Л.»). У цій газеті постійно працював і Богдан Маркович, який писав фейлетони на суспільно-побутові теми, підписуючись псевдонімом Богданов М. Марію Олександрівну в цей час хвилювала доля іншого онука, Юрія (син Богдана), якого вона не знала й ніколи не бачила, але який зараз воював із японцями на «Рюрику». Вона просить Богдана надіслати їм добру карту воєнних дій і зауважує: «Страшенно тяжкий час. Якось не дихається…» У серпні 1904 року під час бою ескадри владивостоцьких крейсерів з японською ескадрою було пошкоджено крейсер «Рюрик», і його потопив свій екіпаж. Інженера-механіка Юрія Марковича разом з іншими 625 членами екіпажу підібрали з води японці, і він потрапив у полон.

Борис Михайлович був свідком жахливих подій 9 січня 1905 року й описав те, що сталося, у листі до батьків. Також він повідомляв про одержання посади наглядача за будівництвом міноносців на заводі Крейтона в Áбо (тепер м. Турку, Фінляндія). Ця посада звільнила його від призначення на ескадру адмірала Рождественського, куди його мали послати. Богдан у цей час пропонує Марії Олександрівні видати вибрані твори Жуля Верна у її перекладі. Юридично вона має право це зробити, а всі видавничі питання може вирішити Борис, бо він людина практична й має, як вважав Богдан, вільний час. Марко Вовчок погоджується з пропозицією сина, вона нарахувала чотирнадцять перекладених нею романів Жуля Верна. Та й через деякий час Богдан охолонув до свого проекту видати твори Жуля Верна. Борис тим часом забрав із Петербурга свою сім’ю. У листі він запрошував до себе батьків улітку, тільки радив запитати в лікарів, чи можна Марії Олександрівні їхати у Фінляндію. Також розповідав, що його можуть відрядити в Париж на завод Бельвіля в Сан-Дені приймати парові котли.

Марія Олександрівна уважно слідкувала за воєнними подіями. Вона тяжко переживала кожне кровопролиття, особливо вразила її трагедія Цусіми. Друг родини С. Ращенко згадував: «Вона тремтячим голосом говорила: “Надто тяжко бути свідомим загибелі такої маси ні в чому не винних людей, посланих на очевидну смерть”». Вражений подіями Цусіми Борис у листі зауважує, що видання Жуля Верна добра справа, але не зараз, бо добре розходяться тільки політичні брошури. Богдан не помилявся щодо практичності Бориса, який доречно радить матері надрукувати зараз свої літературні спогади, які в епоху реформ мали б надзвичайний успіх. Через деякий час Бориса Михайловича, як він і передбачав, посилають у відрядження в Париж. Він виїздить туди з дружиною, а з дітьми залишається Євгенія Петрівна, Богданова дружина, яка саме приїхала з Петербурга.

Михайло Дем’янович одержав на місяць відпустку, і подружжя Лобачів-Жученків збирається поїхати в Нальчик. А в листопаді 1905 року Михайла Дем’яновича було звільнено у відставку з мундиром і пенсією. За якоюсь сумною посмішкою долі, через місяць подати у відставку запропонували й Борису Михайловичу Лобачу-Жученку. Причиною цього була його участь у політичній демонстрації в місті Або. На його доповідній записці олівцем було зроблено запис: «Політично неблагонадійний. Подати у відставку». У резолюції начальника штабу написано: «Морський міністр, маючи дані про несхвальну поведінку штабс-капітана Лобача-Жученка, звелів запропонувати цьому офіцерові подати у відставку». У січні 1906 року Бориса Михайловича було звільнено у відставку з Військово-морського флоту. Марія Олександрівна з Михайлом Дем’яновичем виїхали до Нальчика й оселилися за три кілометри від містечка. Письменниця розповідала в листі синові про цілющий клімат та чудову природу міста, які добре допомагають хворим. Борис повідомляв батькам свіжі новини: він складає екстерном екзамени в археологічний інститут, у Петербурзі зустрічався з Юрієм Марковичем, який шістнадцять з половиною місяців перебував у японському полоні, Богдан поїхав із сім’єю у Швейцарію. Син розпитує, як батьки влаштувалися на новому місці, й розповідає, що йому запропонували посаду інспектора класів училища далекого плавання в Ростові-на-Дону. Але Борис відчував, що служити в Ростові-на-Дону, мабуть, не пощастить. Повідомляє батькам, що зараз він із сім’єю живе на дачі під Або. Також син радить батькам звернути увагу на непоганий журнал «Былое», в який мати могла б відправити свої спогади. У наступному листі Борис повідомлятиме, що одержав у Петербурзі місце в училищі далекого плавання й незабаром поїде в Фінляндію по сім’ю. Син дуже стурбований, що батьки на зиму залишаються в Нальчику. Будинок був ще невлаштований, та й гарних лікарів немає. Борис запрошує батька й матір на зиму в Петербург. Однак Марія Олександрівна знову й знову розповідала синам про чудовий клімат Нальчика й просила не хвилюватися. Письменниця пересилає Богданові для публікації листи О. Герцена та його портрет. Тільки просить не зазначати її теперішнього прізвища – Лобач.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю