332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Т. Панасенко » Марко Вовчок » Текст книги (страница 5)
Марко Вовчок
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:16

Текст книги "Марко Вовчок"


Автор книги: Т. Панасенко






сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

У Ставрополь

Весь цей час Етцель намагається знайти письменницю, його дуже непокоїла п’ятирічна перерва в їхньому листуванні. Видавець збирає інформацію про Марка Вовчка, але до нього доходять лише якісь незрозумілі чутки, що Марія Олександрівна десь виховує чиїхось дітей, що вона посварилася й розійшлася з чоловіком, що переїхала в Україну… Мабуть, єдиною правдою з того, що дійшло до Етцеля, було те, що Марко Вовчок уже давно не друкується.

У серпні 1883 року в Парижі помер давній і добрий друг Марії Олександрівни Іван Сергійович Тургенєв. Письменниця в цей час була сповнена хвилювання за життя свого молодшого сина, бо в Сергіївському були дуже важкі побутові умови й до того ж у село прийшла страшна епідемія дифтериту. Марія Олександрівна терміново переїжджає з сином у Ставрополь, а через деякий час до них приєднується й Михайло Дем’янович, якому дозволили керувати Сергіївською округою зі Ставрополя.

Наполегливий Етцель таки знайшов, як зв’язатися з Марком Вовчком, і написав їй листа, в якому висловив радість, що вона жива (бо він після її п’ятирічного мовчання думав уже про найгірше). Видавець також радів, що письменниця добре перенесла й витримала всі знегоди останніх років. Справи його видавничої фірми процвітали, й Етцель просив Марію Олександрівну не соромитися й написати, чи не може він бути їй корисним. Також видавець повідомив Марку Вовчку про смерть Івана Тургенєва. Листу доброго знайомого Марія Олександрівна дуже зраділа: він нагадав їй про Париж, про бурхливу молодість. Про себе письменниця повідомила, що останнім часом жила в таких умовах, що навіть дзеркала не було. Марія Олександрівна поскаржилася Етцелю, що, звикнувши завжди заробляти собі на прожиття, вона невдоволена теперішнім існуванням. Про що говорила письменниця? Про матеріальний стан? Самостійно заробляючи на життя наполегливою працею, вона жила за кордоном у добрих готелях або приватних маєтках, утримувала себе, сина й свою матір, мала змогу допомагати багатьом людям, а теперішній стан усе більше хотілося назвати злиднями. А може, мова йшла про розмірений темп життя? Спочатку він зачаровував письменницю, яка раніше й хвилинки вільної не мала, але тепер дратував і здавався порожнім і неприйнятним. Цілком можливо, що Марія Олександрівна мала на увазі і те, й інше. Етцель відгукнувся дуже швидко: він пообіцяв надіслати 500 франків за твори, які вона може написати для них. Бажано, щоб це були твори для дітей, але, і на цьому Етцель особливо наголошував, не можна забувати про різний менталітет: деякі твори письменниці французький читач може не тільки не сприйняти, а просто не зрозуміти. Етцель підкреслює, що радо прийме для видання також будь-які переклади Марка Вовчка. Пізніше видавець переказав Марії Олександрівні не 500, як обіцяв, а 900 франків. Однак і вимагав якнайшвидше надіслати йому закінчений переклад її роману. А Марія Олександрівна жила у Ставрополі в п’ятикімнатному будинку біля костьолу. Будинок був з величезним фруктовим садом, і це було саме те, про що так мріяла письменниця. Тут були черешні, вишні, яблуні, груші, сливи! Борис Лобач-Жученко згадував: «Фруктів було так багато, що ми не знали, що з ними робити». А невтомний Богдан, приїхавши погостювати до матері, навіть тут устиг організувати народовольчу групу.

Етцель не перериває листування з Марком Вовчком і щиро зауважує їй: «Коли б Ви одержали французьку освіту, Ви б посіли у нас визначне місце серед наших романістів, і Ваше життя було б спокійним, уславленим, безтурботним». Але на той час життя Марії Олександрівни не було безтурботним: померла мати Михайла Дем’яновича, і він, узявши відпустку, поїхав у Полтаву. Письменниця захворіла і, не відчуваючи полегшення, вирішила їхати на консультацію до лікарів у Харків. Слабку матір супроводжував Богдан. На щастя, лікарі запевнили, що хвороба її не така небезпечна, як здавалося близьким, і запропонували лікування. У Харкові Марія Олександрівна весь вільний час присвячує Борі: вони гуляють містом, відвідують знайомих. Зберігся цікавий спогад Бориса Михайловича про один епізод того часу: «Якось ми пішли в міський сад, де в той час перебував проїздом звіринець з дресированими собаками під орудою якогось італійця. Коли ми прийшли, то вистави не було, та коли вже мама заговорила з “директором” італійською мовою, то він страшенно зрадів і показав різні собачі фокуси, відмовившись від платні». Через деякий час після повернення письменниці з молодшим сином у Ставрополь був схоплений і заарештований Богдан Маркович (1884). Його кинули до Ростовського в’язничного замку. Марію Олександрівну викликали у ставропольську жандармську управу, де їй показали фотографію Богдана. «Ви знаєте цього пана?» – спитали письменницю. Вона відповіла: «Аякже, це мій син». Коли Марія Олександрівна запитала, що чекає її сина, полковник відповів: може, каторга або й гірше. Серце матері стискалося від тривоги за долю сина, – і яке лікування могло тут зарадити? Забувши про власні негаразди й хвороби, Марія Олександрівна з Борею виїхала в Ростов, щоб, може, якось допомогти Богданові. Письменниця зустрічалася з капітаном, який вів слідство, з наглядачем в’язничного замку. У листі до чоловіка Марко Вовчок сумно жартувала: «Розмовляючи з ними, я в душі сміялася, згадуючи слова І. Тургенєва, що в мене є хист робити з людьми, що забажаю, – чи не збереглася ще й тепер часточка цього хисту?» Марія Олександрівна не опускала рук і, здавалося, не втомлювалася, борючись за сина. Вона двічі бачилася з Богданом, написала листа чоловікові з проханням надіслати синові посилку, їздила в Харків до прокурора, щоб поговорити про справу Богдана. Давній знайомий Марії Олександрівни, прокурор Харківської судової палати Ігнат Закревський колись давно брав участь у суперечці щодо перекладів казок Андерсена і був не на боці Марії Олександрівни. Шукаючи зустрічі з ним, письменниця турбувалася, чи не зашкодить синові навіть її поява у І. Закревського, бо він міг залишити в душі давнє зло.

В Україні. Доля Богдана

Серед цих турбот і проблем був один слабенький, але світлий промінчик: Михайло Дем’янович сподівався, що його переведуть в Україну: звільнялося місце в Богуславі Канівського повіту. У квітні 1885 року сподівання справдилися. Лобача-Жученка призначили на нове місце. А Марія Олександрівна знов і знов робить спроби взяти Богдана на поруки. З в’язниці Богдан Опанасович передав матері кілька віршів за мотивами Шеллі. Марко Вовчок потурбувалася, й ці твори були надруковані в місцевій газеті «Северный Кавказ» під псевдонімом Ростовський. Богдан передавав ці вірші у вигляді математичних формул, які мати розшифровувала, щоб записати вірш уже літерами. Про долю старшого сина Марія Олександрівна розповіла в листі Етцелю, також вона надіслала видавцю два портрети Богдана. Етцель був дуже зворушений і стурбований долею сина Марка Вовчка – мабуть, він розповів про цю історію комусь із політичних емігрантів, бо невдовзі історія Богдана Марковича стала відома всім емігрантам у Парижі.

Усі зусилля Марії Олександрівни поки що нічого не дали. Вона збирається переїжджати з чоловіком в Україну, працює над новими перекладами для видавництва Етцеля, але подумки – весь час у Ростові біля сина, якому не може допомогти. Як тільки з’являлася можливість, мати летіла до старшого сина. Борис згадував про побачення з братом: «Пам’ятаю, що й мене мати взяла на одне побачення. Також врізалось мені в пам’ять, як Богдан, стоячи за ґратами в’язниці, махав нам рукою, коли ми йшли додому. Пригадую, що тоді я часто сидів один у кімнаті, бо мамі доводилося багато ходити по різних установах, клопотати за Богдана». За рік до ув’язнення Богдан розлучився зі своєю першою дружиною. Ліза Маркович з дітьми поїхала до батьків у Калузьку губернію, а Богдан Опанасович жив з другою, невінчаною дружиною Євгенією Голубовською. Марія Олександрівна листувалася з родиною Голубовських, цікавилася, коли й хто був у Богдана, чи дозволяють побачення, як він почуває себе. До всіх неприємностей додавалася побутова невлаштованість сім’ї. Михайло Дем’янович приймав у Богуславі справи й не міг узятися до шукання помешкання для родини, а життя в Києві у чужих людей було для письменниці просто нестерпним. Нарешті чоловік винайняв на правому березі Росі будиночок, куди й приїхала Марія Олександрівна з молодшим сином.

Справу Богдана Марковича Олександр ІІІ розв’язав адміністративним порядком: запропонував установити гласний нагляд поліції за Б. Марковичем на два роки. Міністерство юстиції звернулося з проханням до катеринославського губернатора розпорядитися про поселення Богдана Опанасовича Марковича в одному з повітів Катеринославської губернії, не розташованих понад залізницею і якнайдалі від Ростова-на-Дону. Богдан подав прохання дозволити йому оселитися у своєї матері, Марії Лобач, але катеринославський губернатор не дозволив цього й звелів вислати Марковича в Новомосковський повіт, де Богдан і був поселений у с. Вільне за двадцять кілометрів від міста. Марія Олександрівна раділа, що син хоч і частково, але на волі, у листі вона вітала Богдана, що він «уже не в клітці», і дуже радила залишатися в Новомосковську. Мати не збиралася залишати справу допомоги синові й запитувала його в листі, до кого в Петербурзі він радив би їй звернутися, щоб якось полегшити його долю. Але радість Марії Олександрівни від того, що сина випустили з в’язниці, була жорстоко обірвана: були виявлені нові факти революційної діяльності Богдана Марковича, і його знову заарештували і ув’язнили в Новомосковському в’язничному замку (1885). Марія Олександрівна була настільки приголомшена, що наступний лист до Богдана писав Михайло Дем’янович. Мати рветься до сина, але Лобач-Жученко погоджується відпустити її тільки з кимось, бо у Марії Олександрівни хворе серце. Люблячий Михайло Дем’янович ніби передчував недобре: у Новомосковську письменниці стало зле, й вона одразу ж поїхала в Київ, до лікарів. У березні 1886 року, коли мати була ще в Києві, Богдан захворів. У Монте-Карло помер видавець П’єр-Жуль Етцель. Повернувшись у Богуслав, Марія Олександрівна не знайшла більше сил боротися й відгородилася від зовнішнього світу. У неї постійно був пригнічений тяжкий настрій, у взаєминах з людьми вона була збуджено-нервова. Вона намагалася ні з ким не розмовляти, не бачитися, тижнями, місяцями не виходила з дому. Це була, мабуть, найтяжча пора для подружжя Лобачів-Жученків.

Улітку будинок у Хохітві, що будувався для начальника 3-ї округи, був завершений, і родина перебралася в це мальовниче село. Сам будинок був двоповерховий, на кам’яному фундаменті, з великим садом. І стояв він на березі Росі. Може, час, а може, навколишня краса повернули Марії Олександрівні сили. І. С. Нечуй-Левицький так описував Хохітву того часу: «Хохітва було невелике село коло самого Богуслава, розкидане по правому високому березі Росі, між рядами чималих гір. За Россю була чудова картина. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, ніби стіна з каміння. <…> Під скелею росли лози та очерет. Серед Росі неначе лежав невеличкий острівець з прездорового каміння, без ладу накиданого купками. За кам’яною стіною було видно понад Россю ряд невисоких гір. На горах зеленів густий старий ліс. Коло острівця шуміла вода на порогах, темніла, наче стежка, чорна гребля, а під самою крутою скелею стояв млин. На горах, на горбах, у вузьких долинах була розкидана Хохітва». На новому місці Марія Олександрівна зустрічалася з селянами, допомагала їм, чим могла, уважно слухала й занотовувала влучні вислови, незнайомі українські слова. Садиба письменниці дуже подобалась, вона навіть у листі до старої приятельки написала: «Пишу, щоб ти знала, що мене ще вовк не з’їв, а жива і здорова і гуляю по такому саду, що йому і краю нема, і тече через його Рось – все так, як я люблю». Такі ж оптимістичні й листи до старшого сина. Мати повідомляє, що Михайло Дем’янович і Боря здорові, а вона чекає не дочекається, коли вже він дихне вільним повітрям.

Марія Олександрівна не полишає спроб допомогти синові. Навіть хворіючи й перебуваючи в Києві на лікуванні, письменниця пише про справу Богдана в Петербург Анатолію Федоровичу Коні (1844—1927). Жінка сподівається, що юрист не забув старої дружби і відповість їй, а може, й порадить щось. Богдан Опанасович перебував в одній камері з кримінальними злочинцями й писав матері, що побутові проблеми – то дрібниці, а от життя серед морально покалічених людей насправді страшне. У січні 1887 року Олександр ІІІ розв’язав нову справу Б. Марковича адміністративним шляхом, запропонувавши звільнити його з-під варти й вислати в Астраханську губернію під нагляд поліції на три роки. Марія Олександрівна бажає поїхати до сина, але Михайло Дем’янович дуже боїться відпускати дружину після хвороби саму. Борис був замалим для того, щоб супроводжувати матір, а Євгенія, дружина Богдана, була зайнята й не могла так швидко вибратися до чоловіка. Лобачу-Жученку вдалося отримати відпустку на сім днів, і він вирушив на Катеринославщину разом з дружиною. У лютому 1887 року Марко Вовчок з чоловіком приїхали до Новомосковська й зустрілися з Богданом. Доля приготувала їм нове лихо: Богдана було наказано відправити до місця заслання етапом. Марія Олександрівна писала клопотання, що через поганий стан здоров’я її сина не можна так доставляти в Астраханську губернію, але клопотання відхиляли. В’язничний лікар підтвердив, що Богдана не можна відправляти етапом, він цього не витримає. На щастя, до слів лікаря прислýхались. Через постійне нервування й неспокій сама Марко Вовчок знову захворіла, так що пробула в Новомосковську до кінця місяця і аж у квітні вирушила в Хохітву.

Микола Чернишевський

Стан здоров’я письменниці дуже погіршився, у листі до старшого сина Марія Олександрівна пише: «Погано мені, лебедику, і, мабуть, краще й не буде. Дуже схоже на початок кінця. Я сама бачу, що дуже змінилася навіть після Новомосковська». У травні 1887 року Богдан Опанасович прибув на місце заслання – до Астрахані. Там Богдан відразу відвідав Миколу Чернишевського, який дав високу оцінку творчості Марка Вовчка. Розповідаючи Марії Олександрівні в листі про зустріч і слова М. Г. Чернишевського, Богдан просто умовляв матір: «Хороша моя, будь ласкава, берися до праці! Твій розум не втратив своєї гостроти, твоя душа, як і колись, ясна й чутлива, ти можеш гарно писати, я в тому глибоко переконаний. Скільки вже разів я казав про це! А тепер така підтримка, як думка Миколи Гавриловича!» З відповіддю Марія Олександрівна не забарилася, її великий лист Богданові насправді був адресований М. Чернишевському. Письменниця розповідає про своє життя, просить допомогти влаштувати працю одного літератора-початківця (свою власну), відповідає письменникові, що листів М. Добролюбова у неї, мабуть, залишилося мало (М. Чернишевський запитував про них), бо деякі папери загубилися. Пізніше письменниця передасть М. Чернишевському всі знайдені у себе листи М. Добролюбова і пообіцяє написати спогади про зустріч і знайомство з Миколою Олександровичем у Неаполі.

Перебуваючи в Києві на лікуванні, Марко Вовчок поволі відновлює свої давні знайомства, чому її друзі дуже раділи. До речі, у записнику Івана Франка (1856—1916) його рукою було занотовано, за якою адресою, через кого можна зв’язатися з Марком Вовчком, і зроблено це було в ті роки, коли письменниця не бажала, щоб її хтось турбував. Це доводить, що наполегливі люди могли знайти письменницю, відновити старі, перервані зв’язки. Сучасники згадували, що у Богуславі Марія Олександрівна вже не була такою відлюдницею, якою приїхала на Кавказ. Звісна річ, вона й далі зберігала своє інкогніто, але в Києві, дорогому їй за спогадами молодості і куди вона часто їздила, хоч і не було необхідності в лікуванні, вона зустрічалася з деякими людьми, що були їй до душі і знали її літературне минуле. З багатьма познайомилась і в самій околиці Богуслава. Були поляки, з якими вона любила розмовляти їхньою мовою і обмінювалась польськими книжками; були і євреї з бідняків, але найбільше було зв’язків із селянами-малоросами, Марія Олександрівна не поривала листування з ними все життя.

Наприкінці 1887 року Марія Олександрівна у листі синові повідомляє, що з грошима у сім’ї тепер дуже сутужно, але вони могли б допомагати його дружині Євгенії Голубовській, посилаючи їй двічі на тиждень посилку з продуктами. Богдан перебував під гласним наглядом, тому Євгенію в листах називали Д., першою літерою прізвиська, що дав їй чоловік – Дамаянті. Через деякий час Євгенія приїде до Богдана Опанасовича. Хвилює Марію Олександрівну запальний характер старшого сина, який весь час із кимось з’ясовував стосунки, відстоював свої права. Мати радить: «…постарайся поводитися в таких випадках, як Богдан Хмельницький, на честь якого одержав ім’я: він, коли міг, захищався від несправедливості, як вовк, а коли був безсилий, то казав: “Де не вистачає вовчої шкури, настав лисячу”…». Богдан Опанасович почав перекладацьку роботу й звернувся по допомогу до М. Чернишевського, який підтримав сина Марка Вовчка й з 1888 року листувався з ним, виявляючи майже батьківську турботу. Письменник звертається до видавців з проханням надати перекладацьку роботу Богдану Марковичу, просить знайомих надіслати йому необхідні книжки. І Богданові, й М. Чернишевському хочеться, щоб Марко Вовчок знову взялася за роботу. М. Чернишевський запитує її в листах, чи не має вона чого для друку, Богдан розповідає про свої кроки на важкому шляху перекладацької діяльності. А Марію Олександрівну в той час хвилювало й, що найважливіше, радувало зовсім інше. Мати розповідала про успіхи у навчанні Борі, який крім занять із учителем за програмою гімназії опановував столярне і палітурне ремесло, землеробство і садівництво. Марія Олександрівна захоплено писала старшому синові: «Уяви собі, що Боря вже вільно читає французькі книжки. Це тішить мене. І я, виходить, можу ще щось зробити». Успіхи Бориса додають віри в свої сили, і Марко Вовчок поступово відроджується, у неї знову з’являється бажання працювати, писати, перекладати. М. Чернишевський у листі до редактора журналу «Русская мысль» Вукола Лаврова писав: «Я ніколи у вічі не бачив цієї благородної жінки, цього найобдарованішого з російських оповідачів після Лермонтова і Гоголя. Я й не листуюся з нею. Але я бачуся з її сином, який живе тут. Через нього я одержав її згоду на те, щоб я потурбувався про нове (перше повне) видання її творів. <…> Я перед появою цього видання в друку напишу статтю про твори Марка Вовчка». М. Чернишевський активно береться за видання творів Марка Вовчка, він веде переговори з видавцями, з’ясовує фінансові питання видання, одночасно підштовхуючи письменницю до створення чогось нового. Богдан пише матері, що для видання її творів необхідно написати щось нове, «хоч невеличку повість». М. Чернишевський звертається до керуючого справами видавництва, розповідаючи про письменницю: «Я високо ціную її талант; як на мене, вона була найталановитішим з усіх наших белетристів епохи післягоголівської. Але в неї не було особистого високого становища, яке було в Тургенєва, гр. Толстого, не було і близької особистої дружби з журналістами, як у Гончарова і Достоєвського. Чи не тому її хвалили менше, аніж їх?» На жаль, не всім планам Миколи Гавриловича судилося здійснитися, у жовтні 1889 року Чернишевський помер.

Сумніви щодо авторства

У 1889 році Пантелеймон Куліш у листі до літературознавця Омеляна Огоновського (1838—1894) розповів, що автором «Народних оповідань» треба вважати не лише Марка Вовчка, але й її чоловіка.

Пантелеймон Олександрович Куліш був першим видавцем та редактором творів Марка Вовчка. Але незабаром приязнь між обома митцями переросла в неприязнь, більше того, П. Куліш пустив поголоску-наклеп, що буцімто «Народні оповідання» писала не Марко Вовчок, а вона разом із чоловіком Опанасом Марковичем – відомим українським етнографом. Після того в українському літературознавстві з легкої руки П. Куліша увійшло в традицію піддавати сумніву авторство Марка Вовчка. Тут хочеться згадати один цікавий факт, який дає повне уявлення про особистість письменниці. У 1903 році в газеті «Русские ведомости» з’явилася стаття мемуариста Л. Пантелєєва, в якій він дуже негативно охарактеризував П. Куліша. Обурена таким ставленням, Марко Вовчок написала листа до редакції газети, захищаючи покійного Пантелеймона Олександровича. Марія Олександрівна звернула увагу на позитивну роль Куліша на початку його діяльності; подальшу деградацію пояснювала тяжким психічним захворюванням.

О. Огоновський у 1889 році, на жаль, підхопив інсинуацію П. Куліша й подав її у своїй статті у львівському журналі «Зоря». Пізніше цю думку підтримала Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (1849—1930)), розгнівана на те, що її зарахували до послідовників Марка Вовчка. У 1892 році у журналі «Зоря» була надрукована заява українських письменників (це були Борис та Марія Грінченки), обурених висловами Олени Пчілки на адресу Марка Вовчка. Вони зазначали, що навіть коли Маркович писала разом із чоловіком – все одно треба тільки дякувати їй за внесок в українську культуру. Не можна лаяти росіянку за те, що вона росіянка. У 1893 році газета «Новое время» нагадує про сумніви щодо самостійності авторства Марка Вовчка і пропонує Маркові Вовчку «повідати таємницю» своєї творчості нібито маловідомою їй українською мовою. Розповідаючи про всі ці події в листі до Богдана, Марія Олександрівна напише: «Мир їм усім».

У 1896 році у словнику Брокгауза і Єфрона, в статті «Маркович М. О.» історик літератури Семен Венгеров (1855—1919) висловить сумнів щодо авторства Марка Вовчка. Цю статтю буде передруковано в «Новому енциклопедичному словнику» 1915 року.

Мовознавець та історик літератури Олександр Михайлович Колесса (1867—1945) в доповіді, яку він виголосив у Науковій академії у Львові з нагоди сторіччя відродження українсько-російської писемності, дуже добре відгукнувся про творчість Марка Вовчка, зазначивши, що її можна поставити на перший план з-поміж борців з кріпацтвом у літературі. Однак науковець повторив необґрунтоване твердження Огоновського про співавторство письменниці з чоловіком. Також підтримав цю думку рецензент В. (очевидно, фольклорист і етнограф В. Гнатюк), що написав рецензію на книжку Марка Вовчка «Народні оповідання, т. ІІІ, переклав Василь Доманицький. Львів, 1904». Основним доводом рецензента було те, що мистецький рівень українських творів Марка Вовчка вищий, аніж рівень російських.

Тільки після смерті письменниці розкрити загадку взявся літературознавець, видавець повного «Кобзаря» Т. Шевченка Василь Миколайович Доманицький (1877—1910). У вересні 1907 року, готуючи реферат про творчість Марка Вовчка, він написав: «Поспішаю якнайшвидше реабілітувати обличчя покійної, яку безпідставно ображали не лише ціле життя, але й після смерті… Це з приводу того, що автором, мовляв, був чоловік, а вона вкрала його славу та собі присвоїла. Тепер усе це я сподіваюся фактично назавжди спростувати». Дослідивши рукописи письменниці, він дійшов остаточного й переконливого висновку, що автором «Народних оповідань» та інших україномовних творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок, був не хто інший, як Марія Вілінська-Маркович. Свої висновки вчений опублікував у 1908 році в «Записках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. 84) і в журналі «Літературно-науковий вісник» (1908. – Кн. 1), зазначивши тільки, що заголовки до оповідань Марка Вовчка, котрі редагував П. Куліш, вигадав сам редактор, – авторські рукописи були без них. Сама Марко Вовчок авторства свого ніколи не обстоювала – була-бо гордою і не ганялася за марнотною славою, як багато хто із її колег. Вірна своєму характеру, письменниця вважала принизливим для себе спростовувати ці наклепи, щось пояснювати й доводити.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю