Текст книги "Боб. Історія з книги «Месопотамія»"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Сергій Жадан
Боб
Історія з книги «Месопотамія»

«Америка видається мені країною дійсно рівних можливостей, – повідомляв Боб Кошкін, пишучи короткі, проте місткі електронні листи рідним та близьким. – Основу цієї рівності я вбачаю в надійності конституційних норм і сталості демократичних засад. Я вірю в життєвість та гнучкість американської ліберальної системи, бачу майбутнє за виробленими нею принципами взаємодії великого капіталу з державними механізмами фінансового регулювання. Єдине, що викликає в мене певні застереження, та навіть не застереження: єдине, що мене по-справжньому вбиває, – це кількість тут негрів».

Два місяці тому, на початку літа, він висадився на летовищі Джона Кеннеді й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще не відпустила, думка про океан викликала спазми, проте під ногами лежала Америка й час було братися до її підкорення та окультурення. Діставшись міста, Боб видзвонив колишнього однокласника, що вже з добрий десяток років топтав ряст на Іст-Віллідж. Однокласник прибув на зустріч за півгодини просто в банному халаті. Боб мав на собі ковбойського капелюха із зображеними по колу карпатськими оленями, легкий піджак та яскраві строкаті шорти. За шортами однокласник його й упізнав. Обійнялись, навіть розцілувались. Зовні були схожі на пару трансвеститів, що зустрілись після тривалої розлуки. Причому трансвестит у шортах зустрічі тішився, а трансвестит у банному халаті волів би її максимально відтермінувати. Додому Боба однокласник не повів. Сіли в китайців, замовили чай. Боб розраховував, що за нього заплатять, однокласник розумів, що таки доведеться. Боб дістав із татової шкіряної валізи, обліпленої ендеерівськими наклейками з ніжними жіночими головами, сувенірну тарілку, чомусь із видами Криму. Це тобі, – сказав. Однокласник подякував, побачив вид Ай-Петрі. О, – сказав, – я в Ялті вперше на трипер захворів. На тренувальних зборах. Бобу стало незручно. Забрати? – кивнув він на тарілку. Ні-ні, – заопирався однокласник, – по-своєму це приємні спогади.

«Пам’ять, – зауважував потім Боб у своїх повідомленнях, – здатна примиряти в нашій уяві речі, на перший погляд несумісні й протилежні за своїм логічним наповненням. Іноді я думаю: з яких печальних епізодів складається наша свідомість, з яких невтішних випадків! Мабуть, саме всеохопність пам’яті й невідворотність спогадів і змусили людство вигадати спорт, мистецтво та анестезію».

Однокласник провів його до метро й пішов собі, тримаючи під пахвою подаровану тарілку, ніби згаслий німб. Того ж вечора потягом Боб дістався благословенної Філадельфії. Знайти родичів виявилося зовсім нескладно: Кошкіних у телефонній книзі було лише двоє – тьотя Амалія й дядя Саша. Дядя Саша, щоправда, записаний був як Алекс, але Боба це вже не могло спинити – він відразу ж набрав родичів і натрапив на дещо сварливий дівочий голос. Це виявилась його кузина Ліліт. Боб довго пояснював їй мету свого приїзду та ступінь їхньої спорідненості, ковтаючи приголосні, не тримаючись думки, тиснучи передусім на дитячі спогади й притаманну їхній родині гостинність. Так, – кричав, – саме так: міжнародними авіалініями України! Хрестовим походом крізь усі д’юті-фрі! Не їв дві доби! Не мав жодних сумнівів, що знайду вас і зможу стиснути в братерських обіймах. Ліліт пояснила, як їхати. Порадила не їхати зайцем – вони ні за що платити не будуть.

Кошкіни осіли у Філадельфії давно й надовго. З одного боку, швидко вивчили мову, з іншого – не забували про власне коріння. А оскільки коріння було щедро переплетене, вели вони доволі дивний спосіб життя. Дядя Алекс працював на велику фірму, що займалася продуктами харчування, тьотя Амалія була педагогом. Чи була вона при цьому безробітною, Боб не зрозумів. Радість родини, шістнадцятилітня Ліліт, навчалась і мріяла стати зубним лікарем. «Усе вірно, – писав із цього приводу Боб, – рівень наших життєвих потреб має визначатись рівнем наших можливостей. Саме тому я все життя мріяв стати королевою карнавалу де-небудь у Бразилії». Кошкіни доволі вибірково приймали американську дійсність. Попри роки, проведені на чужині, далі святкували всі радянські свята. Але й усі православні також. І єврейські, поза сумнівом. Тому великодні вечори для них непомітно перетікали в день солідарності трудящих. Дядя Алекс одного разу навіть вийшов цього дня на демонстрацію, піддавшись на вмовляння друзів із якогось дивного хасидського анархічного гуртка. Четверте липня, день незалежності, вони теж святкували, оскільки вважали чомусь це свято єврейським. Колеги дяді Алекса по роботі не заперечували, говорили, що мотивація в цьому випадку – не головне, головне – святковий настрій.

Несподівана поява Боба викликала в родині Кошкіних сум’яття. Прибулець зі Сходу лякав своїми баками й барвистими шортами. Хотілось відразу попросити його показати зворотній квиток. Кошкіни давно перервали стосунки із заокеанською родиною, сам дядя Алекс згадував рідного брата, себто Бобового батька, виключно в негативному контексті, себто виключно як мудака. Було для того кілька причин: по-перше, тато Боба був партійним, по-друге, був нестерпним, по-третє, продавши родинну дачу, з молодшим братом ділитись не захотів. Тож лихі спомини про колишнє життя залишились, здавалося б, у далекому минулому. І ось це минуле знову ступило на їхній поріг, і як на нього реагувати – було поки що не зрозуміло. Дядя Алекс першого вечора про всяк випадок приготував святкову пасту, потому вся родина сиділа за великим столом і переглядала привезені Бобом сімейні фотокартки. На фотокартках молоді Кошкіни – Бобів папа Сєва та його молодший брат Шурік – білозубо дивились життю в недовірливі очі, зухвало кидаючи виклик непевному майбутньому. Папа Сєва був підтягнутий і самовпевнений, Шурік – пухкий і жіночний. Дядя Алекс на фотокартки дивився з відразою, всі ми жертви тоталітарної системи, – говорив він, тикаючи жовтим нігтем в чорно-біле зображення, – ви лише подивіться на мій живіт. Жіноцтво з цікавістю розглядало його округле черевце, говорячи, що як на жертву він доволі відгодовано виглядав. Яке відгодовано, – відбивався дядя Алекс, – я з дитинства боксом займався, у мене ось ніс у двох місцях зламаний, – демонстрував він усім свого великого доброго носа, – перетинка пошкоджена. До Боба жіноцтво відразу ж почало виявляти симпатію й гаряче підтримувало розмову. Тьотя Амалія – пишна й лагідна після сухого каліфорнійського – захоплено розглядала фото з кінця 70-х, всі ці пляжні сцени й пікнікові замальовки, злісно коментуючи зачіски та купальні костюми головних дійових осіб. Найбільше перепадало, звісно, дяді Алексу. Як у будь-якій родині, що проґавила свій шанс на спокійне розлучення, стосунки між ними трималися на взаємному пресингу, тож тьотя Амалія нараз увімкнула всі берегові вогні й узялася добивати нещасного дядю Алекса, вказуючи тому на невідповідність життєвих запитів та соціального статусу. Алекса вистачило ненадовго: десь поміж пастою та кокосовим печивом він з усіма розпрощався, побажав небожеві солодких снів, висловивши тверде переконання в тому, що Америка, як колиска демократії, зробить із нього людину, себто що він не повторить помилок його прибабаханого брата Сєви, а стане гідним членом відкритого суспільства. Тьотя Амалія запропонувала вважати це тостом. Лі-літ присунулася до Боба з лівого боку.

Опинившись поміж двох жінок, Боб ураз розслабився й заспокоївся. Зрештою він здійснив те, про що просив його батько, – знайшов рештки розкиданого світом сімейства, зібрав докупи всіх Кошкіних, відновив рівновагу, почув голос крові. Адже що таке сімейні стосунки? Пам’ять про померлих, турбота про продовження роду. До речі, про продовження роду, – подумав Боб і обережно кинув оком на Ліліт. Та нагадувала свою маму – мала такі ж широкі стегна, таку ж високу зачіску й яскраві уста. Мама й дотепер виглядала доволі пристойно, особливо як на свій спосіб життя. Дивлячись на неї, можна було передбачити, що чекає на Ліліт за якихось двадцять років. Себто можна було передбачити, що нічого доброго її не чекає. «Відсутність достатньо прозорих механізмів, – міркував із цього приводу Боб у листі до папи Сєви, – що забезпечують наше просування соціальними ліфтами, часто навертає нас до справ засадничо інтимніших, як от родинне життя, церковна заангажованість чи просто щоденні медитації. Хоча в більшості випадків усе закінчується наркологією». Ліліт цілий час сиділа поруч, потім і зовсім притислась до нього своїм гарячим стегном, відпускала критичні репліки щодо місцевих філадельфійських порядків, хвалила Боба за його чіткі життєві переконання, жувала гумку й пахла якимись убивчими ароматичними маслами. Добре було б її завалити, – думав Боб, розповідаючи жінкам про проблеми посттоталітаризму та ксенофобії в рідному місті. – Щоправда, вона моя кузина. Як це буде потрактовано? Тут, у країні перманентної демократії, такі речі, мабуть, і не вітаються. Якось це зовсім уже по-східному – спати з живою кузиною, є в цьому щось таке безнадійно наше, пост-тоталітарне. Тож він повернувся до тьоті Амалії, відчуваючи пекучий вогонь дівочого тіла й жадібно ловлячи ніздрями ароматизоване повітря. Тьотя Амалія тим часом теж розпалилась, курила ментолові цигарки, копалася ножем в охололій, наче небіжчик по довгій і невдалій операції, пасті, і розповідала про поневіряння їхньої родини, про довгі роки вигнання, про подорож у товарних вагонах і корабельних трюмах, про буферні зони й хімічну обробку одягу, про запах свободи й рівні можливості, про вичавлювання із себе раба, про перманентну демократію як передумову життєвої рівноваги та мультикультуралізм як основу мирного співжиття навіть із неграми. Найближчі нам за духом та моральними настановами, – говорила вона Бобу дещо зарізким нетверезим голосом, – безперечно, українці. Вони всі націоналісти. Це нас поєднує. Боб не бачив у її словах особливої логіки, проте сама тема розмови йому подобалась. На питання, що там, на батьківщині, які новини, яка ситуація, розповідав таке: безперечно, ми всі є свідками історичних катаклізмів, що невблаганно й безповоротно змінюють життя міста й характер його мешканців. Після довгих років боротьби до влади в мегаполісі прийшли жерці, фокусники та черевомовці. Скориставшись залишеними без нагляду соціальними ліфтами й опинившись на верхівці політичної піраміди, вони взялися за вирішення найнагальніших проблем міського самоврядування. Так, насамперед було поправлено та укріплено міські мури, особливо зі східного боку, звідки зазвичай очікується небезпека у вигляді кочових прикордонних племен. Відразу потому відбулися глобальні зміни в міській забудові, зокрема, через головні вулиці в центральній частині міста було пробито два нові проспекти, один із яких простягнуто від східної брами до західної, а інший – від північних мостів до південних улоговин. У місці, де вони перетиналися, споруджено було піраміду, що символізувала архітектурну адекватність та фінансову прозорість нової влади. Звичним стало проведення масових акцій поклоніння культу предків та щонедільне освячення річкової води з метою подальшого її використання в комунальному господарстві. Збільшилась кількість знамен. На знаменах, – стверджував Боб, – зображено передусім левів, шакалів та бойових півнів, що мало би свідчити про тверду настанову нової влади на подальшу соціальну ломку. Попри всі очевидні й незаперечні реформи, проведені останнім часом, проблема посттоталітаризму та ксенофобії, за рваними свідченнями Боба, нікуди не щезла. Тому, скажімо, я, – сухо констатував він, – позбавлений щонайменшого шансу на просування вгору бодай якимись, бодай вантажними соціальними ліфтами. І все, що випадає на мій життєвий жереб, – це печальне скніння в тісних провулках приміського ґетто, тяжкий тягар не-адаптованості, невтішне споглядання суспільної диференціації та релігійної нетерпимості. Ці суки, – плакався Боб, хапаючи тьотю Амалію то за руку, то за коліно, – ніколи, ви чуєте, ніколи не дозволять мені твердо стати на ноги! Тьотя Амалія слухала, знервовано стиснувши губи. Лі-літ гладила його по плечу, від чого Боб плакався ще завзятіше. І лише коли десь поночі, після чергової пляшки каліфорнійського, він завів мову про двоголових працівників муніципалітету, у чиї обов’язки входить курування сектору освіти й спалювання відьом на центральному ринку, тьотя Амалія таки зібралася з духом і запропонувала всім іти спати, бажано вдома, бажано окремо. Наостанок висловила чітку впевненість, що Боб зробив правильний вибір і що Америка, ця колиска мультикультуралізму, таки зробить із нього людину. Якщо він, звісно, буде по-людськи поводитись.

На пасту зранку було боляче дивитись.

Так почались його філадельфійські будні. Займатись особливо не було чим, до роботи його поки що ніхто не заохочував, зворотний літак, квиток на який Боб про всяк випадок узяв, був лише за два місяці, можна було пізнавати дійсність і заглиблюватись у невідоме. У перші дні по приїзді Боб сфотографувався з пам’ятником Сталлоне й відвідав український клуб. У клубі мав дискусію про націоналізм із народженими в екзилі українськими молодиками. Боба з огляду на його щедрі руді баки та важку вимову сприйняли за ірландця. Ще дивувалися, звідки цей траханий ірландець знає прізвища всіх українських депутатів. Мірялися силою на кулаках, співали бандерівських пісень. Боб намагався при цьому голосно протестувати, але всім здавалося, що він підспівує, стільки в його голосі було запалу й суто ірландської любові до України. Під кінець Боб заснув. Сидячи. Йому викликали таксівку. Постало питання, куди його везти. Знайшли його мобільний, побачили на заставці фото з пам’ятником Сталлоне. Туди й відвезли.

Зазвичай пізньої ночі, коли вся родина Кошкіних розбрідалась помешканням, Боб читав листи з батьківщини. «Дорогий Бóба, – писав йому папа Сєва, – ніколи й за жодних обставин не повертайся до цього Богом забутого міста! Спробуй зробити все, щоби залишитися там – у країні щоденної демократії, коло мого замудоханого брата Шуріка. Це місто не варте твоєї любові й пам’яті. Досить того, що воно вчинило зі мною, позбавивши віри, надії та партійного стажу. Нізащо сюди не повертайся! А якщо все-таки повернешся, дуже тебе прошу пошукати в яких-небудь китайців запасні диски для моєї газонокосарки». Мама писала менш патетично, проте не менш тривожно. Повідомляла, що в місті перешіптуються про дефолт і нове відключення світла. Нібито банківські автомати видають лише крупні купюри, та й ті мічені. І в питній воді начебто знайдено якийсь мутований різновид інфекційної палички, і це незважаючи на щонедільне освячення річок та озер, Бобочко, це незважаючи на всю їхню соціальну ломку! Подейкували також, що батьки міста отримали китайські паспорти, тож передача ключів від міських брам представникам китайської компартії була питанням часу. Натякали також, що ось-ось мають початись перебої з цукром та борошном. Одно слово, – завершувала мама, – життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди. Тож із нетерпінням чекаємо тебе на нашій гостинній землі!

Куди цікавіше й безпосередніше писав Жорік – інший його кузен, дипломований медик, працівник однієї з цілодобових аптек. Жорік писав довгі повчальні листи, вдавався до моралізаторства, не гребував ліричними відступами. Писав, що Фома, їхній сусід по під’їзду, почав зустрічатись із колишньою проституткою. Весь під’їзд переживає. А Марік, їхній далекий родич через тьотю Марину, по ходу спить зі своєю двоюрідною сестрою. Ніколи не знаєш, – коментував ці випадки Жорік, – які сюрпризи готує тобі доля. Головне при цьому – не дивуватись. Не забудь принагідно передати вітання Лілічці, нашій милій кузині.

Але про кузину Бобові нагадувати не було потреби. Лі-літ оселилася в його серці, розвівши там цілковитий безлад. З думкою про неї він засинав, з думкою про неї прокидався. Зранку довго лежав на надувному матраці, де його розмістили родичі, і слухав, як за стіною вона прокидається й починає гарячково збиратися на навчання, як шукає одяг, як фарбується, як хапається за мобільний. Увечері, лягаючи спати, із завмиранням розбитого серця слухав, як вона триндить із кимось по скайпу, як готується до сну, як легко шурхотить її одяг, як вона солодко засинає, як до неї вві сні приходять кіногерої та професійні футболісти. Кілька разів він бачив, як вона виходила зі своєї кімнати напівроздягненою, одного разу вона попросила його защіпнути їй бюстгальтер, але він не впорався, ще й Амалія проходила повз, тож незручно було всім трьом. Час від часу він знаходив на кухні її трусики й сприймав це як підтвердження існування всіх святих. Іноді вона приходила лише над ранок, і тоді Амалія влаштовувала сварку, а Боб лежав на матраці й божеволів від ревнощів та співпереживання. День незалежності святкували тихо й по-сімейному. Ліліт була неуважна, з Бобом майже не говорила, батьків ігнорувала. Боб прикладався до сухого каліфорнійського й вів дискусії з дядею Алексом щодо впливу американської демократії на стабільність нафтового ринку. Амалія піддала вже зранку й тепер була цілком на боці Боба. На тому й розійшлись. Із Ліліт нічого не складалось. Боб безнадійно захандрив. Ще раз відвідав український клуб. Там його знову визнали за ірландця, але цього разу чомусь набили. Сонце над Філадельфією світило відсторонено. Повітря було просякнуте безнадією. Хотілося повіситись, краще за все в її кімнаті, краще за все ненадовго. Він пробував писати їй листи. Пробував підстерегти вночі коло її дверей. Проте все було намарне, і літо минало, відносячи за собою всі його надії та сподівання. Ліліт на вакаціях узагалі втратила совість і додому приходила хіба що за свіжим одягом.

І ось десь на початку серпня, коли до літака залишалось якихось чотири дні, тьотя Амалія запропонувала влаштувати паті. На паті прийшла власне Амалія і Боб. Ліліт їхню компанію рішуче зігнорувала, а дядя Алекс завіявся десь по роботі, проте передзвонив і порадив починати без нього. Амалія пила й скаржилась на родинне життя, на чоловічу черствість і дитячу невдячність, Боб як міг її підтримував, так-так, говорив: черствість, невдячність, чорт знає що. Ближче до дванадцятої Амалія вирішила передзвонити доньці. Відразу ж почала сваритись, кричала, плакала, погрожувала. Несподівано передала слухавку Бобу. Що там у вас відбувається? – почув він спокійний і дещо холодний голос Ліліт. Боб озирнувся довкола. Амалія плакала в кутку, не випускаючи з рук свою ментолову. Стіл заставлений був порожньою тарою. У нас паті, – пояснив він кузині. Добре, – відповіла та, – тоді робимо так: поклади її спати. І сам лягай. Я незабаром буду. Голос її вже не звучав так металево, більше того – Боб зрозумів, до чого вона вела. Звісно, подумав, ось воно, вона все спланувала, вона все продумала, саме так – лягай, проте не засинай, дочекайся мене, я незабаром буду, я вже поспішаю. Говорила вона, що вже поспішає? Ясно, що говорила, він чув це на власні вуха. І тоді Боб допоміг Амалії піднятись на другий поверх, а коли та впала на ліжко, не скидаючи вечірнього домашнього халату, кинувся до себе й почав готуватись до приходу Ліліт. Прибрав брудний одяг, відніс на кухню немитий посуд, запалив свічку, від неї загорілись якісь журнали, залив усе це водою, потім хапливо провітрював кімнату, довго зачиняв вікно, не зміг, лишився спати на протягах. Чекав десять хвилин, потім двадцять, потім сорок. Поступово його охоплював розпач. Очі втомилися розглядати темряву. Раптом у коридорі щось скрипнуло. Двері, відразу ж зрозумів він, вхідні двері. Це вона. Коридором залунали невпевнені кроки, хтось пару разів наштовхнувся на стіну, двері до його кімнати теж скрипнули, тепла жіноча постать прослизнула крізь морок і опустилася поруч із ним. І перш ніж почати заготовлену промову про непереборність жаги й невідворотність спокуси, він завважив над собою дещо вибляклі кучері тьоті Амалії, і з жахом помітив ментолову сигарету в її правій руці, і з відчаєм відчув її ліву руку на своєму животі, а перш ніж тьотя Амалія встигла зробити для нього бодай щось як не приємне, то принаймні корисне, нерви його не витримали, рвучись, мов капронові струни, і накопичена ним за ці два місяці туга й покута вирвались назовні, обриваючи всі сподівання тьоті Амалії на довгу безсонну ніч, обриваючи всі розрахунки Боба на любов і взаємність. Амалія, до її честі, нічого не сказала. Лише сіла зручніше поруч із ним, дістала з кишені халата наступну сигарету й почала чекати. Боб у цей час говорив. Намагався говорити впевнено й сухо, так, щоби й не виправдовуватись і разом із тим все їй пояснити, так, щоби не виглядати смішно, але бажано все-таки перевести все на жарт. Довге утримання, пояснював він, схима й медитації, ми – воїни-монахи, маємо до діла не так із жінками, як із холодною зброєю, тож і не дивно, що сталась така оказія. Але не треба себе картати, – радив він Амалії, – не треба себе ні в чому звинувачувати: ти все зробила правильно, зробила, як зуміла, зробила, як звикла робити у своєму нещасливому жіночому житті. Просто він звик дещо до інших стосунків і до іншого градусу пристрасті, а що він має на увазі, він їй продемонструє прямо тепер – Боб говорив усе впевненіше, оскільки десь глибоко у своєму розбитому й нашвидкуруч склеєному серці відчував готовність продовжити це змагання. Тому перехопив її ліву руку й приклав до свого живота. Амалія було пожвавилась і навіть відклала набік сигарету, але варто було їй намацати в темряві те, про що розводився Боб останні сорок п’ять хвилин, як усе повторилось так, як і першого разу, і Амалія лише скрушно витирала руку об вилогу халату, а Боб відчайдушно забився під подушку від сорому та безнадії. Раптом вхідні двері справді скрипнули. Цього разу це була-таки Ліліт. Боб почув під горлом холодний кришталевий передзвін. Це осипалися рештки його серця. Амалія підвелась і, не ховаючись, вийшла в коридор. Щось запитала в доньки, щось їй розповіла. Ліліт легко засміялась, потому зайшла до своєї кімнати. У тиші лунко клацнув внутрішній замок у її спальні.

На ранок Боб повідомив усіх, що має їхати просто сьогодні, оскільки до відльоту умовився про кілька важливих зустрічей у НЙ, тож не може марнувати й хвилини дорогоцінного часу. Подякував за гостинність, пропонував заплатити за зіпсований кран у душовій, обіцяв писати. Нічого, – думав гарячково, – пересиджу три дні в однокласника. Головне – подалі від цієї ганьби. Як не дивно, рідня проводжала його ніжно й тужливо, закликала поїхати хоча б наступного дня, відмовляла, спокушала, напучувала. Найбільше через його від’їзд побивався чомусь дядя Алекс. Найменше – Ліліт. Амалія провела його до порога й ніжно поцілувала в губи.

Уся справа в жінках, – думав він, спостерігаючи, як потяг виривається з невеселих передмість на широкі обрії, – усе в нашому серці змінюється від нашого з ними спілкування, від нашого ними зацікавлення. Життя ніколи не дає гарантій, – думав Боб, – у більшості випадків воно просить повірити на слово. І коли ти довіряєш йому, коли стаєш відкритим та беззахисним, воно трощить усі твої сподівання, як велика вода трощить прибережні рибальські поселення. Усе моє завоювання дикої й непокірливої Америки обірвалося через надміру ніжні й рішучі жіночі руки, через надмірно глибоке й прокурене дихання однієї жінки та недостатньо дорослу, ба, навіть зовсім по-дитячому безтямну легковажність іншої. І хто зарадить мені в цій печальній ситуації? На кого можна покластись? Близькі не допоможуть мені нічим, оскільки не справа близьких займатися проблемами твоєї ерекції. Друзі не вирішать моїх проблем, хіба поділяться своїми власними. Що вони можуть мені розповісти, що порадити? Один із них спить із власною сестрою, інший – зустрічається з колишньою проституткою. А що мені до проституток? – міркував Боб, усе більше запалюючись. – Що таке проституція, якщо подумати? Безперечно, це життєва поразка, досвід падіння та смирення. Тоді що нас притягує до цих жінок? Що нас змушує подавати їм руку допомоги, що спонукає нас до порозуміння з ними? Суспільна зневага? Безперечно – суспільна зневага. Мужні й відважні чоловіки в останню чергу зважають на суспільне святенництво та подвійні стандарти. Радше навпаки – вони діють усупереч релігійним та моральним догмам. Вони тримаються цих не менш мужніх і відважних жінок, оскільки саме поруч із ними почувають повноту проживання та глибину відчуття. Адже хто взагалі йде в проститутки? Улюбленці долі, сильні, цілісні натури. Нестримні коханки, щасливі наречені, люблені діти. Студентки-відмінни-ці, робітниці-ударниці. Багатодітні матері з невичерпними запасами ніжності, вдови, що всиновлюють сиріт і люблять сухе дихання шампанського. То про кого ж мені й думати, – думав Боб, бовтаючись у тамбурі на під’їздах до НЙ, – як не про них, кого ж мені й славити у своїх щоденних духовних практиках? Адже більшість із них живуть життям значно сенсовнішим за моє, життям, сповненим суспільної доречності та громадської активності. Певен, що серед них якнайчастіше трапляються екологічні активістки й політичні діячки, культуртрегерки та церковні хористки. Безперечно, більшість із них знаються на політекономії та зв’язках із громадськістю, безперечно, для більшості з них близькими є неоліберальна модель економічного розвитку та болонська система освіти. Усі вони залюблені в хоровий спів та командні види спорту, усі вони поєднують захоплення серфінгом, великим тенісом та здоровим ранковим бігом. Зранку вони збираються в басейнах та спортивних залах і славлять провидіння за можливість бути дотичними до часу й простору, за шаленство бути зануреними в темне річище епохи, за мед на губах і троянди під ногами, за радість спілкування з найбільшими винахідниками та ентузіастами нашої героїчної доби. Боб раптом відчув, що марить. Можливо, навіть уголос. Добре, що навколо одні чорні: ніхто нічого не зрозуміє. Його й білі зазвичай погано розуміли, а що вже говорити про цих. Так чи інакше, починалася застуда, починалася прогнозовано, як жовтневі дощі. Потрібно було лікуватись. Потрібно було вертати додому.

Ще на вокзалі він зауважив кількох стриманих, проте радісних китаянок, що сиділи у фастфуді над своєю локшиною. Їхні порцелянові шиї навчено згинались над їжею, ніби засвідчуючи жіночу покору та непоквапливість. У підземці йому трапилась компанія італійок, що запекло розглядали карту міста й сперечались так гаряче, ніби читали вголос ранні футуристичні маніфести. Від них пахло теплом і ніжним, ледь відчутним потом, що нагадував Бобу річкові заплави й штучні озера його рідного міста, кабінки для переодягання та серпневі пляжі з їхнім сонцем та антисанітарією.

Однокласник слухавку не брав. І на листи теж не відповідав. І вдома його теж не виявилось, хоча Боб на це й розраховував, швидко в неті знайшовши необхідну йому адресу. Нічого, – намагався він не гарячкувати, – пересиджу до завтра, має ж він озватися. У кишені його шортів лежав паспорт, зворотний квиток і остання сотня. Витрачати гроші на гостел не хотілось. Боб поволікся гарячими вулицями, вірячи в знаки й не втрачаючи віри в людське призначення. На перехресті його необережно черкнула своїм чорним розвіяним волоссям шалена пуерториканка. У маленькому грецькому магазині, куди він забрів по воду, до нього притислась, виходячи, світловолоса й легко одягнена німкеня з ніжним світлим пушком на тренованих стегнах, з підкачаним животом, з пірсинґом, що бовтався в неї на носі, ніби кільце з інформацією на лапці домашнього голуба. Він тягнув у руках валізу, що ставала чимдалі важчою, і мріяв про перепочинок, мріяв про гарячий чай і холодну жіночу шкіру. Надвечір набрів на український клуб. Там його напоїли поляки. Випивши, він пробував заплатити сам і за себе, і за своїх друзів, проте поляки навідріз відмовились, запевнивши, що для них честь споїти такого пекельного ірландця, що Ірландія взагалі країна-посестра Польщі. Бо у вас такі жінки! – захоплено кричали вони, заздрісно позираючи на його баки, – у вас такі жінки! Руді й гарячі, мов бíлки! Блідошкірі, як медузи! Високі, наче корабельні сосни. Всіяні ластовинням, ніби сузір’ями, за якими капітани ведуть свої кораблі!

Ночувати, втім, Боба із собою не забрали, обмежились словами подяки та черговим захватом із приводу ірландських жінок. Навіщо вони мені про це говорять, – плакав Боб, лежачи на прогрітій за день лавці під гостроверхою протестантською церквою, – навіщо вони викручують із мене душу? Що мені до ірландських жінок? У мене жодного разу не було ірландської жінки. Навіть північноірландської жодного разу не було! У мене не було жодної пуерториканки, жодної бразилійки, жодної перуанки. Я не знаю, яка на смак їхня любов, яка вона на дотик, як вона вимовляється їхніми устами. Я просто хочу додому – до міста сонця, яке я залишив так легковажно, від якого я так необачно відійшов на небезпечну відстань, аж утратив будь-яке його відчуття. І всі інші відчуття я теж давно утратив, – додавав подумки Боб, бо саме так воно й було: він не відчував власного горла, не відчував язика, не відчував болю, не відчував життя. З тим і заснув. Снилась йому королева Англії.

Ранок приніс полегшення та надію. Температура спала, тілом клекотала застояна за ніч кров, голуби сиділи на валізі й видзьобували очі жінкам на наклейках. Проте в парку навпроти робила якісь свої неймовірні вправи юна темношкіра дівчина. І ноги її при цьому заплітались у такі небачені вузли, що Бобу враз пропав увесь ранковий настрій і повернулась учорашня туга й невпевненість. Ідучи до однокласника, він старанно оминав сонячних офіціанток, що виносили стільці й застилали столи білосніжними скатертинами, оминав літніх поштарок, що дивились на перехожих уважно й трепетно, як на потенційних власників поштових скриньок. Оминав зовсім стареньких монашок, що зблискували керамічними щелепами, оминав тілистих жінок-поліцейських, у чиї руки хотілося віддатись і чиїми кайданками хотілось навіки бути скованим. Однокласника далі не було вдома. Розпитування в сусідів не дало нічого доброго, радше навпаки – із сусідньої квартири вискочила японка, вистрибнула, недбало прикриваючись ковдрою, та що там прикриваючись – розмахуючи нею, ніби прапором. Око Боба мимоволі, проте чіпко ковзнуло й темними голеними литками, й золотими від світла стегнами, й усім, що було в неї ще, і хай було в неї всього не так багато, з огляду, скажімо, на вік, проте й цього виявилось достатньо, аби він увійшов у стан тяжкої меланхолії, подякував незрозуміло за що, попрощався невідомо навіщо й побрів до найближчого парку, де просидів до вечора. Увечері надибав церковну їдальню, повечеряв, розповів жінкам, що розливали суп, про свої поневіряння. Жінки слухали уважно, проте супу більше не пропонували. Проститутки, – злився про себе Боб, – справжні проститутки. Хіба цього вчить їх їхня віра? Хіба до цього закликають їх їхні пастирі? Чому б не лишити мене в цій чортовій їдальні до ранку? Проститутки, – лише й повторював він, – ага, проститутки. Єдині, хто зрозуміє мене в цьому місті, – це саме вони. Єдині, на кого можна покластися. Єдині, хто мені справді допоможе. У мене лишилась ця чортова сотня, не везти ж мені її додому? – намагався логічно міркувати він. Сувеніри? У нас їхні сувеніри коштують дешевше. Гостел? Для слабаків. Я просто маю тут знайти собі жінку. Я маю все виправити, маю все відновити, маю пустити свіжу воду старими річищами. Я просто мушу виловити яку-небудь суринамку. Або ефіопку. Ефіопка вдихне мені в горло радість і спокій. Саме так і станеться. Або, – розмірковував він далі, лежачи на тій-таки лавці й підклавши під голову валізу, – японка. Японки вміють язиком воскрешати померлих. Вони піднімуть мене, як Лазаря, відчистять мене від глини й темних водоростей, зрушать із місця мої внутрішні органи, що застигли тепер, ніби замерзлі паровози. Або, – вже зовсім уві сні продовжував він, – бразилійка. Королева карнавалу. Зі стопами гарячими, як перегоріле вугілля. З долонями вологими, мов прибережне каміння зранку. Гнучка й витривала, вона доведе мене до брам аеропорту, посадить на необхідний рейс і стане потому писати жартівливі короткі листи ні про що. Вночі пішов дощ. Прокинувся Боб із температурою й закладеним носом. До літака залишалась доба.