Текст книги "Мигіївський метеорит"
Автор книги: Сергій Мисько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]
Деякий час корова навідувалася до господи. На превеликий жаль не знаходила там своєї дбайливої хазяйки. Протяжно мукнувши, поволі чвалала, назад у хащі балок.
Попри невтішні прогнози, Зойка трішки вбралася в тіло і продовжувала отримувати від життя маленькі коров’ячі задоволення. А віднедавна селом поповзли чутки про незвичайність рогатої. Зойка заговорила людською мовою…
Розділ 2
Щастепровід
* * *
Опісля сімнадцяти років подружнього життя, Мамаї віднайшли нову мотивацію для підтримання відповідної температури стосунків аби вони не втрачали статусу «палкі».
Євген Мамай і Євгенія Мамай чи не з пуп’янка разом. Дитсадок. Шкільні роки за однією партою. Потім навчання в місцевому сільськогосподарському технікумі. Він освоював механізацію сільського господарства. Вона: плодоовочеве господарювання. Їм обом кортіло швидше покинути рідні обійстя і поринути з головою у вир дорослого життя. Тим більш, що старт вони вже зробили. Перший досвід у спілкуванні статей… Як наслідок, Євгенія завагітніла у сімнадцять.
Одружилися завдяки довідці з жіночої консультації. Ще одна особливість сприяла подальшому консенсусу. Євгенії навіть прізвища не довелося змінювати. Подальша доля була сповнена випробувань, які вони достойно подолали. Отримали середню технічну освіту, одружилися, народили доньку…
Кохали одне одного до нестями. Ніжно, романтично, як кажуть в народу: сюсі-мусі, усю пусі. Це був пік ейфорії. Вони навіть вважали себе щасливими. Так би мовити впіймали свою пташку щастя і тримали в клітці аби любуватися її… неволею. Вічне кохання тривало дванадцять років аж до загрози розлучення.
Подібні взаємини зазвичай вичерпують себе, якщо між людьми залишається якийсь страх порушити стійку однобоку ідилію. Але зараз їх шлюб набув зовсім інших, так би мовити модернізованих, форм насолоди одне одним. А все завдяки сучасним технологіям, які ненароком увійшли в їхнє буденне життя. Врятував сім’ю комп’ютер і всесвітня мережа інтернет. Перевернутий новими потоками інформації мозок, видає неймовірні варіанти алгоритму нової поведінки. Комп’ютера Мамаї купили близько п’яти років тому для доньки Маринки. Оксанка народилася за рік опісля придбання техніки.
Це були вже зовсім інші люди. Розкуті, комунікабельні… готові до змін і експериментів. Можливо таким чином це подружжя подолало кризу середнього віку з її депресіями і песимістичними настроями. Інтернет став новим стимулом до розвитку особистості. Відкрилися нові таланти, які раніше були приспані буденністю та розміреним плином життя. Віртуальна реальність звільнила прихований потенціал. Культурний шок сприяв бажанню жити з надією на дійсно світле майбутнє. Укріпив віру в торжество розуму.
Натхненні розширеною свідомістю, Мамаї віднедавна могли дозволити собі повну імпровізацію. Шал кохання поволі набув статусу екстатичної свободи духу й тіла. Зараз їм по тридцять чотири.
Євгенія захопилася сучасними модними тенденціями. Молодичка доволі специфічно наслідувала сучасні течії, тренди та інші споріднені складові означення поняття слова: мода.
Подекуди її інтерпретації аж занадто сміливо перевершували європейських законодавців. Односельці доволі позитивно сприймали витівки цієї панянки. Деякі намагалися навіть наслідувати. Бо дійсно переважна більшість фанфіків Євгенії Мамай досягла пристойного рівня. Та й сама вона жінка не обділена красою. Як кажуть, такій все личить, що не надінь. Чи мішок, чи ошатну сукенку…
Євген теж знайшов собі заняття по душі. Невпізнані літаючі об’єкти і астрономія. На горищі він обладнав обсерваторію. Ясними, зоряними ночами він вивчав космічні простори з надією побачити прояв позаземного життя. Євгену Мамаю, попри все, кортіло самому налагодити контакт з представниками інших світів. Більше того. Нещодавно куплений автомобіль вітчизняного виробника, перетворив на всюдихід з магнітно-імпульсним підсилювачем коліс. Двигун доволі ефективно працював на біо-паливі виключно власного виробництва. В розробці була система вертикального злету для подорожей простором. У планах система гравітаційного нейтралізатора з прицілом на вихід у відкритий космос…
* * *
«Поки те та се, приведу себе до ладу», – Євгенія зняла нові прозорі силіконові босоніжки і закинула босі ноги на щиток приборів.
«Якого біса я всю дорогу потерпала від знущання цього бюстгальтера?» – Потягнулася в приємній знемозі, випрямила спину, вловивши момент відриву сідничок від сидіння, поправила трусики під спідничкою. Натягнута футболка, підскочила, оголивши вже вільні груди з блідо-червоними смугами від бюстгальтера. Задоволено похитала головою і дбайливо поправила долонями розхвильовану гордість. Тепер червоне серце, разом з написом «Love», знаходилися чітко між двома темним кружальцями сосків, прикритих напівпрозорою тканиною. Облизала губи, заглянула у дзеркало заднього виду. Залишилася задоволена собою: «Гарна. Лялечка… Як на світ народилася. Та хіба Євгенко не задурить голову. Забудеш навіть, як тебе звати. Не те, що там десь намуляло».
Жінка аби чимось себе зайняти орудувала манікюрною пилочкою вправно вичищаючи з під нігтів залишки м’ясо-жирової консистенції. Її ліва нога зіскочила з щитка і зачепила радіоприймач. Зашипіло, затріщало. Потім із динаміків опісля уривчастого свисту, почулася пісня: «О боже, какой мужчина. А я хочу от тєбя сина…».
– Працює. А він товк його, товк, а толку – нуль. А я одною лівою привела його до тями. Підказку взято на озброєння. О, боже! Дякую. Нам треба сина. Терміново. Сьогодні ж наполегливо попрацюємо в цьому напрямку. – Євгенія в захваті хотіла було додати звуку, але крутнула не той регулятор.
Приймач вловив нову хвилю: «І снітца нам нє рокот космодрома. Нє ета лєдяная сінєва. А снітца нам трава. Трава у дома. Зельоная, зєльоная трава».
– Планеті Земля потрібні космонавти! Треба йти в ногу з часом. Пісня якраз для Євгена. Він любить про космос. – Євгенія іноді спілкувалася сама з собою, тому особливо не переймалася раптовим нападом ауто-одкровень. Частіше це траплялося коли вона наводила марафет перед косметичним люстерком. Але в даному випадку, виною був стрес від насиченого подіями дня.
Вона визирнула у бокове вікно: «Євгенко мій. Жеребчик ще той. Попри втому біжить, аж у сраку п’ятами вибиває, навіть не оглядається. Поспішає до смерку впоратися».
Все, як на долоні. І балка, і дорога, і місток через струмок. По обидві сторони дороги: велети соняхи. Далі дорога йшла вниз по схилу балки, якраз до воріт кума Булави.
Подув вітер. Гримнув грім. Вечірнє небо осяяло багрянцем. Почав накрапати дрібний дощик, який не долітаючи до землі змішувався з піднятою смерчем пилюкою. Євгенія глянула на годинник:
– Двадцять двадцять п’ять. А ми ще й досі посеред поля. Що твориться. Нічого ж не видно. Пилюка стіною.
Дзеленькнув телефонний дзвінок. Небо осяяло яскравими блискавками. Євгенія рефлекторно затисла в руці телефон. З острахом глянула на дорогу. В цей момент щось величезне й блискуче беззвучно прокотилося, якраз на тому місці на дорозі де щойно був її Євген. Затрималося на кілька секунд, підстрибнуло, гепнуло об землю і злетіло догори. Чоловіка вона вже не бачила. Він зник у стовпі куряви, здійнятої сяючою кулею.
Євгенія вискочила з машини.
– Ой, леле. Люди добрі! Серце крається! Чоловік зник, ніби корова язиком злизала!
Схарапуджена побаченим, майнула по щербатій дорозі, навіть не відчуваючи, як маленькі камінці ранять їй босі ніжки. В руці вона стисла мобільний. Диво техніки знову працювало у звичному режимі. Чи то блискавки якимось чином підзарядили батарею.
В темному небі протяжно й шумно засвистіло. Звук наближався. Євгенії здавалося ось-ось щось вибухне прямісінько над головою. Скоріше рефлекторно вона натиснула на функцію відеозапису і випростала руку, намагаючись упіймати в об’єктив ще невидимий об’єкт. Ця звичка знімати все, що привертає увагу, в цьому випадку зіграла тільки на користь.
Метрів за сто від землі з’явилася червона плямка, що швидко наближалася, і, здавалося, летить прямісінько на Євгенію. Жінка навіть зробила кілька кроків назад, але телефон не опускала. Метрів за вісім від неї, на поле впав розпечений до червоного об’єкт, зрізавши голови кільком соняхам.
* * *
Запала гнітюча тиша. Наелектризоване повітря перетворилося на брудну пару. Дихати стало важче. Почав накрапати дощ. Прямісінько перед ним, на дорозі виник стрімкий вихор. Євген зупинився: «Отакої. Не вистачало на рівному місці потрапити у якусь халепу».
Раптом він почув якесь дивне шипіння згори. Підвів очі до неба. промінь яскравого світла виділив із темряви старий цвинтар неподалік. Євгену здалося, що там почалася жахлива пожежа. Горить трава, кущі… Зайнялися навіть похилені кам’яні хрести. Все згорає вщерть. Не залишається навіть попелу…
Далі ще гірше. Прямісінько на нього котиться величезна блискуча куля. Від неї врізнобіч відділилося з десяток блискавок. Яскраві спалахи враз засліпили очі. Шалені розкати грому довершили справу. Далі все було ніби у моторошному сні.
Цілковитий морок змінила буденна реальна картинка. Євген виявляється зупинився перед дорожнім знаком, який вказував на поворот вверх.
«Вверх? Це, як?» Він ще деякий час стояв перед знаком, прикидаючи варіанти подальших дій. «Треба йти навпростець, а воно далі покаже це вверх чи ще кудись. Чи все ж варто повернутися назад». Він обернувся. За спиною буяння природи в чистому вигляді. Дорога різко обривалася густими заростями. Трава і кущі смородини утворювали нерівномірний зелений килим.
«Де хутір Щастячко? Що за мана. Заблудитися я не міг. Все просто до одуріння. В разі чого можна завжди повернутися до Євгенії і пішки додому. Ні,…Варто з’ясувати по чім тут тепер рогатий душі купує?».
Невпевнено, намацуючи правою ногою густу траву, зробив перший крок і відразу впав. Винуватцем його падіння став невеличкий сірий камінець. Швидко підвівся. Підняв винуватця. З пересердя пожбурив його геть. Камінь аж зафурчав від сильного кидку, відразу розчинившись в повітрі. Від надмірного прикладання сили Євгена по інерції крутнуло вліво. Він сторчголов шубовснув у зелену невідомість урвища балки.
Євген покотився вниз, приминаючи траву до землі, мов каток. Скільки він повторював нерівності поверхні, зрадницьки прикритих килимом трави невідомо. Врешті-решт зупинився та ще деякий час лежав горілиць, не розплющуючи очі. В голові паморочилось. Хвилини за три прийшов до тями. Поволі підвівся. Озирнувся. Якесь дивне відчуття оволоділо Євгеном: «І я не я. І ніби тіло не моє. Навіть думки в голові, мов наполохані зайці розбігаються врізнобіч. Впіймати біль-менш притомну, аби пояснити ситуацію, дуже складно».
«Куди я скотися? Було, було, але таке тільки в кіно побачиш! Мов планета впала на голову? Ні, а якщо й справді це метеорит».
* * *
Він не очікував почути таке одкровення від рябої корови, що паслася метра за три від нього. Опісля того, як побачив мирне стадо аж зрадів, що тут є ще хтось окрім нього. Звісно що опікуватися цими тваринами мав пастух. Можливо десь приліг під кущиком перепочити. Керуючись такою логікою він навмання вигукнув:
– Агов! Є хто вдома. Як мені пройти до Щастячка?
У відповідь – тиша. Євген махнув рукою та зібрався було йти навмання. Аж тут йому почулося підозріле шурхотіння. Якась рябомиза корова підійшла до нього впритул і ретельно обнюхала.
* * *
Поволі приходив до тями. Тепер він чітко усвідомлював своє становище, але без жодних натяків на здивування чи страх. Все здавалося звичним, буденним…своїм. Нібито Євген тут народився і прожив усі тридцять чотири роки.
Тільки от сонця він тут не спостерігав, бо не було його зовсім. Безкрає небо, неосяжні простори. Євгену здавалося, що тутешнє світло не мало джерела. Ця ознака можливості вирізняти об’єкти була невід’ємною складовою цієї реальності. Світло! Воно є і все. Щось на кшталт намальованого на картині…
Перед ним корова Зойка Білокопитова. Вона вельми зацікавилась його персоною. «Ніби все нормально, як на тимчасове божевілля… Треба ввічливо дати відповідь на її питання».
– Євген Мамай. А у вас дійсно білі копита. Гарнезні… й чисті. Радий знайомству. Тепер ми квити. Я тут… Он там з дружиною. – Він навмання махнув рукою. – Тобто, неподалік потрапили в невеличку халепку. Попробивали скати на машині. Не навмисне. Гілка впала і… Йду до кума Булави позичити запаску. Він десь тутечки. Неподалік його обійстя. Його хата з краю…
– Так би й відразу. За копита, дякую. – Вона стала на дибки і задоволено плеснула кілька разів передніми копитами, примусивши Євгена відсахнутися. – Гарний комплімент. За це допоможу. То твій кум лихвар?
«Схоже на сказ. Треба обережніше з компліментами», – констатував Євген, але промовив нейтральне:
– Чого б це?
– О… Очі в тебе чомусь не такі. Ніби з них полуда спала і ти узрів тут істину. Тобто, не такі гарні. Але все одно щось в них є. Десь я такі вже бачила. Чи не бачила? Генетична пам’ять проектує якусь незнайому картинку. Годі… Чого ж ми стоїмо. Ходімо. Йди за мною. Проведу тебе куди тобі треба… Там на тебе чекають.
Євген пішов слідом за Білокопитовою, не покладаючи великих надій на змістовне пояснення ситуації. Раптом балакуча корова підняла хвоста… Напружилася. На землю один за одним ляпнули три коржі посліду.
– Даруйте за конфуз. Нічого не поробиш – фізіологія. Скинула баласт. Харчування тут висококалорійне, багаторазове. Від пуза!
Євген встиг відскочити. Він тепер ні на мить не сумнівався в реальності подій. Відверта розмова з коровою, підтверджена змістовним додатком остаточно вимкнула запобіжні обмеження. Його співбесідниця – самодостатня корова, яка назвалася Зойкою Білокопитовою. А він не просто спілкується з твариною, а дослухався до її порад та беззастережно слідує за нею. Мамай затулив носа. Тільки коли вони відійшли на відстань недосяжну для випарів конфузу, продовжив бесіду.
– Здогадався! Ти священна корова?
Зойка Білокопитова мовчала. Скоріше трішечки засмучена неадекватною реакцією Євгенія на її спонтанний фізіологічний акт. Навіть не відразу відповіла на запитання. Він повторив:
– Ти священна корова?
Зойка уважно зміряла його з ніг до голови прискіпливими поглядом. Її коричневі очі закрилися, але вона продовжила впевнено брести травою.
– Я не збираюся пліткувати. Тільки правда і нічого окрім неї. Тут зайве брехати. Типу, як собаці п’ята нога.
– То ви тут досконалі від копит до кінчиків ріг? – навмисне серйозно запитав Євген.
– Згадала про очі. – Корова трішки притишила ходу. – Це було ще за часів коли поряд з нами вже не було людей… Пастухів і пастушок. Куля в черговий раз впала догори… Він теж з’явився несподівано. Запитав дорогу до Щастячка. Теж симпотний, але підстаркуватий. Навіть можна сказати старий. Ще й трішки нетверезим. Ага, потім не втримався на ногах. Спіткнувся об реліктовий камінь при дорозі і впав прямісінько в обійми літаючих красунь.
– Не розумію, – перебив її Мамай. – А що за реліктовий камінь?
– Так, – корова здивовано глипнула на Євгена. – У нас тут ні майбутнього, ні теперішнього, ні минулого. Сингулярність вищого прояву. Все в купі і в кулі. Відповідно ні, дня, ні ночі. Камінь, кажеш? Звичайний, реліктовий. Ти, до речі, подібний жбурнув на Землю. Мало їх залишилося. З десяток. Згустки первинної матерії… Перші млинці, так би мовити. Типу помилки…
– Цікава версія. А ще тут сонця немає.
Ця бесіда скоріше нагадувала взаємини екскурсовода і цікавого туриста.
– Нащо воно тут? Не буду загострювати увагу на банальних речах. Уява ж бо не має обмежень. Всесвіт прояв невизначеної свідомості. Зручно для пояснень. Крайніх не знайдеш в разі чого. Все пізнавай в порівнянні і приймай на віру.
– Це типу сам обирай із того, що придумав?
– М-у-у! Починаєш кумекати. Але не переймайся занадто. Слухай краще про свого попередника. Вже потім, коли навтішалися панночки його товариством, а він їхнім, показали шлях додому. Навмисне тудою, де камінець був…
Євген зробив кілька енергійних кроків аби випередити Зойку і глянути їй в очі, бо та раптом пришвидшила ходу.
– А чому я не зустрів крилатих красунь?
– Тоді ще були ці безглузді…дороги. – Білокопитова, з притаманною їй манірністю, в котре зробила вигляд ніби не почула запитання. – Так і було. Підвівся і пожбурив. Камінь ледь не згорів. А на Землі цей камінець ледве не впіймав. Обпік долоні… Признавайся, кидав камінь?
Євген, ошелешений такими неоднозначним одкровенням, лишень спромігся на кивок головою.
– Правду сказав. Молодець… – Опісля паузи додала: – Ти за красунь наполягав? Зайве. У тебе жінка варта всіх тих красунь. Пишайся. А дід на той час вже лишень спогадами про минуле жив.
– Пишаюся…
– Любов – це бурхлива реакція на свавілля щастя.
– Показовий момент. То ви тут щасливі й безсмертні? Живете, як в бога за пазухою. Фантастика. Ні, скоріше утопія.
– Утопія? Підбирай потрібні слова. Шановний, відсутність доріг і людей це не головна ознака досконалого світу. Я звичайна смертна корова, як і всі тут. На моїх слідах не ростуть їстівні гриби психоделіки від яких бувають галюцинації. А коли старіємо…, – вона зробила паузу. – Помираємо своєю смертю.
– Не знав, звиняйте. А чому, ти, а не інші звернули увагу на мою скромну персону?
– Я була найближче до тебе. На моєму місці могла бути й інша. Це не принципово.
– Даруй. Я було подумав про інше.
– Забудь. Іншого не існує. Перейдеш вбрід струмок і побачиш місцевий цвинтар. Коли вже час помирати починає блимати чорним паспорт на вусі. Сигнал прибути до кургану вічного сну. Там взнають докладніше про подальшу долю. А поки що я не особливо цим переймаюся. Попереду ще половина життя.
Вдалині виднілися якісь споруди, які мало чим нагадували Щастячко. Посеред зеленого розмаїття зосереджено сім великих, продовгуватих, одноповерхових будівель, скоріше схожих на ферми для утримання великої рогатої худоби.
Абсолютна відсутність комунікаційних сполучень. Дороги тут були скоріше виключенням із правил. Тільки височенні стовпи високовольтної лінії, з’єднувала ферми з навколишнім світом. Раптом дроти враз стали білими, а за мить знову сірими.
– Вражає? – обмовилася Зоя. – Це наша гордість. Щастепровід. Ми туди своє молоко, а нам звідти щастя. Дозоване. Вистачає для всіх. Завжди вдосталь. Ніхто не скаржиться.
– А що воно означає – звідти? І що таке… Оте дозоване щастя?
– Добре, розкажу. Час ще є. Нас віднині не цікавлять такі подробиці. Звідти та й усе. Труба безкінечна, як і все що нас оточує. Всюди куди не кинь оком пасовища і водойми. Навіщо знати. Для повноти відчуття щастя – це зайве. Тутечки з щастям немає проблемки. Підійшов, здав свій сік – отримав свою норму і далі пастись, радіючи цій досконалості.
– Зойко, ти все так докладно розповіла, що у мене не виникає жодних питань, окрім одного. Навіть не питання, а питаннячка. Щастепровід – це просто електричні розряди?
Корова подивилася на нього з під лоба.
– Здогадалася. Ти не просто пробив скати. Життя тебе послало у відрядження до нас для обміну досвідом. Так просто до нас не потрапиш.
– Мабуть ти маєш рацію. Але особливих заслуг у мене немає аби навідуватися у такі екзотичні місця, – вирішив підіграти Микола. – Ще питання по темі. А куди веде молокопровід?
– Мо-ло-ко, – по складах повторила Зойка. – Ні. Побійтеся розуму. Молоко для телят. Ми ж здаємо сік. Мозковий сік. Одягаємо сокодоїльний апарат на голову, кілька секунд і взамін отримав свою дозу щастя.
– Незалежно від статі? А до чого взагалі слово молоко?
– Ну звісно. А до чого тут стать? Молоко… Як би тобі простіше пояснити. Це загальна назва всього, що ми продукуємо. Бачу тобі треба дуже інтенсивно обмінюватися досвідом. Щастепровід веде до незримих горизонтів сутності.
– Вибач, що перебив. То я потрапив до чорної діри?
Корова задоволено посміхнулася і ляснула хвостом. Уїдливі комахи знову злетіли в повітря, але цього разу не повернулися до справи. Їхнє монотонне дзижчання стихло. На якусь мить урочисто затрималися в повітрі, давши змогу Зойці зробити кілька кроків. Вся численна хмара видала дуже специфічний звук високої частоти, від якого заклало вуха і враз розпилилася в просторі, якщо можна так сказати, з почуттям гідності за виконану процедуру.
Євген почав масажувати мочки вух з надією відновити втрачений слух. Подіяло. Він знову чув Зойчин голос..
– Так от… Звідти й отримуємо щастя. Горизонти поряд і недосяжні водночас. Головне вірити в обрану ідилію. Ні, не чорна – біла, – нібито між іншим повідомила Білокопитова. – А коли починаєш смикатися, то це призведе до депресій і… Нічого хорошого тоді не чекай. Знову повернуться люди зі своїми дорогами, які псують краєвиди. Одні муки. Тому ми й мукаємо мантри. Відганяємо все погане. Му-у-у!!! – емоційно завершила Зойка.
– Вірю, але мені б позичити запаску в кума та додому.
Корова зробила вигляд ніби не почула Мамая.
– Наша куля зовні набагато менша ніж зсередини. Багатовимірний сферичний континуум. Тут маємо практично неосяжні простори…
– Майже райські умови. Аж завидки беруть, – відповів Мамай, але вже не так захоплено.
– Нагадую. Тут жодної людини. Навіть натяку. Відповідно і відсутність патогенних мікроорганізмів. Тільки вітогенні.
– Он воно що! Та я не претендую, аби тут залишитись.
– Ми їмо від пуза і один раз на добу приходимо до сокодоїльного павільйону по норму щастя. Не життя, а насолода…
Євгеном знову оволоділи сумніви з приводу реальності подій. Ця аж занадто сюреалістична картинка, бувшого у бувальцях Євгена, провокувала запитати ще й документи у цієї напрочуд розумної корови.
– А, як з приводу паспортизації? Перепис населення. Приписка… Якась людина все одно має це робити.
– Повторюю. Люди навчилися літати та й нумо по іншим світам. Чкурнули, мов вітром здуло. Ясно? Звісно автоматично відпала потреба перекислених тобою нісенітниць.
– Та, ніби й так.
– Хоча… Мені треба було відразу показати іменний бейдж. З ним всі народжуються. Тут все, як на долоні: номер в стаді, дата народження та смерті. – Вона повернула голову, демонструючи трикутну сережку у правому вусі.
– Вражає. Але хтось все одно вами керує?
– Верховний бугай у нас файний. Надійний захисник. Універсальний, найвищої досконалості і без імені. Кращого за нього годі й вигадати поза часом і простором. Справно виконує свої обов’язки. Хоча, поміж себе дали йому кличку «Бугай Бувай». Або коротше. Просто, Бувай. Так, Бува, бо він чорнющий, аж сяє, мов мокрий чорнозем. А роги білі-білі. Отакенні, – Зойка провела мордою зліва направо, окресливши вражаючий розмір.
– Звідки така панацея? – Не втримався Євген. – А д очого тут чорнющий?
– Хто тобі такі дурні запитання придумує? – образилася Зойка.
– Я сам і придумую. Тут окрім мене нікому.
– Звідки взявся? Нізвідки й звідусіль! – З гордістю відповіла Зойка. – Бувай амбітний, невгамовний оптиміст, який завжди має рацію. Він – наслідок досконалості кожного окремо і всіх загалом. Спочатку треба заслужити своїм сумлінним життям такого статусу…
Євген тільки повів плечима у відповідь на таку змістовну аргументацію. Він вирішив плисти за течією і підігрувати ситуації. У відповідній літературі, яку він останнім часом перечитував, рекомендують особливо не суперечити об’єктам у невідомих реальностях.
Густа трава закінчилася. Неподалік шумів струмок з прозорою водою.
– Все, козаче, прийшли. Бувай. – Корова було зібралася йти геть.
– Бувай? Ще питаннячко до семи мішків гречаної вовни. – Наполіг Мамай.
– Можна. Тоді ще не бувай.
– Якщо тут все досконале, то навіщо вам отой Бувай? Бугай…
Корова здивовано глипнула на Євгена. Зробила глибокий вдих і опісля паузи випалила:
– Як це навіщо?: Він наший символ, еталон, нагорода, ярлик, тотем! Це доказ нашого апогею розвитку! Він наше все і ніщо водночас…
– Питань немає.
– Нумо, шановний, в брід. Сміливіше. Там не глибоко.
– А чи немає тут поблизу містка?
– До чого тут місток. Треба простіше жити. А не шукати видовищ околяса… Ми завжди переходимо вбрід. Заодно і помиєшся у чистій воді. Гігієна ніколи не буває зайвою.
– Ну звісно. Це найцінніший досвід. – Євген відчув холодну воду, що сягала йому чільного місця, а ще за крок сягнула пахв.
– Яка мудра логіка! – ловлячи дрижаки, вигукнув Євген. – Ви все так доступно розповіли. Тобто, розповіла. Я навіть не знаю, чим ще тут можна обмінятися.
– Хвилин за п’ять будеш у потрібному місці. Номінально…
Євген нахилився, аби зачерпнути пригорщу води аби вмити лице, й побачив своє відображення, яке примусило відсахнутися. Коли вода заспокоїлася, він чітко побачив, як з поверхні водойми на нього уважно дивиться якесь чудовисько з висолопленим язиком… рогами і здоровенним блискучим кільцем у ніздрях!
– Ще питання на прощання. Хоча в мене їх безліч. Глянув на відображення у воді, ніби схожий на якогось бугая з вашого стада. Це як розуміти?
– Гадки не маю. Твоє відображення, тобі й вирішувати.
– А ким ти мене бачиш?
– Я тебе просто бачу і край. А взагалі на всі питання існує одна відповідь. Не знаю. Але я чемна і даю потрібні тобі знання. Не зловживай цим. Ясно?
– Начебто. Логічна синтаксична конструкція, – Євген ніяково посміхнувся. Попри таку абсурдну відповідь, він намагався, як йому здавалося, бути більш-менш адекватним.
– Не втрачайся. Логікою тут не збагнеш. Мені пора до своїх. – Білокопитова ніяково посміхнулася і позадкувала, ковзаючи копитами по траві, вправно повторюючи всесвітньо відомі танцювальні па Майкла Джексона. Вона швидко зникала в зеленій гущавині.
Він дістався протилежного берега. Роззувся, роздягнувся до трусів. Обережно, прищуривши очі глянув на воду. Знову те ж саме – рогата морда. Євген провів ногою по воді аби зображення зникло.
Вхопивши джинси і кросівки він кинувся навтьоки. Відбігши на метрів сто, зупинився відсапатися. Попереду виднівся погребальний курган, а за ним вже й мета його маршруту. Вперед. Чим ближче він підходив до ритуального місця, ти меншим ставав курган. В кінці-кінців пагорб зник, перетворившись на велику яму. Євген підійшов впритул до цього страшного місця. Перед ним був чорний отвір у землі.
Почулося несамовите мукання. Це ритуальне стадо, приблизно голів з сорок, проводжало в останню путь мертвих корів. Численна свіжа партія. Бідолашні тварини, з підібганими ратицями, ніби пливли за течією невидимої ріки, заколисані дбайливими хвилями. На краю отвору востаннє здригалися в судомах, ніби прощалися зі своїм білим світом, перед тим, як безслідно зникали у мороці бездонної ями.
Це дійство заворожувало своїм безжальним, але чесним і виправданим змістом. Євген відчував тяжіння чорної ями. Він міг чинити спротив. Аби аж занадто не захопитися видовищем і не потрапити ненароком до коров’ячого шеолу, рвучко кинувся вбік. Відбіг не озираючись подалі від цього небезпечного місця.
Ферми були поряд. Він знову побачив, як товсті дроти змінили колір, але тепер вже на зелений. Сублімований сік слідував аж за обрій. За мить щастепровід став рожево-брунатним.
– Мабуть, такий колір має справжнє щастя, – не втримався Євген…
Відкрилися широкі ворота. Ринуло численне стадо. Такої кількості Євген ще ніколи не бачив. Всі були задоволені, жваво махали хвостами, радісно мукали. В крові тварин несамовито вирувало щастя.
«Мабуть, отримали по черговій дозі щастя».
Роздуми перервав громоподібний, але доволі привітний голос:
– Привіт, Євгене!
Ошелешений Євген обернувся і побачив здоровенного чорного бугая з округлими боками. Той насувався на нього, мов гора.
– У мене немає імені. Але, якщо не гребуєш, називай мене подумки Буваєм. Таку кличку мені тутешні, поміж себе, приліпили. Хай буде по-їхньому… Безглузда на перший погляд, але доволі ємка і багатозначна.
Його чорну голову вінчав мерехтливий німб. Цей золотавий аксесуар між великими, розлогими білими рогами, злегенька погойдуючись, крутився навколо своєї осі.
– П-р! – Зірвалося з вуст Мамая. Він не очікувано втратив дар мови, але не злякався чорного велетня. Йому не забракло хоробрості. Навпаки, сміливо зробив крок вперед, але повноцінно привітатися чомусь не зміг.
– Думав будеш відхрещуватися. А ти правильно вчинив. Тримай своє колесо. Булава передав. Назвався твоїм кумом. Не забудь повернути, – Бугай Бувай легким порухом голови скинув німб до ніг Євгена. На його місці, межи ріг відразу з’явився точнісінько такий же. – Чекав на тебе неподалік, бо побачив оказію на дорозі зі свого двору. Два передні! Це ж треба.
Євген рішуче стиснув кулаки і намагався щось відповісти більш-менш змістовне. Але з вуст виривалося тільки недолуге:
– Д-в.
– Два? – перепитав бугай. – Ото ж… Це все могло скінчитися не так прозаїчно. Звісно, хочеш знати, як вийти звідси?
– П-ш, – Євген вкотре спробував розв’язати свого язика. Даремно, окрім млявого белькотіння він не спроможний видати більш-менш адекватного співзвуччя. Можливо сказані слова насправді покидали його організм, але не тудою і туди куди зазвичай потрапляють у сприятливих земних умовах. Наразі можливим був тільки подібний варіант озвучення внутрішнього резонансу думок.
– Тут тобі не там! – На підтвердження з усіх чотирьох гепнув задніми копитами об землю. Аж ферми здригнулися. – Не бійся. Це я так жартую. Зараз розповім. Йти звідси треба правильно…
Євген намірився було рвонути, прихопивши німб. Просто-на-просто він відчув можливість вільно пересуватися. Але ненадовго. За мить він знову заціпенів. Стояв, мов вкопаний, позбавлений можливості реагувати адекватно.
– Чекай! – Бувай бликнув на Мамая червоними очиськами. – Ти сюди прийшов. Нечемно з твого боку злиняти, не подякувавши.
Разом з цим у Євгена враз зникло непереборне бажання вийти із замкненого кола: «Дивина та й годі. Від цього бугая ніякого негативу. Навпаки. Передав запаску. Але підсвідома неприязнь примушує уникати його товариства.»
– Май повагу до співбесідника. Увірветься терпець, заберу німб. Брешу. Не заберу, бо я справедливий. Не добрий, не злий. Ти думаєш так просто бути досконалим бугаєм? Правильно думаєш… Ні імені, ні роду, ні особистого життя. Тільки обов’язок. Завжди віч-на-віч з собою. А інакше не можна. Все шкеребертнеться відразу…
– Е-е? – «Чи я сам себе накрутив до неврозу? Бувай же не винен у всіх моїх негараздах. Мабуть не можу тримати себе в руках. Стара звичка… Відразу звинувачувати когось, шукати крайнього. Здогадався. Він поза зоною досяжності. Убезпечився капітально. Недоторканий на відстані п’яти кроків. Наблизився до Сатани на критичну відстань і каюк. Заціпеніння. Бурмочеш собі під носа якісь нісенітниці. Ця тактика притаманна всім божествам. Односторонній зв’язок, бо ти ще не досконалий. Крапка.»
– Риторичне питання! Отож бо й воно. Не спіши поперед батька в пекло. Пильнуй чергу. Смішно сказав, але сміятися не буду. Так, от… Дослухай, а то будеш бігати тутечки околяса доки світу й сонця. – попередив його Сатана. – Простуй тим самим шляхом, яким привела тебе Зойка. Дійдеш до краю. Зупинись. Постій, мов вкопаний секунд вісім. – Сатана схвально кивнув, оцінивши поставу Мамая. – Якось так. Відразу вмикай бокову та вперед. Правильно думаєш. Яким боком? Та обома відразу: лівим і правим. Тобто, розкрутися навколо себе, мов смерч. Тільки так вийдеш звідси. Все. Звиняй, багато справ. Сам розумієш. А, ні… Камінь, який ти кинув з пересердя, най буде тобі подарунком. Дружина підкаже де знайти новий метеорит! Ха-ха!!! Ну ж бо, удачі. Космонавт самоук! Бувай. От в цьому й сенс мого неіснуючого імені. Можливість сказати бувай коли забажаєш всьому і всім. – Бувай раптово зник, так, як і з’явився.
