Текст книги "Космоград"

Автор книги: Сергей Плачинда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Лячно хлоп΄ятам, принишкли всі: якось боляче дивитися, що рідні світила потонули в безконечному чорному мороці. Чому така безпросвітно-темна небесна баня?

Гуртківці запитливо позирають на Бекекечка, мимохіть горнуться до нього, й ось у навушниках чується знайомий голос, спокійний, урівноважений.

– На Місяці небо завше чорне, бо тут немає атмосфери. Он бачите, навіть обрії не світліють, не коливаються, тобто не здіймається пара з поверхні Місяця... А зверніть увагу на зірки – вони не мерехтять. Ви ж знаєте, друзі мої, чому мерехтять зорі над Землею – їхні промені, потрапляючи в товсті шари атмосфери, в потоки повітря, заломлюються, вібрують. Тому й здається з Землі, що зіроньки танцюють, моргають, манять, тремтять, змінюють кольори. Такої краси ми тут не побачимо...

– А подивіться навколо! – почувся в навушниках знову схвильований голос Бекекечка. – Ви бачите, які ясні й чіткі обриси найвіддаленіших червонуватих і зеленуватих гірських хребтів, а які стобарвні й водночас мертві пейзажі: оранжові долини, червоні кратери, зелені, сині ущелини... Вершини гір і долини не вкриті загадковим сизуватим серпанком. Білі тумани не спочивають в темних ущелинах. А подивіться на тіні – які вони різкі, темні; там, де тінь, то вже ніч. Немає м΄яких переливів, гри кольорів, багряних заграв, фіалкової надвечірньої млості й ранкової рожевості. Ось що, друзі мої, атмосфера. Це не тільки життєдайне повітря, кисень, але й невичерпне джерело надзвичайної краси...

                                       7. В царстві мертвого спокою

Принишклі стояли гуртківці Лелеківської школи на пустельній рівнині Місяця. Одягнені в скафандри, пригнічені суворим видовищем, вони лячно озиралися, не розуміючи краси вічної мовчанки й мертвого спокою.

А Бекекечко продовжував натхненно коментувати бачене.

– Ми стоїмо серед холодного мороку, де Сонце нікого не пестить, не гріє й не живить. Єдина користь тут від сонячного проміння та, що воно, відбиваючись од поверхні Місяця, летить до Землі й звеселяє людей... Тут же до Сонця не тягнеться ні квітка, ні билинка. Не сяє сонячний промінь на річкових плесах. Ні вітру, ні шелесту трав. Не чути шумовиння лісів, співу пташок. Тільки мертвий камінь, дике бескеття, чорні провалля й безконечне непривітне громаддя гір... Але й на самих вершинах не сяє сніг.

– Справді, ніде ні сніжинки, – сказав Оверко. – Але чому таким холодом віє звідусіль? У мене померзли ноги!

Так, незважаючи на те, що зверху невпинно смалило сонце, ноги у всіх задубіли.

– Після довготривалої ночі ще не нагрілася поверхня супутника, – пояснив Бекекечко. – Адже доба на Місяці довша, ніж на Землі. От я вам зараз поясню, в чому тут справа.

З нашої планети ми завше бачимо тільки один бік Місяця. Тобто він повернутий до Землі лише однією стороною. Це навіть призвело до того, що почали висувати гіпотези про існування життя, про наявність атмосфери з другого боку супутника.

Та ми не повинні себе інтригувати. На протилежному боці Місяця такий самий мертвий ландшафт, як і цей, що простягся перед нами...

Але нас має зацікавити інше: чому Місяць завжди повернений до Землі тільки одним боком? А ось чому. За 27,3 доби наш природний супутник, проходячи шлях довжиною в 2,5 мільйона кілометрів, робить повний оберт навколо Землі. І за цей самий час він лише один раз обертається навколо своєї осі. Отже ми бачимо тільки “фасад” Місяця, його “обличчя”, так би мовити.

Завдяки досить повільному обертанню природного супутника навколо своєї осі день на ньому тягнеться понад 350 годин.

Сонце котиться над його обрієм в тридцять разів повільніше, ніж на Землі. Така ж довга, тобто понад 14 земних діб, і ніч на Місяці. За оті 14 денних діб поверхня нестерпно нагрівається, а вночі температура падає до 150° холоду. Адже над Місяцем немає атмосферного “кожуха”, що охороняв би від гарячих променів чи не випускав би тепла в космос. Місяць, кажучи образно, голий: у цьому, друзі мої, його трагедія...

Ми прибули сюди якраз після “летаргічної” ночі, “ґрунт” ще не нагрівся. Але на нас чекає інша біда. Незабаром почне нагріватися каміння – і рівнина перетвориться в жаровню... Ну, а поки що треба погрітися, розім΄ятись, адже ми ще не рухалися на Місяці.

І Бекекечко хитро всміхнувся, бо знав, які несподіванки підстерігають дітей.

– Хто хоче нагрітися, хай підніме оцю брилу, – крикнув Оверко й пхнув ногою запорошений моноліт.

І раптом великий камінь від легкого хлоп΄ячого поштовху покотився, ніби м΄ячик. Усі ахнули, зачаровано втупившись в Оверка. Звідкіля така сила в хлопця? Оверко сам здивувався, він метнувся до каменя. Та лише хотів зробити крок, як мовби чудодійна сила підкинула його вверх – вийшов несподівано велетенський стрибок, так собі метрів на вісім. Знову всі сплеснули руками: що з Оверком?

– Він може стати чемпіоном із стрибків!

– Може, як і кожен з вас, але лише тут, на Місяці, – пояснив Бекекечко.

Всі рушили до каменя, відчуваючи надзвичайну легкість тіла, пружність ходи.

Захоплені в перші хвилини незвичайними пейзажами, гуртківці не помічали зміни в своїй фізичній силі. Тепер всі вони були геркулесами, всі надолужували прогаяне: стрибали вгору на рівень двоповерхового будинку, робили запаморочливі сальто. Гриць несподівано обхопив кам΄яну брилу й легко підняв її, потім передав Оверкові. Великий моноліт пішов із рук у руки – він був не важчий доброго земного гарбуза. Бекекечко посміхнувся:

– Бачте, на Землі отакий шмат каменя ледь підняло б шестеро гуртківців, а тут один справляється.

– Але чому він такий легкий? Невже ми подужчали? – загукали хлоп΄ята.

– Ні, – заперечив аспірант. – Справа в тому, друзі мої, що сила тяжіння на Місяці в шість разів менша земної. Адже Місяць набагато менший за Землю. Він має 3473 кілометри в діаметрі, а наша планета – понад 40 тисяч кілометрів. За об΄ємом Земля більша від Місяця в 49 разів. А маса супутника, тобто кількість речовини в її об΄ємі, менша маси Землі у 80 разів. Тому й тяжіння на його поверхні менше, ніж тяжіння на поверхні Землі, майже вшестеро. Тобто, коли на Землі чоловік важить 60 кілограмів, то на Місяці вага такого дядька становитиме 10 кілограмів...

Цілком ймовірно, що на Місяці була атмосфера. Але внаслідок надто малої сили тяжіння супутник не зміг втримати навколо своєї поверхні газову оболонку. Частинки, з яких складається газ, завжди перебувають у швидкому русі. Тому, переборюючи слабке тяжіння Місяця, вони полетіли в космічну безвість...

Всі уважно слухали аспіранта. В легкому скафандрі він здавався соліднішим, романтичнішим. Не було видно його сухорлявості.

– А тепер рушимо в мандрівку, – запропонував Бекекечко. – Вона буде легкою, ми зможемо без відпочинку пройти не менше 300 кілометрів.

Насамперед давайте зорієнтуємось. Ми висадилися біля цирку Платона. Не дивуйтеся, друзі мої. Багато гірських хребтів, кратерів, долин на Місяці мають свої назви, дані людьми. Ще великий італійський учений Галілео Галілей, який уважно вивчав поверхню Місяця, назвав два рельєфних хребти “Апеннінами” й “Альпами”. Потім тут з΄явилися “Кавказ”, “Алтай”, “Карпати”. Окремі ж вершини й численні місячні гори було названо іменами великих учених Архімеда, Коперніка, Ньютона.

Галілео Галілей та інші астрономи середньовіччя, звичайно, не мали таких потужних телескопів, як зараз. Тому багато дечого на Місяці було для них незрозумілим. Нерівності місячної поверхні вони пояснювали по-своєму.

Галілей, наприклад, передбачав, що на Місяці, як і на Землі, є моря та океани. Відтоді темні плями на супутнику почали називати “морями”. А оскільки в давні часи та й у середньовіччя вважали, що Місяць має таємничий вплив на Землю, на її погоду, то назви “морів” підпорядковували відповідним уявним впливам.

Так і з΄явилися на карті Місяця Море Дощів, Озеро Сновидінь, Море Ясності, Океан Хуртовин, Затока Роси, Болото Туманів і тому подібне. Давні назви “морів”, “озер”, “океанів”, “боліт” збереглися в науці й до сьогодні. Хоча, звичайно, тепер ніхто не вбачає в них попередньої суті. Вони, безперечно, умовні. Адже, як ви самі переконалися, на Місяці немає ні краплинки води. В наш час і в телескопи видно, що місячні “моря” – це цілком безводні низини. Немало тут і глибоких западин, оточених кільцевими валами. Ці утворення за їх круглу форму вчені назвали цирками (“цирк” по-латині означає “коло”). Діаметри деяких з них досягають 200 кілометрів. Цирк Платона, що ото здіймається перед нами, нараховує в поперечнику 100 кілометрів. Є й маленькі круглі западини, що називаються кратерами. На Місяці їх десятки тисяч. Наука ще не встановила причини виникнення цирків та кратерів. Дехто припускає, що це розплескані кола від падіння велетенських метеоритів. Інші вважають їх згаслими вулканами. Але на Землі вулкани – здебільшого високі гори, келихоподібні вершини з порівняно невеликими “чашами”. Цирки ж на Місяці нагадують собою велетенські тарілки.

Найбільш вірогідна теорія пояснює утворення цирків виверженням гарячої магми та вулканічних газів із надр Місяця; вулкани, очевидно, діють на ньому й тепер.

Одначе, друзі мої, давайте підійдемо до отих гострих гребенів. Іти поволі немає рації, ми можемо бігти, не стомлюючись.

Справді, Бекекечко побіг великими стрибками – метрів по 10. За ним метнулись і всі інші. Каміння, великі запилені метеорити, які на Землі треба було б обходити, тут легко перестрибували. Хлопцям стало весело, їхні ноги ледь торкалися місячної поверхні. Підошви м΄яко тонули в мільйонолітній порохняві. Однак курява не здіймалася – не було ж вітру, повітря... Дивне це почуття – мовби літаєш уві сні.

                                                  8. Гість із космосу

Коли до кам΄яних стін цирку було вже зовсім недалеко, хтось голосно крикнув:

– Дивіться! Нам сигналізують!

Всі зупинилися мов укопані.

– Ага! Щось світиться! – вигукнув Оверко.

– Хтось розіклав вогнище, – мовив Гриць.

Стало моторошно, всі вдивлялись у кам΄яну пустелю. Кілометрів за 10 там і справді щось полум'яніло, загасало й знову вибухало сяйвом; злітали іскри, описуючи хаотичні траєкторії.

На тлі мертвого, похмурого ландшафту цей феєрверк хвилював і манив своєю загадковістю.

– За мною! – скомандував Бекекечко. Його романтична натура потребувала космічних пригод. – Вперед! – вигукнув він уже героїчно-патетичним голосом і велетенськими стрибками полетів до таємничого вогнища. Десять кілометрів промчали за кілька хвилин і остовпіли: серед віковічної порохняви лежали розкидані шматки розпеченого заліза. Звідки тут взялось оце “живе” полум΄яне тіло?! Всі вичікуюче позирали на Бекекечка.

– Метеорит, – розчаровано пояснив він. Але поступово його голос ставав натхненнішим.

– Гість із космосу, уламок планети. Який шлях подолано цим залізним мандрівником! Скільки мільярдів років пройшло в безконечному шаленому леті, доки знайшов у цій пустелі свою смерть! Проте, тут на нього чекає вже вічний спочинок...

Аспірант уважно подивився па хлоп΄ят, ніби чекаючи заперечень. Але всі мовчали. Тоді він повів далі:

– Міріади таких шматків – мікроскопічно малих і кількатонних брил, – постійно бомбардують і нашу рідну Землю. Протягом року на неї падає кілька тисяч метеоритів. Лише за добу з космосу на Землю вивалюється понад 10-25 тонн літаючого заліза й каміння.

Метеорити давно зруйнували б поверхню нашої рідної планети, знищили б усе живе, поховали б людство, якби не повітря. Атмосфера – це надійний щит Землі. Повітряна оболонка оберігає земну кулю, її різноплемінних мешканців від страшного лиха.

Метеорні тіла – мандрівники з міжпланетного простору – залітають в атмосферу з швидкістю від 10 до 70 кілометрів за секунду. Внаслідок великого тертя об повітря вони дуже нагріваються, починають світитись і, нарешті, випаровуються, лишаючи яскравий слід. Тоді на Землі кажуть: “Упала зіронька”. Насправді, це розплавилася крихітна порошинка.

Іноді до нас залітають велетенські моноліти, здатні пронизати всю кількасоткілометрову атмосферну товщу й досягти Землі. Відбувається неймовірний вибух. Основна маса космічного тіла перетворюється в газ. А рештки розлітаються у вигляді осколків, їх називають метеоритами. На поверхні Землі, де впав метеорит, утворюється кратер, діаметром іноді в кілька кілометрів. Але такі велетенські гості з космосу залітають на Землю дуже й дуже рідко.

Інша справа на голому Місяці. Його не захищає атмосферна баня. Метеорити, не зустрічаючи опору, вільно бомбардують його поверхню. Оскільки тут немає повітря, то яскравого сліду ми не побачимо, метеорит не нагрівається, не залишає за собою вогненного хвоста. Лише після страхітливого удару об місячну поверхню метеорит розжарюється внаслідок перетворення механічної енергії в тепло. Ось чому, упавши холодним, цей шмат заліза вмить запалав... Тепер він лежатиме тут вічно, вкриватиметься космічним пилом, що поховає через мільярди років і ці гори...

Гуртківці постояли ще трохи й побігли далі. Над головами так само чорніло небо, мертво світило сонце. Ставало тепліше.

– Якби ми при такій швидкості могли бігти вічно, не зупиняючись, то ніколи б не бачили ночі, – сказав Бекекечко. – Ніч не могла б наздогнати нас. Адже Сонце рухається тут дуже й дуже повільно. Дивіться, відколи ми на Місяці, воно майже не зрушило з місця!

По дорозі все частіше зустрічалися купи каміння, скелі незвичних страхітливих форм.

– Перемістіть їх на Землю, – зауважив аспірант, – і вони з страшенним гуркотом розваляться. Тут дивовижні форми кам΄яних пірамід пояснюються їх малою вагою...

Нарешті мандрівники легко, грайливо збігли на хребет “цирку”. Яка картина! Прямо під ногами простелився до обрію велетенський “стадіон” зі своїми поглибленнями, кратерами. А далі – гори, гори, безконечні, дикі, високі.

– Чому така велика кількість гір на Місяці? – запитали гуртківці. – Адже на Землі їх не так вже й багато. А про цирки ми зовсім не чули.

– Так, цирків зараз на Землі немає, – підтвердив Бекекечко. – Проте можна припускати їх існування в минулому. Справа в тому, що на нашій планеті відбувались і зараз відбуваються велетенські геологічні перетворення. Земні породи зазнають безперервного руйнування під впливом спільних зусиль атмосфери, води, хімічних речовин, рослин, тварин та мікроорганізмів. Масивні гірські пасма непомітно для людського ока перетворюються в порохняву. (Характерним прикладом може бути древній Уральський хребет.)

На Місяці ж немає ні вивітрювання, ні дощів, ні струмків, які розмивали б поверхню. Сьогодні він такий, яким був і тисячі віків тому. Зміни місячного рельєфу, що відбуваються внаслідок температурних коливань, досить незначні, оскільки товстий шар пилюки являє собою захисне ізоляційне покривало.

Отже, дорогі друзі, ми з вами знаходимось у музеї глибокої припорошеної давнини...

В цей час хтось гукнув:

– Місяць он, місяць на небі!

Справді, з-за скелястих фантастичних вершин випинався серп Місяця. Але який він великий – разів у чотири більший того, якого хлопці звикли спостерігати в себе на Землі.

– Це наша рідна матінка Земля! – урочисто сказав Бекекечко.

– Земля! – загукали радісно мандрівники.

– Якби ми дочекались ночі, то побачили б її в усій красі – велетенську, сяючу: світло Землі разів у вісімдесят яскравіше місячного.

Земля повертається, “крутиться” перед Місяцем, показуючи всю свою поверхню.

Саме на це розраховують американські генерали, мріючи розташувати на Місяці атомні батареї і звідти погрожувати народам земної кулі. Однак прогресивне людство не допустить, не дозволить божевільним людиновбивцям господарювати в космосі...

Величне сонце підіймалося над обрієм. Починало припікати.

– Незабаром поверхня Місяця стане гарячою, як черінь, – сказав Бекекечко. – Якщо ми не втечемо десь у шпарку, в ущелину, то можемо засмажитись... Врешті, мандрівка наша кінчається... Час на станцію...

                                                     9. Повернення

І от знову кабіна “Полтави”. Всі на своїх місцях. Герметично задраєні люки, шум вентиляторів і мигання телеекранів.

У репродукторах гримить марш супутника “ЮК” – новітній шедевр композитора Платона Майбороди та поета Андрія Малишка. На головному корпусі вишикувались чергові монтажники, махають залізними долонями. Крізь музику чути вигуки:

– Привіт Землі рідній!

– Україні привіт!

– Зеленим гаям уклін!

– Лелекам!

– Одягти астрокостюми! – командує Бекекечко. – Через десять хвилин, коли ми перетинатимемо пункт мінімальної віддалі супутника від Землі, вибухнуть двигуни. Наша “Полтава”, набравши швидкості 11 кілометрів на секунду, тягнучи за собою вогненний хвіст та переборюючи тяжіння Місяця, залишить орбіту супутника “ЮК” і піде по напівеліпсу до Землі. Вертикальне приземлення – дуже дорогий, незручний варіант. Інша справа, коли опускатися на Місяць, де немає атмосфери. Там гальмування двигунами – єдиний спосіб посадки.

Наша “Полтава” приземлятиметься за своєрідним принципом. Кожному з вас, любі, доводилося “пускати жабок”. Дуже цікаве заняття. Ви нахиляєтесь якнайближче до води й щосили жбурляєте плоский камінчик майже паралельно поверхні озера чи річки. О, тоді ваша “жабка” разів зо три-чотири підскакує над водою, ну прямо витанцьовує і, нарешті, “знесилившись”, тоне.

Отак і космічний лайнер. Увійшовши у верхні шари атмосфери під дуже малим кутом, він починає різко збавляти швидкість. Але внаслідок аеродинамічних законів не зануриться в глибінь, а, ковзнувши по атмосфері, підскочить, облетить у космосі Землю і знову знизиться, уповільнюючи при цьому літ.

Багаторазові рикошети мають ще одну користь – вони запобігають перегріву корабля. Якби пілот, не збавляючи швидкості, ввів ракету в атмосферу під кутом, то вона вмить досягла б щільних шарів повітря, від тертя розжарилася б і згоріла, як згорає метеорне тіло. Ось чому ковзання по атмосфері – найбезпечніший спосіб посадки.

Кілька разів атмосфера відбиватиме “Полтаву”, сповільнюючи її політ, аж поки “знесилений” космічний лайнер не почне планірувати по спіралі на пластмасових крилах (зараз вони приховані в корпусі). Міжпланетний корабель обійде земну кулю і приземлиться на ракетодромі “Україна-1”.

Під час посадки “Полтави”, як і на реактивних літаках, велику роль у гальмуванні відіграватиме спеціальний парашут.

Отже, ми досягнемо Землі швидко, вправно і, головне, цілими й неушкодженими.

Але астрокостюмів не знімати! При спаді швидкості від 11 кілометрів за секунду до 0 можливе багатократне перевантаження. П΄ятдесятикілограмовий Оверко важитиме кілька центнерів. Без астрокостюма це – раптова смерть. А в запобіжному панцирі невидима сила тільки притисне до крісла, заб΄є памороки та й відпустить.

Бекекечко поглянув на прилади, опустив металеві фіранки на ілюмінаторах.

– До побачення, великий супутнику! – гукнув він у мікрофон. – На все добре вам, дорогий Марку Панасовичу! Бувайте здорові, друзі! Ми передамо палкий ваш привіт рідній Вітчизні!

© ПЛАЧИНДА С. Брати Місяця. – 1959 (???).

Notes

[1]Оповідання є фантастичним розділом науково-художньої книги. Для логічного зв’язку тексту епізод про перебування учнів на Місяці взято з розділу “Ракета”.