Текст книги "Вельветові джинси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Полковник затримався на кілька хвилин, вони обговорили хід розслідування, хоча, власне, особливо й обговорювати поки що не було чого: все рухалося повільно, як теліжиться фіра лісовою дорогою, підскакуючи на вибоях і риплячи усіма чотирма колесами. Та все ж дещо й прояснилося. Зокрема, було знято підозру з двох колишніх “домушників” – дільничні інспектори делікатно, щоб не образити людей, самі встановили їхнє алібі: ІІІлапак з дружиною ще десятого серпня поїхав у відпустку, загоряв десь на одеському пляжі, а Сіренко двадцять шостого серпня весь день працював, а ввечері розпив пляшку з вірними друзями на власному подвір’ї. А в зв’язку з тим, що друзів мав багато, то й алібі підтвердив не один чоловік.

Полковник Каштанов посмикав себе за борідку й мовив незадоволено:

– Виходить, гастролер.

Хаблак одразу зрозумів начальство. Звичайно, чому ж тут радіти? Гастролер, тобто приїжджий, це завжди погано. До своїх уже якось звикли, тримають їх на обліку, знають їхні різні забаганки, норови, характери, зв’язки, а приїжджий може викинути будь-який фортель, наробити будь-чого – і до побачення, бувайте, мовляв, здорові… Бо мені зовсім не хочеться зустрічатися з рідним карним розшуком… Зробив справу – тікай, поки є можливість.

Ти шукаєш його в Києві, а він, нахаба, сидить десь під сочинським платаном чи п’є в Гагрі “кахурі”, а може, просто ласує раками десь у містечку під Львовом чи Житомиром…

Чи закінчує продавати награбоване десь в Івано-Франківську…

Хаблак поклав перед полковником свідчення Людмили Федотівни Дягілєвої. Каштанов тільки подивився на аркуш, здається, навіть не читав та й не встиг би прочитати, проте вловив уже суть і натискав кнопки селектора.

– Зв’яжіться з Івано-Франківськом, – наказав. – Негайно. І повідомте, що завдання термінове. Біла “Волга” М-24, номер… – Він продиктував усі дані й закінчив: – Тільки скажіть хлопцям: обережно. Зібрати факти так, щоб власник машини не довідався. Ні в якому разі не довідався, ясно? Завтра нехай дадуть відповідь, у другій половині дня.

Хаблак хотів зауважити, що завтра субота й неробочий день, але утримався, і, виявилось, учинив правильно. Бо, як кажуть, чоловік крутить, а бог розкручує. В даному ж випадку бог розкрутив так, що ні субота, ні неділя не принесли йому відпочинку, навпаки, виявились клопітливими й вельми важкими. Бо подзвонив сержант, якому доручили стежити за Миколою Шилом, і доповів, що підопічний студент, він так і назвав його “підопічним студентом”, щойно придбав у міському агентстві Аерофлоту квиток на літак до Івано-Франківська.

– На який рейс? – поцікавився полковник. Він розмовляв по селектору, і Хаблак чув кожне слово.

– Дев’ятнадцять десять.

– Де зараз Шило?

– Обідає в їдальні. Що мені робити?

– Продовжуйте стежити. – Полковник відключив селектор і запитувально зиркнув на Хаблака.

– Летіти? – одразу збагнув той.

– Нема іншого виходу.

10.

У Івано-Франківську Шило влаштувався в готелі, й Хаблак, переконавшись, що місцеві товариші не випустять його з поля зору, поїхав до обласного управління. Начальника карного розшуку полковника Семена Семеновича Григор’єва він знав – колись розплутував тут справу з листовим алюмінієм.

Семен Семенович поінформував майора, що вони вже знайшли власника “Волги”, до багажника якої двадцять шостого серпня в Києві завантажували дві валізи. Виявився ним Юліан Васильович Чехоня, людина досить відома в Івано-Франківську, доцент і депутат міськради. Розмову з ним відклали до завтрашнього ранку, якщо взагалі слід щось з’ясовувати з такою поважною людиною.

Хаблак і Григор’єв трохи побалакали, знаючи, що все одно багато чого не прояснять, і полковник завіз Хаблака до готелю, попередньо запропонувавши повечеряти. Але майор відмовився – їсти не хотілося. У Жулянах перед рейсом устиг добряче пообідати і хотів якнайшвидше добратися до ліжка, бо невідомо, що саме завтра встругне Шило, – можливо, не буде й хвилини для відпочинку.

Проте Микола Шило виявився людиною лінивою. Він підвівся з постелі лише о пів на десяту, коли Хаблак з Григор’євим уже сиділи в Чехоні, і вранці не завдав міліції ніякого клопоту: поснідав, а потім до обіду валявся на готельному ліжку, читаючи газети й журнали.

Квартира Чехоні мало чим відрізнялася від тисяч нових, збудованих у Івано-Франківську за останні роки. Можливо, лише тим, що в доцентському кабінеті стояли численні колби, реторти та інше приладдя. Юліан Васильович любив працювати вдома, про це, зокрема, свідчило й те, що вже на початку десятої, коли до нього завітали Хаблак з Григор’євим, зустрів їх у робочому халаті, а з кабінету різко пахло якимсь розчином.

Чехоня посміхнувся якось похмуро і запитав, чим зобов’язаний таким ранішнім відвідинам. Його можна було зрозуміти – якій діловій людині приємно, коли приходять до тебе непрохані гості й відривають від роботи…

Григор’єв одразу збагнув це й почав пробачатись: мовляв, порушили розпорядок дня доцента. Однак Чехоня не досить увічливо обірвав його – якщо вже прийшли, то прийшли… Він зняв якісь баночки чи колбочки із стільців і підсунув їх гостям. Сам лишився стояти, підкреслюючи тим свою зайнятість. Можливо, він мав рацію: невідомо, як би інший повівся на його місці, і Хаблак вирішив не витрачати час на різні дипломатичні викрутаси, а запитав конкретно: чи був Чехоня двадцять шостого серпня в Києві.

– Якщо питаєте, то знаєте це краще за мене, – одповів Юліан Васильович.

– Отже, перебували.

– Так.

– На власній “Волзі” їздили?

– Ви чудово інформовані.

– І ввечері двадцять шостого серпня ваша машина стояла на набережній неподалік від готелю “Славутич”?

– Абсолютно точно.

– І хтось повантажив до багажника машини два великих чемодани?

– Не хтось, а я сам.

– Ваші валізи?

– Ні, не зовсім.

– Як, вибачте, це зрозуміти?

– Але ж на якій підставі ви розпитуєте мене?

Пояснювати доцентові, що на нього впала підозра в крадіжці, не було сенсу, і Хаблак ухилився від прямої відповіді.

– Приблизно такі ж самі чемодани розшукує міліція, – пояснив.

– Тоді сумніваюсь, що звернулися за правильною адресою. Ці валізи належать моєму тестеві, ми самі укладали їх, а потім я виніс і поклав до багажника.

– Ваш тесть мешкає на Русанівській набережній?

– Так, у домі відразу за гастрономом.

– А ваша машина стояла…

Доцент зробив нетерпеливий жест. Пояснив:

– У нас іноді буває так, що раніше збудують, а потім починають думати. Перед домом тестя двом машинам не розминутися, а якщо вже хтось поставить автомобіль… А попід гастрономом усе ж якийсь простір…

– Тесть приїхав з вами?

– Хочете познайомитися? То дуже прошу: полковник у відставці Михайло Сергійович Рогозін. Повернеться через п’ять – десять хвилин. Побіг по молоко й хліб.

Хаблакові чомусь не захотілося знайомитися з відставним полковником. Знав, що такі знайомства рідко коли обходяться без розмов та різних спогадів, на пустопорожні ж розмови, не кажучи вже про спогади, абсолютно не мав часу. Тому й поспішив відкланятися.

Звичайно, Григор’єв уже давно встиг поснідати, Хаблак же не міг зранку стояти в черзі до готельного буфету, тому лишився на вулиці біля якогось першого-ліпшого кафе, а полковник поїхав до управління, пообіцявши через чверть години надіслати машину в його розпорядження. Проте автомобіль не знадобився Хаблакові аж до другої дня. Саме о другій Микола Шило вийшов нарешті з готелю й попрямував до автовокзалу. Тут він придбав квиток на вечірній автобус до Косова й сів обідати в найближчій чайній.

Студент не поспішав: їв повільно, а випивши компот, довго сидів без діла й навіть почав загравати з офіціанткою. Однак ця гра скоро набридла йому, бо підвівся й пішов до центру, непоспішливо як людина, котрій нема куди подітися. Зупинився перед кінотеатром, трохи подумав і пішов на найближчий сеанс.

Хаблак скористався з цього, щоб провести з Григор’євим коротку нараду. По-перше, полковник наказав сержантові, який наглядав за Шилом, придбати й собі квиток до Косова й супроводжувати його в автобусі,– можливо, саме там Шило захоче зустрітися із своїми спільниками. Якщо, звичайно, мав відношення до крадіжок. А в цьому Хаблак тепер майже не сумнівався: ну чого студентові напередодні початку занять їхати в Карпати? Певно, тому, що в Косові по неділях, як поінформували Хаблака в управлінні, великий базарний день, що там можна продати й купити що завгодно, отже, речі, вкрадені на Русанівці, коли ще не продані, продаватимуться завтра. І Шило – особа, явно зацікавлена в цьому.

Але ж він міг і вийти з автобуса, десь не доїжджаючи Косова, і, щоб не випустити студента з поля зору, було вирішено, що Хаблак поїде слідом на управлінському “Москвичі”. “Волга” кидалася б у вічі, а старенький, пошарпаний синій “Москвич”, радіофікований і з бездоганно відрегульованим мотором, виключав усякі несподіванки.

Власне, несподіванок не сталося. Шило по дорозі до Косова нікуди не виходив і в автобусі ні з ким не спілкувався, Хаблак же встиг покуняти на задньому сидінні “Москвича”. Приїхавши до Косова, Шило спробував улаштуватися в готелі, але вільних місць там не знайшлося, і він повернувся На автовокзал, де й просидів усю ніч на лавочці під невсипущим поглядом сержанта міліції. А Хаблак другу половину ночі проспав на дивані в районному відділі міліції – задоволений тим, що хоча б у даному разі має якусь перевагу Над черговим “нах-хабою”, як устиг уже охрестити Миколу Шила.

11.

Хаблак подивувався: такої кількості автомобілів не бачив за все життя, хоч і жив у столичному Києві, а не в якомусь гуцульському містечку. Машини стояли в кілька рядів уздовж дороги, що вела до обгородженого парканом майдану, де. власне, й розташувався базар; легковими автомобілями були запруджені всі більш-менш підходящі стоянки, Машин тут нараховувалося, певно, понад кілька тисяч, астрономічна кількість не лише для районної, а й для столичної Міліції, проте все ж зберігався відносний порядок, який встановлювали й підтримували самі водії.

Шило поснідав одразу після відкриття їдальні й подався На базар пішки. Хаблак слідував за ним разом з інспектором районного карного розшуку – лейтенантом Іваном Семенчуком, низькорослим, чорнявим і вусатим чоловіком у вишиванці – він нагадував лісоруба чи місцевого різьбяра по дереву: йшов, тримаючи в руках хитромудро вирізьблений дерев’яний топірець і зсунувши на потилицю пошарпаного капелюха із засмальцьованою стрічкою.

Шило простував не озираючись і байдуже дивився на розкладені обабіч дороги вироби місцевих умільців. Бо базар починався задовго до обгородженого парканом майдану, кожен намагався продати свій товар якомога раніше й найдорожче, тому й займав, так би мовити, передові позиції – меткі гуцулки тримали яскраві й неймовірно розкішні пухнасті ліжники, килими, вусаті дядьки розклали просто на землі різьблені дерев’яні шкатулки, чарки й графини; взагалі, виробів з дерева було багато, починаючи з величезних декоративних тарелей і кінчаючи звичайнісінькими дитячими свистульками.

Хаблакові раз по раз хотілося затриматися біля виставлених товарів, але Шила ніщо не цікавило, ішов, особливо не роззираючись по боках: звичайно, це свідчило про його прагматизм, і Хаблак пройнявся ще більшою неприязню до цього студента, який волею долі опинився в інституті культури.

Так вони дісталися до базару – воріт, де гуцули купляли квитки на право легального продажу товарів у відведених для цього місцях. Спочатку торгували переважно ліжниками й килимами, ці вироби висіли на спеціально влаштованих стендах, прикрашали паркани, їх тримали, розхвалюючи на всі голоси, просто на руках, а якась не в міру метка гуцулочка навіть обмоталася ліжником, як попівською ризою

Хаблак подумав: якби мав гроші, обов’язково придбав би чудовий червоно-сірий ліжник, але грошей не мав, їх вистачало тільки на свистульку для Степана, і майор, зітхнувши, заглибився у натовп услід за Шилом.

Почалися ряди, довгі прилавки, закладені чимось вишитим, різьбленим і неймовірно яскравим. Тут продавали киптарики, чоловічі й жіночі сорочки, вишиті шовком і бісером, кожна сорочка була справді витвором мистецтва, мабуть, вони коштували не так уже й дешево, проте Хаблак подумав, що все ж нема їм ціни і що тільки тут, у глибині Карпат, люди дозволяють собі витрачати так багато часу для створення краси, і, слава богу, не якоїсь підробки під неї, а краси справжньої.

Шило постояв поміж рядами в людському натовпі й посунув знову до виходу, де народу юрмилося трохи менше. Тут сновигали модно одягнуті молодики й дівчата з чіпкими, всерозуміючими поглядами, вони, як правило, не демонстрували свій товар – знали йому ціну й вміли визначити в натовпі справжнього покупця. Один з них, нахабнувато свинувши очима, кинув Хаблакові:

– Начальнику, купи пасок… Справжній пасок, американський…

Майор лише похитав головою, і молодик не став агітувати – розчинився серед людей. Хаблак стенув плечима – невже й паски стали дефіцитними? Либонь, усе ж ні, недавно бачив у київському універмазі цілий набір, від широких з химерними пряжками до вузесеньких – на всі смаки. Йому ж особисто найбільше подобався офіцерський, темно-коричневий, широкий і важкий, він висів у нього в шафі поруч краваток он уже який рік без діла, – мабуть, значно кращий за американо-джинсовий.

Провівши очима молодика, Хаблак не одразу помітив, що Семенчук робить йому знаки. Нарешті лейтенант легенько стиснув майорові лікоть, і Хаблак побачив, що до Шила підійшов високий і лисий чоловік, одягнутий у чорну сорочку з закачаними рукавами. Він зупинився поруч студента, боком до нього, наче стояв біля незнайомої людини, не дивився на Шила, та Хаблак міг заприсягтися, що лисий підійшов саме до студента й говорить щось саме йому, хоч і дивиться кудись убік. Шило повернувся до нього, зазирнув у вічі й щось запитав, але лисий зло блиснув на нього очима й ступив до жінки, яка стояла поруч, перекинувши через руку якісь речі. Потягнувся до неї і навіть запитав щось, але відразу махнув рукою і відступив. Дивився жінці вслід, та казав щось Шилові, а той стояв і кліпав очима, як побитий пес.

Хаблак просунувся трохи вперед, йому до смерті захотілося почути, що саме каже лисий, бо майже напевно знав: у тих словах розгадка його останніх турбот і складного пошуку. А лисий раптом присунувся до Шила, дістав з кишені невеличкий пакунок і невловимо швидким рухом сунув його студентові до зовнішньої кишені піджака.

Семенчук підштовхнув Хаблака ліктем, і майор кивнув у відповідь. Вони зрозуміли один одного без слів. Лейтенант одразу розчинився в натовпі, і Хаблак тепер знав, що лисий вже нікуди не дінеться. А він, передавши пакет Шилові, попрямував до базарних воріт, не роззираючись по боках, з виглядом людини, котра владнала свою справу і яку вже зовсім не обходять базарні пристрасті.

Шило постояв трохи в натовпі, Хаблак зовсім близько проштовхався до нього, стояв тепер метрів за два-три й зовсім виразно бачив, як вдоволена посмішка блукала його обличчям. Нарешті Шило засунув руку до кишені, обмацав пакет, зробив якийсь невпевнений рух, либонь, хотів перекласти пакету надійніше місце, та чомусь утримався і, вичекавши паузу, також посунув до виходу.

Хаблак тримався за кілька кроків від студента, мало не дихав йому в потилицю, тепер уже майже не крився, бо, зрештою, знав, що трапиться через кілька хвилин.

Одразу за ворітьми побачив Івана Семенчука – лейтенант пристроївся до нього й гаряче видихнув у вухо:

– За тим лисим пройдою пішли наші хлопці. Сержант Харитонів і ще один. Сержант уже сфотографував його.

– Чудово.

– Студента братимемо?

– Угу.

– Там попереду наша машина. Доведемо до неї?

– Звичайно.

Шило йшов узбіччям, простував легко, розминаючись із зустрічними, посміхався задоволено й навіть наспівував щось – тепер Хаблак майже наздогнав його, йшов за крок – два, міг дотягнутися до студента рукою. А з другого боку прошкував Семенчук, вони взяли Шила в кліщі й чекали лише зручного моменту.

Нарешті Хаблак побачив за поворотом дороги міліцейську машину, вони порівнялися з нею, і тоді Семенчук поклав Шилові руку на плече, легенько стиснув і мовив:

– Не поспішайте. Можна вас на хвилинку?

Студент повернувся до нього здивовано, зробив нетерплячий рух, намагаючись скинути руку з плеча, та Семенчук тримав міцно, й Шило вигукнув роздратовано:

– Ну, чого треба?

Хаблак притулився до студента з лівого боку й прошепотів йому у вухо:

– Тихо, є розмова, і прошу пройти з нами!

– Хто ви? – нараз Шило все збагнув, Хаблак. виразно побачив це з його очей: вони потемнішали, округлилися від жаху, студент зупинився й сіпнувся, однак Хаблак тримав міцно й не дуже ввічливо.

– Міліція, – мовив суворо, – і прошу без ексцесів, Шило, збагнув?

Студент роззявив рота, хрипко втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але тільки гикнув.

– Ну, чого?.. – почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.

Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.

– Що це таке, Шило? – запитав. – І звідки?

Студент подивився на нього спідлоба.

– Яке маєте право? – просичав, проковтнувши слину.

– Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, – пояснив Хаблак, – і ви це дуже добре знаєте.

Шило закопилив губу.

– У вас є постанова на мій?. – затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: – Затримання…

– Згідно з законом, – пояснив майор, – ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.

– Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! – Шило став потихеньку оговтуватися.

Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.

– Ви не відповіли на поставлене запитання, – нагадав.

– Тут гроші, й вони належать мені.

– Скільки?

– Півтори тисячі.

– Чи не забагато для студента?

– Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…

– Якими купюрами гроші?

– Це має значення?

– Не знаєте?

– Забув.

– Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?

– Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.

Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила – студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.

Хаблак мовив:

– Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…

– Пом’якшить мою долю?

– Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…

– Не притягався, – ствердив Шило. – І тепер – ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? – Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.

– Доводилося, – раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. – І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.

– Ось я й кажу!.. – підвищив голос Шило.

– Помовч! – раптом зло мовив Семенчук. – І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.

Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:

– Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…

Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно:

– Ну!.. Ну чого вам треба, чого вчепилися в чесну людину, чого кидаєтесь на людей, захищати нас мусите, а кидаєтесь, і це вам не минеться!

– Досить! – обірвав його Семенчук. – Бачив я таких, і чого мушу розводити з тобою церемонії? Не треба було красти, тоді б з тобою панькалися… А зараз ти злодій!

– Він ще не злодій, і це вирішить суд, – вставив Хаблак.

– Так, суд! – учепився за ці слова Шило. – І яке ви маєте право?

– Я сам знаю свої права, – похмуро відповів Семенчук. – А також обов’язки. І мій найперший обов’язок – довезти тебе зараз до ізолятора тимчасового затримання.

– Довезли, – мовив Хаблак, бо справді, машина вже загальмувала перед райвідділом міліції.

Перш ніж висадити Шила, майор порадив йому:

– Подумайте, поки ми складатимемо протокол про вилучення грошей. Те, що я дістав їх з вашої кишені, засвідчать троє: ми з лейтенантом і шофер машини. Решта – за вами..

Шило блиснув на нього очима.

– Ваші підозри ображають мене, і я буду скаржитись!

– Дивіться, пожалкуєте.

Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.

З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:

– На коні, майоре? – запитав.

– Важко сказати. Потребую допомоги.

– Сьогодні неділя…

– Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.

– І ловиться?

– Верховодки настьобуємо.

– А в Косові?

– Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.

– Ого!

– Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська – літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…

– Де?

– Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.

– Навряд.

– І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.

– Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.

– Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.

Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.

– Вітаю вас, майоре, – сказав мало не врочисто, – риба справді велика.

– Невже?

– Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.

– Про Болта чув, – відізвався Хаблак. – Але ж він, здається, відбуває строк?

– Звільнився чотири місяці тому.

– І в Ростові-на-Дону йому набридло?

– Бачите, поїхав на гастролі.

– Нах-хаба! – зовсім щиро вигукнув Хаблак. – І як ви це встановили? Фото?

– Пальчик… – реготнув Григор’єв. – Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.

– Доказ незаперечний, – мовив Хаблак.

– Доказ чого?

– Що заплатив півтори тисячі Шилу.

– А ваш студент скаже: позичив.

– Скаже, – погодився Хаблак. – Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.

– Дай боже…

– На бога надійся, а сам не зівай.

– Що робитимете з Болтом?

– Затримаємо.

– Протестуватиме.

– Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…

– Бачили?

– Так, засікли, коли виносив валізи з дому.

– Ого!

Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько – хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.

– Нехай щастить! – побажав Григор’єв і поклав трубку.

– Нехай щастить… – повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: – Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…

До кімнати зазирнув Семенчук.

– Гарні новини? – запитав, помітивши Хаблакову радість.

– Непогані.

– Що?

– Зараз будемо брати Болта.

– Кого-кого?

– А той лисий – Болт. Відомий “домушник”, ростовський злодій-рецидивіст Болт.

– Овва, і сидить він зараз у ресторані “Верховина”, п’є горілку й не знає, що ми зачекалися його.

Болт справді от уже дві години пиячив у “Верховині”. І, певно, сидів би там до вечора, але офіціант після короткої розмови з Семенчуком відмовив йому в черговій пляшці. Болт спробував скандалити, та вчасно схаменувся: зустріч з міліцією в будь-якому випадку не влаштовувала його.

І все ж вона відбулася. Вийшовши з ресторану, Болт ледь не наштовхнувся на Хаблака й неввічливо облаяв майора. Хаблак загородив йому дорогу.

– Чи не можна ввічливіше, Болт? – попросив.

Той одразу потверезішав, ступив крок назад, підвів руку, наче хотів захиститися.

– Ти!.. – видихнув хрипко. – Звідки знаєш мене?

– Хто ж тебе не знає, Болт.

– А я тебе знати не хочу… – Болт зробив спробу обійти Хаблака, та побачив, що дорогу йому заступив ще один кремезний молодик. – Менти? – запитав без особливої злості. – Вистежили? Але ж номер не пройде, я чистий.

– Чистий чи брудний – поговоримо в райвідділі.

Болт зрозумів: сперечатися марно.

– Поїхали, – погодився мало не лагідно. – Сподіваюсь, машину маєте?

– Спеціально приготована для вас, – не менш чемно відповів Хаблак.

12.

– Починаємо слідчий експеримент, – мовив Хаблак і ще раз уважно роздивився довкола себе.

Олег, як і в той злощасний вечір, сидить на столі, поруч на лавочці – його мати, а з другого боку столу – поняті. Хлопчик теліпає ногами й гордовито озирається – там, на деякій відстані, юрмляться дітлахи. Для них сьогодні Олежка з Грицьком – найбільші герої, кажуть, це саме вони допомогли арештувати великого, може, найпершого в усій країні, злочинця. Кожен висловлював свою думку з цього приводу, нарешті слово “допомогли” було остаточно забуте, тепер усі знали абсолютно точно, що їхні товариші саме затримали злочинця і скоро всі побачать цього типа – недаремно ж біля будинку зупинилася міліцейська машина.

– Починаємо, – повторив Хаблак і повернувся до Сагайдачного: – Давайте, лейтенанте.

До цього майор пояснив понятим суть слідчого експерименту. Справа в тому, наголосив він, що криміналістична наука твердить: не може існувати на світі двоє людей з однаковою ходою. Так само, як нема однакових візерунків шкіри на пучках. Теоретичні досліди та численні експерименти підтверджують це. А якщо хто-небудь казатиме, що все ж знає двох людей з однаковою ходою, то цю помилку можна пояснити поганою спостережливістю або просто недосконалістю нашого ока.

Поняті кивали поважно, вони вже пройнялися важливістю своєї місії.

Сагайдачній, вислухавши останні Хаблакові настанови, пішов до парадного, і через хвилину звідти вийшов чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами, береті й двома важкими валізами. Це був справді сильний чоловік, сила й спритність відчувалися в тому, як він ніс чемодани, як спустився з ганку й пішов – широко й розмашисто – по доріжці поміж штабелів ящиків з-під молока.

Олежка припинив теліпати ногами, уважно дивився в спину чоловіка, що віддалявся, потім перезирнувся з матір’ю й мовив Хаблакові:

– Ні…

– Чекай… – зупинив його майор і вказав пальцем на ще одного чоловіка в береті й білій сорочці, котрий вже з’явився на ганку.

– Уважно, Олежку!

І знову хлопець провів чоловіка з валізами байдужим поглядом, третій також не викликав у нього жодних емоцій, але коли з парадного вийшов четвертий, хлопець насторожився. Дивився, як прошкує той, трохи зігнувшись і нахиливши до плеча голову, і вираз розгубленості з’явився на його обличчі. Губа сіпнулась, і Хаблакові, який пильно стежив за виразом Олегового обличчя, видалося, що дитина зараз заплаче. Але хлопець рішуче простягнув руку й тицьнув пальцем у чоловіка з валізами.

– Він! – вигукнув голосно й рішуче. – Це він ніс тоді валізи з парадного!

– Стоп! – скомандував Хаблак і наказав Сагайдачному: – Зупиніть Болта, лейтенанте. А вас, – обернувся до понятих, – прошу зафіксувати свідчення Олега Пастушенка.

Ті закивали головами, Хаблак узявся складати протокол, а Боков, покинувши валізи, стояв поруч і дивився зло й насмішкувато.

– Даремно стараєшся, начальнику, – мовив нарешті зневажливо, – чхати я хотів на пацаньонка з його свідченням. І суду ці показання до шмиги, начальнику, наш радянський суд справедливий, і твої фортелі там не пройдуть.

Хаблак на мить відірвався від протоколу.

– Усе робиться по закону, Болт, – одповів, – тобто, вибачте, громадянине Боков. І зараз ми продовжимо слідчий експеримент.

Пойняті підписали протокол, Хаблак погладив Олежку по голівці, подивився в широко поставлені великі очі й не утримався, щоб не похвалити:

– Розумнику ти мій!

– Це справді він, дядьку майоре? – В Олегових очах горіло нетерпіння.

– Чекай, – застережливо підвів руку Хаблак, – подивимось, що скаже Грицько.

– Це він, – чомусь перейшов на шепіт хлопчик, – я точно упізнав його, дядьку майоре, й дивіться, щоб не втік…

– Не втече, – засміявся Хаблак, – тепер від нас ніхто не втече. Йди гуляй.

Видно було, що Олежка трохи образився, певно, сподівався на довшу розмову, а дядько майор, якому він спіймав злодія, відсилає його. Хотів заперечити, та мати вже міцно взяла за руку, й довелося злізати зі столу, де відчував себе вільніше й впевненіше, ніж справжнісінький цар на золотому троні. Однак, побачивши хлопчаків попід сусіднім будинком, забув образу й весело побіг туди.

Тепер місце на столі зайняв Грицько. Поруч нього стали його батько й мати – так, пояснив Хаблак понятим, вимагає закон, бо неповнолітні мусять свідчити лише в присутності батьків.

Болта вивели третім. Третім з п’яти приблизно одного зросту й будови тіла, п’яти кремезних чоловіків, спеціально відібраних для слідчого експерименту.

І Грицько, аніскілечки не завагавшись, вказав на нього.

– Цей дядько, – вигукнув збуджено, – ось цей, я відразу впізнав його!

І знову Болта підвели до понятих. Тепер він уже не закопилював зневажливо губу, стояв, дивлячись похмуро, і жовна ходили в нього на вилицях. Потім конвоїр з Сагайдачним повели його до машини, нараз Болт зупинився, ступив назад до Хаблака й люто насварився кулаком.

– І все ж, начальнику, нічого не вийде в тебе! – вигукнув. – Не визнаю твого експерименту, нема закону, щоб чесна людина з-за якоїсь сопливої малечі в тюрягу сідала.

Висловивши своє обурення і, либонь, вихлюпнувши надмірні емоції, Болт повернувся й пішов до машини, не озираючись і важко ступаючи. Як ішов щойно з двома валізами в руках.

13.

Каштанов мовчки вислухав Хаблакову доповідь про слідчий експеримент, підсунув до себе чистий аркуш паперу й намалював цифру “1”.

– Що маємо “за”? – округлив одиницю масним чорнильним колом. – Обидва хлопчаки впізнали Болта.

– Беззаперечний доказ, – не без оптимізму ствердив Хаблак.

– Доказ чого?

Майор збагнув думку Каштанова.

– Звичайно, на основі цих свідчень ми не зможемо звинуватити Болта в крадіжці. “А я, – скаже він, – ніс свої валізи до готелю “Славутич”. Вийшов з таксі й ніс”.

– Правда, – мовив полковник роздумливо, – виникає запитання: чого заходив до парадного Корольової?

– “А помилився, – твердо відповів Хаблак, – Здалося мені, що саме тут мешкає приятель, зайшов і відразу зрозумів, що помилився”.

– Так, позиції наші вимагають зміцнення, – погодився Каштанов і намалював на аркуші цифру “2”. Так само, як і одиницю, обвів її колом. – Почнемо зміцнювати ці позиції. Зверніть увагу на хусточку, знайдену в квартирі Корольової. Експерти твердять, що в неї висякалась людина, група крові якої та інші дані тотожні даним Болта.