Текст книги "Есесівські мільйони"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

У Карла лишалося кілька хвилин – вони посиділи втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказувати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.

– Не затримуйся, – попросила Аннет.

– Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!

Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послушника – той сидів на лавці в затінку й читав молитовник.

Карл міг закластись, що спритний ченчик побачив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:

– На вас чекають у саду. Я проведу.

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачивши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника раніше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому – іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічого не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти – за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював – звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мундири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: раніше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлопчаків.

Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприйняти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.

Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.

Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і намагався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.

Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмову, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.

Отець Людвіг перший порушив мовчанку:

– Мені передавали, що ви маєте якусь справу…

Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:

– Чи бачили ви чорний тюльпан?

Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.

– Ну, а якщо й бачив? – ледь поворушив губами.

– Невже ви не пригадуєте?..

Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз погладить його по голівці.

– Я вже вийшов з віку, коли граються в таємниці. Мене цікавлять лише книжки.

– Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! – не витримав Карл. – І назвати мені дві цифри шифру.

Отець Людвіг і далі дивився лагідно.

– Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… – непевно хитнув головою,

– Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, – ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? – Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повинні назвати мені дві цифри.

Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморшками.

– Від шифру? – пробуркотів. – Ви маєте на увазі… – Нараз погляд його посвітлішав – отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вимагають. – Від банківського шифру?

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу виказав себе.

– Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх – і все, – спробував виправити помилку.

– І хто ж послав вас до мене?

– Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

– Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

– Ви хочете знати більше, ніж вам належить, – посміхнувся Карл.

Монах докірливо похитав головою.

– Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

– Цифри! – жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:

– Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

– Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

– Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови – якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!

– Але в мене обмаль часу, – все ж спробував заперечити.

– Ви не один в Ассізі? – запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

– Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.

– Точно, – ствердив отець Людвіг. – Поїхали, мій молодий друже, – мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: – Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

– У мене там, – непевно кивнув головою отець Людвіг, – є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер – вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

– Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

– Чому?

– Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.

– Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність – майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пити, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

– Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

– Авжеж, – схвалила Аннет.

– І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

– Я? Але що я можу? – злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного монаха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. – Так, що я можу? – повторила зіщулившись.

– Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечисто, – пояснив Гюнтер вагомо. – Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… – не витримав, щоб хоч трохи не помститись. – Усякі там жіночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачити отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, взагалі, сама побачиш…

– Певно, ти маєш рацію. – Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила – стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.

– Я піду сама.

– Ні, – заперечив Гюнтер, – я триматимусь неподалік, і в разі потреби – гукай.

– Ага…

Вони спустились до собору, Аннет обійшла усипальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині нічого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, – той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй здалось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та раптом помітила – послушник ішов, втупившись у бруківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

– Синьйоре, хвилинку, синьйоре! – Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кличуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним французькою, й підвищила голос: – Mon frére!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зиркав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали червоними.

– Мадемуазель щось хотіла запитати? – сором’язливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опанувала себе й сказала:

– Хазяїн тратторії, – кивнула на вивіску, – каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

– Він дуже високої думки про мене, – зашарівся юнак.

– Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

– Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

– Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

– Святий отець не мають звички… – почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

– Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

– Він повернувся ще вночі.

– То я можу сподіватись?..

– Навряд… Казав, що одразу по обіді… – послушник затнувся.

Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:

– Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку – другу й покажете мені Ассізі? З гідами так нецікаво.

Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:

– У цей час ніяк не можу.

– Чому?

– Повинен відвезти отця Людвіга.

– А ввечері? – Аннет грайливо опустила вії. – Отець Людвіг повернеться ввечері?

– Він – ні, але я буду тут.

– А якщо ваш наставник передумає?

– Його не буде кілька днів, – запевнив послушник. – Я тільки відвезу його, а сам – назад. Ви надовго до Ассізі?

– Ще не знаю… – зітхнула Аннет.

– Я вам покажу всі ассізькі святині. – Послушник заховав до кишені чотки. – До того ж, – запропонував нерішуче, – у мене є моторолер, і ми зможемо…

– О-о, як чудово! – заплескала в долоні Аннет. – То коли ми зустрінемось?

– О п’ятій біля входу в собор.

– Добре.

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

– Учора ввечері монах їздив кудись, – почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. – І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

– Ну й що? – не зрозумів Гюнтер.

– Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

– Щось у цьому є, – потер лоба Гюнтер. – Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

– Облиш… – невдоволено поморщилась Аннет. – Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… – Вона взяла запропоновану Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

– Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба постежити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

– Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

– Правильно, – схвалив Гюнтер. – Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаменитий детектив витягнув би щось із цього юного монаха. Але життя є життя… – зітхнув і з жалем зиркнув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. – Отже, призначив тобі побачення…

– Не блазнюй! Зараз скільки? Близько одинадцятої? В монастирі обідають о другій, ти йди, а я трохи відпочину…

О другій годині вони поставили “фольксваген” в ряду інших машин під жовтим рекламним щитом заправочної станції, на якому чорний змій дихав яскраво-червоним полум’ям.

Проминути цю станцію отець Людвіг не міг, тільки після неї дороги розходилися в трьох напрямках: ліворуч – на Терні й потім Рим, просто – на Флоренцію й праворуч – у гори.

Аннет заставила заднє скло якимись коробками, кинула туди плащі й примостилась на сидінні так, що її зовсім не було видно – сама ж бачила все, що діялось на шосе позаду “фольксвагена”.

Машини йшли нечасто, був саме час денного затишшя, коли основна маса туристів уже приїхала, а виїжджати ще рано. По шосе сновигали переважно мікролітражні “фіати” з місцевими номерами – Аннет і Гюнтер жадібно вдивлялися в них, адже не знали, на якій машині їздить Пфердменгес – “понтіак” чи “ягуар” йому, мабуть, не по кишені, в мікролітражці – не солідно.

– Вони… – раптом прошепотіла Аннет, наче її хтось міг почути. – Так, вони… – відвернулась бід шосе. – Бачиш сірий “форд”?

Гюнтер схилився над щитком приладів, зиркаючи скоса. Так, за кермом – послушник, а поруч – літня людина в сутані.

“Форд” прокотився мало не впритул, проминув заправочну й повільно повернув праворуч на дорогу, що вела круто вгору. Гюнтер спритно вивів на шосе свою машину. Не поспішав: сірий “форд” тепер нікуди не дінеться, на такій дорозі все одно більше шістдесяти кілометрів не зробиш, та й, слава богу, пилюга, майже не видно, що діється позаду.

“Форд” їхав швидко – послушник таки поспішав на побачення! – “фольксваген” кидало на вибоях, та Гюнтер не відставав, тримаючи дистанцію в півкілометра. Зустрічні машини траплялися рідко, дорога йшла переважно між виноградниками, Аннет пошукала дорогу в атласі, та не знайшла її, отже, була третьорядна. Проминули село, яке залишилося збоку, за оливковим гаєм, перевалили через гребінь високого горба, внизу відкрилася зелена долина з синьою гладдю озера, до берега якого приліпилось невеличке містечко. Туди вела така ж укрита жорствою дорога, й “форд” уже звернув на неї.

Гюнтер пригальмував, глянув на спідометр.

– Тридцять один кілометр… – пробуркотів. – Мабуть, їдуть сюди, той жирний слимак казав, що недалеко…

Почекав, поки “форд” зник поміж дерев, і теж повернув до озера.

На центральній вулиці містечка розмістились дві чи три крамнички й тратторія з відкритою верандою під тентом. Проминули останній дім, та ніде не побачили сірого “форда”: біля будинків стояли кілька “фіатів” та червоний “рено”. Дорога за містечком круто йшла до виноградників, Гюнтер, буркочучи щось крізь зуби, розвернувся і поїхав назад. Тепер “фольксваген” котився по інерції, Гюнтер весь час гальмував, зупиняючись на перехрестях: умовились, що роздивлятимуться: він – ліворуч, Аннет – праворуч. Проминули крамничку з кульковими ручками, запальничками й ще якимось мотлохом на вітрині.

Аннет раптом вигукнула:

– Бачиш, он там, унизу!

Гюнтер зупинився за рогом, вийшов і роздивився.

Гарна двоповерхова вілла стояла над озером посеред саду. “Форд” не заїхав у двір, його кинули під деревом коло брами.

Гюнтер швидко розвернувся. Мабуть, їм слід прибрати свій автомобіль – швейцарські номери, такі не часто трапляються в цьому містечку, й не слід мозолити всім очі. Під’їхав до тратторії – хазяїн вискочив на веранду, – й Гюнтер, з трудом згадуючи італійські слова, пояснив, що їм сподобалось озеро й вони хочуть затриматись тут, ось тільки куди поставити машину й чи знайдеться вечеря?

Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам хазяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…

Вони пройшли з двору до вузького й темнуватого залу тратторії. Тут стояли довгі столи з грубих дощок, посуд на стойці був з дешевого товстого зеленкуватого скла, та вино, котре хазяїн націдив із бочки, сподобалось Гюнтерові, хоча й коштувало на третину дешевше мінеральної води, яку пила Аннет.

Поки вони вгамовували спрагу, повз тратторію проскочив сірий “форд”: послушник не збрехав – повертався сам.

Гюнтер попередив хазяїна: вони підуть на озеро й можуть затриматись, але той запевнив, що спагетті чекатимуть на них о будь-якій годині, крім того, він має вільну кімнату, і, якщо синьйорині сподобається тут, можна переночувати.

Наче між іншим Гюнтер запитав, кому належить чудова вілла над озером. Хазяїн склав руки, буцімто молився, й поштиво пояснив, що в ній мешкає вельми поважна людина, ім’я якої відомо в самому Ватікані: святий отець ощасливив їхнє містечко, придбавши цей будиночок ще під час війни. На жаль, тепер він рідко приїздить сюди, у віллі живе лише його слуга, якого місцеві жителі недолюблюють за похмурість, та що вдієш – німець, старий холостяк, а мабуть, нема на світі більших відлюдків, ніж старі холостяки.

Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзичливість і говорив би безперервно – не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Аннет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…

До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тільки-но формувалися зелені кульки.

Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, – за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дротяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.

Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє – отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повільно, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і відповідав щось односкладово, а отець Людвіг енергійно жестикулював і все говорив – шкода, Аннет не могла почути жодного слова.

Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не сказавши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся – забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкувато, й Аннет чула тепер кожне його слово:

– Не забудь на зворотному шляху голову. І завтра вранці заїдь…

Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.

Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.

– Принаймні до завтрашнього дня монах сам, – констатував Гюнтер. – А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.

– Почекаємо до вечора?

Гюнтер задумався.

– А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.

Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.

Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Тримаючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг – Гюнтер міг дотягнутись рукою до його голови.

Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?

Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є – старий спав.

Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли – двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.

Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюнтер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут мешкав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ковдрою, кілька рушниць на стенді й мисливські трофеї – голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці – все.

Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цурався мирських спокус, бо стіл під торшером був заставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.

Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню – простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.

Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помітив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.

Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике приміщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб – замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу покривав грубий вовняний килим.

Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смикнув за ручку ближні – не піддалися, другі теж були замкнуті.

Хлопець хотів уже повертатися, та почув за дверима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, приклавши вухо до дубових дощок, – справді, за дверима хтось був.

Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.

І раптом – стогін.

Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:

– Гей, хто там?

Тиша – й раптом:

– Пити… води…

Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. Притулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:

– Карл! Карл! Це я, Гюнтер!

Знову тиша, потім радісний вигук:

– Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?

Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.

– Потрібен лом… Хоча б сокира…

– Як ти проник сюди?

Гюнтер кількома словами переповів.

– Стривай, – мовив Карл по паузі, – кажеш, монах спить? Ключі в нього в кишені сутани. В’язка ключів. Та зваж, він озброєний, носить пістолет у задній кишені штанів.

– Так… – Гюнтер уже знав, як діятиме. – Я пішов, і не хвилюйся…

– Будь обережний.

…Аннет хотілося спати, повіки самі злипалися, сон змагав її, а Гюнтер усе не йшов. Аннет подумала, що саме таке катування – найнестерпніше. Та й сонце припікало, якісь комахи нудно тріскотіли, теж навіваючи сон…

Боже мій, де ж Гюнтер?

Той з’явився, коли противитися сну не було ніякої сили, – принаймні так думала Аннет, – визирнув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.

Дівчина провела долонями по обличчю, відганяючи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, продерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.

– Давай… – прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.

– Що?.. – запитала.

Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.

– Карл там, – кивнув на віллу.

Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікувально дивилась великими вирластими очима.

– Монах замкнув його в підвалі, – пояснив Гюнтер. – Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.

Аннет весь час кивала.

– Я пролізу в альтанку! – запропонувала рішуче.

– Так, – ствердив Гюнтер. – Зараз ми обдивимося і все вирішимо.

Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, безшумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:

– Спить у піжамі. Брюки там… – кивнув непевно. – Я сам…

Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.

Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стільцем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмикнув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.

Тепер – ключі. Сутана монаха висіла мало не поруч – обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!

Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.

– Спокійно, святий отче! – наказав. – І не здумайте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?

– Я-які ключі?.. – почав монах, загикуючись. – Чого ви х-хочете від мене?

Гюнтер махнув рукою Аннет.

– Обшукай його!

Ченець сповз із тахти.

– Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…

Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.

– Встати! – скомандував Гюнтер. – І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…

Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.

– Туди… туди… – мовив насмішкувато, – я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.

– Якого в’язня? – зарепетував монах. – Я нікуди не піду, і ви не маєте права!..

– А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! – тицьнув дулом пістолета в спину. – І без фокусів!

Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спускатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, – обличчям до стіни, руки над головою.

– Відчини! – вказав Аннет на двері.

Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто натиснути на курок, поворушити пальцем, і нема монаха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха – де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.

Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закричала. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.

Гюнтер зло пнув його ногою.

– Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…

Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зиркав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.

У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими наручниками до високо забитої скоби.