Текст книги "Манускрипт з вулиці Руської"
Автор книги: Роман Іваничук
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він-бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.
Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць – за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.
У той же самий день ,на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.
З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук,запрошуючи господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки – архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.
– Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть – як не ці, то інші, – доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодну п'ятницю на інавгурацію [32]ордену товаришів Ісуса – єдиних божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.
У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп – найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу – від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.
Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор [33]майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна – в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього – три коад'ютори [34]в рогатих беретках, їх смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел – символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці – кількоро монахів, простоволосих, з палицями й гудзуватими шнурами в руках.
Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.
Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.
Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися з нею.
«Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми».
«Неправда, – відказала якось кволо й невпевнено, – ми з панею Дорогою Лоренцовичевою одному богові молимося...»
«Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку...»
«Пані Дорота все знає... – сказала Грета, зречено глянувши на нього. – Завтра, Юрку, я тобі все скажу».
Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Грети між ними не було.
Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.
– Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, – засміявся Шимонович.
– Не до сміху, пане поете. Ви – поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.
– Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині – я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина – не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.
Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.
На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:
– О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі – його Грета. А що буде завтра, потім – всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе – далеко православний світ.
Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, – що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони – мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти – чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:
– Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел – написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
– Ти слухай, слухай, Юрку! – Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». – «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»
– Це правда, свята правда... – не підводячи голови, мовив Рогатинець. – Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...
– Я тебе не розумію, Юрку, – розвів руки Красовський. – Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо – Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують – ми терпимо, нас лають – ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!
– О, так!..
– Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове – теж, тільки старожитній натуральний народ русинський – ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка... – Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. – Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
– Не підемо, – підвів очі Рогатинець. – Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо... Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
– Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське обличчя митрополита Рогози і – незнайомі – Потія й Терлецького, певне, теж благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя, гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика ієрархів.
Але як це так, що вони, а не Балабан!
Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:
– Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде...
Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.
– Дай, Мацьку, вина, – сказав, важко сідаючи на лаву.
– А то що в лісі здохло? – аж сплеснув у долоні Мацько. – Пан Рогатинець просить вина?
– Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку... Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи – Роман Патерностер і знітився; як це він буде подавати вино панові провізору?
– He неволь дитину до тієї роботи, Мацьку, – помітив Рогатинець хлопцеве збентеження. – Досить, що ти вже...
Мацько запобігливо дивився на Юрія – Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже...
– То візьміть його зовсім до себе, в бурсу, – перехилив Голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.
– Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром... Ну, за твоє здоров'я... Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?
Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.
– Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.
– І ти цього досі мені не сказав?
– А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.
– Втратив і я... А віддавна він туди учащає?
– О, вже кілька років.
– Якби-то ми були знали...
Мацько заглядав в очі Рогатинцеві – хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.
Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядалися до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і – зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька... Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ... Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.
Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Nali-wajkow! Bij schyzmatow!» [35].
– Оце і все, – прошепотів. – Сходка... Яка вже там сходка?
Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день – для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.
– Грета?
– Ні, я Гізя. Ганна... Пане Юрку...
Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, дівчина чимось нагадувала Грету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.
Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.
– Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи...
– Чи можеш допомогти мені, дівчино?
– Я кохаю вас. А більш нічого... Ходіть зі мною. ...Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.
Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі .заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.
– Де скарб? – прохрипів Рогатинець.
– Скарб є, – відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл. – Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.
Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?
А-а, марево... Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо... Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін – змогла... Руками витягли його братчики на останній поверх вежі – теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих – зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний. Та й не самі ж ми – он уже прислали допомогу брати з півночі...
Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе колишнього? – спитають. А я так відповім... Не дивіться на моє лице, воно змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і знаю вже – не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою – є в мене сила. Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля Наливайка – без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво Вишенського – слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники – народ не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба, вирощеного на моїй убогій ниві.
То слова, Юрку, – скажуть мені. – Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а любові в серці не маю, то я – ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до корінфян. Бо коли я маю дар пророкування, коли можу навіть гори пересувати, то все одно без любові я – ніщо.
А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й недозволена, – я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте: хіба задля своєї гідності – а тільки вона може вберегти моє кохання – не піду я в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по-земному кохати, шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?
Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.
Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний і я ще буду вам потрібен. Через славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім.
Розділ шостий
КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТА
З ВІДСТУПАМИ й КОМЕНТАРЯМИ
«…іж Потій, владика берестейський, і Кирило Терлецький, владика луцький, іменем митрополита київського Рогози їхали до папежа поклонитися йому і повіли, же суть прислані на тоє, аби унію прийняти. Папеж тому рад бивши барзо, отослав їх до короля по привілеї.
А повідають такожде, тілько їм можна вірити альбо й ні, як тое ся відбувало в Римі.
Мовлять, що київський митрополит аж у хворість упав по тому, як оттиснув печать і підпис свій поставив на тій супліці, що нею берестейський і луцький владики продавалися папежові, бо душею він за православіє істинно стояв, тілько витримати не міг патріарших поборів, которими патріарх Єремія купував собі пастирський жезл у турського царя. Я сам, бо єсьм справедливий православний русин, не якийсь там кламця на кшталт Блазія, мусив дати півтора золотих патріаршого побору, а за такі пенязі можна купити три з половиною гарнці найлучшої мальвазії. То сказав Рогоза: «Ми в нього, патріарха, такії овци, которих тільки доять і стрижуть, а не кормлять». А владики тое підхопили, підлили оливи до лампади: «І як же то так, що якійсь сходці торгашів, пекарів, сідельників, не смислящих у богословських ділах, дають право пересуджувати суди, установлені церковною владою, то лучше вже піддатися римському папі».
Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські постулати, єж бо апостоли Ісусові такожде не були архієреями, а простими рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди, – сова коли з'яструбіє, то вище літає, ніжли сокіл.
І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом [36]луцького єпископа Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю. Той же скомпонувався з берестейським шахраєм, прости м'я господи, бо хто ж такий Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і унію сотворити.
І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана, которого бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року депутували себе до Рима з двома листами Петра Скарги: еден до папи Климента VIII, а другий до генерала єзуїтське го ордену Аквавіви.
Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав, ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені – довіреному продавцеві братських книг розповів [37].
У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні, пурпуровому наплічнику й камаурі [38]возсідав на золотому троні під балдахіном в оточенні кардиналів.
Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали. на коліна і, мов пси, лизали папі ноги, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім – наперед складену відповідь папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті присягали, поклавши руки на євангеліє, а опісля знову цілували папі ноги. Тоді великий Інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право розгрішувати всіх, хто приступив до унії – на Україні і в Московії.
Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його, розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові, сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо поспільству про зраду Рогози.
Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайків-ського погрому дитячою забавкою. У мене, приміром. було побито всього п'ять пугарів, випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і двадцять сім грошів. А синок мій. хвалити бога, здоровий і хоч має шрам на чолі – вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас сторицею.
...Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали, плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із-за шинквасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув Мацька в груди й гаркнув:
– Схизмат?
Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові, – часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради, – й буркнула:
– А ми не знаємо, що це таке.
– І ми не знаємо, – підходив гевал до ляди, – а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони... – Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо:– Чому порожній?
Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:
– Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я – Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.
Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», – подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», – підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.
– А де Роман? – спитав у жінки Мацько, коли за
братами зачинилися двері.
– Таж у школі, певне, – відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона божої матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Гуттера проступав на склі Ісус – весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми – різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим – жакам катедральної школи – забажалося крові.
Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити – вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки – відімстять біль покутників на шкірі невірних.
Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів – місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», – знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:
– Паки-паки, дай, попе, табаки!
– На! – Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики: «Люпус, Наливайко! Бий го, господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся – не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:
– Бійка буде, хлопці!
Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу
Корнякта. Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинеця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим – нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати – ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф – знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.
Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.
Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав – глуху тишу полохали шепоти чи то шелест, – а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла – десь там, біля бурси, – і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його, Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку. Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському гетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики – жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встилайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.
Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.
