Текст книги "Ночівля Франсуа Війона"
Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)
– Я, – сказав господар, – Енгерран де ля Феє, сеньйор де Бризету, баї [3]3
Баї– у середньовічній Франції – представник короля з певними юридичними й військовими повноваженнями.
[Закрыть]з Пататраку. А ви що за один будете?
Війон підвівся і зробив належний для такої нагоди уклін.
– Мене звати Франсуа Війон, – сказав він, – я злиденний майстер мистецтв тутешнього університету. Я знаю трохи латину й не обділений безліччю вад. Вмію творити канцони, балади, ле, віреле і рондо [4]4
Канцона, балада, ле, віреле, рондо– поширені віршові форми в давньофранцузькій поезії.
[Закрыть], а також дуже люблю вино. Народився я на горищі, а якщо помру на шибениці, то це не буде великим дивом. До цього можу додати, сеньйоре, що від сьогоднішньої ночі я ваш найпокірнішій слуга.
– Ніякий не слуга, – заперечив благородний добродій, – лише мій гість на цю ніч, та й тільки.
– Але гість, вельми вам вдячний, – чемно відказав Війон і, мовчки піднісши келиха на честь господаря, тут-таки й вихилив його.
– Ви молодик тямущий, – почав старий, постукавши себе по чолу, – дуже тямущий і маєте освіту, привчені до письма, і все-таки ви спокійно витягаєте дрібну монету з одежі мертвої жінки на вулиці. Чи ж не скидається це на злодійство?
– Таке злодійство повсякдень чиниться на війнах, сеньйоре.
– Війна – це поле честі, – гордо відказав старий. – Там ставкою людини є її життя. Вояк бореться в ім'я свого сюзерена-короля, свого владаря Господа Бога й усіх святих та янголів.
– Даймо, що я й справді злодій, – сказав Війон. – Але чи ж не ризикую я так само своїм життям, та ще й за куди важчих обставин?
– Заради здобичі, не заради честі.
– Здобичі? – повторив Війон, стенувши плечима. – Здобичі! Бідолаха потребує їсти, тож він і дістає собі ту їжу. Так само й вояк чинить у поході. Бо що ж таке ці всі реквізиції, про які стільки говорено? Якщо це й не здобич для тих, хто бере їх, то для тих, на кого реквізиції накладено, це однаково збиток. Вояки пиячать біля доброго багаття, а городянин стягується з останнього, аби стачило їм на вино та дрова. А скільки-бо я надивився на орачів, повішених на деревах по всій країні, та що там, раз я бачив з тридцятеро їх висіло на одному в'язі! – видовище, сказати правду, трохи моторошне, а коли я спитав когось, за віщо їх так багато повісили, мені й кажуть: вони не спромоглися на достатні гроші, щоб удовольнити вояків.
– Ці речі становлять прикру неминучість на війні, і простолюдини мають смиренно її терпіти. Хоча й справді, декотрі військові зверхники перебирають міру, і в кожному ранзі знаходяться люди, нечулі на жалість. Як і те правда, що до війська чимало вступає таких, що не кращі за розбійників з великої дороги.
– Отож бачите, ви й самі не можете розрізнити, де вояк, а де розбійник, – сказав Війон. – А що таке злодій, як не той же розбійник-одинак, тільки обачливіший? Я вкраду пару баранячих котлет, навіть не перебивши комусь сон; селянин побурчить трохи, але все-таки спокійнісінько повечеряє тим, що лишилося. А ви насунете, сурмлячи в усі сурми про свою славу, заберете цілу вівцю та ще й з великої ласки всиплете бобу тому селянинові. У мене ніяких сурем нема, я такий, як і всі прості люди, я й волоцюга, і псяюра, і повісити мене мало. Нехай і так. Та спитайте-но у селянина, кого з нас він воліє, поцікавтеся, кого він кляне холодної зимової ночі!
– А от подивіться на нас двох, – зауважив сеньйор. – Я в літах, але ще при силі, й від усіх шанований. Якби мене завтра викинули з мого дому, сотні людей були б горді, даючи мені притулок. Бідні люди залюбки пішли б з дітьми ночувати просто неба, якби я тільки натякнув, що хочу побути сам. А ось ви блукаєте бездомним і забираєте останній гріш у мертвої жінки край дороги! Я нікого й нічого не боюся, а ви, я ж бачив, від одного слова тремтите й полотнієте. Я спокійно чекаю у власному домі, коли Господь забере мене, або коли воля буде короля покликати мене знов на поле бою. А ви дожидаєте, що вас повісять на шибениці, і смерть ця буде брутальна й швидка, без надії і без честі. Тож хіба нема відмінності між нами двома?
– Відмінність така велика, як звідси до Місяця, – погодився Війон. – Але якби я народився власником Бризету, а ви – вбогим спудеєм Франсуа, хіба різниця була б менша? Хіба я не грів би ноги біля цієї жарівні, а ви не нишпорили б у снігу за мідяком? Хіба я не був би вояком, а ви – злодієм?
– Злодієм! – аж скрикнув старий. – Я – злодій! Якби ви розуміли, що кажете, то гірко пошкодували б за свої слова.
Війон украй зухвало розвів руками.
– Якби ваша милість зробила мені честь простежити за ходом моїх міркувань! – мовив він.
– Я вже й тим роблю вам завелику честь, що терплю вашу присутність, – зазначив господар. – Навчіться стримувати свій язик, коли розмовляєте з людьми старшого віку й шляхетного роду, бо хтось запальніший, ніж я, крутіше осадить вас.
Він підвівся і пройшов покоєм, насилу стримуючи в собі гнів і нехіть до зухвальця. Війон тим часом хутенько наповнив ще раз келиха й зручніше всівся, закинувши ногу на ногу, сперши голову на одну руку, а лікоть другої поклавши на спинку крісла. Він підживився й обігрівся і тепер не відчував анінайменшого страху перед старим, встигнувши зрозуміти характер його, наскільки це можливо було за таких відмінних натур. Та й ніч уже майже минула, зрештою, проведена якнайкраще, і не було ніякого сумніву в тому, що над ранок він спокійно собі вибереться з цього дому.
– Скажіть мені одну річ, – мовив старий, пристаючи на місці. – Ви й справді злодій?
– Я покладаюся на священні приписи гостинності, – відповів поет. – Так, сеньйоре, це правда.
– Ви дуже молодий, – мовив далі господар.
– Я й до цього віку не дожив би, – відказав Війон, показуючи на власні пальці, – якби не мав до своїх послуг оцих десятьох талантів. Вони мене доглянули й виховали, як рідні батько й мати.
– Ви ще маєте час покаятись і змінити своє життя.
– Я каюся день у день, – сказав поет. – Мало хто так віддається каяттю, як бідний Франсуа. А щоб змінити життя, то нехай хтось перше змінить обставини, в яких я живу. Людині треба їсти кожен день, хоча б для того, щоб мати змогу каятись.
– Зміна повинна починатись у серці, – врочистим тоном прорік старий.
– Любий сеньйоре, – відповів Війон, – невже ви гадаєте, що я краду задля втіхи? Я ненавиджу злодійство, як і всяку іншу роботу, як і всяку іншу небезпеку. Коли я бачу шибеницю, у мене зуби цокотять зі страху. Але мені треба їсти, треба жити, треба спілкуватися з якимись людьми. Хай йому чорт! Але ж людина не самітницьке створіння – Cui Deus feminam tradit [5]5
Бог дав йому [чоловікові] жінку (латин.).
[Закрыть]. Зробіть мене чашником на королівських учтах, зробіть абатом Сен-Дені або баї в Пататраку – тоді й справді я зміню своє життя. Але допоки ви залишите мене бідним спудеєм Франсуа Війоном без шеляга за душею – що ж, моє життя яким було, таким і зостанеться.
– Ласка Господня незмірна.
– Тільки єретик може поставити її під сумнів, – погодився Франсуа. – Вона зробила вас власником Бризету й баї у Пататраку, вона ж не вділила мені нічого, крім клепки під ось цією шапкою та десятьох пальців на руках. Ви дозволите ще винця? Уклінно дякую. З ласки Господньої у вас пречудове вино.
Власник Бризету походжав узад-вперед покоєм, заклавши руки за спину. Може, він усе ніяк не міг змиритися з порівнянням злодіїв і вояків, може, Війон мимохіть збудив у нього якусь прихильність, може, просто думки його були збиті з плигу такими незвичними розмірковуваннями – та хоч би там як, а йому чомусь хотілося навернути цього молодика на стезю істини і він не зважувався вигнати його назад на вулицю.
– Щось я таки не все розумію, – озвався він нарешті. – Язик у вас жвавий на всякі хитросплетіння, і диявол далеко завів вас на манівці, але диявол слабкий духом перед істиною Господа, й усі його хитрощі никнуть від одного слова істинної честі, як темрява никне перед світанком. Послухайте-но ще трохи мене. Я давно вже спізнав те, що шляхетний муж повинен жити у згоді з засадами лицарської честі і в любові до Бога, і короля, і дами серця, і хоч я бачив у житті й чимало неправедності, я все-таки намагався дотримуватись цих засад. їх не тільки записано в усіх достойних книжках, але й у серці кожної людини, варто лишень їх прочитати. Ви мовите про їжу й вино, і я теж знаю, що голод – це тяжке випробування, та ви не мовите про інші потреби людські, не згадуєте зовсім про честь, про віру в Бога й ближнього, про доброзвичайність, про любов без докору. Можливо, я не маю підстав похвалитись великою мудрістю – хоч мені здається, що таки маю, – але ви, як на мене, схожі на людину, яка заблукала в житті й тим самим зробила величезну помилку. Ви налягаєте увагою на дрібні потреби й цілковито нехтуєте потреби великі, єдино істинні, – ви чините, як той, хто збирається лікувати зуби в судний день. Тоді як честь, любов і віра не тільки щось вище від їжі й питва, але, як мені здається, і жадаємо їх ми більшою мірою, і страждаємо дошкульніше, коли їх не маємо. Я звертаюся до вас, бо гадаю, що ви легко можете мене зрозуміти. Чи ж прагнучи наповнити власне черево, не приглушуєте ви у серці своєму іншого голоду, і чи не саме тому ви не дізнаєте втіхи від життя, а всякчас відчуваєте себе нещасливцем?
Війона вельми зачепили ці повчання.
– Так ви вважаєте, що я не маю почуття честі? – скрикнув він. – Я таки злидень, Бог свідок! І мені важко дивитись, як багачі ходять у рукавичках, а я свої руки мушу хуканням гріти. Так само, як порожній шлунок – це прикра штука, дарма що ви легковажно так його збуваєте. Якби вам судилося зазнати, скільки я зазнав, можливо, ви заспівали б іншої. Так, я злодій, і потерплю за це, – але я не з пекельного поріддя, хай Бог мене милує! І щоб ви знали, я маю свою честь, так само, як і ви маєте, хоч я й не хизуюся нею з рання до вечора, наче це бозна-яке чудо Господнє. Для мене вона цілком природна, і я тримаю її при собі, наколи вона мені знадобиться. Та ось хоча б це: скільки часу я сиджу в цім покої з вами? Хіба ви не сказали мені, що самі в домі? Гляньте на цей ваш золотий посуд! Ви при силі, я згоден, але ви літнього віку й без зброї, а у мене ніж за поясом. Що, хіба мені важко було б розігнути руку в лікті й холодним лезом вивернути вам кишки, а тоді чкурнути на вулицю з оберемком ваших золотих чар під пахвою? Гадаєте, у мене кебети не стало б це зробити? Але все-таки я не пішов на такий вчинок. Ось і стоять ці ваші келихи, цілісінькі, як у церковній ризниці, і ви сидите собі, і серце у вас калатає, як новеньке, і я сиджу, готовий вийти надвір таким самим жебраком, яким сюди з'явився, маючи одного біляка у кишені, що ним ви мені дорікнули. І ви вважаєте, що я не маю честі! Та хай Бог мене милує! Старий підніс правицю.
– Я вам скажу, хто ви такий, – ознайомив він. – Ви розбійник, чоловіче, нахабний і зухвалий розбишака й волоцюга. Я провів з вами тільки годину. Але, повірте, я відчуваю, як мене це зганьбило! А ви сиділи за моїм столом, їли й пили. А тепер мене вже нудить від вас. Уже світає, і пора нічній пташці на своє сідало. Ви підете попереду, чи за мною?
– Як ваша ласка, – відказав поет, підводячись. – Щодо вашої порядності я не маю сумніву. – Він у задумі допив з келиха. – Але я хотів би сказати те саме й про ваш розум, – додав він, постукавши себе пальцями по лобі. – Хоча вік своє робить. Мозок твердий стає і негнучкий.
Старий з почуття самоповаги рушив перший; Війон ступав ззаду, застромивши пальці за пояс і насвистуючи.
– Хай Бог має вас у своїй ласці, – сказав на порозі власник Бризету.
– Прощавайте, татусю, – відказав Війон, позіхнувши. – Щиро дякую за холодну баранину.
Двері зачинилися за ним. Над білими дахами сходив світанок. За студеним і незатишним ранком мав настати такий самий день. Війон зупинився серед вулиці й задоволено потягнувся всім тілом.
«Ну й тупий же стариган, – подумалось йому. – Але цікаво, скільки можуть коштувати оті його келихи?»
РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН [6]6
Есей написано 1928 року.
[Закрыть]
І
Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [7]7
В українському перекладі виданий під назвою «Корабельна катастрофа»(К., Веселка, 1984).
[Закрыть] і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає – котрий уже раз? – побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [8]8
Назва в нашому виданні – «Володар Баллантре».
[Закрыть] і «Чорної стріли» – «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше – на увагу та повагу новітнього читача – юнака, дорослого чи старого.
На батьківщині письменниковій їй судилася незмірно краща доля. Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві, і двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них – легенди про «Острів Скарбів» та Ґладстона. Обтяжений літами й турботами, прем'єр-міністр вікторіанської Британії, вернувшись якось уночі з парламенту після запаморочливого засідання, побачив на столі в кімнаті своїх унуків розгорнуту книжку. То був свіжий нумер дитячого часопису, де вперше з'явився на люди такий прославлений потім Стівенсонів роман. Машинальний перегляд, початкові рядки: «Сквайр Трелоней, доктор Лайвсей та інші джентльмени просили мене розповісти докладно, з початку до кінця, усе про «Острів Скарбів…» [9]9
Тут і далі переклад автора есею.
[Закрыть] і – і спритний хлопчина-оповідач Джім Токінс переміг і відгомін парламентських баталій, і опівнічні позіхи. Уже розвиднілось, коли «ясновельможний» читальник згорнув книжку, не відірвавшись від неї, доки не дочитав останнього розділу «Острова Скарбів». Не менш коштовному свідченню знайшлося почесне місце у «Spicilege» Марселя Швоба. Так само була ніч, але бриніли вікна вагона, грюкало залізо, вибухала пара. «Treasure Island» правив Швобові за дорожню розвагу. Читання почалося при світлі вагонної лампи, і тільки на світанку підвів подорожник очі від захватної вигадки. Йому ввижався Джон Сілвер, з широким, як шинка, обличчям, він бачив синє у передсмертній задусі лице п'яного капітана Флінта, бачив вирізане з Біблії зачорнене сажею папіряне кружальце – в долоні Довгого Джона і розмаяне вітром волосся – на мертвому черепі Аллардайса. Він чув передзвін ланцюгів на шибеницях у Карному Докові, чув шалений вереск Сілверового папуги: «Червінці! Червінці! Червінці!» І тоді, за його словом, зрозумів він, що піддався сугестії неабиякого таланту, що відтепер не даватимуть йому спокою «образи ще не знаного кольору», «ще ніколи не чуті звуки». За «чарівного майстра ніжної і мрійної прози» визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Вайлд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письменників. У листі з Редінґської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Вайлд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми «Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма-батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Ґотье, Данте, Ґете». Нікого з недавнього свого пантеону – ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників – ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби – тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!
Звичайно, ті тридцять з чимсь років, що стоять між нами і датою смерті Стівенсона, запровадили не одну увагу до цієї високої оцінки. Життя створило собі вищі високості, старими шляхами мистецтва пройшли нові герої. Важка хода тубільних і позабританських наслідувачів пограсувала манівці Стівенсонових географічно-історичних ілюзій, позбавила їх первісної несподіваності, незайманої свіжості. Але той же час зрівноважив свою провину, проголосивши Стівенсона проводирем нового літературного прямування і класиком англійського письменства, приділивши його творчості цікавий розділ історії світового роману і давши казковий тираж його книжкам. Числа промовляють найвиразніше: за якісь чотири десятиліття «Острів Скарбів» витримав у самій Англії понад сто видань, «Украдений» [10]10
«Викрадений».
[Закрыть] – мало не стільки ж, а романи «Мастер Баллантре», «Чорна стріла» і «Катріона» – більше як по п'ятдесят кожний.
II
Роберт-Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson) [11]11
Повне хрещене ім'я письменника – Robert Lewis Stevenso Balfour. Дівоче прізвище матері, Марґарети-Ізабелли Балфур, він відкинув ще замолоду, залишивши тільки батькове – Stevenson, звав себе Robert'ом Louis'ом (а не Lewis' ом). Для родичів та близьких він був просто Луїсом. (Прим. М.Калиновича).
[Закрыть] народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі. Рід, до якого він належав через батька, нараховував серед своїх покійників і живих членів кількох інженерів, і декотрі з них уславились як будівники маяків. Від діда і двох Стівенсонових стриїв лишилося на прибережних скелях та рифах Шотландії чимало цих струнких споруджень, обполісканих бурунами Північного моря й Атлантики. Томас Стівенсон, письменників батько – інженер-теоретик і практик – допомагав у будівельних роботах своїм братам, освітлював шотландські береги, ставив поплавища на рейдах, рив канали й фарватери, удосконалював верткі маякові ліхтарні, досліджував силу хвиль, спостерігав провісні прим іти штормів. Низка спеціальних розвідок зробила його ім'я всесвітньо відомим у відповідних колах.
Подорожуючи в службових справах, Томас Стівенсон, любив брати з собою свого єдинака. Ще хлопчиком об'їздив Роберт-Луїс удвох із батьком, на той час інспектором маяків, узбережжя північно-східного графства Файф. Хоч їхали вони сухопуттям, але вздовж дороги гуркотіло море і кожне місто, кожне стрічне село навертало на пам'ять казки та бувальщини стародавнього мореплавства. Трохи пізніше, за таких же обставин, відвідав майбутній письменник похмурий прибережний архіпелаг західної Шотландії. Його батько керував тоді підготовчими роботами коло збудування маяка на одному підступному рифі, що стримить в океані миль за п'ятнадцять від острівця Іррайду, недалеко Фінгалового острова Стаффа. Іррайд був за операційну базу. Молодий Стівенсон прожив кілька тижнів у цій відлюдній місцині, де так несподівано, розчиняючись у пташиному клекоті, гублячись у гримотінні завжди сердитої хвилі, залунали голоси метушні і праці. Кожного ранку, вдосвіта, маленький пароплав трудівників моря вибирався з непривітної бухти на ще непривітніший шир океану, тягнучи на причалі дві здорові шаланди. Навіть за доброї години нема коло цих берегів спокою. Берегова вода без угаву бурує над клипнями, клекотить у вузьких протоках, обступає, шукаючи виходу, найтонші щілини в скелях, віддаляється, набігає знову, вщухне і знов скаженіє, тимчасом як рівномірна зміна припливів і відпливів щодня приносить сюди з безодні і несе назад у морську далечінь гучні перекоти тривоги. Буксир незабаром зникав на обрії. Та й на острівці, скоро щезли з очей за ближчою скелею бараки його тимчасових мешканців, не видно було ні сліду людського. І тоді покинутий на острівці юнак зоставався віч-на-віч з усім морем ( І. Douady. La Mer et les Poиtes Anglais. Paris, 1912, crop. 338–9).
Ця інтимна рання обізнаність з великими водяними просторами і зв'язаний з нею потяг до мандрів – то тільки й було всього спадку, що перепав Стівенсонові-письменнику від фаху його прадідів. Молодший представник славетного будівницького роду прийшов у світ із слабими легенями, хоровитий, нездатний до боротьби з океаном. Навіть шкільна муштра була йому небезпечна, і хоч і ходив він, як годиться, змальства до школи, але учителі, вважаючи на його кволість, воліли розмовляти з ним, аніж учити. А втім, коли здоров'я Стівенсонові покращало і відновилась надія, що з його ще буде спадкоємець родової професії, його віддано в інженерську науку. Скоро він так визначився у прикладній механіці, що року 1871 Единбурзьке товариство мистецтв нагородило його срібною медаллю за розвідку, де він пропонував кілька удосконалень у маякових ліхтарнях. Але поворот хвороби примусив його незабаром, цього разу уже назавжди, зректися будівельних студій. У 1871-му ж році він вступив до Единбурзького університету вивчати право, дістав за чотири роки свої учені титули і навіть якийсь час уважався за серйозного кандидата на професорську керею, берет і кафедру історії та державного права в тому ж університеті. Проте і з цієї другої його кваліфікації теж нічого не вийшло: викладати науку йому не довелося, ані докласти рук до судової тяганини.
Справжнє. його життя переходило за кордоном загальновизнаної суспільної користі, поза межами ділових розрахунків, поспіху в справах та статечного побуту. Гаряча кельтська кров запалила з дитинства мрійний огонь у його чорних очах. Так само як море, роз'ятрювало йому уяву і рідне місто, старовинний Единбург, де гостроверхі темні будинки обступали хмурими пері ями цілоденний присмерк переплутаних середньовічних заулків і всю ніч полум'я обрідних ліхтарів марно змагалося з привидами північних туманів; де на вулицях та майданах жалобу модних рединготів рябили веселі червоно-синьо-зелені спіднички вірних дідівському вбранню горян Гайленду; де в антикварних крамницях блимав гарт лицарських шоломів і панцерів, леліло запорошене золото на жовтому пергаменті латинських хронік і дотлівав промантачений оксамит великопанських родинних реліквій. А з веж Единбурзького замку, кремля цього вільнолюбного краю, розгортався навколо широкий імлистий вигляд на небезпечні колись подорожньому Пентлендські пагорки, на випаси Східного Лотіану, – розкішну арену старосвітських чабанів з тонкорунними їх отарами, – на синій віддалік, неприступний мур Оссіанової Каледонії – кряж Шотландських гір.
До всього того щасливий збіг обставин дав малому Стівенсонові за няньку одну з тих прославлених у письменстві простих жінок, що своїм стихійним розповідним хистом, красою образної народної мови збуджували у вихованцях любов до минулого їхньої батьківщини і підбивали їх на запальні спроби повістярства. Наслухавшись від Елісон Кенінгем шотландських повір'їв, казок та балад, її палкий учень уже на сьомому році почав сам складати фантастичні оповідання для неї ж, для матері, для численних кузин та кузенів, потім – повні хитро виплетених пригод претензійні «історії» – для шкільних рукописних журналів. Року 1866 відбувся його літературний дебют анонімною брошурою «Історія Пентлендського повстання», а ще через сім літ зав'язав він свій найкращий, діловий і щиросердечний зв'язок, познайомившись із Сіднеєм Колвіном, згодом – бездоганним своїм видавцем і найбільшим приятелем.
Першими помітними літературними творами Роберта-Луїса Стівенсона були добірні етюди в елегантному жанрі тих думок про все і ніщо, що їх англійці звуть essays, друковані в різних часописах, починаючи з 1874 року. А в ранніх двох книжках – «Подорож углиб країни» (1878) і «З мулом по Севеннах» (1879) він записав свої скромні подорожні оказії і враження, призбирані під час щорічних мандрівок по Франції, Німеччині та Шотландії. Чуже повітря не тільки вабило до себе бродяжу його вдачу, але було й конче потрібне його сухотним легеням. Йому шкодили суворі шотландські зими, і сонячна Ментона, долини Самбри і У ази, ліси Фонтенбло мали виправляти руївничу роботу півночі.
В одну з візит до Фонтенбло Стівенсон випадково здибався в Барбізоні і заприязнився з пані Осборн, заміжньою американкою, матір'ю двох дітей, що саме тоді розводилася з чоловіком. Коли справи відкликали м-с Осборн додому, в Каліфорнію, і закоханий Стівенсон довідався незабаром про її хворість, то поквапився до Америки. Почасти ощаджаючи свої мізерні кошти, почасти з цікавості митця, жадібного на все незвичне, він їхав на емігрантському пароплаві і в емігрантському ж поїзді перетяв із сходу на захід північноамериканський суходіл. Цілу осінь тяглася подорож; її важкі умови зморили письменника до краю. Дорожні його товариші щоранку потерпали, чи він не вмер уночі. Але Стівенсон переборов недугу, дістався таки до Сан-Франциско і, перехворівши там три чи чотири місяці, здійснив своє бажання – одружився, по весні 1880 року, з жінкою, ради якої замалим не наклав життям.
Через грошову скруту в Америці йому важко жилося, дарма що дуже романтичний був той відлюдний покинутий рудокопський табір, куди він вибрався, женившись, із Сан-Франциско. Тому восени, підупалий на силах, зате повний каліфорнійських вражень для задуманих «Скватерів Сільверадо», він повертає з дружиною і пасербком до Единбурга миритися з батьком, незадоволеним з його одруження. Дві наступні зими, перебуті в Давосі, лиш до певної міри знешкоджали згубний вплив шотландських весен та літ, відданих гарячковому писанню статей і віршів, найголовніше ж «Корабельного кухаря» (перейменованого потім на «Острів Скарбів»), і Стівенсон вирішає переселитися зовсім у південну Європу.
З осені 1882, видавши перед тим збірку essays (Virginibus Puerisque, 1881) та «Нові арабські ночі» (1882) і друкуючи в дитячому журналі «Острів Скарбів» (1881–2), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселі, потім – у віллі «La Solitude», недалеко Пера. В затишній «Самотині» його ввінчала слава виданого в 1883 році окремою книжкою «Острова Скарбів», тут же правилася коректа
«Скватерів Сільверадо» (1883), та новий напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887 Стівенсон жив у Баврнемусі, одному з надламанських англійських курортів. Романи «Принц Отто» (188S) та «Украдений» (Kidnapped, 1886), повість «Химерна історія д-ра Джекіла і м-ра Гайда» [12]12
«Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом».
[Закрыть] (1886) і два томи віршів – такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю ввірвалися найміцніші зв'язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі, 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір'ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого недавно писав «Острів Скарбів», а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Ньюпорті, зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторії біля гірського озера Саранак, – увесь час невтомно за працею, – потім скількись тижнів на узбережжі Нью-Джерсею, тоді, влітку 1888, – поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Різноплемінне, різнобарвне, мальовниче Сан-Франциско, – говорить Стівенсон устами свого «рекера», рятувальника занапащених суден, – «не вичерпується саме собою». Воно підступило до Тихого океану, наче двері, розчинені «в інший світ і в переднішу добу історії людства… Я стояв тут, на крайньому кордоні заходу і теперішнього часу. Сімнадцять віків тому і за сім тисяч миль на схід від мене якийсь легіонер стояв, можливо, на Антоніновому валі і дивився на північ, на гори піктів. Хоч яка велика часова і просторова відстань лягла між нами, а все ж, коли я вдивлявся із скелі в безбережний Тихий океан, я був родичем і спадкоємцем цього легіонера, бо ми обидва стояли на межах римської імперії (чи то, як тепер висловлюються, західної цивілізації), обоє дивились на краї, ще не зроманізовані». З-за рогу Горну, з Китаю, із Сіднея, з Індії, – провадить далі Ловдон Додд-Стівенсон, – сходиться до Сан-Франциско безліч найбільших суден. Поміж цими океанськими велетнями линуть острівні шхуни, високощоглі і тендітні, з смуглявими тубільними матросами. Вони виходять звідси під усіма вітрилами «з несписаним вантажем лососячих консервів, джину, кольористого бавовняного краму, жіночих капелюшків і годинників», а через рік вертають до гавані «по вінця навантажені копрою або черепаховими щитами та перловими мушлями».
Один з таких океанських метеликів, шхуна «Каско», чекав у Сан-Франциско на слабого письменника та його родину. Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в «інший світ» і «переднішу добу історії». Корабель узяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу перебув Стівенсон перші свої океанійські зиму і весну, закінчуючи тут між іншим доведений до половини в Америці роман «Мастер Баллантре» (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб, завітавши сюди незабаром удруге, знайти тут собі нову батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уполу, малий самоанський острів, двійник Ґоґенової Nave-nave Fenua – Чарівної Землі! Коли Ґоген вирушав з Парижа на Таїті, Стівенсон уже жив у Вайлімі, в збитій з дерев'яних ящиків халупі і ставив собі та своїм, високо над морем, більшу, міцнішу, досмертну хату. Два роки раювали поруч у цих віднайдених едемах, хоч за тисячу миль один від одного, але сп'яняючись тим самим подихом тропічної глушини, – славетний вигадник пригод, мученик безнастанних своїх мандрів, і великий маляр-архаїст, що сподівався від кольорових бенкетів вічно святної природи екватора, від агонії стародавньої маорійської раси зцілющих джерел натхнення й існування. Чи знали вони про своє сусідство, чи не знали, мені невідомо. Тільки ж Гогенова «Ноа-Ноа» і Стівенсонові «Листи з Вайліми» до Сіднея Колвіна – то дві рівнозначні в історії ідей 19-го віку і рівноцінні пам' ятки, – зворушливе розкриття тотожної натури двох дорослих дітей, що втекли від цивілізації в первозданну простість обставин, щоб краще відчути самих себе, прислухавшись серед безмежної тиші відлюддя до внутрішніх голосів свого серця.
Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із своєї мрійної байдужості і притишив милування минулим. Перед ним горіло полум'я невсипущих тропічних ранків; його оточало блискотіння буйного листя, плодів і цвіту; навколо нього і вдень, і вночі бриніли в горах струмки, гурчали водоспади; відбережний вітер, струшуючи знемогу з посну лих пальм, дихав йому в лице пахом цитрини й ванілі, духом розбухання, кільчення, квітування, спіння. Видовище цих гір, цих нагірних гаїв, цих самоцвітів світла, кипучий гомін цієї води, ці животворні пахощі тріумфуючого буття обновили його кров. У ньому прокинулись первісні інстинкти людини-господаря своєї землі і її ж робітника. І він радо взявся за навіяну йому пишним околом нову спробу, зачерпнув на схилі віку повні пригорщі з живого джерела.
