Текст книги "Клуб самогубців. Діамант Раджі"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Час від часу Френсіс наважувався поглянути в бік, що цікавив його найдужче, аж поки нарешті відчув, що зустрівся очима з дівчиною. Все його тіло струснулося, перед очима замиготіли веселкові барви. Чом йому не дано почути, про що розмовляють між собою Ванделери? Чому він не зважиться підняти театральний бінокль і пильно приглянутись до їхніх облич та рухів? Бо знав, що його життям порядкують, що він не може ні взяти участі в тій розмові, ні навіть послухати її, що він приречений сидіти і страждати, відчувати безсилля і тривогу.

Нарешті дія скінчилася. Завіса опустилась, люди навколо нього попідводились, аби розім'яти ноги. Було б тільки цілком природним, якби він учинив так само, а вставши, було б не тільки природним, а й потрібним пройти перед самісінькою ложею, що так його цікавила. Зібравши всю свою сміливість та не підводячи очей, Френсіс пішов до ложі. Посувався він дуже повільно, бо літній добродій перед ним, важко сапаючи, насилу волочив ноги. Як же йому повестися? Може, проходячи, звернутися до Ванделерів на ім'я? А може, витягти квітку з петлиці й кинути її в ложу? Може, підвести обличчя і довго в захваті дивитися на панночку, що мала бути йому сестрою чи нареченою? Розгубившись між стількома альтернативами, Френсіс пригадав своє спокійне животіння в банку і тяжко затужив за минулим.

Тим часом він уже підійшов до самої ложі, а оскільки досі не надумав, що йому діяти і чи діяти взагалі, то просто повернув голову й підвів очі. Тільки-но це зробивши, він розчаровано зойкнув і прикипів до місця. В ложі нікого не було. Поки він неквапом підходив, пан Ванделер і його донька спокійнісінько вийшли.

Ззаду хтось чемно нагадав йому, що він загороджує дорогу. Френсіс машинально пішов далі й разом з юрбою нестямно вийшов з театру. Опинившись на вулиці, де тисняви вже не було, він постояв, і холодне нічне повітря швидко очутило його. Френсіс здивувався, відчувши, як страшенно болить голова, й усвідомивши, що не пам'ятає навіть слова з двох дій, що розгорталися перед ним у театрі. Коли проминуло збудження, хлопцеві неймовірно захотілося спати, він найняв екіпаж і приїхав додому вкрай виснажений, сповнений огиди до життя.

Наступного ранку Френсіс чекав, поки міс Ванделер піде на базар, і о восьмій годині побачив, як вона виходить у садок. Вбрана дівчина була скромно і навіть бідно, в поставі її голови і тіла проступали грація і шляхетність, ще дужче вирізняючись супроти її простенького одягу. Навіть кошик, хоч тримала вона його як слід, видавався при ній тільки прикрасою. Френсісові здалося, що, коли вона вийшла з дверей, за нею пішло саме сонечко й попереду розбігалися тіні; вперше він почув, що в саду у клітці співає пташка.

Френсіс почекав, поки дівчина вийде на вулицю, потім наздогнав її і гукнув:

– Міс Ванделер!

Дівчина озирнулась і, побачивши, хто перед нею, сполотніла.

– Перепрошую, – вів далі Френсіс, – Господь свідок, я не хотів налякати вас, та й по правді не слід боятися того, хто так зичить вам добра, як я. Повірте, я дію радше з мусу, ніж з власної волі. В нас чимало є спільного, та я, на жаль, нічого про те не знаю. В мене багато діла попереду, але руки мої зв'язані. Я навіть не знаю, якими мають бути мої почуття, не знаю, хто мої друзі, а хто вороги.

– Я не знаю, хто ви, – насилу здобулася на слово дівчина.

– Ні, знаєте, – заперечив Френсіс. – Міс Ванделер, ви це знаєте краще за мене. Так, саме про це я хотів би довідатись насамперед. Скажіть мені все, що знаєте, – благав Френсіс. – Скажіть мені, хто я, хто ви і як переплетені наші долі. Допоможіть мені, міс Ванделер, скажіть хоч слово, аби просвітити мене, скажіть, якщо ваша ласка, тільки ім'я мого батька – і я вдовольнюся цим і сповнюсь удячністю.

– Не хочу обманювати вас, відповіла дівчина. – Я знаю, хто ви, але мені не вільно казати.

– То скажіть принаймні, що вибачаєте цю мою зухвалість, і я терпляче дожидатиму, – мовив Френсіс. – Якщо мені не судилося знати, то обійдуся й без цього. Це жорстокість, але можна витерпіти й більше. Тільки, благаю, не додавайте до моїх нещасть іще й думку, що я став вашим ворогом.

– Ваші вчинки цілком природні, і мені нема чого вибачати, – відповіла дівчина. – Прощавайте.

– Невже «Прощавайте»?

– Ні, цього я й сама не знаю, – проказала дівчина. – До побачення, якщо хочете.

Дівчина пішла, а Френсіс, цілком приголомшений, повернувся до своєї кімнати. Цього ранку він майже не просунувся в праці над Евклідом і частіше стояв біля вікна, ніж сидів за своїм імпровізованим письмовим столом. Та крім повернення міс Ванделер і її зустрічі з батьком, що курив на веранді індійську сигару, в сусідньому будинку з зеленими віконницями не сталося нічого примітного аж до обіду. Молодик нашвидкуруч погамував свій голод у поблизькому ресторані і чимдуж, гнаний іще непогамованою цікавістю, повернувся додому на вулицю Лепік. Перед садовим муром слуга, сидячи верхи на коневі, водив туди-сюди на поводі ще одного коня, а швейцар з Френсісового будинку стояв на порозі, попахкував люлькою й роздивлявся коней та ліврею слуги.

– Погляньте, – заговорив він до молодика, – які гарні огирі! Яке пристойне вбрання! Це все належить братові мосьє Ванделера, він приїхав у гості. У вашій країні це видатна людина, генерал, ви ж, певне, чули про нього?

– Признаюсь, – відповів Френсіс, – що досі я ніколи не чув про генерала Ванделера. В нас чимало офіцерів такого рангу, а всі мої інтереси суто цивільні.

– Це в нього, – пояснював швейцар, – пропав великий діамант з Індії. Вже ж про це ви мали прочитати в газетах.

Скоро лиш позбувшись балакучого швейцара, Френсіс вибіг сходами нагору й підбіг до вікна. Просто внизу поміж каштановим листям він розгледів двох добродіїв, що сиділи й балакали, курячи сигари. Генерал, червоновидий чоловік з військовою поставою, трохи скидався на свого брата; риси облич ніби й однакові, постать теж мала схожість з нескутою і могутньою постаттю Джона Ванделера, але Томас видавався старішим, меншим і пересічнішим, його подібність до брата була карикатурна, поряд із диктатором генерал здавався злиденним і немічним.

Схилившись над столом, брати, пильно слухаючи один одного, розмовляли так тихо, що Френсіс лише вряди-годи міг почути одне або й двоє слів. З почутого він збагнув, що йдеться про нього самого і його майбутню кар'єру; кілька разів до його вух долинало прізвище Скрімджер, яке дуже легко розрізнялося серед решти звуків, ще частіше йому здавалося, ніби вимовляється ім'я Френсіс.

Зрештою генерал, ніби згарячу, майже крикнув:

– Френсіс Ванделер! Кажу ж вам, що Френсіс Ванделер! – наголосив він останнє слово.

Диктатор ворухнувся всім тілом, чи то потверджуючи, чи то виказуючи зневагу, проте його слів не чулося.

«Отой френсіс Ванделер, – це, може, я сам? – дивувався молодик у кімнаті. – Може, вони обговорюють ім'я, яке я маю взяти перед шлюбом? А може, все це мені тільки мариться через надмірну пиху та самозамилування?»

Якийсь час нічого не чулося, потім співрозмовники ніби знову засперечалися, знову сердито заговорив генерал, донісши свій голос і до Френсіса.

– Моя дружина? – вигукнув він. – Я з нею розлучився. Я не хочу навіть чути про неї. Як тільки називають її ім'я, мені стає зле!

Генерал вилаявся і вдарив кулаком по столу. Диктатор ніби по-батьківському заспокоював брата і невдовзі провів його до хвіртки. Брати досить щиро поручкались, проте скоро за гостем зачинилася хвіртка, Джон Ванделер засміявся, і в тому сміху Френсісові Скрімджерові вчувалося щось недобре і навіть диявольське.

Минув і цей день, Френсіс більше нічого не дізнався, проте пам'ятав, що завтра вівторок, і сподівався нових відкриттів: усе може скластись якнайкраще або якнайгірше, але принаймні він був певен, що довідається чимало цікавого і, якщо пощастить, дійде до самого серця таємниці, що огортала його батька й родину.

Коли вже надходила обідня пора, в саду будинку з зеленими віконницями почали ретельно готуватися. Стіл, почасти видний Френсісові крізь каштанове листя, мав бути допоміжним, на нього ставили чисті тарілки для переміни і знадібки для салати; другий стіл, майже цілком закритий листям, призначався їдцям, і Френсіс міг добачити білу скатертину і срібні куверти.

З точністю до хвилини прийшов містер Роллес, який, здається, чогось непокоївся й говорив тихо і мало. Натомість диктатор аж променився веселістю й добрим гумором, з саду не раз долинав його молодий і приємний сміх; з тембру і перемін його голосу було очевидно, що він розказує чимало веселих оповідок і передражнює вимову різних народів; диктатор і молодий священик ще не допили вермуту, як між ними щезло будь-яке почуття недовіри і вони розмовляли приязно, мов давні шкільні товариші.

Зрештою з супницею в руках з'явилася й міс Ванделер. Роллес підбіг до неї, пропонуючи допомогу, дівчина жартома відмагалась, ось уже жартували всі троє, сміючися, що подавати на стіл доводиться, на жаль, комусь із товариства. – Зате так почуваєш себе вільніше, – проголосив містер Ванделер.

Наступної миті всі троє повсідалися, і Френсіс майже нічого не бачив і не чув, обід, здається, минав весело, під каштаном невмовчно гомоніли голоси, дзенькали ножі та виделки, і Френсіс, з'ївши пополудні саму булочку, заздрив спокою і щедрості обіду. їдці неквапом переходили від страви до страви і нарешті перейшли до вишуканого десерту з пляшкою старого вина, яку власноруч відкоркував сам диктатор. Упали сутінки, на столі поставили лампу, а на допоміжному – дві свічки, ніч була тиха, зоряна й безвітряна. Крім того, спадало світло з дверей і вікон веранди, ввесь сад був мов осяяний, угорі часом стиха шелестіло в темряві листя.

Міс Ванделер уже, певне, вдесяте виходила з дому і цього разу повернулася з кав'яником на таці, поставивши його на бічний стіл. її батько зразу підвівся.

– Кава – це вже моя парафія, – долинули його слова до Френсіса. За хвилину він побачив, як його нібито батько підійшов до освітленого свічками бічного столу.

Весь час розмовляючи через плече, містер Ванделер налив дві філіжанки бадьористого темно-бурого напою і вправно, мов штукар, випорожнив у меншу філіжанку невелику пляшечку. Робилося це так швидко, що навіть Френсіс, дивлячись просто в диктаторове обличчя, усвідомив рух тільки тоді, коли він був уже завершений. Наступної миті, сміючись, містер Ванделер уже підходив до столу з філіжанкою в кожній руці.

– Впораємось із цим, – проказав він, – і вже, певне, надійде наш славетний юдей.

Несила зобразити збентеження і тривогу Френсіса Скрімджера. Він бачив, як перед його очима діється зло, відчував, що зобов'язаний утрутитись, та не знав як. Може, все те – жарт, і в кого він позичатиме очі, коли виявиться, що Його засторога даремна? Або ж коли тут не до жартів, то злочинцем може виявиться його рідний батько, і якою ж спокутою він загладить учинок, що занапастив того, кому завдячує життя? Вперше Френсісові спало на думку, що він став ніби шпигуном. Бути бездіяльним у такій ситуації і з такою боротьбою чуттів у грудях – це найтяжчі муки, Френсіс судомно схопився за планки віконниць, серце йому мало не вискакувало, а то й завмирало, тіло рясно зросилося потом.

Минуло кілька хвилин. Розмова стихала, все рідше чулися голоси, коротшали фрази, проте нічого страшного чи важливого не діялось.

Аж раптом дзенькнуло розбите скло, далі почувся несильний глухий звук, немов чиясь голова впала на стіл. Водночас садком перелетів гострий стогін.

– Що ви накоїли? – сполошилася міс Ванделер. – Він помер!

Диктатор відповів таким гучним і свистючим шепотом, що спостерігач у вікні почув кожне слово.

– Тс! Він живісінький, як і я! Беріть його за п'яти, а я нестиму за плечі.

Френсіс почув, як міс Ванделер розридалася.

– Ви чули, що я сказав? – так само пошепки повторив диктатор. – Чи ви хочете посваритися зі мною? Міс Ванделер, ви можете вибирати.

Дівчина не озивалась, і перегодом диктатор заговорив знову:

– Беріть його за п'яти, треба занести його в будинок. Якби я був трохи молодший, я б міг сам ставати проти світу. Але роки й небезпеки притиснули мене, мої руки ослабли, я мушу просити допомоги у вас.

– Це злочин, – відповіла дівчина.

– Я ваш батько, – проказав містер Ванделер.

Ці слова, здається, подіяли. Зарипіла жорства, впав стілець, Френсіс побачив, як батько й дочка, заточуючись понесли до веранди безживне тіло містера Роллеса, підхопивши його під жижки і під пахви. Молодий священик був страшенно блідий, при кожному кроці голова хиталася з боку на бік.

Живий він чи мертвий? Усупереч запевненням диктатора, Френсіс схилявся до другого. Скоєно тяжкий злочин, на мешканців будинку з зеленими віконницями впало велике лихо. На свій подив, Френсіс побачив, як увесь його страх перед смертю поглинувся переживаннями за дівчину і літнього добродія, яким, на його думку, загрожує страшна небезпека. Шляхетні почуття заполонили йому серце, він теж прагнув допомогти своєму батькові в боротьбі проти світу й людей, проти долі й справедливості; відчинивши віконниці й заплющивши очі, Френсіс, випростуючи руки, стрибнув на каштанове листя.

Гілка за гілкою вислизали з його рук або ламалися під його вагою, нарешті під пахву йому потрапила міцна гілляка, він секунду повисів на ній, потім пустився і важко впав біля столу. Тривожний зойк із будинку попередив Френсіса, що його прихід помітили. Заточуючись, він звівся на ноги, трьома стрибками подолав відстань і вже стояв на порозі веранди.

В невеликому покої, застеленім циновками і обставленім заскленими шафами з безліччю рідкісних і коштовних дрібничок, стояв містер Ванделер, схилившись над тілом містера Роллеса. Коли Френсіс увійшов, він підвівся, блискавично метнулися його руки. Все діялось за секунду, як оком змигнути, діло було зроблене, молодик не мав навіть часу, аби впевнитись, йому здалося, що диктатор узяв щось на грудях у священика, миттю поглянув на нього і несподівано швидко передав дочці.

Френсіс стояв на порозі, а диктатор тим часом підводився. Ще мить – і Френсіс упав навколішки перед містером Ванделером.

– Батьку! – заволав він. – Дозвольте мені допомогти вам. Я робитиму все, що накажете, і ніколи ні про що не питатиму. Все моє життя належить вам. Ставтеся до мене як до сина, і я відповім вам синівською любов'ю.

На ці благання диктатор попервах спромігся відповісти тільки лайкою.

– Син і батько? – крикнув він здивовано. – Батько і син! Що це за дурна і клята комедія? Як ви потрапили в мій сад? Чого вам треба? В ім'я Господа, хто ви?

Приголомшений і засоромлений, Френсіс підвівся й замовк. Тут панові Ванделеру наче свінуло, і він гучно зареготався.

– Тепер я вже бачу, – кричав він, – це Скрімджер! Гаразд, містере Скрімджер. Дозвольте мені кількома словами змалювати ваше становище. Ви силою чи принаймні ошуканством вдерлись у мою приватну оселю, не отримавши від мене ніякого запрошення, прийшли саме тоді, коли в нас невеличкий клопіт, мій гість зомлів у мене за столом, а ви мені набридаєте своїми звертаннями. Ви мені не син. Коли хочете знати, ви байстрюк мого брата від жінки одного рибалки. Ви мені геть байдужі, хоча ця байдужість уже межує з відразою, а, судячи з вашої поведінки, ваш розум цілком відповідає вашій зовнішності. Отже, пропоную вам на дозвіллі докладніше обміркувати ці невеселі факти, а поки що, прошу, звільніть нас від вашої присутності. Якби я не мав іншого діла, – додав зі страшною лайкою диктатор, – я б вас іще відлупцював!

Френсіс слухав його, тяжко принижений. Якби змога, він одразу б утік, але не було жодного способу вийти з саду, в який він потрапив собі на лихо, він нічого не міг удіяти, тільки стояв, мов дурень.

– Батьку, – урвала тишу міс Ванделер, – ви це кажете з серця. – Містер Скрімджер міг помилитися, але наміри його чисті й добрі.

– Дякую вам на слові, – мовив диктатор. – Ви нагадали мені про інші обставини, про які я вважаю своїм обов'язком сповістити й містера Скрімджера. Мій брат, – провадив він далі, звертаючись до Френсіса, – був такий дурний, що призначив вам утримання, був такий дурний і пихатий, що запропонував шлюб між вами і цією юною міс. Вас показали їй два дні тому, і я радий сказати вам, що вона з огидою відкинула таку думку. Дозвольте мені додати, що я маю величезний вплив на вашого батька, і не моя буде провина, якщо вас іще до кінця тижня не позбавлять утримання й не відішлють назад писарювати.

Тон старого був, якщо це можлива річ, іще образливіший за слова, Френсіс відчув до себе найнищівнішу, найнестерпнішу зневагу; голова його впала, закривши обличчя руками, він без сліз судомно заридав, проте міс Ванделер знов оступилася за нього.

– Містере Скрімджер, – заговорила вона ясним і рівним голосом, – не звертайте уваги на сердиті слова мого батька. Я не почуваю до вас ніякої огиди, навпаки, я б воліла мати нагоду ближче познайомитися з вами. І, повірте, те, що сталося цього вечора, сповнює моє серце і жалем, і захопленням.

Рука містера Роллеса враз конвульсивно ворухнулась, і Френсіс переконався, що той тільки приспаний і дія опіуму вже потроху минає. Містер Ванделер нахилився над ним і якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя.

– Ідіть, ідіть! – закричав він, підводячи голову. – Треба вже кінчати з цим усім. Оскільки ви, міс Ванделер, такі вдоволені його поводженням, то візьміть свічку й виведіть цього байстрюка. Дівчина квапливо скорилася.

– Дякую, – сказав Френсіс, скоро лиш вони опинилися на самоті в саду. – Дякую вам від щирого серця. Це найприкріший вечір у моєму житті, проте я довіку збережу ще й світлий спогад.

– Я казала те, що мені підказувало серце, задля справедливості до вас. Мені було боляче, що з вами повелися так недобре.

Тим часом вони дійшли до хвіртки, і міс Ванделер, поставивши свічку на землю, вже відкривала численні засуви.

– Ще одне слово, – сказав Френсіс. – Це ж не востаннє – я побачу вас знову, так?

– Ой, ви ж чули мого батька! – протягла вона. – Хіба ж я можу не послухатись?

– Скажіть мені принаймні, що це суперечить вашій волі, – наполягав Френсіс. – Скажіть, що хочете ще раз побачити мене.

– Щира правда, – відповіла дівчина. – В мене нікого нема. Ви здаєтеся мені і сміливим, і чесним.

– Тоді, – мовив Френсіс, – дайте мені заруку. Дівчина завагалась, тримаючи руку на ключі: численні защіпки й засуви вже повідкривано, лишилося тільки відімкнути замок.

– Якщо я погоджусь, – заговорила вона, – то ви обіцяєте точно виконати все, що я скажу?

– І ви ще питаєте? – відмовив Френсіс. – Я охоче скорюся самому вашому слову.

Дівчина повернула ключа й відчинила хвіртку.

– Що ж, нехай буде так. Ви навіть не знаєте, чого просите, але нехай буде так. Хоч би що ви почули, – вела далі дівчина, – хоч би що трапилось, нізащо не вертайтеся до цього будинку. Біжіть, поки дістанетесь освітлених і людних кварталів міста і навіть там пильнуйте. Ви в більшій небезпеці, ніж вам здається. Пообіцяйте, що не глянете на заруку, аж поки не опинитесь у безпечному місці.

– Обіцяю, – кивнув Френсіс.

Дівчина поклала в руки хлопця щось абияк загорнуте в хусточку, а водночас із більшою силою, ніж він міг сподіватися, випхнула його на вулицю.

– А тепер біжіть! – крикнула вона наостанок. Френсіс почув, як захряснулась хвіртка і засуваються засуви.

«Що ж, пообіцяв, треба робити», – подумав Френсіс і припустився бігти завулком, що вів на вулицю Равіньян.

Не встиг він відбігти навіть на п'ятдесят кроків, як тишу ночі зненацька прорвав диявольський лемент. Френсіс мимоволі зупинився, став іще один перехожий, у навколишніх будинках люди поприлипали до вікон: пожежа навряд чи зняла б більшу тривогу в цьому безлюдному кварталі. А весь той галас учинив, здається, один чоловік, що шматувався між горем і люттю, мов левиця, в якої викрали її левеняток. Френсіс із подивом і тривогою почув серед англійських проклять і своє ім'я.

Першою його думкою було повернутися до будинку, проте, згадавши слова міс Ванделер, побіг іще швидше і саме збирався дати своїм думкам хоч якийсь лад, як диктатор, гарикаючи, без капелюха, з розпатланим сивим волоссям промчав повз нього й полетів далі вулицею, мов ядро з гармати.

«Ледь-ледь не попався, – подумав Френсіс. – Не знаю, чого він хоче від мене і чому такий розгніваний, але зараз він явно не годиться мені за товариша, найліпше – це виконати пораду міс Ванделер».

З цією думкою Френсіс вирішив повернути назад і побігти в протилежному напрямі, спустившись самою вулицею Лепік, тимчасом як його переслідувач і далі бігтиме іншою вулицею. План виявився кепським, насправді йому треба було сісти в найближчій кав'ярні й перечекати, поки мине перший шал погоні. Та Френсіс не тільки був недосвідчений і неготовий вести отаку малу приватну війну, – він не сподівався ніякого лиха, гадаючи, що, крім прикрої розмови, йому ніщо не загрожує. А до прикрих розмов цього вечора він уже призвичаївся, та й не думав, що міс Ванделер могла чогось недоказати йому. До того ж у молодика судомило болем і тіло, й мозок – тіло було побите, а мозок немов пронизували гострі стріли. Френсіс мусив визнати, що в пана Ванделера справді вбивчий язик.

Побите тіло нагадало йому, що він не тільки без капелюха, а й увесь його одяг дуже потерпів під час стрибка крізь каштанове гілля. У першій же крамниці Френсіс купив дешевого капелюха з широкими крисами, зрештою поправив і одяг. Заруку, що досі була загорнута в хустку, він тим часом поклав у кишеню штанів.

Не встигши й кількох кроків ступити від крамниці, Френсіс відчув сильний удар, побачив, як чиясь рука схопила його за горло, над ним нависло перекривлене люттю обличчя, у вуха впали гримотливі прокляття. Диктатор, не знайшовши слідів утікача, повертався іншою дорогою. Френсіс був міцний і дужий юнак, та ні силою, ні спритністю він і дорівнятися не міг до свого супротивника; після марних спроб визволитися Френсіс здався на ласку свого ворога.

– Чого вам треба від мене?

– Про це ми поговоримо вдома, – похмуро відповів диктатор, знову ведучи молодика на пагорб, до будинку з зеленими віконницями.

Френсіс, хоч уже й не опирався, тільки й чекав слушної нагоди, аби вимкнутись на свободу. Зненацька смикнувшись, він залишив свій комір у руках пана Ванделера й чимдуж побіг до бульварів.

Тепер ситуація змінилась. Коли диктатор був дужчий, то Френсіс у розквіті молодечих літ – прудкіший, і невдовзі щасливо затерся в юрбу. На якийсь час відітхнувши, Френсіс з усе більшим почуттям подиву і тривоги й далі йшов дуже швидко, аж поки вийшов на площу Опери, яскраво освітлену електричними лампами.

«Принаймні це вже задовольнить міс Ванделер», – подумав він. Пішовши праворуч по бульварах, Френсіс зайшов в «Американську кав'ярню» й замовив пива. Для звичайних завсідників цього закладу було або дуже пізно, або дуже рано, в залі, кожен за окремим столом, сиділо всього кілька відвідувачів, самі чоловіки. Френсіс був надто поглинутий своїми думками, щоб зауважити їхню присутність.

Сівши, він витяг з кишені хусточку. Розгорнув її і побачив сап'яновий футляр із золотою застібкою, що розкрився з допомогою пружини, і перед очима переляканого молодика постав неймовірно великий і надзвичайно іскристий діамант. Це була така несподіванка, вартість каменя видавалася такою величезною, що Френсіс застиг, прикипівши очима до розкритого футляра, не маючи в голові жодної думки, мов людина, що зненацька стерялася розумом.

На Френсісове плече легко, але твердо лягла чиясь рука, і спокійний голос, у якому все ж відчувалась і владність, сказав йому на вухо:

– Закрийте футляр і опануйте себе.

Підвівши голову, Френсіс побачив ще не старого чемного і спокійного чоловіка, вбраного з розкішною простотою. Цей чоловік сидів за сусіднім столом, а тепер разом із своїм кухлем пересів до Френсіса.

– Закрийте футляр, – повторив незнайомець, – і спокійно покладіть його назад до кишені, де, як я відчуваю, досі він ніколи не був. Спробуйте, будь ласка, очутитись від подиву й поводьтеся так, ніби я ваш давній знайомий, з яким ви припадком зустрілися. Ну! Давайте цокнемось! Так воно краще. Боюсь, добродію, що ви просто аматор.

Вимовивши останні слова, незнайомець значуще всміхнувся й відхилився на бильце, з утіхою затягнувшись тютюновим димом.

– Ради Бога, – сказав Френсіс, – скажіть мені, хто ви і що це означає. Чому я мушу дослухатися до ваших досить незвичних припущень, я по щирості не знаю, але сьогодні зі мною й справді трапилося стільки неймовірних пригод і всі люди, яких я бачив, поводилися так дивно, що я, мабуть, або збожеволів, або опинився на іншій планеті. Ваше обличчя надихає мене довірою, ви здаєтесь мудрим, добрим і досвідченим, – скажіть же, на Бога, чому ви так дивно звертаєтесь до мене?

– Усе в свою пору, – відповів незнайомець, – але право першості за мною, тож ви повинні розказати мені, як потрапив до вас Діамант Раджі.

– Діамант Раджі?

– Бувши вами, я б говорив тихіше, – застеріг незнайомець. – Більш ніж очевидно, що у вашій кишені Діамант Раджі. Я не раз бачив його і тримав у руках у колекції сера Томаса Ванделера!

– Сера Томаса Ванделера! Генерала! Мого батька!

– Вашого батька? – перепитав незнайомець. – Я й не знав, що в генерала є діти.

– Я нешлюбний, – признався Френсіс, почервонівши.

Його співрозмовник поважно вклонився. Це був шанобливий уклін: чоловік ніби мовчки вибачався перед рівнею, і Френсіс, навіть не знати чому, почувся спокійніше і затишніше. Товариство цього добродія заспокоїло Френсіса, який нарешті ніби вибрався на твердий ґрунт, у його грудях зросло шанобливе почуття і він мимоволі зняв капелюха, немов у присутності когось вищого.

– Я бачу, – проказав незнайомець, – що ваші пригоди були не зовсім мирні. Комір відірваний, обличчя подряпане, скроня розбита. Ви, певне, пробачите мою цікавість, коли я попрошу пояснити, де ви так обдерлися і як до вашої кишені потрапило крадене добро величезної вартості.

– Я з вами не згоден, – приязно заперечив Френсіс. – Краденого добра в мене нема. Якщо ви маєте на увазі діамант, то його десь із годину тому дала мені на вулиці Лепік міс Ванделер.

– Міс Ванделер з вулиці Лепік? – перепитав співбесідник. – Ви зацікавили мене більше, ніж вам здається. Будь ласка, далі.

– Господи! – вихопилось у Френсіса. Він раптом пригадав, що пан Ванделер витяг якусь річ із кишені свого приспаного гостя, і тепер збагнув, що тією річчю був сап'яновий футляр.

– Вас що, осяяло? – спитав незнайомець.

– Слухайте, – заговорив Френсіс. – Я не знаю, хто ви, але гадаю, ви гідні довіри і допомагатимете мені, бо я потрапив у вкрай дивне становище, я потребую поради і підтримки і, оскільки ви просите, я розповім вам усе.

Френсіс коротко переповів усі події, починаючи з того дня, коли його з банку покликали до адвоката.

– Це справді дивовижна історія, – проказав незнайомець, коли Френсіс завершив свою оповідь, – і ваше становище складне й небезпечне. Чимало людей порадило б вам знайти батька й віддати йому діамант, але я іншої думки. Гарсоне! – крикнув він.

Гарсон підступив до них ближче.

– Будь ласка, попросіть сюди на хвилинку хазяїна, – проказав незнайомець, і Френсіс знов і в голосі, і в манерах помітив звичку наказувати.

Гарсон відійшов і невдовзі повернувся з хазяїном, що шанобливо схилився перед незнайомцем.

– Чим, – запитав він, – я можу вам прислужитися?

– Будьте такі ласкаві, – відповів незнайомець, показуючи на Френсіса, – скажіть цьому добродієві моє ім'я.

– Мосьє, ви маєте честь, – заговорив хазяїн, звертаючись до молодого Скрімджера, – сидіти за одним столом з його високістю князем Флорізелем Богемським.

Френсіс миттю підвівся, з щирою вдячністю вклоняючись князеві, що попросив його знову сісти,

– Дякую вам, – сказав Флорізель, повертаючись до хазяїна. – Перепрошую, що відібрав ваш час задля такої дрібниці. – І махнувши рукою, відпустив його. – А тепер, – казав він уже Френсісу, – давайте мені діамант.

Френсіс мовчки витяг і передав футляр.

– Ви правильно зробили, – вів далі Флорізель. – Ваші почуття підказали вам слушні дії, і ви все життя дякуватимете нещасливим пригодам цієї ночі. Людина, містере Скрімджер, може вскочити в тисячі халеп, та якщо серце її справедливе, а розум ясний, вона, не зганьбивши себе, виплутається з усіх. Заспокойтеся, ваші справи тепер у моїх руках; з Божою поміччю я досить сильний, щоб направити їх до щасливого кінця. Будь ласка, ходімо до моєї карети.

Князь підвівся і, залишивши гарсонові золотого, разом із Френсісом вийшов з кав'ярні й повів його бульваром аж до простої однокінної карети, де на нього чекало двоє слуг без ліврей.

– Ця карета, – мовив князь, – до ваших послуг. Зберіть якомога швидше свої речі і мої слуги відвезуть вас на віллу неподалік від Парижа, де ви в цілком задовільних умовах зможете почекати, поки я влаштую ваші справи. Там є гарний сад, бібліотека з творами прекрасних авторів, кухар, пивниця і добрі сигари – раджу звернути на них увагу. Жероме, – додав князь, повертаючись до одного зі слуг, – ви чули, що я сказав. Я доручаю містера Скрімджера вашій опіці, ви, я знаю, подбаєте про мого друга.

Френсіс, затинаючись, став дякувати.

– У вас буде досить часу для подяк, – урвав його князь, – коли вас признає ваш батько і ви одружитесь із міс Ванделер.

Князь відвернувся й неквапом пішов у бік Монмартру. Гукнув перший порожній екіпаж, сказав адресу і за чверть години, відпустивши кучера трохи раніше, вже стукав у садову хвіртку містера Ванделера.

Хвіртку із звичайною обережністю відчинив сам диктатор.

– Хто ви? – запитав він.

– Містере Ванделер, я перепрошую за такі пізні відвідини, – відповів князь.

– Вашій високості завжди раді, – відповів містер Ванделер, відступаючи вбік.

Князь скористався вільним ходом і, не чекаючи господаря, зразу пішов у будинок, відчинивши двері до салону. Там сиділо двоє людей – міс Ванделер зі слідами сліз на обличчі, яка й досі ще часом здригалася від схлипувань, і молодик, якому майже місяць тому в клубній курильні він давав консультації на літературні теми.

– Добрий вечір, міс Ванделер, – привітався Флорізель, – ви, здається, втомлені. А це, певне, містер Роллес? Містере Роллес, я сподіваюся, вам було корисне вивчення Ґаборіо?

Та молодий священик був надто пригнічений, замість відповіді він тільки штивно вклонився і далі закушував губи.

– Якому доброму вітрові, – проказав містер Ванделер, заходячи за гостем, – я маю завдячувати честь бачити вашу високість?

– Я прийшов у справах, – відповів князь. – Маю до вас серйозне питання; як тільки ми залагодимо його, я проситиму містера Роллеса піти зі мною на прогулянку. Містере Роллесе, – додав він суворо, – дозвольте вам нагадати, що я ще не сів.