Текст книги "Мости округу Медісон"

Автор книги: Роберт Воллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Франческа

День народження Франчески припадав на глибоку осінь, і холодний дощ заливав її будиночок посеред просторів Південної Айови. Вона спостерігала за дощем, дивлячись крізь нього на пагорби вздовж Міддл-Рівер, і згадувала Річарда. Він помер у такий самий день вісім років тому від недуги, назву якої жінка воліла б забути. Але тепер Франческа думала про нього та його незмінну доброту, про його непохитні принципи і те спокійне життя, яке він їй дав.

Телефонували діти. Цього року знову ніхто з них не зміг приїхати додому на її день народження, хоч їй уже минув шістдесят сьомий рік. Як і раніше, вона все зрозуміла. Вона завжди розуміла їх. І розумітиме надалі. Обоє робили кар’єру, тяжко працюючи, керуючи лікарнею, навчаючи студентів. Майкл брав другий шлюб, Керолін бурхливо переживала перший. Потай жінка раділа, що дітям ніколи не вдавалося навідати її в день народження: цього дня вона виконувала власні ритуали й не хотіла, щоб хтось їй заважав.

Зранку до неї завітали друзі з Вінтерсета й принесли іменинний торт. Франческа зварила каву. Вони розмовляли про онуків та місто, про День подяки й про те, що кому подарувати на Різдво. У вітальні лунали звуки бесіди й тихий сміх, то стихаючи, то пожвавлюючись знову. Це все створювало затишок і нагадувало жінці, чому вона зосталася тут після Річардової смерті.

Майкл розхвалював Флориду, Керолін – Нову Англію. Та вона все одно залишилася серед пагорбів південної Айови, щоб на особливий випадок зберегти стару адресу. І раділа, що так учинила.

По обіді Франческа дивилась, як гості на своїх «фордах» і «б’юїках» від’їздять доріжкою від її воріт, а тоді звертають на бруківку в бік Вінтерсета, розганяючи двірниками дощ. Добрі друзі. Хоч вони ніколи б не зрозуміли, що ховається в її душі. Навіть якби вона розповіла їм усе.

Чоловік, який після війни привіз її сюди з Неаполя, обіцяв, що вона знайде тут добрих друзів. Він казав: «Мешканці Айови мають свої вади, але турботливість властива кожному з них». І то була правда. Щира правда.

Їй було двадцять п’ять, коли вони зустрілися. Франческа вже три роки як закінчила інститут і викладала в приватній школі для дівчат, міркуючи про своє майбутнє. Більшість молодих італійців були або мертві, або скалічені, або військовополонені, або зламані війною. Її роман з Нікколо скінчився рік тому під тиском її консервативних батьків. Нікколо був викладачем живопису в університеті. Цілими днями він малював, а вечорами пускався у відчайдушні мандри нетрями Неаполя, беручи її з собою.

Вона тоді носила стрічки у своїх чорних косах і не полишала мрій. Проте красені-солдати не сходили з кораблів у пошуках Франчески. Ніхто не стояв під вікнами й не гукав її. Сувора реальність змусила дівчину визнати, що великого вибору вона не має. Річард запропонував їй розумну альтернативу – свою добрість і перспективи солодкого життя в Америці.

Сидячи з Річардом у залитому середземноморським сонцем кафе, вона уважно розглядала його, чоловіка в солдатському однострої, і помітила, як серйозно цей американець із Середнього Заходу дивиться на неї. Та й поїхала з ним до Айови. Поїхала, щоб народити йому дітей, а потім споглядати, як холодними жовтневими вечорами грає у футбол Майкл, і возити Керолін до Де-Мойна по сукні для шкільних балів. Кілька разів на рік вона надсилала листи своїй сестрі до Неаполя і двічі їздила туди, коли померли батько та мати. Однак тепер її домівкою був округ Медісон, і їй уже зовсім не хотілося повертатися назад.

Дощ ущух пополудні, проте надвечір пішов знову. Смеркома Франческа налила собі маленьку чарку бренді й відчинила нижню шухляду Річардового секретера – він був частиною горіхового гарнітура, що пережив уже три покоління. Вона дістала конверт із манільського паперу й повільно провела по ньому рукою, як робила цього дня щороку.

На поштовому штемпелі можна було прочитати: «Сієтл, Вашингтон, 12 вересня 1965 року». Спершу вона своїм звичаєм глянула на штемпель – це був початок ритуалу. Потім її очі перебігли на адресу, зазначену на конверті: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова». Відтак вона подивилася на зворотну адресу, недбало нашкрябану у верхньому лівому куті: «642, Беллінгем, Вашингтон». Франческа сіла в крісло біля вікна, не відриваючи очей від обох адрес, і поринула в спогади, адже за кожним написом ховався порух його рук, а вона хотіла відживити в пам’яті їхній дотик. Відчути його, як уперше, двадцять два роки тому.

Уявивши, нарешті, як його руки торкаються її, жінка розкрила конверт, обережно дістала три листи, короткий рукопис, дві фотографії та примірник «Нейшенел джіоґрафік» разом із вирізками з інших номерів журналу. Сірий сутінок густішав, а вона ковтала бренді, дивлячись поверх чарки на записку, приколоту до друкованих сторінок рукопису. Лист був написаний на канцелярському папері – на звичайному канцелярському папері з відбитком «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» угорі.

10 вересня 1965 року

Люба Франческо!

У цьому конверті ти знайдеш дві фотографії. Одна з них – твій портрет, зроблений на пасовищі зі сходом сонця. Сподіваюся, він сподобається тобі так само, як сподобався мені. На другій фотографії – міст Роузмен і записка.

Я сиджу й нишпорю тьмяними закутками своєї свідомості, пригадуючи кожну деталь, кожну мить, проведену разом з тобою. Знов і знов питаю себе: «Що сталося зі мною в окрузі Медісон, у штаті Айова?» І з усієї сили намагаюся скласти все докупи. Ось чому я написав коротенькке есе «Вириваючись із виміру Зет», що його я так само вклав у конверт. Це була спроба розібратися з плутаниною у власній душі.

Я дивлюся в об’єктив – і бачу тебе. Починаю працювати над статтею – і пишу про тебе. Я навіть не пам’ятаю чітко, як повернувся сюди з Айови. Мій старенький пікап, подолавши чимало миль, якось довіз мене додому. Кілька тижнів тому я був замкнутим у собі й більш-менш задоволеним. Може, не дуже щасливим і трохи самотнім, проте явно задоволеним. Усе змінилося. Сьогодні мені зрозуміло, що довгий час я просто йшов назустріч тобі, а ти – назустріч мені. І хоч до самої зустрічі ми навіть не здогадувалися про існування одне одного, але якась бездумна впевненість, що блаженно озивалася з глибин нашого незнання, звела нас разом. Наче двоє самотніх птахів, що з волі небес перелітають безмежні прерії, ці всі прожиті роки ми рухалися назустріч одне одному.

Дивне місце – дорога. Одного серпневого дня я петляв собі й петляв, а тоді підняв очі – аж тут ти йдеш по траві до моєї автівки. Озираючись у минуле, я розумію, що інакше й бути не могло. Я називаю це високою ймовірністю неймовірного.

Тепер усередині мене живе інша людина. Хоч, мабуть, найкраще я зміг висловити це відчуття в той день, коли ми розсталися. Я сказав тоді, що з нас обох ми створили третю істоту, яка з того часу невідчепно переслідує мене.

Не знаю як, та ми маємо зустрітися знову. Будь-де і будь-коли.

Зателефонуй, коли тобі щось знадобиться чи просто захочеш побачити мене. Я миттю примчу. Повідом, якщо надумаєш приїхати до мене. Я чекатиму на тебе завжди. Якщо треба, то всі витрати, пов’язані з перельотом, я візьму на себе. Наступного тижня я від’їжджаю на південний схід Індії, однак повернуся наприкінці жовтня.

Я кохаю тебе,

Роберт

P. S. Фотоматеріали, зняті в окрузі Медісон, вийшли чудові. Шукай їх у «Нейшенел джіоґрафік» наступного року. Або, коли хочеш, дай мені знати, і я надішлю тобі примірник журналу, в якому їх опублікують.

Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове підвіконня й удивилася в чорно-біле фото вісім на десять, що зафіксувало її саму. Тепер їй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тоді, двадцять два роки тому. У тісних вилинялих джинсах, сандаліях і білій майці, з волоссям, що маяло на вранішньому вітрі, вона стояла, схилившись на стовп огорожі.

Зі свого місця біля вікна крізь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досі оточувала пасовище. По смерті Річарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чіпати не можна, усе має лишитись, як є, і відтоді воно зовсім спорожніло й обернулося на трав’янисту луку.

На тій фотографії її обличчя тільки починали борознити перші глибокі зморшки. Робертова фотокамера вловила їх. І все ж Франческа подобалася собі. Її волосся було чорним, а тіло – пишним і теплим. Джинси в міру облягали всі пікантні місця. Але найбільшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жінки, без тями закоханої в чоловіка, що робив знімок.

Його вона теж чітко бачила у плині спогадів. Щороку вона подумки просіювала крізь свідомість картини з минулого, ретельно пригадуючи все, нічого не проминаючи і прагнучи наново закарбувати в пам’яті кожну деталь – так первісні племена передавали свою історію через покоління, з вуст у вуста. Він був худий, високий та цупкий і рухався, наче та трава, граційно, без зусиль. Його сріблясто-сиве волосся цілком прикривало вуха і майже завжди куйовдилося, наче він щойно ступив на землю після довгої морської подорожі під безупинним вітром. Раз у раз Роберт намагався пригладити шевелюру руками.

Його вузьке обличчя, високі вилиці й волосся, що спадало на чоло, ефектно відтіняли світлий погляд блакитних очей, які повсякчас бігали, шукаючи нових сюжетів. Він усміхався їй, кажучи, якою чудовою й теплою вона видається у вранішньому світлі, просив її схилитися на стовп і кружляв з камерою довкола неї, то припадаючи на коліно, то знову зводячись на рівні, а потім ліг горілиць і сфотографував її знизу вгору.

Франческа була трохи збентежена тим, скільки плівки він витрачає на неї, однак їй подобалося, що він приділяє їй стільки уваги. Вона сподівалася, що ніхто з сусідів не виїде на тракторі о такій ранній порі. Хоч саме того дня, правду кажучи, їй було байдуже, що подумають сусіди.

Він знімав, заряджав плівку, міняв об’єктиви та фотокамери, знімав ще й тихо говорив до неї, працюючи. І без упину повторював, яка вона чудова і що дуже кохає її. «Франческо, ти неймовірно вродлива», – казав він. Іноді Роберт зупинявся й просто дивився на неї, крізь неї, навколо неї, в неї…

На фотографії її соски під бавовняною майкою були чітко окреслені. Дивно, але тоді це її зовсім не хвилювало. Ба більше – вона раділа з цього, і її зігрівала думка, що він так чітко бачить її перса крізь об’єктив своєї фотокамери. При Річардові вона ніколи б так не вдяглася. Він би не схвалив такого вигляду. Насправді ж до зустрічі з Робертом Кінкейдом вона взагалі ніколи так не вдягалася.

Роберт попросив її ще трохи вигнути спину і прошепотів:

– Так, так, оце добре. Так і стій.

Отоді він і зробив знімок, на який вона тепер дивилася. Освітлення було ідеальним – Роберт називав його розсіяно-яскравим, – і затвор рівномірно клацав, поки Кінкейд рухався навколо неї.

Він був гнучкий – саме це слово спало їй на думку, коли вона спостерігала за ним. У п’ятдесят п’ять років його тіло було наче суцільний довгий м’яз – м’яз, що рухався з певним напруженням і силою, властивими лише чоловікам, які тяжко працюють і водночас дбають про себе. Роберт розповів їй, що був військовим фотографом і служив на Тихому океані, тож Франческа уявила, як він простує задимленим узбережжям у лаві морської піхоти, з начепленими камерами, одна з яких – біля ока, і її затвор аж розпікся від швидкості, з якою робляться знімки.

Франческа знов подивилася на фотографію, вивчаючи її. «А я тут нічогенька, – подумала вона й усміхнулася, милуючись собою. – Власне кажучи, я ніколи не була такою гарною ані перед тим, ані опісля. Це все він». І Франческа випила ще трохи бренді, а дощ тим часом посилювався й важко гатив у вікна, підхоплений листопадовим вітром.

Роберт Кінкейд до певної міри був чарівник, що жив на самоті у нікому не відомих місцях, таємничих і грізних. Франческа миттю відчула це, щойно він ступив на землю, вийшовши зі свого пікапа того гарячого сухого понеділка в серпні тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Річард з дітьми були на ярмарку в штаті Іллінойс, демонструючи там бичка-призера, якому виявляли більшу увагу, ніж їй. Тож жінка могла цілий тиждень присвятити собі.

Вона сиділа на гойдалці, прилаштованій на парадному ґанку, і пила чай з льодом, спостерігаючи за курявою, яка звивалася з-під коліс пікапа, на окружній дорозі. Машина рухалася повільно, так, наче водій шукав чогось, і пригальмувала зовсім поряд із під’їздом до її ферми, а тоді повернула й попрямувала просто до будинку. «О Боже! – подумала вона. – Хто це?»

Франческа була боса, в джинсах і вицвілій синій сорочці із закачаними рукавами, вдягненій навипуск. Її довге чорне волосся було сколоте черепаховим гребінцем – подарунком батька перед від’їздом з Італії. Машина підкотила до подвір’я й зупинилася коло воріт у дротяній огорожі, що оточувала маєток.

Франческа зійшла з ґанку й небавом рушила по траві до пікапа. А з нього вистрибнув Роберт Кінкейд, неначе з’явився з ненаписаної книжки під назвою «Ілюстрована історія шаманів».

Його рудувато-коричнева сорочка військового зразка просякла потом і прилипла до спини, під пахвами проступали широкі темні кружала. Три верхні ґудзики були розстібнуті, і в око їй упали міцні грудні м’язи під звичайним срібним ланцюжком. Поверх сорочки проходили широкі помаранчеві шлейки – такі зазвичай носять люди, звиклі проводити безліч часу посеред дикої природи.

Він усміхнувся:

– Пробачте, що турбую вас, але я розшукую критий міст десь поблизу і не можу його знайти. Мабуть, я заблукав.

Він витер чоло синьою банданою й усміхнувся знову.

Його очі дивилися просто на неї, і в її душі щось ворухнулося. Погляд, голос, обличчя, сріблясте волосся, легкість, з якою він рухався, прадавній дух, бентежний дух, дух, що захоплює з першої хвилини. Дух, який шепоче до тебе в останню мить перед сном, коли впали вже всі перешкоди. Дух, що змінює молекулярну відстань між чоловіком і жінкою на всіх щаблях еволюційного розвитку.

«Не можна, щоб рід людський звівся», – диктує пошепки дух єдину умову, нічого більше не вимагаючи. Могутність його безмежна, втілення бездоганне, спрямування непохитне і мета чітка. А шляхи до мети прості, тільки ми чомусь примудряємося їх ускладнювати. Це все Франческа відчула, сама не знаючи як, – можливо, на клітинному рівні. І почалося те, що змінило її назавжди.

Дорогою, здіймаючи куряву, промчав автомобіль і посигналив їй. Франческа помахала у відповідь на привітний жест загорілої руки Флойда Кларка, що просунулась у вікно «шевроле», і знов обернулася до незнайомця:

– Ви дуже близько. Міст лише за дві милі звідси.

І тоді, по двадцяти роках замкнутого життя з приписами й прихованими почуттями, до якого зобов’язували сільські звичаї, Франческа Джонсон здивувала сама себе, промовивши:

– Якщо хочете, я радо покажу вам дорогу.

Чому вона це сказала, жінка так ніколи до кінця й не зрозуміла. Може, по тих марудних роках зринули давні юнацькі почуття, наче повітряні бульбашки на поверхню води. Зринули – і вибухнули. Вона не відзначалася сором’язливістю, але й розв’язною теж не була. Нарешті Франческа дійшла думки: Роберт Кінкейд якось прихилив її до себе за ті кілька секунд, що вона дивилася на нього.

Її пропозиція явно заскочила його зненацька. Однак він швидко оговтався і з серйозним виразом на обличчі відповів, що був би вдячний за допомогу. Вона підбігла до ґанку, взяла з верхньої сходинки робочі чоботи й рушила за чоловіком до пікапа.

– Дайте лише хвилинку, щоб звільнити для вас місце, а то там купа речей і всілякого мотлоху, – пробурмотів він більше до себе, пораючись у кабіні.

Жінка була впевнена, що він почувався трохи збудженим і зніяковілим через такий розвиток подій.

Він перекладав полотняні сумки і штативи, термос і паперові пакунки. У кузові автівки лежала стара жовто-коричнева валіза марки «Самсоніт» і футляр з гітарою – запилені та зношені, ще й прив’язані до запасної шини білизняною мотузкою.

Дверцята пікапа хитались і злегка били незнайомця по спині, поки той з бурмотінням підбирав і заштовхував у коричневий пакет паперові стаканчики з-під кави й бананові шкірки. Закінчивши, він жбурнув пакет у кузов і переставив туди біло-блакитний переносний холодильник. На зелених дверцятах машини Франческа помітила вицвілий червоний напис: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

– Ну ось, тепер, гадаю, ви зможете протиснутися сюди.

Він притримав дверцята й зачинив їх за нею, потім обійшов кругом і з характерною грацією дикого звіра стрибнув у кабіну. Скинувши оком на жінку, він злегка всміхнувся й промовив:

– То куди їхати?

– Праворуч. – Вона махнула рукою.

Він повернув ключ запалювання, і двигун заревів. Машина рушила з місця, підстрибуючи на вибоїнах. Його довгі ноги автоматично натискали на педалі. Краї старих лівайсів зачіпалися за шкіряні шнурівки високих коричневих чобіт, у яких, з усього було видно, господар ви´ходив чимало миль.

Він нахилився вперед і відчинив бардачок, випадково ковзнувши рукою вздовж її стегна. Раз у раз поглядаючи на дорогу й озираючи кабіну, він вийняв з бардачка візитівку з написом «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» і простяг їй. Там-таки, поряд із телефонним номером, була надрукована його адреса.

– Я тут на завданні від «Нейшенел джіоґрафік», – сказав він. – Ви знаєте цей журнал?

– Так, – кивнула Франческа, подумавши: «А хто ж його не знає?»

– Вони хочуть зробити нарис про криті мости, а тут, в окрузі Медісон, в Айові, є кілька цікавих екземплярів. Я виявив шість, але, гадаю, є принаймні ще один, десь неподалік.

– Він зветься Роузмен, – сказала Франческа, перекрикуючи шум вітру, шин і двигуна.

Її голос звучав дивно, наче належав комусь іншому – отій юнці, що висувалася в Неаполі з вікна, дивлячись униз на далекі міські вулички, які ведуть до залізничних вокзалів чи порту, і думаючи про далеких ще не зустрінутих коханців. Говорячи, вона спостерігала, як напружуються м’язи його руки, коли він перемикає швидкості.

Поруч неї були два рюкзаки. Один з них був застібнутий, а клапан другого загнувся вгору. Вона побачила сріблястий верх і чорну задню стінку фотокамери, що визирала звідти. До корпусу камери липкою стрічкою була прилаштована плівка з написом «Кодахром ІІ, 25. 36 кадрів». За пакунками вона помітила рудувато-коричневий жилет із багатьма кишенями. З однієї кишені звисав тоненький дріт зі штоком на кінці.

Просто під ногами в неї лежали штативи. Вони були страшенно подряпані, проте на одному з них жінка побачила напівстерту емблему «Джітсо». Бардачок був завалений блокнотами, мапами, ручками, пустими коробками з-під плівки, дрібними грошима. Поверх усього лежав блок цигарок «Кемел».

– На наступному перехресті повертайте праворуч, – сказала вона і, скориставшись із нагоди, мигцем глянула на профіль Роберта Кінкейда. Його шкіра блищала від поту й була загоріла та гладенька. Він мав гарні губи – чомусь вона відразу це завважила, а ніс – достоту такий, як в індіанців, що їх вона бачила, відпочиваючи з родиною на заході, коли діти були ще маленькі.

Він не був уродливий у звичному розумінні цього слова, однак і простакуватим вона б його не назвала. Ні перше, ні друге означення до чоловіка зовсім не пасували. Але в ньому таїлося щось таке первісне, дуже давнє, на чому роки лишили відбиток, – не в самій зовнішності, звісно ж, а в очах.

На його лівому зап’ястку був хитромудрий годинник з коричневим шкіряним браслетом, заляпаним потом. Другий браслет – срібний, з вигадливим орнаментом – красувався на правій руці. «Його не завадило б добре почистити й виполірувати», – подумала вона, а тоді дорікнула собі за те, що піддалася впливу буденного провінційного життя, якому роками сама мовчки опиралася.

Роберт Кінкейд витяг з кишені пачку цигарок, витрусив одну й запропонував жінці. Удруге за останні п’ять хвилин Франческа здивувала себе й узяла цигарку.

«Що я роблю?» – замислилася жінка. Вона курила багато років тому, проте під безперестанним тиском Річардового осуду кинула. Він витрусив ще одну цигарку, затис губами і, клацнувши золотою запальничкою «Зіппо», простяг їй, не зводячи очей з дороги.

Франческа долонями прикрила вогник від вітру і злегка торкнулася руки чоловіка, щоб утримати її рівно, бо машина знову застрибала на вибоїнах. Знадобилася лише мить, щоб запалити цигарку, однак цього вистачило, щоб відчути тепло його шкіри й крихітні волосинки на ній. Жінка відкинулася назад. Він підніс запальничку до своєї цигарки і спритно затулив вогник долонями, відірвавши руки від керма не більш ніж на секунду.

Франческа Джонсон, фермерова дружина, спочивала на запилюженому сидінні пікапа, курила і показувала дорогу:

– Он там, просто за поворотом.

Старий міст сліпучо-червоного кольору, трохи просілий із часом, нависав над маленькою річкою.

Роберт Кінкейд усміхнувся, а тоді швидко глянув на неї й сказав:

– Чудово. Зніматиму на світанку.

Він зупинився метрів за тридцять від моста й вийшов, узявши з собою розстібнутий рюкзак.

– Ви не проти, якщо я трохи роздивлюся довкола?

Вона похитала головою й усміхнулась у відповідь.

Франческа спостерігала, як він простує сільською дорогою, виймаючи камеру з рюкзака й закидаючи рюкзак на ліве плече. З легкості рухів було видно, що він робив це тисячі разів. Ідучи, він ні на мить не припиняв крутити головою, дивлячись то туди, то сюди, потім – на міст, а тоді – на дерева за мостом. Одного разу він озирнувся і з серйозним виразом глянув на неї.

Як порівняти з тутешніми мешканцями, що їли здебільшого картоплю з червоним м’ясом та підливою, іноді навіть тричі на день, Роберт Кінкейд мав такий вигляд, ніби споживав самі горіхи, фрукти та овочі. «Він дужий», – подумала Франческа. Вона звернула увагу на його вузький таз, який так туго був обтягнутий джинсами, що проглядали обриси гаманця в лівій кишені й бандана в правій. Здавалося, Роберт плив над землею, не роблячи жодного зайвого руху.

Довкола панувала тиша. Червонокрилий дрізд сидів на дротяній огорожі й дивився на Франческу. З придорожньої канави долинало цінькання польового жайворонка. А більше ніщо не виявляло себе під білим серпневим сонцем.

Неподалік моста Роберт Кінкейд зупинився. Він трохи постояв на місці, потім присів до землі і глянув на міст крізь об’єктив. За мить він перетнув дорогу і зробив те саме. Тоді зайшов під дах і почав обдивлятися бруси та дошки настилу, а відтак крізь просвіт у стіні скинув очима на потік, що шумів унизу.

Франческа струсила свою цигарку в попільничку, відчинила дверцята й зістрибнула на рінисту доріжку. Вона озирнулась і, переконавшись, що сюди не наближається жодна сусідська автівка, попрямувала до моста. Передвечірнє сонце пекло нестерпно, а під дахом, здавалося, була прохолода. Робертів силует майнув по той бік споруди і зник. Чоловік почав спускатися крутим схилом до річки.

Усередині ніжно туркали голуби, що звили гніздечка під карнизами. Вона поклала руку на дощану стіну й відчула її тепло. На дошках тут і там видніли карлючкуваті графіті: «Джимбо – Денісон, Айова», «Шеррі + Даббі». «Уперед, соколи!» Голуби не вгавали ні на хвилину.

Франческа вихилила голову в шпарину між двома дошками і глянула вниз – туди, куди рушив Роберт Кінкейд. Він стояв на каменюці посеред води, роззираючись на міст, і раптом махнув їй рукою. Жінка зчудувалася. Він скочив на берег і почав звільна підійматися вгору. Проте вона й далі дивилася на воду, аж поки почула його кроки по дерев’яному настилу.

– Тут дуже гарно. Справжня краса, – сказав він, і його голос відбився під дахом луною.

– Так, гарно, – кивнула Франческа. – Ми сприймаємо ці старі мости як належне й уже навіть не помічаємо їх.

Він підступив до неї й простяг маленький букет польових квітів-чорноочок.

– Дякую за екскурсію, – м’яко всміхнувся він. – Я приїду днями на світанку й пофотографую тут.

Вона знову відчула, як щось ворухнулося в її душі. Квіти. Ніхто не дарував їй квітів, навіть з особливої нагоди.

– Я не знаю вашого імені, – сказав він.

Аж тоді жінка згадала, що не відрекомендувалася йому, і зніяковіла через це. Почувши її ім’я, він кивнув і сказав:

– Я вловив легкий акцент. Приїхали з Італії?

– Так. Дуже давно.

І знову – зелений пікап. Вони їдуть рінистими дорогами, а сонце хилиться до обрію. Двічі їм назустріч траплялися автівки, проте людей за кермом Франческа не знала. До ферми доїхали за чотири хвилини. Думками жінка витала у хмарах, почуваючись розкуто й дивно. Бути довше поряд із Робертом Кінкейдом, письменником-фотографом, – ось чого їй тепер хотілося. Вона прагнула дізнатися про нього більше і захоплено стискала квіти на колінах, тримаючи їх прямо, наче школярка після заміської прогулянки.

Кров прилинула їй в обличчя – жінка відчувала це. Вона не сказала й не зробила нічого особливого, але малася так, ніби вчинила щось недозволене. З приймача крізь рев вітру й гуркіт двигуна долинули звуки пісні в супроводі гітари, а потім відразу ж почалися п’ятигодинні новини.

Машина звернула у вузький під’їзд.

– Річард – ваш чоловік? – спитав Роберт, озирнувшись на поштову скриньку.

– Так, – відповіла Франческа трохи задихано, однак спинитися вже не могла. – Дуже спекотно. Чи не хочете чаю з льодом?

Він подивився на неї.

– Якщо це не завдасть вам клопоту, то було б непогано.

– Не завдасть, – запевнила вона.

Сподіваючись, що голос її не зрадив, Франческа попросила поставити автівку позаду будинку. Їй, звичайно ж, не хотілося, щоб, коли Річард повернеться, хтось із сусідів заявив: «Гей, Діку, ти робиш ремонт? Бачив у вас на тому тижні зелений пікап. Але знав, що Френні вдома, тому й не надто хвилювався».

На задній ґанок вели биті цементні сходи. Роберт притримав перед нею дверцята машини й узяв рюкзаки з камерами.

– Страшенна спека. Не можна лишати обладнання в машині, – пояснив він.

У кухні було трохи прохолодніше, та все одно душно. Домашній улюбленець, колі, обнюхав Кінкейдові чоботи, потім вийшов на задній ґанок і розлігся там, а Франческа тим часом дістала металеву тацю з льодом і почала наливати сонячний чай з дволітрового скляного глечика. Жінка знала, що гість дивиться на неї. Роберт сидів за кухонним столом, витягши довгі ноги перед собою, і раз у раз пригладжував руками волосся.

– З лимоном?

– Так, будь ласка.

– Цукор?

– Ні, дякую.

Лимонний сік поволі скрапував на стінку склянки, і він це завважив. Роберт Кінкейд помічав майже все.

Франческа поставила склянку з чаєм перед ним. Собі вона налила на протилежному краю стола, а в стару креманку із зображенням каченяти Дональда помістила квіти. Спершись на вогнетривку стільницю й балансуючи на одній нозі, вона нахилилась і скинула черевик. Потім, переступивши на босу ногу, вона вчинила те саме з другим черевиком.

Роберт пив чай маленькими ковтками і спостерігав за жінкою. Вона була щось із півтора метра на зріст, років сорока або трохи старша, з гарним обличчям і прекрасним теплим тілом. Проте вродливі жінки траплялися скрізь, де він подорожував. Фізична досконалість – це, певна річ, добре, але для нього найбільше важили розум і пристрасть, породжені життєвим досвідом, здатність сприймати найтонший порух думки та духу і спонукати до цього інших. Ось чому він уважав непривабливими більшість молодих жінок, наділених, здавалося б, зовнішньою красою. Вони прожили ще дуже мало чи дуже легко, щоб набути тих рис, які цікавили його.

Однак у Франчесці Джонсон щось принадило його з першої хвилини. Вона мала розум, і Кінкейд відчув це. І пристрасть, хоч він не міг до кінця зрозуміти, куди ця пристрасть була скерована і чи мала вона напрям узагалі.

Пізніше він скаже їй, що якимсь незбагненним чином та мить, коли вона скидала в кухні взуття, стала одним з найчуттєвіших спогадів у його житті. Чому – було неважливо. Він ніколи не доскіпувався до таких дрібниць. «Аналіз знищує ціле. Є деякі речі, магічні речі, що мають лишатися непорушними. Якщо розглядати їх частинами, то вони зникнуть», – так він казав.

Франческа сіла до стола, підібгавши одну ногу під себе, і відкинула назад пасмо волосся, що спадало на очі, заново сколовши його черепаховим гребінцем. Потім, похопившись, вона встала ще раз, підійшла до мисника в кінці кухні, дістала звідти попільничку і поставила її на стіл так, щоб Робертові було зручно струшувати попіл.

З її мовчазної згоди він видобув пачку цигарок «Кемел» і простяг їй. Жінка взяла одну, помітивши, що цигарка трохи змокла від його рясного поту. Недавній ритуал повторився. Він тримав золоту запальничку, вона торкнулася його руки, щоб притримати її, відчула кінчиками пальців тепло його шкіри й відкинулася на стільці. На смак цигарка була чудова, і жінка всміхнулася.

– Що саме ви робите? Я маю на увазі фотографію.

Він глянув на свою цигарку й тихо заговорив:

– Я працюю за контрактом, знімаю… той, фотографую пейзажі для «Нейшенел джіоґрафік», і це забирає чимало мого часу. Я народжую ідеї, продаю їх журналові й роблю знімки. Або редакції самій спадає щось на думку, і тоді вони телефонують мені. Можливостей для творчого самовияву тут, звісно ж, небагато, бо це досить консервативне видання. Але платня цілком пристойна. Невелика, проте стабільна. Решту часу я пишу й фотографую на власний розсуд і надсилаю свої твори до інших журналів. Якщо стає зовсім скрутно, то я виконую корпоративну роботу, хоч, на мою думку, вона дуже обмежує. Коли-не-коли пишу вірші, просто так, для себе. Іноді я намагаюся писати й коротеньку прозу, однак не відчуваю потягу до цього. Я живу на північ від Сієтла і трохи працюю в тому районі. Люблю фотографувати рибальські човни, індіанські поселення та пейзажі. «Нейшенел джіоґрафік» частенько відряджає мене кудись на кілька місяців – наприклад, до Амазонії чи в пустелі Північної Африки. Зазвичай я літаю на такі завдання й беру автомобіль напрокат. Але часом мені хочеться проїхатися своєю машиною й розвідати, де і що можна познімати. Я прокотив уздовж узбережжя озера Верхнього, а назад хочу поїхати через Чорні пагорби. А що робите ви?

Питання заскочило Франческу зненацька, і вона на мить розгубилася.

– О Господи, нічого навіть подібного до ваших пригод! Я маю ступінь із порівняльного літературознавства. Коли тисяча дев’ятсот сорок шостого року я приїхала до Вінтерсета, тут бракувало вчителів. А я була одружена з місцевим мешканцем, до того ж ветераном війни, і мою кандидатуру визнали за прийнятну. Я здобула сертифікат викладача й кілька років викладала англійську мову в середній школі. Проте Річардові не подобалося, що я працюю. Він сказав, що може утримувати родину сам і працювати мені не треба, бо в нас підростало двоє дітей. Тож я покинула роботу і стала повноцінною фермерською дружиною. Ось і все.