Текст книги "Друга вежа (на украинском языке)"

Автор книги: Радий Радутный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Радутный Радий
Друга вежа (на украинском языке)

Радўй РАДУТНИЙ

ДРУГА ВЕЖА

Полювання не вдалось.

Мисливець повернувся злий, голодний й перемазаний в якусь смердючу багнюку. Анў шматку якогось харчу не лишилось, й вся родина могла хўба що пўдперезатись мўцнўше.

Сонце сўдало, старий з двома онуками все ближче присувались до невелико? пересувно? пўчки; жўнки засўли, як завжди, трохи далў й неголосно сперечались за якесь шмаття, а мисливець мовчки, злостиво й роздратовано шлўфував стрўли.

Онуки то сидўли спокўйно, то починали бешкетувати, один спробував-був причепитись до батька – через хвилину обом жўнкам довелось разом його втўшати.

– Не лўзь до батька, – на диво синхронно примовляли вони. – Батьковў сьогоднў не пощастило, бачиш, ходив до ве... до самого вечора, й нўчого не принўс, не чўпай його, пўди краще до дўда, хай вўн казку розкаже, тўльки близкь до печў не сўдай, погано буде...

Сонце спустилось ще нижче, снўг уже не рипўв, а тихенько потрўскував, з лўсу час вўд часу чулось рипўння дерев, що трўскались вўд морозу, й темна тўнь Вежў вўдходила все далў й далў по своему споконвўчному колу.

– Дўду, – один з хлопчакўв залўз йому на колўна. – Дўду, мами сказали, щоб ти розповўв казку...

– Дўду, дўду, а розкажи про оте... – пўдхопив другий.

"Оте" звично бовванўло на заходў, починаючись товстою колоною просто з гори й ховаючись верхўвкою в низьких хмарах. Занадто турботливў матусў не давали дўтям дивитись на Вежу – щоб голова не запаморочилась, й поступово навўть слово це стало не зовсўм пристойним.

– "Оте"... – незадоволено пробурмотўв дўд. – Яке воно вам "оте". Скўльки разўв казав – Вежа. Пхе, "оте"... Придумали ж.

– А мами кажуть...

– Пхе, "мами кажуть". Слухайте ?х бўльше. Чорт з ним, повну назву вам ще рано знати, але не "оте" – а Вежа.

– А як це – повна назва?

Дўд оглянувся на жўнок, завважив нашорошенў вуха, посмўхнувся й зненацька видав:

– Трансформатор простору!

Й задоволено захихотўв, коли обидвў жўнки здригнулись й почервонўли.

"Старий дурень!" – досить чўтко долинуло з ўхньго боку.

Дўд захихотўв знову.

– Дўду, а навўщо вона?

З усього видно було, що дўти причепились надовго. Старий зўтхнув, щось пробурчав про "вкотре" та "сто разўв", й почав:

Був час, коли люди жили не так, як зараз. Завжди було багато ?жў, всяко? – й трави, й м'яса. Й пўчок було багато. Й одяг тодў робили, а не гризлись за кожен шматок старих лахўв...

"Старий дурень!"

...й полювання тодў було краще...

Батько на мить перестав чистити стрўлу й кинув злостивий погляд.

...та й взагалў, тодў добре було. Кажуть, й снўг тодў лежав не весь рўк, а тўльки половину...

"Старий брехун!"

...й сонце було бўльшим й свўтило дужче. Люди жили в теплих бункерах, а не в наметах, ?ли досхочу й, кажуть, вмўли навўть лўтати...

– Не забрўхуйся, дўду! – не стерпўв мисливець.

– А навўщо, дўду? – запитав старший онук.

– Що – навўщо? – не зрозумўв старий. – А, лўтати? Як це, навўщо?! Ну...

Вўн замислився.

– Ну... ну... а хоча б для полювання! От вмўв би батько лўтати – може б щось й вистежив.

Мисливець незадоволно скривився.

– Еге ж, й голоду тодў не було.

Всў зўтхнули, а молодший онук мало не заплакав.

– Люди будували тодў багато бўнкерўв – великих, теплих. Були машини це як наш вўзочок, тўльки великў, й ?здили вони самў, й возили людей...

– А про Бога коли буде?

Дўд здригнувся, мисливець завмер, й жўнки ще бўльше нашорошили вуха якщо це взагалў можна було зробити.

– Щодо Бога... – почав був старий. – Це вам матусў наплели?

– Так, мами розповўдали. Мама бўльша. Вона сказала, що люди стали гордими, й вирўшили збудувути високу... – онук притишив голос, оглянувся на жўнок, й все-таки не наважився... ну, оте. Щоб залўзти й побачити Бога. А вўн розгнўвався й вўддалив сонце, ў от.

Онук розгублено змовк. Дўд теж мовчав, про щось перешўптувались жўнки й тихо гудўла пўчка.

– А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отўм паливо скўнчиться, – трохи недоречў бовкнув другий малюк.

Замўсть вўдповўдў дўд простяг руку до пўчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнў елементи ще на мўлўметр вийшли з гнўзд, реакцўя пўшла на спад й тепер ледь жеврўла на гранў згасання. Гудўння урвалось.

– Може й скўнчиться... – пробурмотўв старий.

Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна – зародок тўї?, що запануї на Землў, коли згорить останнўй шматок урану.

Тиша.

Тиша.

Тиша.

Першим не витримав молодший онук, залився слўзьми, припав до матусў й притис обличчя до ?? брудних лахўв. Потўм заскиглив й другий, й, нарештў, зарюмсали обидвў матусў одразу.

Мисливець вўдклав лука набўк, важко пўднявся й пўдўйшов до дўда.

– Пўшли, – похмуро промовив вўн, беручи старого за лўкоть.

– Куди? Навўщо? – перелякано забубонўв дўд. – Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...

– Пўшли.

Старанно не зустрўчаючись нў з ким поглядом, мисливець одвўв старого за пагорб й за хвилину повернувся.

Сам.

– Давайте швидше, – бубонўв мисливець жўнкам, що вже наготували ножў й каструлў. – Холодно.