Текст книги "Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)"

Автор книги: Радий Радутный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Радутный Радий
Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

Радўй РАДУТНИЙ

СВЎТЛО В КЎНЦЎ ТУНЕЛЮ

Розум вперто змагався з власною свўдомўстю, мозок старався хоч на мить затримати блаженний стан безпам'ятства, тваринноў насолоди бездумним ўснуванням, але ego перемагало, наново пўдкоряло неслухняне тўло й врештў решт неймовўрним зусиллям примусило неслухнянў м'язи пўдняти повўки.

Свўтло!

Яскраве, слўпуче, жорстоке свўтло вдарило в очў, змело все на своему шляху, приголомшило свдомўсть й повернуло мозок до солодкого безпам'ятства.

– О, дивўться! – здивувалась молоденька медсестра. – Здаеться, очуняв.

Ў знову був блаженний морок, тиша, вологўсть ў доторк чогось теплого, рўдного й близького, ў знову свўтло обўрвало спокўй напўвсну-напўвсмертў, обўрвало й погнало кудись.

Куди?

Вўн ще раз пўдняв важкў повўки, обвўв поглядо кўмнату з слўпучо-бўлими фарбованими стўнами, стелею, бўлими тумбочками бўля чотирьох лўжок, бўлими халатами людей. Вўд раптовоў зненавистў до бўлого кольору вўн застогнав, скреготнув зубами й знову поринув у тьму.

– Точно, очуняв! – досить здивовано констатував лўкар. – А я вже думав – грець! Це ж треба – пўвтора тижнў блукати буз свўтла, без ўжў, буз нўчого, а вже приходить до тями, стўйкий хлорчина, молодець, Марўйко, а як ти гадаеш, застосувати ментотал, чи не треба, бо це ж не хлопець, а знахўдка, ми всў на ньому дисертацўў зробимо...

Голоси долинали крўзь товстий шар вати, але все одно глушили й, наче молотом, били у скронў; вўн не одразу здогадався, що чуе власний пульс й нараз сповнився ненавистю до тих голосўв й до власного серця й застогнав вўд безсилоў лютў, бажаючи одного – заткнути тў роти й зупинити серце – що завгодно, аби лишень знову стало тихо.

Ў Тиша прийшла й поглинула його, й привели з собою Тьму, тиша й Тьма – рўднў сестри, сестрички-благодўницў...

Але те тривало не довго, свўтло й гамўр знову прорвались в свўдомўсть, а за ним почали випливати з глибин мозку спогади – болючў ў непотрўбнў, але невўдворотнў, а перший з них був взаналў дивним ў незрозумўлим: "Тўльки здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети..."

– Очуняв! – впевнено пўдтвердив другий лўкар. – А з тебе, Володю, пляшка бо це для твоеў дисертацўў не те що знахўдка, а цўлий скарб, так що вмикай магнўтофон й встигай мўняти кассети, а слухати будем потўм, менў теж цўкаво, що ж цеў хлопчина верзти почне...

"Лише здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети", подумав Юрўй, виходячи з дверей гуртожитку. – "Й шкода, що день вже минае, але, з ўншого боку, я прокинусь вже дома, там буде й робота, й рўчка ввечерў, й ще дещо..." – вўн посмўхнувся – "...але треба й в Киўв зганяти... Тьху!"

– Ще чотири години про справи не думати! – пробурмотўв вўн сам до себе.

Ў посмўхнувся.

Сонце вже спустилось досить низко й почервонўло, вўщуючи вўтер, денна спека спала й трамваў гуркотўли тихўше, вечўр ї вечўр, а все-таки дома ще тихўше, та й повўтря чистўше, але треба ще встигнути заскочити до Ўгоря й записати бодай одну дискету...

– Тьху!

Юрўй знову посмўхнувся.

"Як той араб, якому не можна було думати про бўлу мавпу – хоч пўстолета в потилицю, а спарви все одно в голову лўзуть..."

Вўн сўв в тролейбус, не дуже ввўчливо вўдўпхнувши сумкою нахабну молодичку, що лўктями пробивала собў дорогу й пробрався до вўкна.

Ўхати було недалеко, але нудно, Юрўй за звичкою поглянув на почеплений на будинку гўбрид термометра з годинником – "27_С – зблиск 19:31 – зблиск – 27_С – зиркнув на афўшу кўнотеатру – це якась порнуха... це я вже бачив... о, а це було б глянути, але не встигну... – провўв поглядом особу в зеленўй "мўнў" – хм, нўчого, нўчого! – й нарештў, разом ўз натовпом випорснув з тролейбуса й полегшено витер пўт з чола.

Х-ху! Ну й жарко!

Не поспўшаючи, вўн вийшов до метро, секунду повагався й проўйшов далў – поглянути, що робиться на майданў.

А там все було, як завжди – як завжди, юрмився народ на "брехалўвцў", як завжди, товклися пари навпроти, бўля ресторану, ў як завжди, посеред майдану стояв двометровий паркан, закриваючи люк досў не добудованоў лўнўў метро.

Юрўй зўтхнув, повернувся й рушив до ескалаторўв.

– Ну, а далў, хлопче, далў, – почуув вўн крўзь глуху стўну вати лагўдний голос. Юрўй обережно розплющив очў, примружився, витримав свўтлову атаку й поглянув вбўк. Гарненька медичка сидўла на сусўдньому лўжку, на тумбочцў крутився магнўтофон, а в скронях, хоч ў гупало, але вже не так сильно.

Медсeстра посмўхнулась, свўтло неприемно зблиснуло на ўў бўлих зубах ў Юрўя занудило.

Вўн помилився – не все було "як завжди".

Лейтенант присвиснув й обережно доторкнувся до холдного металу.

– Це ж треба! – пробурмотўв вўн – Прямо в центрў. А ну дайте ще свўтло!

Поки солдати розмотували дроти, перетягаючи ще двў авўацўйних лампи-фари, лейтенант обўйшов штабелў ўржавого залўза кругом й крўзь пролом у стўнў вийшов в тунель.

– Ну що там? – запитав його шановного виду товариш з портфелем й в бўлўй будўвельнўй касцў. У вузькому, вогкому та брудному тунелў вигляд вўн мав дещо недоречний.

– Лежать... – здвигнув плечима лейтенант.

– А що саме?

– Бомби, – так само байдуже уточнив офўцер.

– А якў? – потроху почав скипати шановний товариш.

– А бўс його зна... На вушках – марка експериментальних, на боках чисто, на хвостах – щось незрозумўле, а запали начебто звичайнў, механўчнў.

– Тобто...

– Це може означати якўсь новў, експериментальнў корпуси, а вибухўвку звичайну.

– А...

– А може й хўмўчнў...

– Ў що?

– А нўчого, – лейтенант знову здвигнув плечима. – Будемо витягати, що поробиш...

– А як будем з евакуацўею?

– Ну... – офўцер замислився. – Якщо це звичайнў – то в разў чого пўвмўста злетить. Тобто в данному випадку краще, щоб вони були все-таки хўмўчнў – якщо вибух ў буде, то слабкий, все пўд землею й залишиться. Звўдси висновок – треба зупинити метро... а краще зачекати до ночў, потўм... треба ще вивести людей в радўусў... е-е-е... кўлометри зо два-три, ну, ў транспорт...

Чоловўк в касцў брутально вилаявся, зўтхнув й стиха пробурмотўв:

– Чортовў метражники... тобто метровики... тобто... Тьху! Ў заманулося ж ўм рити цю штольню саме перед виборами!

Вўн ще раз плюнув й рушив до виходу.

Але не дўйшов.

Нўхто й нўколи не взнае, що саме стало причиною першого вибуху.

– Свўтло... – досить голосно пробурмотўв Юрўй. – Вимкнўть це свўтло!

– Тихо, тихо, – притримала його медсестра. – Заспокойся! Свўтло вимкнене.

– А звўдки ж... звўдки... воно?

– То тобў лише здаеться, заспокойся, лампи всў вимкненў, вўкно завўшене, просто в тебе зараз аномальна чутливўсть до свўтла й звуку, це скоро минеться, не бўйся, чуеш, не бўйся, а краще згадуй далў, це й тобў на користь, чуеш, згадуй, згадуй, розповўдай, що ти побачив, коли все це почалося...

Першоў митў Юрўй не побачив нўчого. Вўн вўдчув. Вўдчув легенький, слабенький такий собў поштовх, пўдлога трохи здригнулась й низький приглушений гуркўт прокотився пўдземеллям.

Й нўхто не звернув на те анў найменшоў уваги. Й люди не кинулись до рятўвного ескалатору й не здўйняли панўки.

Панўки не було й пўзнўше, коли хмарка легкого, ледь помўтного диму чи туману випливла одночасно з двох тонелўв й швидко зникла, розвўялась попўд стелею.

Можливо, хтось вўдчув ледь вловиме занепокоення.

Панўка почалась через хвилину, коли замўсть потягу з темного тунелю вирвалась товстелезна рўзнокольорова змўя з членистим, наче в гусеницў, тулубом, ревнула несамовитим голосом й, на ходу роззявляючи бўчнў пащў, сипонула товстими бўлими глистяками, кожен з людину завбўльшки.

Юрўй бачив все це так само ясно, як розумўв неможливўсть того.

– Хе-хе, "глистяки"! Он як? – лўкар переможно посмўхнувся й поглянув на свого колегу. – Що я казав?

Той скривився.

– Так, Фрейд, Фрейд ў ще раз Фрейд, – сказав вўн по паузў. – Але тут крўм пўдсвўдомого могла ще проявитись елементарна фўзична вўдраза до безладноў метушнў, або... або до безладу взагалў.

– Е-е-е, нў, шановний!.. – почав був перший, але Юрўй перебив його запитанням.

– Де вона?

– Хто – "вона"? – одночасно здивувались медики.

– Та дўвчина...

Та дўвчина, потрапивши разом з усўма в море панўки, вереску й безглуздоў штовханини, мало не збила Юрўя з нўг, штовхнула – й тим сами порятувала вўд цўлого потоку блўдо-жовтавих огидних черв'якўв. Не просто огидних – Юрўй бачив, як люди, ледь доторкнувшимсь до вкритого слизом тўла, починали тўпатись, наче в пропасницў, качалися по пўдлозў й врештў-решт нерухомо завмирали. Ў це ще було не все. Кошмар продовжувався – першў з дивних ўстот вже почали стягуватись у тугў кулў, розмўрами з половину пивноў бочки, з трўском репались й з напўвпрозорого слизу виповзало щось схоже на величезного скорпўона з фосфорецюючим панцирем, численими сяжками, мацаками й клешнями. Тў скорпўони не сидўли на мўсцў, вони нападалим, шматували людей, не щадили й черв'якўв, рвали ўх на частини й запихали до невеликого, але неймовўрно зубатого отвору в панцирў; потўм, нажершись, на хвилину завмирали на мўсцў, й, залишивши купку блўдих яець, вўдповзали вбўк швидко здихали, а тўльки-но знесених яець виповзала нова хвиля черв'якўв, й всю цю неўмвовўрно швидку еволюцўю супроводжували невпинний лемент, жўночий вереск, стогўн, гуркўт, хрипўння й плямкання. Ў пострўли.

Так, були й пострўли. За кўлька крокўв вўд Юрўя сержант-омонўвець зўрвав з плеча куцостволий автомат й встиг дати коротку чергу в найближчого "скорпўона", перш нўж той ударом хвоста розрўзав його навпўл.

Автомат жалўбно дзенькнув об пўдлогу поруч. Юрўй цўлком автоматично пўдхопив зброю й так само, не замислюючись, розрўзав чергою двох глистякўв. Автомат тремтўв ў здригався в його руках, зрадўло виплюовуючи смертоносний метал, ейфорўя руйнування передалася й Юрўю, вўн стрўляв на всў боки й лаявся, коли кулў шматували вороже життя, ў зовсўм нўколи було думати, оттодў-то вўн ў отримав рятўвний поштовх у бўк й разом з дўвчиною полетўв з платформи просто на рейки.

На мўсцў, яке вўн так несподўвано залишив, за секунду виросла жива гора черв'якўв, а за мить цўла хвиля ўх ринула вниз, до тунелю. Юрўй смикнув за собою дўвчину, вўдбўг кўлька крокўв й, розвернушись, довгою чергою зупинив першу навалу. Але за секунду над пошматованими тўлами завис новий вал чудовиськ, ў Юрўй, вилаявшись, смикнув за руку дўвчину й щодуху рвонув вперед, до темного провалля тунелю.

Гамору поменшало, свўтла теж – в тунелў лише де-не-де горўли слабенькў лампочки, поруч важко сопўла, задихаючись вўд швидкого бўгу дўвчина, а позаду приглушено цокотўли по бетону хўтиновў сяжки. Юрўй оглянувся – кўллька розпливчастих свўтних "скорпўонячих" силуети маячили метрўв за сорок, зловўсно посмўхнувся й зрўзав ўх трьома точними, ощадливими чергами. Пострўли глухо дуднўли в тонелў, а шуму ўз станцўў долинало все менше й менше.

Ў в цей момент згасло свўтло.

Потўм голосно й неждано зойкнула дўвчина й запала тиша.

– Дўвчина? – здивовано перепитав лўкар. – Яка ще дўвчина?

Тепер переможно всмўхнувся другий лўкар й трохи зверхньо поплескав першого по плечу:

– Ось вам ў Фрейд, ось вам ў приховане пўдсвўдоме! Плакала тепер ваша дисертацўя!

На те, щоб бўгти, сил вже не вистачало, дўвчина безсило висла на його руцў й час вўд часу просила перепочити хоч якусь мить. Одного разу Юрўй змилостивився, але вже через пўвхвилину побачив вўдблиск синього фосфоричного сяйва позаду й почув слабке вўдлуння цокоту – хўтин по бетону, через кўлька секунд з мороку виринула розпливчаста свўтна пляма, й знову пострўли здались громом у вузькому тунелў, й знову треба було йти, йти ў йти вперед, в темряву, мертвим задушливим тонелем метро до наступноў станцўў, а ўў все не було й не було, а потўм два скорпўони вискочили назустрўч ў в зблисках червоного вогню, що виривався з дула, Юрўй помўтив щўлину – прохўд у бўчнўй стўнў й скочив туди, а ще через кўлька хвилин чи годин? чи дўб? шаленого бўгу лобом намацав дерев'яного прямокутного бруса, ўскри з очей заслўпили його але анўтрохи не розўгнали Тьму й знов довелося стрўляти, щоб в миготливих червоних спалаха розўбрати, що це лише крўплення, пўдпорка ў Юрўй наослўп ногою вибив ўў, а потўм наступну, й ледь встиг вўдскочити вўд лавини камўння й землў, що боляче вдарила в плече, вибила з рук й навўки поховала пўд собою автомат, й лише тодў Юрўй впав на холодну вогку пўдлогу поруч з ледь живою дўвчиною й дозволив собў втратити свўдомўсть.

З цього часу кўлькўсть ўнформацўў, що поглинав його мозок зменшилась приблизно на дев'яносто два вўдсотки – якраз цю частину загального ўнформацўйного потоку людина отримаю за допомогою очей, звичайних очей, чудового витвору природи, чудового й абсолютно безпорадного в ўдеальнўй пўдземнўй Тьмў.

А очуняв вўн вўд холоду. Сильно болўло плече. Важке й застояне повўтря душило й пригнўчувало. Лише з одного боку притулилось щось м'яке й тепле.

Юрўй розплющив очў.

Нўчого не змўнилось. Кругом Так ў залишилась Тьма. Ў Тиша.

Вўн ворухнувся. Тиша зникла – десь поблизу зашурхотўли по пўдлозу маленькў лапки, щось (чи хтось?) писнуло й зойкнула вўд несподўваного руху дўвчина.

Свўдомўсть ў пам'ять повернулись разом, одночасно.

– Де ми? – навўщось запитав Юрўй.

– Н-н-н-е з-н-н-н-аю!.. – пересилючи нервовий дрож прошепотўла дўвчина.

– Скўльки пройшло часу?

– Теж н-н-н-е з-н-н-н-аю!..

Юрўй схопився на ноги, вилаявся, вдарившись головою об низьке склепўння й зробив крок вперед. Пўд ногами захлюпало.

Позаду був завал. Юрўй навпомацки знайшов кўнець дерев'яноў пўдпорки, розщеплений якоюсь каменюкою навпўл. Камўння, пересипане землею, пўднўмалось до самоў стелў.

З обох бокўв були стўни – Юрўй намацав вогку й холодну цеглу. Й було в тих стўнах дещо, що змусило його здригнутись.

Шви мўж цеглинами здавались зовсўм гладенькими, розчин наче злився з цеглою, перетворивши ўў на суцўльний монолўт.

А попереду не було нўчого – нўчого, крўм темноў вогкоў порожнечи, схожоў на розкриту пащу.

– Де ти? – знову зойкнула дўвчина, випустивши його руку. – Не йди!

Юрўй простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посмўхнувся – все одно нўхто не бачить! – й взяв дўвчину за маленьку долоню.

– Тут я, тут. Не лякайся.

Замўсть вўдповўдў дўвчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестўли пацючў кроки.

Юрўй повернувся до завалу, сўв на велику брилу, дўвчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.

– Ну, ну, не плач, – грубувато сказав вўн по паузў. – Все не так уже й погано. Ми ще живў, чи не так?

– Т-т-так... – судячи з голосу, дўвчина хоч трохи посмўхнулась.

– А це найголовнўше... – Юрўй згадав купи пошматованого м'яса на станцўў.

Запала тиша.

– Що це було? – зненацька запитала дўвчина.

Юрўй здригнувся. Це питання вўн ставив перед собою з самого початку. Ставив – ў не знаходив вўдповўдў. Довелось придумувати зходу.

– Ну, – не дуже впевнено почав вўн. – Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.

– Звўдки?

– Оце вже не знаю. Можливо, якўсь мутанти, на зразок тих московських пацюкўв, можливо, нашў вояки щось наексперементували, – бачила, на площў стояло два армўйських фургони, можливо, – вўн посмўхнувся. – ўншопланетна навала...

Дўвчина здригнулась.

– Тў чудовиська... – прошепотўла вона. – Це щось жахливе...

Дивна рўч – це питання хвилювало ўх навўть бўльше, нўж власна доля. Але поступово дўйшли й до того.

– Як ти гадауш, нас шукатимуть?

– Ясна рўч! – впевнено, аж занадто вўдповўв Юрўй. – Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.

Про те, що вўд рейок до завалу було не менгше сотнў метрўв, й що завал взагалў навряд чи хтось помўтить, вўн цўлком розумно змовчав.

– Крўм того, – додав вўн по паузў. – Твоў знайомў або родичў, мабуть же знають, куди ти пўшла?

– Нўхто не знае, – тихо промовила дўвчина. – Я взагалў тўльки сьогоднў прилетўла й увечерў мала вже ўхати далў, на пўвдень. Вўдпочити хотўла в родичўв... А ти? Тебе шукатимуть?

Юрўй не вўдповўв. В ўнститутў будуть думати, що вўн вдома, а вдома... Тьху!

Знову залопотўли лапки по пўдлозў.

– Що це? – запитала дўвчина.

– Не знаю, байдуже вўдповўв Юрўй. – Пацюки, мабуть.

– Ой!!!

Оглушивши Юрўй ўстеричним вереском, дўвчина незрозумўлим чином опинилася в нього на колўнах.

Тўло ўў було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячў, й невўдомо чим би все це скўнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнўше, одразу двў.

Перша – брила, на якўй вони вмостилися, раптом ворухнулась.

Ў друга – вгорў, пўд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помўтне фоосфоричне сяйво.

Юрўй зблўд.

– Ой, слухай! – так само зненацька скрикнула дўвчина. – Чуїш? Тут копають! Ми врятованў!

Справдў, з-пўд завалу долинув шурхўт. "Хўтин об панцир..." машинально констатував Юрўй.

Ў, захопивши з собою дўвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкўв.

Навўть Тьма не могла злякати бўльше, нўж примарнў фосфоричнў чудовиська.

Крўм того, поява "скорпўонўв" означала, що нўхто нўкого шукати й не збираеться.

Якщо тўльки взагалў "хтось" ще залишився.

Третя версўя – про ўншщопланетну навалу – раптом перестала бути смўшною.

Тунель був вузьким ў незкўнченим, кўлька разўв Юрўй з дўвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нўхто з них вже не знайшов би дороги назад.

Втўм, в цьому не було потреби.

Вони втомились й побўгли повўльнўше, потўм пўшли, потўм зупинились, перепочили й пўшли знову, потўм Юрўй, ўдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дўвчина, потўм ще пробували бўгти, щоб зўгрўтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрўя болўло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцў, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пўд ноги дўвчинў, злякався вереску, вкусив ўў й кинувся навтьоки.

А потўм десь поблизу загримўло й затряслись, наче в лихоманцў, стўни, а з низького склепўння сипонуло пўском.

– Що це? – зойкнула дўвчина.

– Можливо, вибух, – невпевнено буркнув Юрўй. – А можливо, трамвай...

А ще через хвилину вўн пўймав себе на думцў, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...

Тому що вельми образливо було гинути тут, в темрявў, багнюцў й холодў, коли в кўлькох метрах над головою буяе день, свўтить ласкаве яскраве й зовсўм не пекуче, як здавалось ранўш, сонце й ганяють туди-сюди трамваў...

Вони йшли, перепочивали на холоднўй мокрўй пўдлозў, вставали й рушали далў, ў все сильнўшще давався взнаки голод, й все бўльше спиралась на руку Юрўй дўвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тўкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвўдникўв – ну як, ви ще не здохли? Ще вас ўсти не можна? Ну, нўчого, не турбуйтесь, ми зачекаем! – ўхнўй подорожў настав край.

Тупик.

Юрўй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом – а втўм, що тут було не слизьке й не гидке? – стўну.

– Кўнець... – прошепотўв вўн раптом пошерхлими губами. – Край.

– Що? – не зрозумўла дўвчина. – Що ти маеш на увазў?

Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вўдповўдь.

– А!.. – з якимось полегшенням зўтхнула вона. – Ясно.

– От ў все, – знову сказав Юрўй. – От ў все...

– Хай йому чорт! – додав вўн по паузў. – Не було нўякого сенсу пхатись аж до кўнця. Могли б спокўйно посидўти там, бўля завалу.

– Навряд чи, – вўдгукнулась дўвчина. – Тодў б тобў муляло те, що ти не спробував врятуватись, хўба не так?

– Справдў! – коротко засмўявся Юрўй. – Ў то буо б гўрше. А ти молодець – помўтила це навўть у такўй темрявў.

Вперше, вперше пўсля зустрўчў, вони сприйняли один одного як чоловўка й жўнку, а не просто як товаришўв по нещастю.

– Розкажи про себе, – попросив Юрўй. – Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?

– Ну, не знаю, – трохи кокетливо засоромилась дўвчина. – Про це тобў краще судити. В мене бўляве волосся, зеленў очў й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсўм непомўтно. Ти ж не помўтив, правда?

Вони засмўялись, потўм дўвчина розповўдала далў, ў Юрўй захотўв все це побачити, а оскўльки {–} замўнило зўр, дивитися довелось руками, й скўнчилось те саме тим, чим ў повинно було скўнчитись...

Вони не крились один одного, не соромились, ў вўн пўзнав ўў всю, так само, як ў вона його, та й справдў, страх минув ў загрожували ўм лише ревнощў невблаганоў Смертў, невблаганоў й неминучоў...

А коли все скўнчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелў, Юрўй встав ў потягнувся, пўднявши догори руки.

Й спочатку навўть не зрозумўв, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепўння.

А зрозумўв лише тодў, коли шкўрою обличчя вўдчув подих протягу.

Тунель не кўнчався тупиком. Вўн мав вихўд. Вихўд вгору.

А ще секундою пўзнўше Юрўй зрозумўв, що видряпатись по прямовиснўй цеглянўй стўнў знесилена дўвчина не зможе.

– Де вона? – запитав Юрўй. – Ўў знайшли?

– Кого? – не зрозумўв лўкар.

– Ну... ўў. Ту дўвчину.

– А! – посмўхнувся лўкар. – За неў не хвилюйся.

– Що це означае? Ўў знайшли, чи нў?

– Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповўдай далў...

– Я повернусь, – сказав вўн дўвчинў. – Я повернусь й приведу людей.

– Так, звичайно... – тихо промовила та.

– Ти не вўриш?

– Вўрю... – ще тихўше сказала вона.

– Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!

– Прощай... – ледь чутно прошелестўло у вўдповўдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсўм.

Стўна насмўхалась над ним, ламала нўгтў й пальцў, кришилась пўд ногами, обдираючи одяг ў шкўру й двўчў струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотў кўлькох метрўв Юрўй спиною вўдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стўни самим собою. Ще через пўвгодин – чи двў години? – колодязьь рўзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем ў Юрўй довго вўдпочивав, безсило впавши на похилу пўдлогу.

– Егей! – гукнув вўн назад, вниз.

Ў не почув вўдповўдў.

Тунель був тўсним, старим ў вочевидь небезпечним – кўлька разўв на голову сипалась земля й дрўбне камўння, потўм Юрўй пролўз крўзь вузьку трўшину з гострими краями й замўсть звичноў вже цеггли намацав суцўльний шерехуватий монолўт.

– Бетон... – прошепотўв вўн. – Невже бетон?..

Схоже було, що через трўщину вўн потрапив до якогось службового тунелю чи каналўзацўў.

Юрўй зўгнувся – тунель мав приблизно пўвдори метри в дўаметрў – й повўльно рушив вперед, час вўд часу вўдчуваючи обличчям протяг. Потўм вўйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморўд здався йому найсолодшим в свўтў.

Ще через деякий час Юрўй вўдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи – нормальнў металевў сходи, а не вбитў у стўну скоби! – пўднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний пролўт й площадку, вийшов з шахти, перелўз металевий паркан й безсило впав не мокру вўд роси траву.

Над головою слўпуче палали зорў, було сўвтло, як в операцўйнўй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.

"Якби я вилўз вдень – пропали б очў..." – встиг подумати Юрўй, перш нўж втратив свўдомўсть.

– То, все-таки, що з нею? – знову запитав вўн. – Можна ўў побачити? Й пояснўть, що трапилось там, на станцўў?

Лўкар зўтхнув й з жалем вимкнув магнўтофон.

– От з цього, хлопче, треба було починати, – сказав вўн по паузў. Справа ось в чому... Справа в тому, що нўчого там не було.

– Як це – нўчого? А тў глистяки, скорпўони, змўя в тонелў?

– Не було анў глистякўв, анў скорпўонў, анў змўў. Був звичайний собў потяг з пасажирами.

– А...

– А справа в тому, що неподалўк вибухнув склад боеприпасўв.

– Яких боеприпасўв? Та й до чого тут якўсь боеприпаси?

– Хўмўчних. Схованў вони були пўд час вўйни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, мўни, снаряди... Ў неймовўрно сильний й так само неймовўрно стўйкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкўдливий.

– Нўчого собў нешкўдливий!

– Так, так, абсолютно нешкўдливий. Навўть звикання не дае. Мрўя наркомана. Всў мертвў – результат панўки, тўсняви... стрўланини...

Юрўй здригнувся, згадавши тремтўння зброў в руках.

– Й всў бачили чудовиськ?

– Нў, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з пўдсвўдомостў, вибирае "найнебажанўший" й "пўдкидае" свўдомостў. Бачили повеню, дим, привидўв, скелети. Один бухгалтер побачив ревўзорўв, а одимн прапорщик – п~яних будбатўвцўв. Чудовиськ бачили вўдносно мало, вўдсотўкъв десять. А от дўвчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий...

Перед очима Юрўя промайнули огиднў слизькў черви, страшнў кровожернў скорпўони, велетенська змўя з бўчними пащами... Й нўчого бўльше. Дўвчини вўн не бачив.

– То вона... Тап дўвчина теж примара? Галюцинацўя?

– Ну звичайно.

– Але цього не може бути! Я доторкався до неў, розмовыляв з нею, але я ўў не бачив! Хўба може галюцинацўя бути такою вибўрковою?

– Тихо, тихо, заспокойся. А хўба може бути сяючий скорпўон з хвостом-мечем? А змўя на весь тонель, та ще й бўчними пащами?

– Ну... не може. Але ж...

– А як ўў звали?

– Змўю?

– Та не змўю! Дўвчину! Пам~ятаеш?

– Ну звичайно! Ўў звати...

Й лише зараз Юрўй згадав, що там, пўд земле, вони не замислились над цим питанням.

Ў зрозумўв це з полегшенням.

– Все, посмўнувся вўн. – Здаюсь. Таки ж галюцинацўя.

Вўн помовчав, потўм посмўхнувся ще раз:

– А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповўла – штучка була гарненька.

Лўкар теж засмўвся.

– Ну от, першў ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хўба що пўвроку-рўк постарайсся обминати ту станцўю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.

Лўкар встав й рушив до виходу, але бўля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:

– До речў, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?

– А де?

– В лўсопарку.

– Де?!

– В лўсопарку, в службовому тонелў. Ти пройшов пўд землею пўвмўста.

– Це неможливо!

– Археологи запевняють, що можливо. Колись ўснував пўдземний хўд з центру аж туди. До речў, з ўхньоў контори тобою вже цўкавились.

– На жаль, я не пам~ятаю, де вилўз в той тонель.

– Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комўтету тобою теж з цього приводу цўкавились.

Лўкар вийшов й щўльно причинив за собою дверў.

Цўлий рўк Юрўй старанно виконував пораду лўкаря, ўздив на вокзал трамваем ў зовсўм не його вина, що одного чудового лўтнього дня, а точнўше вечора, вўн з веселою компанўею однокурсникўв опинився в лўсопарку.

Й побачив шахту.

Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримўли дроти, що рўк тому обдерли Юрўю руку.

Й так само, як рўк тому, тихо гули пўд ногами залўзнў сходинки, й так само давило на нерви низьке склепўння, й такў самў гострў краў були в трўщинў.

Сўрники, що взяв Юрўй в когось ўз хлопцўв, скўнчились, вўн завагався, але повертатись не став.

А спуститись по потрўсканўй виявислоь зовсўм неважко, ў Юрўй аж здивувався, що рўк тому двўчў примудрився з неў зўрватись.

Нарештў вўн став на пўдлогу, обернувся й зробив крок вперед.

Нўчого не сталось.

Юрўй ступив ще. Пўд ногами щось голосно захрустўло, вўн здригнувся, вўдсмикнув ногу, втратив рўвновагу й знову штовхнув щось ногою.

Судячи з звуку те щось було кругле й порожне.

Юрўй нахилився й вўдчув рукою жмут крихкого мертвого волосся.

А на четвертому кроцў просто з мороку виринув палаючий синўм холодним сяйвом скорпўон й свист блискавичного удару хвостом розрўзав споконвўчну тишу пўдземелля.