Текст книги "Відядення"
Автор книги: Поліна Яцюк
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Поліна Яцюк
Відядення
1
Йде дощ. Мокрий асфальт світиться від калюж, які віддзеркалюють дерева й світло від ліхтарів. Вогники міста запалали, затуливши собою хмарки. Вогкою вулицею лише чутні кроки. Двоє перехожих ідуть, тримаючись за руки: чорнява жінка з гарними чорними очима у білому легкому платті та поруч з нею зовсім не схожа на неї маленька дівчинка у рожевому платті, з білими кучерями, блакитними оченятами й круглим обличчям.
Хто не повертався увечері додому, той не знає, що місто живе як і вдень, так і вночі.
Я не назвала місто. І мені соромно. Одеса – найгарніше місто у світі. Я народилася у ньому. Але найцікавіше приваблює у ньому те, що воно завжди має змінний настрій.
Ніч не має обличчя. Он там з’явився повний місяць, а через п’ять хвилин сірі хмаринки крадуть його. Краплина за краплиною ллє теплий дощ.
Я йду з мамою за руку. Мені зовсім не лячно, бо зі мною моя мама. А знаєш, як буває лячно? Ти засинаєш у кімнаті. Темно. А просинаєшся і нікого немає поруч – плачеш, тремтиш, бо боїшся, а сьогодні чомусь ми йдемо вулицею і я зовсім не боюся темряви. Вона від мене ховається, мабуть, тому, що є вогники, які палають, вони такі яскраві.
Ай, я знову вступила в калюжу. Прийду додому, а мама буде сварити, що я така незграбна.
От машина проїхала. Така цікава, червона, без даху, у ній сидять смішні люди з вітряними зачісками. Крок за кроком ми прямуємо кудись, мама сьогодні говорила про якийсь потяг та я так і нічого не збагнула, а що можна у чотири роки розуміти, коли так багато цікавого навкруги.
Ми сіли на потяг. А як ми їхали я вже й не пам’ятаю. Мене охопив сон, бо лагідні материнські руки обійняли мене, і уві сні я продовжила прогулянку містом.
Неймовірне відчуття, коли дорослі тебе беруть із собою у свою подорож, ведуть за руку, несуть валізу.
– Я люблю тебе мамо, – констатую я уві сні.
Мама лагідно доторкнулась до моєї спини. Гойдання потяга нагадали мені колиску, а вітер наспівував колискову:
Засинай, маленька,
Оченятка закривай,
Баю-баю-бай
2
Прокинулася я від того, що мама мене розштовхувала у різні боки та ніжно шепотіла:
– Сонечко, вставай, нам виходити. Хутчіш.
– Мамо!
Покліпала я очима, потерла руки, зітхнула та сонно пішла з мамою. На вокзалі нас зустрів Петро. Я його впізнала, бо багато разів бачила на фотографіях. Це мамин брат. Схожий на неї. Він узяв наші речі і почав швидко розповідати:
– Катерино, їй уночі ще гірше стало. Добре, що ти приїхала. Тільки Соньку ти б з собою не брала.
– Чому ж?
– Нікому буде за нею доглядати.
– Не турбуйся.
Тут і я вирішила щось сказати:
– Мамо, і не потрібно мене доглядати, я і сама доглянусь.
Дядько Петро посміхнувся, промовляючи:
– Ти так подорослішала, а ще така маленька.
Нічого я не маленька, мені аж чотири роки.
Мама нічого не промовила, лише посміхнулася. Ми сіли у мікроавтобус і поїхали вулицями. Літо. Я тут ніколи не була. Запам’ятовувала годину дороги: поля з соняшників, кладовище і багато одноповерхових будинків із квітами, які чомусь були білі та фіолетові. Дивне село з двома кольорами квіточок, схожих на дзвіночки, але не вони.
3
Дім. Я зрозуміла куди ми приїхали – до бабусі. Ніколи не була я до цього у неї. Мамі ніколи було мене сюди везти: то я у дитячому садку, то з татом.
О, я ж не розповіла про свого батька! Він у мене розумний. Я на нього схожа, маленька копія. Він працює актором. Його по телевізору можна побачити. А зараз поїхав у відядення. Мама так говорить: «Наш батько повернеться з відядення, то ти підеш з ним на роботу».
Ото буде цікаво з дядьком Васею знімати щось на камеру. Я йому завжди воду приносю.
Пам’ятаю, що перечепилась через дріт і водою дядю Васю облила.
Була ж справа. Я засмутилась, розплакалась, а дядько Вася тільки розсміявся та цукерками пригостив. Тому на роботі у батька завжди цікаво.
Це його відядення на якусь конфецю. Дорослі знають, мабуть, багато приходиться їздити у ці відядення, до яких не беруть доньок.
А мама у мене їсти готує. Ні, не тільки мені, ще п’ятистам людям. Я це число по телевізору чула і вивчила. Може й більше.
Зараз ми приїхали до бабусі Мусі. Вона у мене добра, на маму схожа, бо коли приїздить, завжди привозить цукерок, які я дуже люблю, купує іграшки. Вона захворіла. Чому я вирішила так, бо я чула розмову тата з мамою по телефону.
Мама тоді сказала:
– Мама захворіла. Петро на роботі. За нею нікому доглянути. Я поїду з Сонею.
Усе ж зрозуміло. Мама моєї мами захворіла. А після розмови по телефону, мама поклала слухавку та сказала:
– Сонечко, ми їдемо до бабусі.
Як же це я могла забути, але так в мене багато справ: робота тата, дитсадочок – от і пам’ять десь згубилась.
4
Мені сумно стало, як я побачила бабусю. Вона бліда, у ліжку. Побачивши мене посміхнулась, але не встала. Мама розплакалась та відіслала мене з хати на двір. Дядько Петро поїхав.
На подвір’ї ходили курки, я їх перший раз бачила. Пес у будці охороняв усіх. І важко ж йому було, мабуть, ланцюг великий. Як це бути на одному місці?
Рудий кіт спав. Мені так захотілось його обійняти. Я його пригорнула та хотіла принести у будинок показати мамі, але він почав видиратися та дряпатися. Він мене усю подер. Я розплакалась, прибігла до мами у будинок. А мама як побачила мене, так і злякалась. Плаття й руки були у крові. Вона спитала що я робила. Я й розповіла про рудого кота.
Не дуже було приємно, коли тебе поливають якоюсь рідиною у пляшці, від неї ще більше пече, а вона піниться, мабуть, це було газування. Але від цієї води кров більше не тече. Я поверещала від неї, а потім мама мене переодягла і відпустила далі гуляти у дворі.
Відтоді я до того рудого бешкетника навіть не підхожу, не те щоб брати на руки. Пам’ятаю я про газування, від якого усе пече.
… Я сіла рахувати хмарки. Вони такі гарні, пухнасті, то на коника схожі, то на слоненятка, то на медвежатка.
Тільки я вмію рахувати лише до десяти. От і нарахувала, але мені це швиденько набридло, бо десять, а потім знову один. Нецікаво. Я засумувала, мені аж кортіло поїхати до міста – там і тато, і дядько Василь.
5
Наступного дня яскраво світилося сонце. Дядько Петро мав рацію – у мами не залишалося часу на мене. Бабуся так і не встала. Її було потрібно годувати.
Я хотіла порахувати хмарки. Проте їх сьогодні не було. Наді мною блакитне небо, немов з малюнку. Тоді я заплющила очі, хтось крадькома підійшов до мене та затулив сонце. Розплющивши очі я побачила перед собою хлопчика з великими очима, рудим волоссям, у шортах та футболці.
– Ти хто? – здивовано запитала я.
– Федько.
– А я Соня.
– А що ти тут робиш?
– Відпочиваю.
– А ти?
– А мене мої батьки до бабусі відправили.
– А… моя бабуся хворіє.
– Це погано.
– Так.
– Я приїхав, але дітей тутечки не бачив.
– Я теж, – погодилась, хоча я і була отут два дні.
– А скільки тобі років?
– Чотири.
– А мені вісім. Я ходжу до школи.
– А я ходжу до дитсадка та на роботу до тата.
– Хочеш я тобі дещо покажу?
– Що?
– Йдемо покажу.
– Не можу. Мама наказала з двору нікуди не виходити.
– А це недалеко за парканом. Ми швиденько.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
