Текст книги "Голуб"

Автор книги: Патрік Зюскінд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

У дворі він наштовхнувся на консьєржку, яка саме завозила на тачечці з вулиці бачки для сміття. Відчувши, що його впіймали, він аж заспотикався. Він не міг повернутися в темряву під’їзду, вона його вже помітила, отже, мусив іти далі.

– Здрастуйте, месьє Ноель, – сказала вона, коли він проходив повз неї навмисне бадьорим кроком.

– Доброго дня, мадам Рокар, – пробубонів він.

Вони ніколи не розмовляли одне з одним. Протягом десяти років – відколи вона з’явилася в будинку, – він ніколи не сказав їй більше аніж «добридень, мадам», «доброго вечора, мадам» та «дякую, мадам», коли вона вручала йому кореспонденцію.

Не те щоб він щось мав проти неї. Вона не була неприємною особою. Вона нічим не відрізнялася від своїх попередниць. Вона була як усі консьєржки: невизначеного віку, між під п’ятдесят та під сімдесят; вона, як усі консьєржки, ходила перевальцем, мала повнувату фігуру, блідий колір обличчя та затхлий запах. Коли вона не возилася з бачками для сміття, не прибирала поріг або не справляла хутенько покупок, то сиділа при неоновому світлі у своїй маленькій комірчині, що в проході між вулицею та двором, мала ввімкнений телевізор, шила, прасувала, готувала їжу та впивалася дешевим червоним вином або вермутом, точнісінько як будь-яка інша консьєржка. Ні, він справді нічого не мав проти неї. Але він мав щось проти консьєржок взагалі, бо консьєржки були тими людьми, хто за своєю професією постійно стежить за іншими людьми. А особливо мадам Рокар була тією, хто постійно спостерігав саме за ним, Йонатаном. Було абсолютно неможливо пройти повз мадам Рокар так, щоб вона найкоротшим, майже невидимим поглядом тебе не зафіксувала. Навіть коли вона, сидячи на стільці у своїй комірчині, засинала – що траплялося в основному раннього надвечір’я та після вечері, – досить було найтихішого рипіння вхідних дверей, щоб вона на кілька секунд прокинулася й зафіксувала перехожого. Жодна людина у світі не звертала так часто та ще й такої пильної уваги на Йонатана, як мадам Рокар. Друзів у нього не було. У банку він належав, так би мовити, до майна. Клієнти сприймали його як аксесуар, а не як особу. В супермаркеті, на вулиці, в автобусі (та й коли там він їздить автобусом!) його анонімність забезпечувалася масою інших людей. Одна-єдина мадам Рокар знала й упізнавала його щодня, даруючи йому щонайменше двічі на день свою безсоромну увагу. При цьому вона могла видобувати таку інтимну інформацію про його спосіб життя, як, приміром, у що він був одягнений; скільки разів на тиждень він міняв свою сорочку; чи помив він голову; що він ніс із собою на вечерю; чи отримував він пошту й від кого.

І хоч Йонатан, так би мовити, справді нічого не мав особисто проти мадам Рокар і хоч дуже добре знав, що її нескромні погляди є результатом не її цікавості, а професійного почуття відповідальності, він все рівно сприймав ці погляди неначе тихі докори, і щоразу, коли проходив повз мадам Рокар – навіть стільки років поспіль, – у ньому закипала коротка, гаряча хвиля обурення: і чому, в біса, вона знову на мене витріщилася? Чому вона знову мене контролює? Чому вона не дає мені можливості, зрештою, залишитися недоторканним, не звернувши на мене жодної уваги? Чому люди такі нав’язливі?

І оскільки він сьогодні через події, що сталися, був особливо вразливий і, як йому здавалося, в образі валізи та зимового пальта абсолютно відкрито ніс із собою всю нікчемність власного буття, то погляди мадам Рокар дошкуляли йому особливо боляче, а привітання «Доброго ранку, месьє Ноель!» прозвучало як справжнє глузування. І тоді хвиля обурення, яку він досі надійно стримував, раптом перелилася через край, трансформувалася у відвертий гнів, і він зробив те, чого раніше ніколи не робив: майже проминувши мадам Рокар, він зупинився, поставив свою валізу, поклав на неї зимове пальто й повернувся назад; він повернувся, відважившись нарешті хоч раз протиставити щось нав’язливості її погляду та її звертанням. Він ще не знав, що має зробити чи сказати, прямуючи до неї. Він знав лише, що він щось зробить або скаже. Нестримна хвиля обурення несла його на неї, а його хоробрості не було меж.

Вивантаживши бачки для сміття, вона збиралася повернутися до своєї комірчини, коли він спинив її точнісінько посеред двору. Вони зупинилися на відстані півметра одне від одного. Він ще ніколи не бачив її блідого обличчя з такої близької відстані. Шкіра пишних щік видалася йому занадто ніжною, як старий, дряхлий шовк, а в її очах, карих очах, якщо подивитися в них зблизька, не було нічогісінько від тієї колючої набридливості, навпаки, скоріше щось м’яке, майже по-дівочому сором’язливе. Та Йонатан, помітивши деталі, які, звичайно, мало відповідали портрету мадам Рокар, що він його носив у собі, не дав збити себе з пантелику. Щоб надати розмові офіційного характеру, він злегка доторкнувся до службового кашкета й заговорив досить різким голосом:

– Мадам! Я маю вам дещо сказати.

(Цієї миті він усе ще не знав, що саме він хоче сказати.)

– Так, месьє Ноель? – відгукнулася мадам Рокар, коротким, раптовим рухом відкидаючи голову на потилицю.

Вона схожа на пташку, подумав Йонатан, на маленьку перелякану пташку. І він повторив своє звертання різким тоном:

– Мадам, я ось що маю вам сказати… – щоб потім з подивом почути, як усе ще зростаюче обурення поза його волею сформувалося в таке речення: – Перед моєю кімнатою сидить птах, мадам… – І далі, уточнюючи: – Голуб, мадам. Він сидить на кахлях перед моєю кімнатою. – І лише на цьому місці йому вдалося приборкати свою мову, що виривалася на поверхню з несвідомого, та спрямувати її у певному напрямку, а отже, він додав, пояснюючи: – Цей голуб, мадам, загидив послідом увесь коридор сьомого поверху.

Мадам Рокар кілька разів переступила з ноги на ногу, закинула голову ще далі на потилицю й запитала:

– А звідкіля він узявся, цей голуб, месьє?

– Я не знаю, – сказав Йонатан. – Очевидно, він залетів через вікно в коридорі. Воно відчинене. Вікно повинно завжди бути зачиненим. Так записано у правилах внутрішнього розпорядку.

– Мабуть, хтось із студентів відчинив його, – сказала мадам Рокар, – через спеку.

– Можливо, – промовив Йонатан. – Але воно все ж має бути зачиненим. Особливо влітку. Якщо раптом буря, воно може грюкнути й розбитися. Влітку 1961-го таке вже було. Тоді заміна шибки коштувала сто п’ятдесят франків. З того часу в правилах внутрішнього розпорядку записано, що вікно має завжди бути зачиненим.

Він знав, що його постійне звертання до правил внутрішнього розпорядку має в собі щось сміховинне. Та й не цікавило його зовсім, яким чином голуб міг туди потрапити. Йому не хотілося ще детальніше говорити про голуба, ця прикра проблема стосувалася тільки його одного. Він хотів якось позбутися обурення нав’язливими поглядами мадам Рокар, та й годі, що й сталося з першими ж реченнями. Зараз обурення вгамувалося. Він уже не знав, як йому бути далі.

– То треба вигнати голуба та зачинити вікно, – сказала мадам Рокар. Вона промовила це так, ніби йшлося про найпростішу річ на світі й ніби тоді все знову буде в порядку. Йонатан мовчав. Він заплутався своїм поглядом на коричневому дні її очей, він ледве не загруз у них, немов у м’якому, коричневому болоті, так що мусив на секунду заплющити очі, щоб вийти на поверхню, відкашлятися, щоб віднайти свій, голос.

– Річ у тім… – почав він, знову відкашлюючись, – річ у тім, що там повно плям. Самі зелені плями. І пір’я теж. Він загидив увесь прохід. Ось у чому проблема.

– Звичайно, месьє, – сказала мадам Рокар, – прохід треба прибрати. Але спочатку слід вигнати голуба.

– Авжеж, – погодився Йонатан, – так, так… – і подумав: «Що вона має на увазі? Чого вона хоче? Чому вона каже: треба вигнати голуба? Може, вона вважає, що я повинен вигнати голуба?» І йому захотілося, щоб він ніколи так і не наважився заговорити до мадам Рокар.

– Так, так, – продовжував він белькотіти, – треба… треба його вигнати. Я… я б його давно вигнав, але не встиг. Я поспішаю. Як бачите, зі мною білизна й зимове пальто. Я маю занести пальто до хімчистки, а білизну здати у прання, а потім мені на роботу. Я дуже поспішаю, мадам, тому я не міг вигнати голуба. Я хотів вам тільки повідомити про цей випадок. Насамперед через клякси. Основна проблема – це забруднення проходу послідом голуба, що суперечить правилам внутрішнього розпорядку. Згідно з правилами, прохід, сходи та туалет повинні завжди бути чистими.

Він не міг пригадати, щоб ще колись у житті йому доводилося вести таку заплутану розмову. Брехня, здавалося, проявилася у своїх найгрубіших рисах, а єдина правда, яку вона мала приховати, а саме: що він ніколи й нізащо не зміг би прогнати голуба, а навпаки, голуб уже давно прогнав його, була виявлена найнеприємнішим чином; і навіть якщо мадам Рокар не почула цю правду з його слів, то вона мусила прочитати її зараз на його обличчі, бо він відчув, як його кинуло в жар, як кров’ю налилося обличчя і як палали від сорому його щоки.

Та мадам Рокар удавала, ніби нічого не помічала (або вона справді нічого не помітила?), вона тільки сказала:

– Дякую вам за повідомлення, месьє. Я про це подбаю, – після чого схилила голову і, обігнувши Йонатана, прочовгала до вбиральні біля своєї комірчини, де й зникла.

Йонатан дивився їй услід. Якщо у ньому й залишалися якісь крихти надії на те, що хтось зможе врятувати його від голуба, то зараз вони зникли разом з сумним видовищем щезлої у своїй вбиральні мадам Рокар. «Ні про що вона не подбає, – подумав він, – ні про що. Та й навіщо воно їй треба? Вона лише консьєржка, а отже, зобов’язана підмітати сходи та коридор, чистити один раз на тиждень спільну вбиральню, але аж ніяк не проганяти якогось голуба. Найпізніше сьогодні пополудні вона нап’ється вермуту й забуде про цей випадок, якщо вже не забула зараз, у цю мить…»

* * *

Рівно о восьмій годині п’ятнадцять хвилин Йонатан був перед банком, саме на п’ять хвилин раніше, ніж прибули заступник директора месьє Вільман та мадам Рок, старша касирка. Всі разом вони відчинили головний портал: Йонатан – зовнішні віконниці-ґрати, мадам Рок – зовнішні скляні бронедвері, месьє Вільман – внутрішні скляні бронедвері. Потім Йонатан та месьє Вільман вимкнули своїми торцевими ключами сигналізацію, Йонатан та мадам Рок відчинили аварійні двері з подвійним замком, що вели до підвального приміщення, після чого мадам Рок та месьє Вільман зникли в підвалі, щоб своїми сполученими ключами відчинити сейфи, у той час як Йонатан, сховавши валізу, парасолю та зимове пальто в гардеробі поруч з туалетами, зайняв своє місце біля внутрішніх скляних бронедверей та почав запускати співробітників, що поступово надходили, натискаючи на дві кнопки, одна з яких в автоматичному режимі за ключовою схемою відчиняла зовнішні, а друга – внутрішні бронедвері. О восьмій сорок п’ять увесь персонал зібрався, кожен розмістився на своєму робочому місці за віконечками, у касовому залі або в конторах, і Йонатан вийшов з банку, щоб зайняти свій пост на мармурових східцях перед головним порталом. Почалося його безпосереднє чергування.

Це чергування ось уже протягом тридцяти років полягало ні в чому іншому, як у тому, що Йонатан у першій половині дня з дев'ятої до тринадцятої та з чотирнадцятої тридцяти до сімнадцятої тридцяти пополудні простоював перед порталом або патрулював розміреним кроком туди-сюди на найнижчій із трьох мармурових сходинок. Десь близько пів на десяту та між шістнадцятою тридцять та сімнадцятою була невеличка перерва, викликана поважним заїздом чорного лімузина месьє Рьоделя, директора. Необхідно було залишити пост на мармуровій сходинці, пробігти майже дванадцять метрів уздовж будівлі банку до в’їзних воріт на задвірку, відсунути важкі металеві ґрати, прикласти руку до краю картуза для шанобливого привітання і пропустити лімузин. Подібне могло трапитися зранку в першій половині дня або пізно пополудні, коли заїжджав синій броньований автомобіль «Служби перевезення коштовностей Брінка». Для нього теж треба було відчинити металеві ґрати, його пасажирові так само належав вітальний жест, звісно, не шанобливий, коли долоня торкається козирка, а недбаліший, яким вітають колег, легенько змахуючи від кашкета вказівним пальцем. А більше нічого не відбувалося. Йонатан стояв собі, дивився поперед себе й чекав. Часом він дивився собі під ноги, часом – на бруківку, а іноді – на кафе по інший бік вулиці. Часом він проходив по нижній мармуровій сходинці сім кроків ліворуч та сім кроків праворуч або залишав нижню сходинку та ставав на другу, а іноді, коли сонце пекло несамовито і спека вичавлювала вологу під ободом кашкета, він вибирався аж на третю сходинку, затінену дахом порталу, щоб там, знявши на мить кашкета та витерши рукавом спітніле чоло, продовжувати стояти, дивитися і чекати.

Одного разу він порахував, що до пенсії час його стояння на цих трьох мармурових сходинках становитиме сімдесят п’ять тисяч годин. Таким чином, він буде, напевне, єдиною людиною у всьому Парижі – а може, й у всій Франції, – яка найдовше простояла на одному й тому самому місці. Очевидно, він уже був такою людиною, провівши на мармурових сходах п’ятдесят п’ять тисяч годин. У місті було зовсім мало охоронців з постійним місцем роботи. Більшість банків користувалися послугами так званих Товариств охорони об’єктів, які виставляли перед їхніми дверима молодиків із широко розставленими ногами та неприязним поглядом, які через кілька місяців, а часто навіть через кілька тижнів змінювалися іншими типами з такими самими неприязними поглядами – буцімто з психологічних причин: вважалося, що пильність охоронця, який надто довго відбуває службу на одному й тому самому місці, з часом слабшає; його реакція на події довкола притуплюється; він стає ледачим, недбалим, а отже, непридатним для своїх обов’язків…

Усе це нісенітниця! Йонатану було краще знати: пильність вартового згасала вже через кілька годин. Своє оточення, а тим паче багато сотень людей, які заходили до банку, він з першого дня сприймав несвідомо, та в цьому й не було потреби, бо грабіжника банку все одно неможливо було відрізнити від звичайного клієнта. І навіть якби охоронець міг це зробити й перегородити грабіжникові шлях, то він давно був би застрелений і мертвий, навіть не встигнувши розстебнути кобуру, тому що грабіжник, на відміну від охоронця, володів незаперечною перевагою несподіванки.

Немов сфінкс, так вважав Йонатан (бо він колись читав у одній зі своїх книг про сфінксів), – охоронець був немов сфінкс. Він впливав не дією, а звичайною тілесною присутністю. Її і тільки її він протиставляв потенційному грабіжникові. «Ти мусиш пройти повз мене, – каже сфінкс осквернителю могил, – я не можу тебе зупинити, але ти мусиш пройти повз мене; і якщо ти посмієш це зробити, тобі не уникнути помсти богів та ман фараона!» Так і охоронець: «Ти мусиш пройти повз мене, я не можу завадити тобі, але якщо ти посмієш, тобі доведеться мене застрелити, тоді тобі не уникнути покарання у вигляді засудження через убивство!»

Йонатан, звісно, розумів дуже добре, що сфінкс мав дещо дієвіші санкції, ніж охоронець. Охоронець не міг погрожувати помстою богів. Та й у випадку, якщо грабіжникові було наплювати на санкції, сфінкс нічим не ризикував. Він був з базальту, витесаний зі справжнісінької скелі, вилитий із бронзи або вимуруваний з каменю. Він запросто переживав розкрадання могил протягом п’яти тисяч років… тоді як охоронець уже за першої спроби пограбування банку через якихось п’ять секунд мусив би розпрощатися з життям. Та все ж Йонатан вважав, що вони були схожі один на одного, сфінкс та охоронець, бо влада їх обох була не інструментальна, а символічна. І лише усвідомлюючи цю символічність влади, що становила всю його гордість та самоповагу, надавала йому сили та витривалості, захищала краще, аніж пильність, зброя чи броньоване скло, Йонатан стояв на мармурових східцях перед банком, ніс свою службу ось уже протягом тридцяти років, без жодного страху, сумніву чи бодай найменшого почуття невдоволення і без неприязного виразу обличчя, аж по сьогоднішній день.

Проте сьогодні все було інакше. Сьогодні Йонатанові ніде не вдавалося зберігати свою сфінксівську незворушність. Уже через кілька хвилин він відчув, як тягар його власного тіла спричиняє біль у підошвах ніг, перемістив вагу з однієї ноги на іншу, тоді знову назад, перейшовши таким чином у тихе похитування – так йому не доводилося робити кроків убік, щоб не втратити центр тяжіння, з яким у нього досі все було у зразковому порядку. Раптом йому засвербіло на стегнах, з боку грудей та на потилиці. За мить засвербіло чоло, так наче шкіра на ньому стала сухою, як часом буває взимку, – при тому, що зараз було гаряче, занадто гаряче, як для чверті по дев’ятій, чоло вже було таким мокрим, яким мало б стати лише о пів на дванадцяту… засвербіли руки, груди, спина, ноги аж до низу, свербіло скрізь, де була шкіра, і він залюбки почухався б, нестримно й жадібно, але де ж таке бачено, щоб охоронець чухався привселюдно! Отож він набрав повні груди повітря, згорбився, розслабив спину, підняв і опустив плечі, потерся таким чином о свій одяг, щоб здобути бодай якесь полегшення. Але ці незвичні викрутаси та посмикування лише посилили те похитування, і маленькі бокові кроки були вже недостатніми для збереження рівноваги, так що Йонатан змушений був, усупереч звичці, припииити свою немов з каменю витесану позу вартового ще до прибуття лімузина месьє Рьоделя близько пів на десяту, щоб перейти до рухливого патрулювання – сім кроків ліворуч, сім кроків праворуч. При цьому він намагався зачепитися поглядом за край другої мармурової сходинки, ковзати по ній туди-сюди, мовби візочком на надійній колії, щоб з допомогою цієї монотонно повторюваної, одноманітної картинки краю мармурової сходинки досягнути жаданого спокою сфінкса, який дозволить йому забути про тягар свого тіла, про свербіж шкіри і взагалі про всю дивну плутанину в голові та в душі. Але в нього нічого не виходило. Візочок постійно збивався з колії. З кожним порухом повік погляд відривався від проклятого краю сходинки й перескакував на якісь інші речі: обривок газети на тротуарі; ногу в блакитній шкарпетці; жіночу спину; корзину з хлібинами; ручку зовнішніх броньованих дверей; яскраво-червоний ромб реклами тютюну біля кав’ярні напроти; велосипед, солом’яний бриль, якесь обличчя… І ніде він не міг прилипнути, знайти нову точку відліку, яка забезпечила б йому душевну рівновагу й орієнтацію.

Щойно праворуч було сфокусовано солом’яного капелюха, як погляд зачепив автобус ліворуч, що потягнув його вулицею вниз, щоб через кілька метрів перекинутися на білий спортивний кабріолет, який погнав його знову праворуч вулицею вгору, де тим часом зник солом’яний капелюх, – погляд даремно шукав його в натовпі перехожих, серед великої кількості капелюхів, тоді завис на троянді, що гойдалася на зовсім іншому капелюсі, відірвався, впавши нарешті назад, на край сходинки, але не в змозі заспокоїтися, продовжував невтомно ширяти, від точки до точки, від цятки до цятки, від риски до риски… Здавалося, що в повітрі сьогодні висить імла, як це буває пополудні в найспекотніші дні липня. Прозорі серпанки тремтіли на тлі предметів. Контури будинків, обриси гребенів та дахів вимальовувалися яскравим блиском, але одночасно й розмито, ніби обтріпані. Стічні канавки та шви між тесаними каменями тротуару – як правило, виведені ніби під лінійку – в’юнилися мерехтливими віражами. А всі жінки, здавалося, одягнули сьогодні яскраві сукні, спалахуючи, мов полум’я, притягували погляд, однак не давали йому затриматися на собі. Не залишилося нічого чітко окресленого. Нічого не можна було побачити виразно. Все ряхтіло.

«У мене щось з очима, – подумав Йонатан. – Я став за ніч короткозорим. Мені потрібні окуляри». Дитиною він колись мусив носити окуляри, не сильні, мінус нуль цілих сімдесят п’ять сотих діоптрій обидві лінзи. Було дуже дивно, що короткозорість знову створювала йому проблеми, вже у старшому віці. Він читав, що з віком стають скоріше далекозорими, а короткозорість зменшується. Може, те, що з ним трапилося, не було класичною короткозорістю, а чимось таким, чому окуляри аж ніяк не могли зарадити: катаракта, глаукома, відшаровування сітківки, рак ока, пухлина в мозку, яка тисне на зоровий нерв…

Він був настільки зайнятий цією жахливою думкою, що повторний короткий сигнал не зовсім проник у його свідомість. Лише за четвертим чи п’ятим разом – коли сигнал тривав довше – він почув, зреагував і підняв голову: а там, перед ґратчастими ворітьми, вже справді стояв чорний лімузин месьє Рьоделя! Як він міг проґавити його наближення? Зазвичай йому не треба було навіть дивитися, він відчував, що той їхав, він чув гудіння його двигуна, він міг спати і прокинутися, як той пес, коли наближався лімузин месьє Рьоделя.

Він не те що поквапився, він кинувся, ледь не впавши, відчиняти ворота, віддав честь, пропустив автомобіль, відчуваючи, як стугонить його серце і як рука тремтить біля козирка.

Коли він, зачинивши ворота повертався до головного входу, він обливався потом. «Ти проґавив лімузин месьє Рьоделя, – пробурмотів він тремтячим від розпачу голосом і, не здатний осягнути те, що трапилося, повторив: – Ти проґавив лімузин месьє Рьоделя… ти його проґавив, не впорався, грубо знехтував своїми обов’язками, ти не тільки сліпий, ти глухий, ти старий і нікудишній, ти більше не придатний для вартового».

Підійшовши до нижньої мармурової сходинки, він вибрався на неї, намагаючись знову зайняти свою позицію. Він одразу помітив, що це йому не під силу. Плечі не трималися рівно, руки теліпалися вздовж тулуба. Він знав, що в цю мить має сміховинний вигляд, але не міг цьому жодним чином зарадити. У тихому розпачі він подивився на узбіччя, на вулицю, на кав’ярню напроти. Мерехтіння в повітрі припинилося. Усе знову було в порядку, лінії проходили прямо, світ виразно розстелявся перед його очима. Він чув шум вулиці, шипіння автобусних дверей, голоси кельнерів із кав’ярні, стукіт жіночих підборів. Ані його зір, ані слух не були якимось чином пошкоджені. Але піт заливав йому обличчя. Йому стало млосно. Він розвернувся, ступив на другу сходинку, потім на третю, доки опинився в затінку перед колоною біля зовнішніх броньованих дверей. Він склав руки за спиною, так що вони доторкнулися до колони. Потім він обережно сперся на власні руки, на колону, він сперся вперше за весь тридцятирічний час своєї служби. На кілька секунд він заплющив очі. Так йому було соромно.

* * *

Під час обідньої перерви він вийняв із гардероба валізу, пальто та парасолю, пішов на вулицю Сан-Пласід, що знаходилася неподалік, там був невеличкий готель, який заселяли переважно студенти та заробітчани. Він попросив найдешевшу кімнату, йому запропонували таку за п’ятдесят п’ять франків, він погодився без оглядин, заплатив наперед і залишив свої речі у приймальні. В одній із яток купив собі дві булочки з родзинками та пакет молока, подався до скверу Бусіко – невеличкого парку перед універсамом «Бон Марше». Сівши на лавочку в затінку, він почав їсти.

* * *

Двома лавочками далі розмістився клошар. Він тримав між стегон пляшку білого вина, півбагета в руці, а поруч на лавці лежав пакунок з копченими сардинами. Виймаючи сардини за хвіст із пакунка, одну за одною, він відкушував голову, випльовував її, а решту повністю запихав до рота. Потім шматок хліба, добрячий ковток із пляшки і задоволений стогін. Йонатан знав цього чоловіка. Взимку він завжди сидів біля входу до складу універсаму на ґратах над котельним приміщенням, а влітку – перед бутіками на вулиці де Севр, або біля порталу Міжнародної місії, або біля поштамту. Він кілька десятиліть мешкав у цьому кварталі, так само довго, як і Йонатан. І Йонатан пригадав, як тоді, тридцять років тому, коли він побачив цього чоловіка вперше, його охопило щось на зразок гнівної заздрості, заздрості до безтурботного способу життя цієї людини. У той час як Йонатан щодня рівно о дев’ятій заступав на службу, клошар приходив часто лише на десяту чи одинадцяту; у той час як Йонатан мусив стояти прямо, той вмощувався зручненько на шматку картону, та ще й покурював; у той час як Йонатан, ризикуючи життям, охороняв банк година за годиною, день у день та рік у рік, гірко заробляючи таким чином на хліб, той тип робив не що інше, як покладався на співчуття й турботу своїх співгромадян, які кидали йому до капелюха готівку. Здавалося, що він ніколи не мав поганого настрою, навіть тоді, коли капелюх залишався порожнім; здавалося, що він ніколи не страждав, не хворів чи бодай нудьгував. Він випромінював повсякчас обурливу самовпевненість та самовдоволення, провокуюче виставлену напоказ ауру свободи.

* * *

Але одного разу, в середині шістдесятих, восени, коли Йонатан ішов до поштамту на вулиці Дюпін і перед входом ледве не спіткнувся об пляшку з вином, що стояла на обривку картону між поліетиленовою торбиною та добре відомим капелюхом з кількома монетами в ньому, і коли він мимоволі якусь мить шукав очима клошара – не тому, що він скучив за ним як за особою, а тому, що в натюрморті з пляшки, торбинки та картону не вистачало центральної фігури, – він помітив його на протилежному боці вулиці; той сидів навпочіпки між двома автомобілями, справляючи нужду: він скоцюрбився біля стічної канави зі спущеними до колін штанами, його зад був повернутий до Йонатана. Зад був повністю оголений, кожен перехожий міг його побачити: білий мов крейда, вкритий синяками та струпами зад, що виглядав таким обшарпаним, як зад лежачого старця – при тому, що цей тип не був старшим за Йонатана, тоді, може, тридцятилітнього, максимум – тридцятип’ятилітнього. І з цього обшарпаного заду вистрілив струмінь коричневої суповидної рідини, прямо на бруківку, з жахливою силою та кількістю, утворивши калюжу, озеро, яке затопило черевики, а бризки, що розліталися вгору і вниз, загидили шкарпетки, стегна, штани, сорочку – все…

* * *

Таким жалюгідним, таким нудотним, таким жахливим було це видовище, що Йонатан досі здригався, пригадуючи це. Через якусь мить несамовитого заціпеніння він утік до рятівного поштамту, заплатив за електроенергію, купив ще поштових марок, хоч вони йому були непотрібні, просто щоб продовжити перебування в поштамті і переконатися, що не застане більше клошара за його справою. Коли він все-таки пішов, то заплющив очі, намагаючись не дивитися на протилежний бік вулиці, а тільки ліворуч, угору на Рю Дюпін, куди й попрямував, ліворуч, хоч він там нічого не загубив, аби лишень не проходити повз місце з пляшкою, обривком картону та капелюхом, отож змирився з чималим гаком через вулицю дю Шерше-Міді та бульвар Распель, доки дістався до вулиці де ля Плянш і своєї кімнати, надійного укриття.

* * *

З того часу в душі Йонатана згасло будь-яке почуття заздрості до клошара. Якщо досі ще час від часу він сумнівався, чи є сенс людині проводити третину свого життя, стоячи біля воріт банку, відчиняти принагідно браму, віддавати честь перед лімузином директора, постійно одне й те ж, при короткій відпустці та малій зарплатні, більша частина якої зникала безслідно у формі податків, оренди та внесків на соціальне страхування, – чи все це мало сенс, – то зараз відповідь чітко стояла в нього перед очима, як та жахлива картина, побачена на вулиці Дюпін: так, це мало сенс. Це мало навіть дуже великий сенс, бо захищало його від того, щоб бути вимушеним привселюдно оголювати свій зад і срати на дорозі. Що могло бути жалюгіднішим, ніж бути вимушеним привселюдно оголювати зад і срати надворі? Де було більше приниження, ніж ці спущені штани, ця скоцюрблена поза, ця вимушена, потворна нагота? Що було безпомічнішого та принизливішого, ніж принука робити сороміцьку справу на очах цілого світу? Нужда? Одна лише назва свідчить про вимушеність. І як усе, що доводилося робити під невідпорним примусом, вона вимагала, аби бути взагалі стерпною, радикальної відсутності інших людей, – чи принаймні видимості їх відсутності: лісу, якщо знаходишся в сільській місцевості; кущів, якщо комусь приспічить у відкритому полі; або хоча б розори чи вечірніх сутінків; або, якщо їх не було, простору радіусом з кілометр, який би добре проглядався і на якому ніхто не міг би появитися. А в місті? Де кишить від людей? Де ніколи не буває по-справжньому темно? У якому навіть залишені руїни садиб не гарантують достатньої безпеки від настирливих поглядів? У місті для відмежування від людей потрібне було не що інше, як комірчина з добрим замком і засувом. Хто її не мав, цього надійного прихистку для нужди, той був найнікчемнішою, вартою найбільшого співчуття людиною, незалежно від його свободи.

Йонатан міг би прожити на невеликі гроші. Він міг уявити себе в поношеній куртці, у рваних штанах. У найгіршому випадку, мобілізувавши всю свою романтичну фантазію, він міг би припустити ночівлю на шматку картону або обмежити інтимність власної домівки якимось закутком, ґратами батареї опалення, східцями станції метро. Але якщо не мати можливості у великому місті зачинити за собою двері, щоб випорожнитися, хай навіть це двері спільної вбиральні в коридорі, якщо в когось відбирають навіть цю найважливішу зі свобод, а саме свободу під час нагальної потреби сховатися від стороннього ока, то всі інші свободи нічого не варті. Тоді життя втрачає будь-який сенс. Тоді було б ліпше померти.

* * *

Щойно Йонатан зрозумів, що суть людської свободи полягає в наявності вбиральні на поверсі і що він володів цією значною свободою, як його охопило почуття глибокого морального задоволення. Він таки вірно влаштував своє життя! Він вів цілком вдале існування. Йому не було про що жалкувати або заздрити іншим людям.

З того часу він упевненіше стояв на ногах біля банківських воріт. Він стояв там, ніби вилитий із бронзи. Те солідне самовдоволення і самовпевненість, які він досі помічав у клошара, наповнили його самого немов розплавлений метал, утворивши внутрішній панцир, зробивши його тяжчим. Надалі ніщо не могло його спантеличити або спричинити сумніви. Він досягнув рівноваги сфінкса. Щодо клошара, коли він його зустрічав або бачив здалеку, він відчував те, що зазвичай називають толерантністю: прохолодну суміш почуттів з огиди, зневаги та співчуття. Цей чоловік його більше не хвилював. Він був йому байдужий.

Він був йому байдужий до сьогоднішнього дня, коли Йонатан сидів у сквері Бусіко, поїдав булочку з родзинками, запиваючи її молоком з пакета. Зазвичай він ходив під час обідньої перерви додому. Він же мешкав лише у п’яти хвилинах звідсіля. Як правило, він готував собі щось гаряченьке на плиті: омлет, яєчню з шинкою, вермішель з тертим сиром, – підігрівав залишки вчорашнього супу, до нього готував салат і чашечку кави. Ціла вічність минула з тих пір, коли він під час обідньої перерви сидів на лавці в парку, їв булочку з родзинками і пив молоко з пакета. Взагалі-то, він не дуже любив солодке. Так само й молоко. Але сьогодні він уже витратив п’ятдесят п’ять франків за кімнату в готелі; тому було б марнотратством піти до кафе й замовити там омлет, салат і пиво.