Текст книги "Лихо давнє й сьогочасне"
Автор книги: Панас Мирний
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
Тоді саме німець гукнув по селу:
– Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одроб'іток взяти, йди до двору!
Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комор, з мішками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала.
– Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте… А за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не схотів вам землі віддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не правда то? А ви кленете!.. Та сількісь! Я злого не пам'ятаю і от вам ще в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом допомогти, з голоду б усі пропали! – стріла вона одрадян з докором.
– Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали!
Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить!-кланяючись, белькотали одрадяни.
Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап'ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзиґа, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючи із засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скілько кому всипано, а німець тута ж сидів за невеличким столиком та записував. ^
Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.
– Чого ж се воно чорне? іПополам із землею? – питали жінки.
– Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же й димом припахає… Спасибі й за це!-дякували чоловіки.
Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли… То не хліб білий з борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Марину.
– За що ви їй дякуєте? – питали жінки.– Воно ж треба за те горіле колись добрим віддавати.
– Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла!– одказували чоловіки.
А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:
– Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.
– Бо твой мужик – дурак! – одказав німець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.
Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас. Старий та немічний, він ледве волочив ноги, обпираючись на довгу ґирлиґу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте – аж чорне, борода рідка, як молоко – біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима.
– То смерть іде! смерть прийшла! – гукали хлоп'ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.
Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.
– От ти й знай!– промовив Улас, поглянувши на хату.– Пустує… Та, здається ж, вона?.. Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити!
Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.
– На, дідусю, сам розкуштуй, що нам доводиться їсти!– казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.
Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.
Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати Марину.
Марина спершу не хотіла до його вийти, думала – За милостинею старець приплентався.
– Одріжте шматок хліба та винесіть йому!– порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
– Чого тобі треба, діду?
– Не пізнаєш мене? – міряючи очима, спитався Улас.
– Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! – неласково одказала Марина.
– Може, й багато; чув я – голодом господь карає… А, певно, в тебе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш його?..
– То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю,– як же не пам'ятати? Колись мені у великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?
– Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись.
Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?
– То давно було!– якось вирвалось у Марини.
– Давно, кажеш? А тепер? – спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.
– Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати – нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля запалали.
– Марино, Марино!– замовив він старечим охриплим голосом.– Не їсти я прийшов у тебе прохати… І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже їсти не хочу… Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
– Що ж вони про мене кажуть?– граючи очима, спитала Марина.
– Недобре кажуть. Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лиховіі тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм, у позику? Ось на, подивись! – і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, що сховав учора.
– Коли їм не згодно брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує?– байдуже спитала Марина.
– Голод, Марино, голод! – глухо бубонить дід Улас.
– А мене хто чим годував, як з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, не бійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти!– одказала, повертаючись, Марина.
– Дурне, кажеш?– спитався дід.– А щоб же ти була давно здуріла, клята!-гупнувши в землю ґирлиґою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
– Чи в тебе, діду, усі дома?– покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його.– Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь бо, тілько пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі та від немочі тілько на землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, і повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочити, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
– Марино, Марино, – гукав він, витріщившись у сволок очима,– кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було,– тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!– метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій город і дві сотні грошей, аби тілько вона приберегла його на старість та поховала.
– А тепер же як бути? – спитався хтось, як паламар скінчив читати бомагу. Уперед виступив сам староста.
– Ке сюди бомагу!– сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
– Отак бути! – сказав староста.– Діда Уласа як слід поховаємо, що від його грошей зостанеться – на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а город-в обчеське піде.
(1897)
