Текст книги "Голодна воля"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.

– Стой! куда? – кричали москалі.

– До панича! – донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.– Це ж за ним женуться! – зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.

Через хвилину все стихло, а через другу – вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…– Господи, що це воно затівається, – скрикнула вона. – Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.– Тіточко, що там?

– Москалі, – упавшим голосом промовила Оришка.

– Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?

– Як не приходив? Був.

– Де ж він, де?

– Казав, піду у горниці, до панича пішов.

– У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?

– Егеж, покликано, – нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.

– Покликано? Пропав же він! – скрикнула Мотря.

– Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.

– Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.– І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.

– Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.– Куди ти підеш? Хто тебе пусте?

– Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, – і кинулась було з хати.

– Постій, – стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.– Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.

– Хто другі?

– Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.

Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.

Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і – роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!

Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:– Куди? – наморгували і насукували, – вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.

– Паничу! Що це за напасть на вас.

– Как? какая напасть?

– Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, – той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.

– Да что ты говорить? Какие москали, откуда?

– Відкіль вони – про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.

– Солдата пришли? – обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.

– Прийшли, ваша милість.

– Кто же их звал? Зачем?

– Не могу знать.

Панич тілько здвигнув плечима.

– Исправник, следователь й стряпчий приехал", – доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.

– Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі – І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.

Василь стояв і думав: – що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так– це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!

І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.

– Де Йосипенко? Не бачили його?

– Не знаю. Нащо?

– Панич кличе.

– Там десь надворі.

Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.

Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.

– А не знаєте, чого?

– Почем мне знать.

Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.

– Ти чого тут? – призро глянувши на Василя. спитав він.

– А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!

Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.

Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.

Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.

– Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє – про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.

– Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, – упік, мов батогом, Василь.

Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.

– Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, – крикнув на його Йосипенко.– Тебе першого б у Сибірю заслати.

– Коли б свині роги! – одказав Василь, усміхнувшись.

Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.

Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.

– Робіть, що знаєте, – одказав панич.– Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, – повернувсь він до офіцера.

Офіцер махнув на москаля.

– Цепь снять! – крикнув він.

– А внушеніє? Внушеніє – главное, – умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.

– А поки осмотр проізведем, – сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися – куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.

Потім зібрали двірню.

– Хто і кого першого бачив коло контори?

– йосипенка! – крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що – коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.

Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.

– Ти не чула нічого? – спитав її стряпчий.

– Коли?

– Уночі. Не чула стуку-грюку якого?

– Ні, не чула.

– Спала?

– Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?– А я і кажу:– Людям свято, а нам робота.– Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.

– Де ж ти була?

– Я пішла до тітки ковалихи.

– Угу…– прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.

– Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, – запорошила Йосипенчиха.

Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.

– Остається зробити обиск, – тихо сказав стряпчий.

– Робіть, – одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували – нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.

– Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.

– Чого плачеш?

– Та вона з горниць, – одказала Оришка.-Плаче, – що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.

– Нічого, найде молодшого, – сказав стряпчий.

– А гарна, вража, – додав слідователь.

– Как твоє имя? – допитувався офіцер, брязнувши шаблею.

Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.

Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.

– Ти чого? – спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.

– Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…– Вона моя родичка.

– Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.

– Про те мені знати, – понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.

Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.

– Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, – умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.

Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.

– Я сама не знаю, що зо мною, – -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, – і хочу здержатись, та не зможу.

Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.

– Хто там? – спитала Оришка.

– Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, – гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.

– Якого там гаспида ще? – сердито спитався Василь іі вийшов з хати.

– Та всім іти? – навздогінці крикнула до Свирида Оришка.

– Усім… усім.

Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, – одну несли на руках, другу вели за руки.

– Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, – гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.

– Чи всі тут? – знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.

– Усі, – хтось обізвавсь.

– Чого ви бунтуєте? – гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:

– Ми не бунтуємо.

– Мовчать! – крикнув на все горло справник. – Бачите ото, – і він вказав на москалів.– Махну рукою – ні один з місця не встане!

Усі мов поніміли.

– Слушать!

І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим – на всі чо-.тири сторони, задворовим з землею.

– Хоч на оброк, хоч на викуп іди, – додав панич і повів широку річ, що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.

Усі мовчки слухали, один Иосипенко, стоячи уперед, раз по раз кланявся.

– Чули? – гукнув справник.

– Чули.

– Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру.

Кріпаки почали розходитись. Спершу нехотя, один по одному одходили, похнюпившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулась тиха розмова:– Як се так з землею? Це значить – землю дай – та й сиди на тій землі і знову роби на пана. Щось воно та не то. Хіба се воля, що воно за воля? Он дворовим – воля, а нам це казна-що. Дурять, дурять…

Пани стояли, поки розійшлись кріпаки; вони щось шептались.

– Одначе, треба ж щось робить! – сказав стряп-чий слідователеві.

– Та що ж? Сторожа посадить на казенні хліба, може, він там прийде у себе. Видно, напуск напустив на себе.

– Привести сторожа!-гукнув справник. Через кілька часу кривого Хомку вели до панів. Він аж зблід, тіпався, ще дужче шкандиляв.

Офіцер гукнув на фельдфебеля. Той вислав пару москалів і, ставши один вперед, другий позад – повели вони Хомку шляхом на місто. Ніхто того не примічав, ніхто не бачив, як Хомка, вийшовши на гору і глянувши на Горішок-став, замахав руками, заплакав.

– Ну-ну, іди, – сказав йому один москаль. І Хомка пішов, ридаючи. Його глухий плач чули одні тілько німі скелі та ховали глибокі яри гір. Увечері кухарка Оришка, даючи вечерю Василеві і Мотрі, зітхнувши промовила:

– Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?

– Куди? – спитала Мотря.

– Та в город же,

Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.

Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно. Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.

– Стій! – гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі не достав.

– А що ще буде? – мотаючи головою, спитав воловик.

– Глянь на небо. – А що там, на тім небі?

– Зор стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…

Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.

– От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.

– Та ні, постой, – сказав коваль.-Адже там бог?

– А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?

– Гм… Там же? – одно допитувався коваль:– І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака – то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б'ють, а по оглоблях?

– Ат, кажи!

– Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б'ють, а не по коневі?

– Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?

– Кінь?… Оглоблі?-узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.

– Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.– Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?

– Моя хата скраю, – одказав воловик.– Одно я тілько знаю: дурять вони нас – от шо!

– Матері твоїй дуля! – ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.

V

Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх – як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.

Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало од-ходну своїм розкошам.

– Бідний, не видержав, – чувся гомін між– панами.

– Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, – а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще – на тобі!

– А я казав, я казав, – щебетав пузатий круглий панок, – що те буде. Він сам мені хвалився, сам, – тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, – і панок перехрестився.

– Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.

– Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! – сумно вимовило зразу скілько голосів.

– А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні – а тут, як косою скосило.

– Пропали ми тепер!-гукнуз охриплий голос.

– Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його – дивись – в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.

Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: "Одверни і спаси нас, святий владико!"

Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.

– Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.

– Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?

– Се при старому було. До того – як до себе, йдеш було, а за молодого – хто його знає, яка у його поведенція.

– Та так-так. Молодий не. то, що старий.

– Куди йому!

– А ви чули, яку він штуку одірвав.

– Яку?

– І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.

– О-н як? – провів здивований голос.

– А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.

– Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!

– А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.

– Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.

– Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!

Всі знову зітхнули.

Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких. Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!

Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.

– Чи їхать то на обід, чи ні? – Кожен кожного питався, кожен, не знаючи певно, тілько здвигував плечима.

Побачивши Иосипенка, знайоміші кинулись до його. – – Буде обід? Готовилися?

Иосипенко тілько махнув рукою.

– Не такі тепер порядки пішли, – нескоро сказав він.

Як грім ударив серед ясної погоди – ті слова Йосипенкові! Дехто зо зла плюнув, дехто вилаявся.

– Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб цілий день голодному бутиі

Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.

Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу – і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили.

Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брате, до слушного часу!

Багато той слушний час наробив дешпоту. Пани крикнули: "Бунт!" – і сотні тисяч москалів розбрелося по селах, хуторах розоряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу по-брато, порозсаджувано у тюрми, позаслано на Сибіру.

Ось прийшла чутка – цар їхатиме.

– До царя, до царя! – гукнули села та хутори, – до його підемо, його попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати.

Проїхав цар. Пройшли його слова: "Не буде вам другої волі", – з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу З кріпацьких очей. Пани зраділи, і зразу пішли писатись уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп. Хто зоставався на оброці. І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще – чи викуп, чи оброк?

Гамзенкові усі зразу пішли на викуп. Старий Гам-за, як не гаразд своє хазяйство вів, а проте усі його великі помістя були заложені в ломбард. Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і так підходив під кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других умовив, що йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали два роки у його, аби доглядали худоби. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю.

Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли утрату за утратами для панів, та невелику полегкість і для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та мирські збори все прибували та прибували. А на перший раз треба ж і хазяйством завестися, одітися, обутися. Коли панські маєтки пустошилися, економії занепадали, переходили в руки купців, жидів, не більшало й не ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздвоювали викупні, другі – ледве кінці з кінцями зводили.

Опустіло і широке чисте дворище серед Горішка, позамикалися, позачинялися столярні двері великого будинку. Колись його гомін, крик та співи оголошували, тепер сум тихий прикриває, важкий спочинок спо-вива його зверху донизу: не виглядають у великі вікна вигодовані обличчя горничних, не пускають ґедзиків прохожим очима, не роздається їх регіт голосний, їх забави молоді, – все те розбрелося, не знать куди, поховалося, не знать де, – одні пішли у місто за москалями, другі, скинувши дорогі убори, вернулися на свої домівки, огороди полоти, пашню жати. Не видно й довгообразих облич німих лакуз, – десь їх довгополі балахони то в шинку у жида застряли, то змінилися на сірі сіряки. Садок теж запустів, заглух, ні чащі, ні дорожки, – позаростали бур'яном, глухою кропивою, цвіточні круга оповила дика березка, молоді та дорогі щепи сохли, кострубатіли, – не берегло їх дозорливе око, не ходили коло їх ніж та пилка садовника, сам він кудись подівся, десь без вісті забіг. Вонюча бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі.

Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м'ята, м'ятий любисток, зелений барвінок, – те лізло високо угору, друге слалося по землі низенько. По невеличких огородах, наче сторожі, стояли широкоголові соняшники, поміж ними, уч рута, зеленіли кущі картоплі, дерлися угору цибульні цибки, червоніла свекла, кублилася дрібною гичкою жовтогаряча морква, по невеличких тичинках вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широко листя, наче шнуром, кругом обводили невеличкі грядочки. Ні бур'янини серед їх, ні травини, тілько чорна та пухка земля чорніє поміж ого-родною рослиною.

В кінці садка, під самим Пслом, поміж кущами молодого вишнику біліє нова хатина. Малась вона будуватися на дві половини, та, видно, в господаря не-стало достатку, і він ледве спромігся на одну, та й то ще не зовсім. Про те говорила недокрита стеля, сяк-так прикидана бур'янами та трухою, запліт для приспи не набитий, не обмазаний. Видно, надолужило хазяїнові, по чужих хатах живучи, і він мерщій поспішав з своєю. А широко була задумана хата: високі рублені стіни, непомірне великі вікна казали про те, хвалилися, що хазяїн їх мав думку вибудуватись на славу. Повз неї якраз пролягає дорога з гори до броду, і тілько невеличкий рівець одрізняє двір од шляху, – ні воріт, ні тину немає, не видно його і з других боків, від садка тілько нелоламаний забор схилився, перевитий колючою березкою. Ось шляхом проходять два чоловіки, на заробітки, видно, сунуть, небораки, бо великі торби у їх за спиною, коси на плечах, наче рушниці у москалів. Видно, знайома їм ця дорога, видно, не раз вони ходили на брід, бо так тягнуть сміло. Ось вони, забачивши хату, уп'яли свої очі на неї.

– Іч, і тут уже хтось будується!-сказав один.

– Та ще які вавилоии! – додав другий.

– Щось, видно, – заможне? – одгадував перони*

– Навряд. Ти дивись, як укрита хата і приспи кат має, і огорожі.

– Видно, наш брат, Савко? – Наш, та без толку. Хотілося по-панському, а вийшло – по-собачому.

– З сього дерева можна он яку хату збудувати, а він і на одну не спромігся.

Саме проти вікон вони стали і обдивлялися хату, огород.

– Огород і великий, та дурний, – сказав, помовчавши, один.

– Сама глина, – додав другий.– Мов уже гіршого і не було де.

– Пгди ж ти! Тісно, брат, тепер стало. Багато нашого брата намножилось, скоро один на одному буде жити.

– Тепліше буде, – засміявся перший.

Ось двері рипнули, з їх виплив кривий дідусь.

– А що вам?-спитався він, напрямляючись до прохожих.

Прохожі зам'ялися.

– Чи сюди дорога на брід?– спитався один.

– Сюди-сюди.

– То-то я й кажу це-сюди, а він каже-ні. Торік мов ми проходили, сеї хати не було.

– Еге, у нас так-у нас все, як з води йде!– усміхнувся кривий.

Та це ж Хомка! Дурненький, кривий Хомка, це ж його і усмішка, його і поступ.

– Це ваша хата?– питається другий прохожий.

– А що, погана хата? Такої, брат, хати-світ сходи-другої не найдеш. Підожди, ми її обробимо, Візерунками виб'ємо, квітками викрасимо.

– Та так-так!-усміхаючись, сказав перший, – та тоді запали – як свічка горітиме.

– А що ти думаєш?– пита Хомка, – з самого тобі дерева і рублена! У нас, брат, так. У нас-коли будуватись, то будуватись.

Прохожі подивились прикро на діда, здвигнули плечима і, нічого не сказавши, пішли собі'далі, а Хомка, не примічаючи, що їх немає, не переставав базікати, тикаючи рукою то на хату, то на огород, то на Псло.

– Хомко! З ким ти гомониш?– крикнула до його у вікно старенька бабуся, держачи на руках маленьку дитину, а невеличкого хлопчика придержуючи за мо-тузину, котрою він був підперезаний, щоб, бува, не випав у вікно.

– Та тут! – махнув рукою Хомка і усміхнувся…– Всі завидують на нашу хату. Діждіть, кажу, своєї такої… Еге! Я три роки вештався по місту, сходив його з краю в край, а яснішої і веселішої не бачив хати.

– Що він каже, тітко Оришко? – почувся слабкий привітний голос з-за бабусі, і з-за спини її показалося бліде личко молодої молодиці.

– Не налюбується хатою.

– Мамо, мамо! -крикнув, усміхаючись, хлопчик, – а де тато?– і стрибнув з лутки прямо на руки матері.

У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика, поцілувала і поставила на лаві.

– Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю погодую, – і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.

– Ти б геть пішла, Мотре, од вікна. Вітер віє, хоч він і невеликий, та все ж негаразд – і тобі і дитині.

Молодиця знялася і перейшла на лаву у затишок.

Та се ж усе знайомі. І Хомка кривоногий, Оришка куховарка, Мотря… Тілько Василя й немає.

А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? Та се ж і він, його хода, його поступ. Карпик гукає у вікно: – Тату, тату!– а він показує йому метку окунів, що проти сонця виблискують, підкидаючи чгр-воними хвостами. Тілько чого він такий смутний, такий задуманий, аж змарнів, аж зігнувся мов, коли б не чорна борода, що, як щітка, густо висипалась і затіняла великі ями на щоках, сказав би – він тілько що від болісті знявся.

Так-так. Се ж він, се ж і його хата, і його сім'я.

Від'їжджаючи в столицю, йому се дворище подарував панич, наказуючи, коли хоче будуватися, то й дерева з лісу хай його візьме. Василь довго мосувався, дивлячись на руду глину свого чималого клаптя землі. Він раявся з Мотрею, з котрою швидко і одружився, що його робить: чи розпочати будівлю, чи оселитися тут, чи спродати – і гайда на вільні степи, на більший простір, його тягло туди, мануло, неначе магнітом притягувало. Там воля, там ніщо не нагадає про його муки, про його неволю. Так Мотря – навпаки. Правда, що вона тут звідала лиха, тілько тута ж вона устрілася із Василем, он у тому садку вона гуляла з ним, на сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і батько та мати Мотрині:– Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже не побачимося.– Збили Василя.

Воно б, може, і не збили його, коли б йосипенко, купуючи його огородину, не давав, мов на сміх, тілько десять рублів. Василь плюнув йосипенкові у вічі і пішов у город найматись на станцію, кинувши Мотрю з Оришкою у дворі. Батько та мати раяли їй іти до їх, у село, – вона сама не схотіла, так уже вони зжилися, здружилися з Оришкою.

На станції служба важка – невільно: і вдень вози і серед ночі вставай та їдь. Коли-не-коли вирветься Василь додому, навідається на годину-другу та й назад. Будь Василь хоч один – ще б сяк-так, а то здумає, яка Мотря… Вона така палка, безздорівна – і вхопе його нудьга, запече за серце. Скілько раз він намірявся кинути сю станцію осоружну. Та як його кинути? Де ті п'ятдесят рублів у рік узяти, що дає йому жид, та й від проїжджого часом перепаде. Там жінка з Оришкою у панському дворищі поки ще можна, і сяк-так переб'ються. А він? йому треба думати. Кінчаться ті два роки – і гайда з панського дворища. І тепер йосипенко насіда: тілько даремно хліб переводите. Куди тоді? Треба ж думати про захист: серед шляху не сховаєшся, та й з шляху проженуть… Гіркі важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на бога, не то з заздрістю, не то з досадою дивився на кожного заможного. Він не зазіхав на його добро, – тілько чого ж така неправда у світі: одному і надто багато, а другому і повіситися прихо-диться на чужому. Часто йому приходилося проїздити широкими степами, довгими ланами. Все то панське добро, колись по йому колосилося жито, пшениця доходила до чоловічої груді, – тепер тілько будяки червоніють, та синяк синіє. Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва – нікому орати. А скілько б то ся земля прогодувала, прикрила таких, як і він неборак? Все то ненаситість панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле! Як не гірко, а тут все ж без усякої справи, голими руками хоч що-небудь заробиш. І Василь, зітхнувши тяжко, поганяє чужу скотину. Минув рік, тілько то й того, що Василь узиму вивіз дерево з лісу. Знайомий лісник не поскупився, та й Йосипенко дивився крізь пальці, йому тоді саме настала своя незгода. Кривого Хомку випустили з тюрми, а хитрий стряпчий припнув його за крадіжку грошей. Усі казали: от чого доброго, Йосипенка посадять на казенні хліба. По цілим тижням жив Йосипенко у місті і не раз його туго набиті грошима кишені пустіли. Одарка сердилась, лаялась, лаялась: усе нажите добро рознесе та розволоче на старість! Вийдуть з двору – десь прийдеться під чужим тином здихати, йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики.

– Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?– розсердившись, спитала вона його. Йосипенко увесь затіпався.

– Чи не збожеволіла ти?– одказав він.– Он кривого чорта випустили… Хоч, щоб я на його місце сів? йосипенчиха замовкла;

Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме. Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і її серце боліло, що безневинно каліка страждає.

Йосипенчиха терпіла, вона ждала, поки скінчиться діло.– Я їх переберу, я їх перечищу!– сварилась вона, затаюючи на серці зло.

Після різдва діло скінчилося – не знайшли винуватого. Люди ще погомоніли трохи та й замовкли: у їх свої нужди, свої незгоди, котрі ближче доходили до серця, ніж чуже лихо. Тоді саме випала черга Йоси-пенчисі промовити своє слово. Безбоязно вона його вимовила і наперед всього до Оришки: що за збірню вона з усього світу позбирала? Звідти все лихо встає. Нащо їй, одинокій, такі хороми займати, – перевести її до коваля. У коваля немає дітей, хата простора – помістяться. Оришка, може б, і слова не сказала за те, коли б справді вона була сама, а то коло неї Хомка, Мотря, котра доходжувала послідні дні: не сьогодні-завтра дожидався ще новий жилець… Оришка забила бучу.