Текст книги "Рід"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Панас Мирний
РІД

Кирило Іванович Голуб тепереньки безвиїзне живе у своєму хуторі на Глибокій, землю пахає, хліб робе – хазяїнує. Вряди-годи хіба поїде у місто за куплями для празника великого або вже по якому-небудь дуже гарячому ділу. Тепер він погладшав, понижчав, став лисіти; польовий вітер і степове сонце засмалили його колись біле лице – почорнів як циган, опустився, знехаявся і одежина на йому часом і подрана і сам часом невмитий по хутору броде.

Сумно і тяжко Кирилу Івановичеві, не баче він нічого кругом себе веселого й порадного. Давні товариші його відцуралися; деякі вже й на той світ попереходили; дехто високо пішов угору, у генерали виліз; а йому доля підставила ногу – перечепила. Полетів він сторч головою і коли не розбився зовсім, то так пришешепився, що вже більше не вставав і не поривався вставати. Серце тілько його завжди обкипало кров'ю, коли він згадував про той лихий час; брови насуплювалися, а в очах горіло люте зло.

– Прокляті! Щоб ви не знали утіхи в старих літах, щоб ви не мали поради в своїх дітях! – шептав він у ті часи і розпльовував слину на всі боки.

Домашні знали добре всі норови Кирила Івановича і коли наставали такі часи, то всі куди можна ховалися, щоб не стрітися з ним, не підбігти під гарячу руку. Одна тілько Килина Івановна, його сестра, що й посивіла у дівках, суха як сухар, жовта як стигле жито, завжди розкуйдана, завжди з святцями у руках і лайкою на устах, не боялася Кирила Івановича. Запала і зсохла її груднина видималася, горбата спина випрямлялася, очі жовтіли-зеленіли і знай крутилися, вся вона тряслася як у лихоманці. Безбоязно підбігала тоді вона до Кирила Івановича і кричала на чім світ стоїть: «Уже! Уже! заворушилися дияволи в животі? – Мати господня! Заступнице святая! Порази його окаянного, неприкутого, навіженого… Тьху, тьху! Собакою дише! Чортом воня!».

І трудно було сказати, хто був страшніше у ті часи: чи Кирило Іванович з своєю неприкритою в лиці тугою й божевільним поглядом, чи Килина Івановна з своїми прокльонами? Кирило Іванович стояв проти неї темний, як ніч, похнюпивши голову й скоса гостро поглядаючи; Килина Івановна, як оса, носилася кругом його, витягаючи, як лебідь, свою суху шию, задравши голову, кляла і плювала куди попало… Так минало хвилин п'ять-десять. Далі Кирило Іванович знемагав і, одмахнувшись рукою, тікав чимдужче у свою хату, запираючи її на крючок, і пив там без просипу днів три-п'ять, тиждень; а Килина Івановна, ще попоклявши, тікала у свою хату, становила куришку з ладану, падала перед образом божої матері і цілий день читала акафісти. Бо-зна вп'ять, де було краще: чи в хаті Кирила Івановича, де на столі стояла сулія горілки, кругом котрої він ходив, божевільно-веселими очима дивився і, усміхаючись, промовляв до неї: «Засмійсь, рижа! Засмійсь, рижа! А ну ще засмійсь!..». Після цього наливав чарку й спрожога випивав.

– Ага! Прокотив святий Ілля від верху аж до дна! Ага! – промовляв він тоді і знову ходив кругом столу, і знову позирав на сулію, прохав усміхнутися рижій, а іноді і сам так до неї усміхався, що якби свіжий чоловій, побачив, то забіг би безвісті.

Бо-зна чи тут краще було, чи в хаті Килини Івановни, повній диму, що аж очі їсть, в котрій вона вже не стояла, а лежала долі ниць перед образом і певно сама не знала що робила, бо разом кляла і молила, плакала і лютувала…

Друга сестра Кирила Івановича, Явдоха Івановна, була зовсім другого норову від Килини Івановни. Се була собі старенька, простенька молодиця, котра заправляла усім по хазяйству: і курей вона щупала, і свиней доглядала, і молотника наймала, а зимою з кухні й не вилазила, все сиділа там то коло печі, то коло дівчат, щоб не ліпилися та пряли, та пір'я драли, та вовну били… Вона замолоду, бувши замужем за дияконом і натерпівшись і холоду й голоду, як овдовіла й перейшла до брата жити, то мов у царство боже попала. Благословила вона і той день і той час, у який дійшло до неї письмо братове і в який вона ступила на поріг його хати. Тепер хоч вона турбувалася, ночей недосипала, іноді й не доїдала, так зате бачила, що за ту працю ж все ж таки й прибува що, та ніхто ж її й не полає і не поб'є, як колись було, що прийде чоловік п'яний додому та й почне їй вичитувати всякі неправди попові та чита-чита, а потім прийметься її бити… Тепер вона, згадуючи ті часи, боялася свого пройшлого, а коли помічала, що Кирилові Івановичу приходив той час, то вона скоріше ховалася поза клунею, поза коморами, іноді й у льох, бджоляник і не виходила звідти аж поки не дізнавалася, що Килина Іванівна загнала вже Кирила Івановича у його хату і сама, в своїй лежачи, молилася…

Кирило Іванович Голуб, тепер і пан і багатир, був з самого бідного полупанського роду. Батько його Іван Федорович Голуб, син військового осаула, не служив нігде і навіть не знав грамоти, – писав він чорну землю плугом і засівав її святим хлібом, – то й була його наука, котра годувала і зодягала його. Об своєму дворянському роді він не думав і не гадав, – бо й що воно було для його, неграмотного пахаря, як тілько не нужна ні на що назва? Він бачив, що по життю він не пан, а простий чоловік, то й водився з простими. До того, й самі достатки його не які були, щоб можна було розкидатися, як другі, хоч і прості та багатирі-дуки. Він собі не нісся високо і коли прийшов час одружитися, то вибрав собі дружину не з панського або попівського роду, а з простого козачого. Жінка його Марина Карповна принесла до його худоби не тілько частину своєї, рівну його частині, а ще й добрий жіночий розпорядок. – І не можна сказати, щоб Іван Федорович не був щасливий чоловік. Він хвалив бога і годував діток – сина Кирила і дочок Килину і Явдоху. Про дочок йому байдуже було, він знав і казав, що дочки – то чуже добро, через це не дуже і турбувався за їх. Коли ж Кирилкові минуло десять літ, то він задумався над його долею і провів скілько неспокійних нічок. Дивлячись на своє життя, він звав його не безщасним і не бездольним, але трудним – собачим, – часом приходилося гибіти і на дощі і на холоді, приходилося против сили піднімати, приходилося, що й він поб'є, а раз і в колесі побувати, – всього на віку приходилося. З другого боку він бачив і панське життя, – там того нічого немає, там сидить собі у теплій хаті, роз'їжджає в добрій повозці, та не волами, а кіньми, коли сам бідний, то замолоду послуже там трохи, а на старість панує собі та й годі… Все це стало перед очима у Івана Федоровича, – і проснулась у його жилах панська кров. – Бач, подумав він, – не даремна назва і не дещиця той дворянський рід. Хоч не для мене він, то для сина здасться. Хай іде в пани.

– Марино, – обізвався він до жінки.

– А що, Іване?

– Ти знаєш, що я оце думав?

– А що ж ти думав? – скажи.

– Віддам я Кирилка до дяка.

– Навіщо?

– Хай грамоти вчиться.

– Оттуди! На біса нам грамота до плуга?

– Вивчиться, – паном буде.

Марина Карповна задумалася. Вона тілько тепер згадала, що вона не за мужиком, а за дворянином, і що справді добре б було, якби Кирило та був паном. І вона б так не працювала б, як тепер працює, та чого доброго і дочок би можна повіддавати за панів, а не за мужиків.

– Як хоч, – відказала вона чоловікові і буцім заснула, тоді як цілу ту ніч продумала та прогадала.

На другий день, коли давала снідати Кириликові, то якось пестливо погладила його по голові і поцілувала у лобик, – чого ніколи до сього не було.

– Кирилику? – спитала вона, – ти хочеш паном бути?

Кирилик глянув на матір з дивовижею.

– Яким паном, мамо?

– Паном, великим паном. По-панському одягатися, їздити, балакати і їсти, все по-панському.

– Не хочу, мамо, бо вони такі сердиті. Мене трохи Луценко не бив, як побачив воли у просі, а вони тілько на часиночку ускочили туди.

– Так ти не таким будь паном, не сердитим, а добрим паном.

– Хіба є й добрі, мамо?

– Є, сину, то як будеш паном, то й батька й матір будеш водити по-панському й сестриць теж. Добре?

– Добре, мамо. Тілько як же його стати паном?

– Учитися, моя дитино, треба. Он батько казав учора, що віддасть тебе до дяка у навуку. Вивчися то й будеш паном, будеш служити, гроші колупатимеш… От стілько грошей у тебе буде!

– Багато-багато?

– Багато, сину.

– Коли ж казав батько, що віддасть до дяка? – і син покинув і снідати.

– Не знаю коли.

– Так коли б же скоріше.

– Про те батько знає. Снідай тепер, сину, та йди у поле. Тілько як віддасть тебе батько, то гляди мені вчися, сину.

– Буду, мамо.

Кирилик, поснідавши, побіг на толоку до хлопців, де телята паслися, і зараз похвалився їм, що його батько віддасть до дяка учитися і опісля, як вивчиться він, то буде паном. Хлопці сміялися з його, глузували.

– Так дяк тебе виведе у пани? – пита один. – Ото добрий пан будеш!

– Так ну ж, коли так, Кирило, ми тепер тебе наскубимося, бо як станеш паном, то тоді вже нас будеш скубти! – каже другий.

Це так подобалося усім, що вони кинулися до Кирила і почали скубти. Кирило почав оборонятися, тілько куди ж йому проти сили, – дійшлося до сліз і плачучи побіг він додому.

– Паничу! Паничу! – кричали ззаду хлопці. – От тобі й панич! От тобі й панич! А репетує, як мужик!

Дався той день у помки Кирилові Івановичові: і досі він його без того, щоб не заскреготати зубами, згадати не може. А тоді – його маленьке серденько так лютувалося, що міг би він, поїв своїх товаришів, та тілько надолужав сльозами. Прийшов він з жалощами до матері і так плаче, так плаче. Як мати не вмовляла його, як не пестила – не змогла упинити, один тілько сон знеможив його, і він проспав аж до вечора.

Увечері, коли батько тілько у двір, як Кирилко насупроти його.

– Тату! Тату!

– А що, сину?

– Віддайте мене скоріше до дяка учитися, бо хлопці насміхаються.

– Як же вони насміхаються?

– Кажуть: панич!

– А вражі ж які!.. Хай же у неділю, сину.

Діждали неділі, і Іван Федорович сходив до дяка і договорив за два мішки пшениці вивчити з Кириликом граматку. У понеділок Кирилик уже викрикував на всю хату аз, буки, віди… аз, буки, віди…

Мати задумано дивилася на Кирилика, як він, хитаючись над книжкою, викрикував літери, і думала: «Боже! Яке то трудне діло Кирилик робить; це не те, що телят перейняти… А це треба затовкти, завчити і пам'ятати».

Сестри Кириликові Килина дванадцяти, а Явдоха одинадцяти літ, одна перед однією заглядали у ту книжку, над якою Кирилик хитав і водив пальцем, і тихенько шептали за ним, що він викрикував уголос.

Кирилик побачив, що він робе таке діло, якого ніхто не зможе, ні мати, ні сестри, – і запишався. Перед матір'ю він якнайдужче викрикував урок, немов хотів сказати: ось слухайте! Який я розумний! На сестер він зовсім призро дивився.

– Не перебаранчай! – кричав він, коли вони тихенько шептали за ним.

– Куди ти, вівце дурна! – коли котра-небудь хотіла подивитися у книжку, що він читає.

Перед батьком тілько Кирилко не так пишався, бо і боявся його.

Раз якось у неділю після обіду Іван Федорович ліг одпочити.

– А що, сину? Багато вже вивчив граматки? – спитав він. – Гляди мені, учи добре, щоб не даром пропали два мішки пшениці.

– Уже азбуку вивчив, – одказує Кирилко.

– А ну, похвалися.

Кирилко узяв книжку. У хаті зробилася мертва тиша. Марина Карповна з любов’ю насторочила очі дивитися, а уха – слухати, як Кирилко буде вибивати азбуку; Килина й Явдоха притихли у кутку – немов їх і не було. Іван Федорович протягся як кіт на лаві і слухав.

– Аз, буки, віди… – забарабанив Кирилко азбуку, все повишаючи й повишаючи голос, і аж розшарівся від радості.

– Ось не кричи лиш так, а то ще охрипнеш! – промовив Іван Федорович, коли вже Кирило і геть то залементував.

Кирилко почув у голосі батьковому гірке насміхання і зразу осікся. Досада й зло опанували ним, він би й кинув далі читати, та боявся, щоб не били. Сяк-так довіз до краю, оглянеться – аж батько вже спить. Це ще гірше вкололо його.

– Бач, заснули, а ще казали не кричи, – гірко вимовив він. Сестри сиділи й тихо насміхалися: «А що? Хвастати? А що? Хвастати?… Хваст! Хвастик!».

– Килино! Явдохо! Не дражніть! – закричав він не своїм голосом на всю хату.

Іван Федорович почув.

– Чого ти кричиш? – грізно запитав він.

– Чого ж вони дражнять? – сплакуючи одмовив Кирилко. Батько, недовго думаючи, піймав за чуба Кирилка і таки добре одтіпав, вигнавши усіх дітей з хати.

Кирилко не знав, де йому від страму подітися. Як? Його вибито, а сестер тілько вигнано, і, забравшись у сад, тяжко й неутішно плакав.

З того часу він не злюбив свого батька й наліг на науку… У його серце закралася думка: віддячити своєму батькові. Як би там не було, а віддячити. Коли б він здоровіший був – він би тоді йому віддячив, а тепер він бачив, що у будущині тілько він матиме право на се, коли вивчиться, коли стане паном. Бо який батько пан? – думав Кирилик, – не вміє ні читати, ні писати, – мужик, а не пан!

З хлопцями, після тії скубки, котру вони задали Кириликові, Кирилик порвав усякі стосунки, – вони і тепер, стрівши його де на вулиці, звали паничем, – хоч на Кириликові одежина була зовсім не паничівська, що Кирилик сам добре знав і завжди, забачивши їх, тікав якомога.

З сестрами він і подавно не товаришував, хоч ті завжди налазили на його навчити і їх грамоти; особливо старша Килина.

Так Кирилко з самого малку жив і серед людей, – один-одним, не знав він ні товариства, ні поєднання ні з ким, – він навіть гордував усіма.

– Дивись, жінко, – казав Іван Федорович, – як навука робить чоловіка зразу паном. От Кирилик, поки не знав грамоти, то й байдуже пас воли без пужка з другими хлопцями і грався з ними. А тепер глянь, як він на їх козиряє! Молодець, я тобі скажу, буде! Учися, сину, паном будеш…

Від таких розмов батька з матір'ю Кирилко ще вище кирпу гнув, ще дужче носа піднімав. Стійте, мов, дайте мені трохи оперитися, – я їм усім покажу, що я!

Тринадцяти літ віддав його батько у школу в місто. І там Кирилик ні з ким з школярів не подружився, хоч там були й дворянські діти. Він тепер побачив, що сила не в панських дітях, а в учителях, і на всякі лади мастив, щоб догодити як їм, тоді як усі школярі завжди йшли насупроти учительських приказів. Це було Кириликові на руку ковінька: він часто і густо тихенько нашіптував учителям на вухо, що школярі іноді затівали зробити. За це учителі його любили і лічили за першого ученика, хоч учився він не то щоб погано, але й не краще від усіх, – були другі далеко його кращі. Через це Кирилик переходив год од году з класу в клас та ще й з похвалою. Це була велика порадість для батька-матері. Батько не раз хвалився сусідам, що от-то у його син, так так! Другі й полковничі і генеральські діти, та не вийдуть проти його, – год од году то все й переходить, та ще з похвалою.

– Так уже йому бог дав. Кому що придасться, іншому майстерство, другому – що друге, а вашому – навука, – відказували сусіди.

– Та ні, не то! Чому ж, он їх там багато, чоловіка на сотню, – а ніхто за його не вийде? То таки що придасться, то придасться, а трохи лиш чи не того, що син Голубів, що Голуб знає, як і куди повернути дитину, що значить Голуб, то батько своєму синові, знає коли і побити, коли й пожалувати, – хвастався Іван Федорович.

Марина Карповна лічила й хвалитися перед сусідками лишнім. – хіба вони розберуть те? Вона, як слуга, бігала коло свого сина і як болячці годила йому; перший шматок з страви – йому, Кирилкові, м’яка постілька – теж йому. Дочок своїх вона лаяла мужичками, заставляла служити Кириликові і тяжко била, коли вони не слухали його приказів.

Не було життя сердешним дівчаткам, коли, бувало, він приїде на літо додому.

– Принеси мені, Килино, води та насип у ночви; а ти, Явдохо, помий мені ноги, бо, бач, які чорні, – бувало командує.

Килина приносила, а Явдоха мила.

– Дивись, як ти миєш! – крикне Кирилко й штовхне у зуби Явдосці. Явдошка і заплакала б, та страшно, мати битиме, – миє, ковтаючи сльози та проклинаючи брата.

Кирилик скінчив школу шістнадцяти літ. Став панич-паничем і дивитися ні на кого не хоче, а коли гляне, то прижмурює очі. Люди сміялися, батько, мати раділи.

Поки ще се та те, не знаходячи служби, Кирилик лежав собі дома та хліб їв.

– Ти б, сину, замість того, щоб лежати, то хоч сестер навчив би читати.

– Як не може свиня на небо подивитися, так їм спізнати грамоту.

– А ти візьми та прокажи – то й зрозуміють. Аже ж сам навчився?

– От і ще ж вигадай! – заступилася мати за його, – чорт батька зна кому грамота! Нащо їм грамота! До печі чи до гребеня?

– Там уже на що б вона не далася, – каже Іван Федорович, – що знати, те за плечима не носити. А може воно й їм на що здасться!

– За генералів їх думаєш давати, чи що?

– Там кому бог приведе, той і візьме.

Як не спорила Марина Карповна з чоловіком, але знала, що вже коли він чого захотів, то не переспориш. Нічого було робити – і треба Кириликові учити сестер грамоти. Далася ж уже їм та грамота! Досталося і вухам, і рукам, і голові. – То чого нахилилась? – та штовх у голову; то чого пальцем возиш? – та грюк по пальцю, аж посиніє; то чого насупилася? – та ляск по щоці, аж відляски підуть. Почнуть плакати, мати прийшла, ще й видухопелила. Мука їм бідним, нема їм спокою ні на хвилину; зажовкли, схудли, помарніли. Лягаючи спати, вони щовечора молилися, коли б господь виніс куди їх брата та виніс.

А він одно кричить: вас, проклятих мужичок, нічому не навчиш ніколи і голови у вас по-мужичому позросталися!

Старша Килина ще так-сяк там, а менша Явдоха – що сьогодні вивче, то завтра й забуде.

– Я не можу учити Явдохи – хвалиться раз Кирило батькові, – зовсім не хоче.

– Чому ти не вчишся, дочко? – пита він її.

– Не хочу, – одказала, почервонівши, Явдоха.

– Чому?

– Так.

– Дурна бо, зате у мене Килина певно вчитиметься, – каже Іван Федорович.

Ця розмова привела до того, що Кирилик покинув, на велику радість Явдохи, її вчити; вовтузився коло одної Килини.

Килина завидувала щастю своєї сестри і вже хотіла було прохати батька, щоб і її ослобонив від науки, як тут Кириликові переказано, щоб їхав у місто і поступав на службу.

Кирилик поїхав. Батько радіє, мати плаче, сестри й землі під собою не чують, аж витанцьовують, що господь таки виніс їх мучителя.

Кирилик поступив у суд на службу і став зразу з Кирила, Кирилика Кирилом Івановичем. Одно його тілько мучило, одно його завжди перед другими принижало – його одежина. Як він не молив, як він не просив батька, щоб він пошив йому сукняну одежу, а не демікотонну, купив рантові і на одну ногу чоботи до вакси, а не юхтові до смальцю, – та нічого не вдіяв.

– Не вередуй лиш, сину, тому що дається. Як сам заробиш, тоді сам і пошиєш яке знаєш: схочеш суконне – пошиєш і суконне, схочеш чоботи до ранту, ще може й на скрипу, – пошиєш і на скрипу. Тілько скажу тобі, що все то лишнє, будь добрий, а одежина яка не є, не зробить тебе злим. А як і одежину будеш мати добру, а сам будеш поганий, – то й одежина тебе не закрасить.

Кирило Іванович не знав, що йому робити. Він у душі кляв батька й матір, проклинав свою долю, що дала йому рід мужичий, котрий не зможе розібрати, що так, а що не так. Цілу ніч він проплакав з злості і рішився ніколи не заглядати до їх у хату і ніколи нічого не прохати, бо все те, що не прийде від їх – перейде через мужичі руки, омужичиться. Він рішив налягти на службу і якомога залучити добре слово від начальників. Школа Кирилові Івановичеві на сей раз як у пригоді стала – те ж низькопоклонство, те ж слугування перед старшими, – то перо підчинити, то поспішитися лінійку подати, то пісочницю підсунути, по дорозі десять раз на день стріти, десять раз шапку зняти, низенько вклонитися, гаман з папером попрохати піднести аж додому, – все це зразу підняло його перед очима старших, відкрило йому двері у їх хатах, зробило його як би сім'янином, з Кирила Івановича обернуло у Кирюшу.

– Ти б, Кирюша, зостався обідати, – каже йому його столоначальник, пузатенький, лисенький старичок, коли він заніс до його гаман з бомагами.

– Покорно благодарю, Іван Петрович, я лучче до вас у неділю з церкви забіжу, а тепер треба після обід у суд зараз бігти.

– Як хочеш, як знаєш!

Кирило Іванович брехав, що забіжить у неділю, він не забіжить, йому треба було тілько, щоб як угодити старшому, щоб обізвався за його як за доброго, – він не вдаряв на один обід, а він ударяв на всі зразу. Він бачив, що є в столоначальника помічник, котрого легенько зіпхнути, і от почав він витикати свою павутину, як той павук. І, правду кажучи, не схибнув ні разу, так що через рік сидів уже на місці помічника столоначальника і кричав на таких як сам писарців, Іванові Петровичу вже мало услуговував, зате ниць падав перед Гаврилом Федоровичем, секретарем.

Тоді тілько Іван Петрович побачив, що за чоловік Кирило Іванович і чому він ні разу не хотів у його ложки борщу виїсти, шматка хліба з'їсти. Побачив і напер на свою силу та право, щоб Кирила Івановича зломити – вижити. Як столоначальник, він почав щодня його ганити, та Кирило Іванович раз показав йому такі зуби, що Іван Петрович мусів секретареві жалітися. Іван Петрович до секретаря, а секретар – мокрим рядном на Івана Петровича.

– Ви давно, каже, замічені, що у вас не вживеться ні один помічник, – щоб я сього не знав.

Скорчився, зменшився Іван Петрович, почав мовчати, та вже пізно було, – Кирило Іванович щодня односив діла з докладами до секретаря і через рік сказано Іванові Петровичу подати в одставку. Іван Петрович подав, а Кирило Іванович сів на його місце.

Зробив Кирило Іванович балю на все місто; були секретар, засідателі, судді тілько й не було, – гульня така, що боже мій! Це зразу вигнало його угору на цілий сажень. Уславився на усе місто. Де ж, молодий, нежонатий, а вже столоначальником. Сім'яні люди коло його ладком-ладком, кожному хотілося мати зятем такого талановитого чоловіка; панянки з ума сходили по його красі, по його норову веселому-сміхотворному.

Дома як почули, то трохи не подуріли, а Марина Карповна гризла голову Івану Федоровичу, щоб їхав у місто і набирав їй на плаття, бо соромно тепер уже їй ходити у запасках.

– Хай мужички ходять, а не я, маючи такого благородного сина! Та й дочкам понабирай, слиш, на спідниці, – хіба й вони не наші діти?

Іван Федорович чухав голову і пішов з двору прямо у шинок.

– От коли б батько набрали дрібненького-дрібненького чого на спідницю, – каже Килина сестрі Явдосі, – тоді хай Бондарівна відступиться з своєю плахтою, а то дивись розпустить гриви і похожає по селу, – ось мов я яка! Усіх хлопців до себе переманила… А коси тії, як у кішки хвости, та й ті вилазять. Ось як я діжду неділі, приберуся, розчешуся, косу заплету, хай б'ється аж коло п'ят, піду у церкву і стану навпереді усіх, коло самої попівни стану, до Бондарівни і не поздоровкаюсь, і не гляну.

– Дожидай же, поки батько наберуть, – одказує їй Явдоха.

– Чого? А хай не наберуть, якої їм мати заспівають.

Аж увечері крався з шинку додому Іван Федорович та прямо до клуні.

– Куди се так, куме, крадешся? – гукнув на його сусід-кум. Іван Федорович хитнув головою, тикнув пальцем на свою хату і ледве промовив: розносило!

– Що таке?

– Розносило, – крикнув дужче Іван Федорович і оглянувся. Кум надійшов над лісу, Іван Федорович і собі наближився.

– Розносило… Купи мені на плаття…

– Та що це ти ледве язиком повертаєш… Трудно, куме?

– Труд… А чув? Чув?

– Що чув?

– Чув, який пан?

– Хто пан?

– Син пан… О сукин син! Засідателі, секретар обідали… Пан, пан сукин син… – Іван Федорович поточився, – прощай! Піду жінку бити. Чого вона, сучка, лізе між пани? Син пан і я – пан, а вона мужичка… На плаття їй купи. А дзуски, сучко, не знаєш?… Піду поб'ю… Стережись, сучко! – крикнув на увесь двір Іван Федорович і, точучись, поплівся до хати.

Кум стояв коло тину та хитав головою.

– От тобі й пан! – сказав він і мав уже відходити, як нестямний крик Марини Карповни донісся до його вуха. Незабаром Килина і Явдоха бігли чимдуж і кричали: о ратуйте! О ратуйте!

– Що там таке? – спитав їх сусід.

– Батько матір б'ють! Усю на їх одежу порвали, звалили додолу, надавили і за горло давлять. Дядечку-лебедочку! Ідіть обороніть!

Кум скочив мерщій з огороди і побіг до хати. Крик не вгавав; на крик назбігалося ще скілько народу.

– Голуб жінку б'є! – дзвоне чутка від хати до хати, і люди біжать немов на пожежу. Повен двір поназбігалося жінок, чоловіків. Вивели Марину Карповну на двір, і лиця на ній не видно, – все у крові, волосся розкуйдане, очі понабивані аж зарівняло. Івана Федоровича зв’язали і прив'язали вірьовкою до стовпців, що коло полу, і Іван Федорович незабаром заснув. Марина Карповна і дочки не ночували дома, а в кума-сусіда.

Цілу ніч проплакала та прокляла Марина Карповна свого чоловіка і рішилася іти жалітися на його синові.

– Хай махомедові, що хоче те й зробе, хай і у тюрму запре, у Сибіру запроваде, – на життя моє посягав, убити мене хотів! Не хочу я з ним жити, хай з ним чорти та дияволи живуть, а не я.

На другий день рано устала вона і почимчикувала у місто до сина.

У місто прийшла вже пізненько, сина не було дома – на службі. У кухні вона сіла спочити і дожидалася. Настала обідня пора. Син прийшов та й не сам, а з якимсь паном. Мати як зачула його голос, так прожога і кинулася до його в хату.

– Синочку мій, голубчику мій! Дивися, що з мене зробив твій батько. Бив мене, нівечив мене, за коси волочив, за горло давив, на життя моє посягав… Ти там книги читаєш, закони знаєш, розказни його скурвого сина, щоб йому «і добра, ні життя! Щоб його кров гаряча спила, як він напився, щоб його паляріч побила, як він мене побив!.. У тюрму його посади, у Сибіру зашли… Я за ним не живу, а цілий мій вік б'юся… Та що тобі й казати, буцім ти й сам добре не знаєш.

Трохи не вмер Кирило Іванович, як побачив свою матір та ще так побиту, покалічену. Миттю він вистрибнув з-за столу, миттю опинився в кухні; мати за ним теж вийшла.

– Як ти сміла являтися у мою хату, коли в мене чужий чоловік є? – аж скрегоче, аж ногами тупоче та сичить Кирило Іванович. – Хто її впустив туди? – напався він на кухарку. – Що я тепер скажу йому? Як перед його піду? Мені ж стидно у вічі йому дивитися… Хоч би хоч не звала сином!.. Подумав би, що за ділом яка стороння. А то? О сором, сором! Щоб я не бачив вас ніколи і коло своєї хати, не тілько в хаті! – одходячи, сказав він матері і мерщій вийшов з кухні.

Марина Карповна як кам'яна стояла, слухала сина і дивилася на його мученим поглядом. Вона ніколи і в думці не мала почути таке від сина. Тепер вона радніша б смерті, ніж такому… Серце її боліло, немов хто у край його вгородив гострий ніж і повернув кругом, думки помутились, в очах пожовкло… Коли вийшов син, вона здихнула важко та тяжко і схилила свою голову на груди, опустивши очі у землю, їй здавалося, що й стіни вказували пальцями на неї і кричали: а що? а що? Здобулася?… Тихо вийшла вона з хати і німа, мовчазна, як скеля, поплелася улицею. Вона не плакала, бо скипілися сльози, і не кляла, бо язик задубів у роті. Коли вийшла за місто, то з зітханням вирвалося у неї: «От тобі й панство!..».

Кирило Іванович увійшов у хату і, світячи очима, промовив до пана, усміхаючись:

– І скілько раз уже приказував – не пускати до мене тії женщини. Вона з нашого села, з ума тронулася, ходить по хатах та й по місту отак. Мене зве хресним сином… Звісно, божевільна!

Пан прийшов до його по ділу і, звісно, як усякий чоловік по нужді, об тім тілько й думки, що пече та гаряче, – на Марину Карповну він не дуже то додивлявся і слухав річ про неї теж аби то, йому коли б скоріше про своє дільце. Так розмова скоро й перейшла про його діло, а Кирило Іванович радий, що так дешево обійшлася стріча з матір'ю, спустив десять рублів за хлопоти.

Марина Карповна ледве долізла додому, злягла. Тиждень чи полежала, чи ні – умерла.

До Кирила Івановича дійшла об цьому чутка. Заговорило у його на сей час серце, обізвався жаль у душі. Він бачив її тоді побиту – прогнав, не давши ніякої помочі. Хоч вона й мужичка, але все ж ні за що її з світа зводити, хіба мало мужиків живе?… Він заплакав, сидячи сам у своїй хаті. Сльози – теплий дощ по весні для ниви, – зняли важкий камінь, що ліг на його душу, і знову проснулася його ненажерість.

– Ну що ж – умерла, вмерла. Царство їй небесне! А що так зарані, – треба батька пристругнути, чи не віддасть лиш землі?

Кирило Іванович поїхав додому. Чутка кругом іде – Іван Федорович вкоротив п'яний віку Марині Карповні. Уже люди кажуть не дурно, – піп не хоче ховати, каже, треба по начальству дати. Килина, Явдоха плачуть. Іван Федорович як неживий ходить. Він жде сина з години на годину.

Ось і Кирило Іванович у двір.

– Сину! Виручай! – каже йому батько, увівши у хату. – Так і так. Виручай.

– Нельзя, – каже Кирило Іванович. – Ні об віщо мені рук зачепити. Хіба землю продасте.

– Ні, сього, сину, не буде.

– То на Сибіру прийдеться піти, – каже Кирило Іванович. Іван Федорович заплакав.

– Що ж мені робити у світоньку божому? Я ж тебе, сину, вчив, я ж тебе до ума доводив, у люди вивів, – ти ж мені скілько стоїш, невже ти тепер не постараєшся за мене?

– Як же я за вас постараюся, коли треба і становому, і підкоморому дати, а у мене – ні шеляга. Прийдеться землю продати.

– Як же мені продати, коли он у мене ще дві дочки. Треба ж і їх до ума довести.

– Все рівно, чи так, чи інак, а земля пропаде.

– Кому ж я її продам, сину, під сю завірюху?

– Та грошей можна підождати. Я пообіцяю. Становий і підкоморий знайомі люди – уважуть, підождуть, аби тілько не обдурити їх, бува.

– Та хто там буде дурити? Роби, що знаєш. От нещастячко моє! От лишенько тяжке! – і Іван Федорович вийшов з хати, вбиваючись, а Кирило Іванович зараз поїхав до станового. Становий, як знайомий, дав приказ, і піп поховав Марину Карповну.

Через місяць Іван Федорович землю продав і гроші одвіз синові.

– Оце ж вам десять рублів нате, лишні.

– Невже оце всі лишні. А ті б то чотири сотні усі підуть?

– Усі.

Іван Федорович не пішов додому, а в шинок. Килина й Явдоха невтішно плакали та дожидали батька додому.

Маючи тепер грошенята, Кирило Іванович почув себе міцнішим, важчим, – він почав знову сітку сплітати, тілько тепер не малу й тонку, – тепер він розкинув її геть, розпросторив на всі боки. Він подумав: гаразд би було секретаря піймати, і почав ставити на нього сільця. Як чоловік дуже близький до секретаря, трохи не за панібрата, – він знав багато грішків і тихо-тихенько сіяв недобру славу між своїми просителями.

– Ох! – здихав він важко і казав своєму просителеві, – коли б хто знав, які неправди у світі діються? – І почав розказувати, що як секретар з одного зідрав, щоб у його пользу рішити, а потім і з противника взяв за те, що написав апеляцію. – Це ж ябеда! Ябедник! – кричав він, – і всі знаємо, а докажіть! Докажіть! А не доказавши, мовчіть… І мовчимо, а через це – нам і достається: він усе забира, а нам тілько недоїдки кида – ми ж і недоїдки беремо та діло робимо, а він і все забере та нічого не зробить.