Текст книги "Лихий попутав"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Іду собі помалу... Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують... он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш – нив'я... там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.

Тихо підходжу під млин. Дивлюся – сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п'яні-п'яні!..

– Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? – пита Василь того парубка.

– Не знайду ж, – одмовив той, зітхнувши.

– А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?

– Е-е... їй-богу?

– Їй-богу! Що даси?

– Що хоч візьми, тільки попусти!

– А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує – забудеш, де й сидиш!

– Як же ти добрався до неї?

– Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така – ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись – отоді взяло! – Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.

– Так узяло, кажеш?

– Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..

Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» – скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.

Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: «Дури дурку!..» О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..

Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що – не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.

– Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?

Як навіжена, перекинулася я на подушках... «І чого ще ся причепа біга за мною?» – подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.

Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:

– Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...

Харитина засміялася, одчиняє двері.

– Ану, – каже, – де та скажена? – Се на мене так.

А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.

Ввійшла Харитина до мене.

– Що тобі, Варко?

А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.

– Що тобі? – питає. – Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?

– О-ох!.. – зібравши сили, ледве вимовила. – Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені. – Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:

– Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?

– Так чогось, – кажу, – погано... сама не знаю чого.

– Ти б, може, у хату перейшла?

– Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.

– Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.

– Уже, – кажу, – краще не буде, як і так є.

Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно – у могилі не буде темніше, – а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно – якийсь туман, дим піднімається звідтіля... «А що, – кажу йому, – якби отуди скочить?» А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну! – та й кинулася. Страшно трушуся.

Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати – розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять – ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.

Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.

– А що, Варко, полегшало тобі?

– Та присохне, як на собаці! – кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.

Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, – тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?

А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось – крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.

«Ох, моя головонько бідна! – думаю. – Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: «Отак наші заробляють! До такого дослужуються!..» А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!»

А з ним – не тільки що – боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, – тікаю мерщій у хату.

Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.

Одного разу – у Пилипівку то було – надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі – пряла, а Галя у кутку – шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:

– Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?

Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.

– Чого ти, Варко? – аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.

– Що за знак, що за причина? – все ж усилковується вона.

– Хіба, – кажу, – ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?

Дивлюся – господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.

– Як же се? – питає, довго помовчавши. – Од кого? Через кого?

– Та все, – кажу, – через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..

– Та від кого хоч, питаю тебе?

– Не питайте, – кажу їй, – нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!

– А-а-а, се, – каже, – той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт – от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!

Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...

Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.

Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! – що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, – я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять – я того заслужила.

Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима – невикапаний батько! – знайшлось воно у мене перед постом.

Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба – важко, робити – й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові – туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи! – скрикнеш,– прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»

Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки – у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? – служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця – вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі... І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!

Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: «Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!»

Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:

– Чи правда, що то люди кажуть?

– Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!

Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.

– Отак, – каже, – Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! – Та й пішов.

На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг – зараз у сльози, у крик...

– Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все – своя воля та що людей чужих слухала... Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!

Дивлюся я на неї та думаю: «Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?..» Досада мене узяла.

– Годі, – кажу, – вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого – сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, – кажу, – нікому до того діла!

Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.

Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали... То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. «Бач як, – думаю, – жалко їй мене!»

Як ішла додому, господиня м'який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було – дитина розвередувалась... Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни і, чую, говорять:

– Ви її ще на рік до себе наймете? – питає дядина.

– Не знаю, – одказує господиня, – мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина...

– Як вона, скажіть мені на милость Господню, придбала його? – допитується дядина.

– От, як?! Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!

– Боже-Боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, – так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!

– Ще знаєте, – веде господиня, – коли б не дитина, то я б її й довіку держала... Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано – минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить... Та ба!

– Знаєте що? – каже дядина. – Як розщитаєте її, не райте їй нікуди найматися, хай вона додому йде. Таке ж жила у нас, і зросла, і виросла; малою-невеличкою дитиною її узяли, а бачте, яку викохали! Отже ще й не вдячна! Такий уже тепер світ настав... То скажіть же ви їй, моя матінко, хай вона додому йде, до дядька, до дядини вертається... Я б сказала, та вона щось непривітна до мене.

– Добре, сестрице, скажу.

– Прощайте ж.

– Ідіть здорові...

Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини – та сяка і така, а тепер і з дитиною – та хай іде. Дивно мені й чудно.

От і піст минає, Великдень незабаром... Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело... Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють – одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються... Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує...

«Зв'язало ти мене... ох, зв'язало мою голову і руки, навік зв'язало!» – подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.

Подивишся на його... Мале – дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, – звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся... Яке мале, а й воно чує, що свято Бог дав! – радіє, грається. Пригорнеш його до серця... «Лихо моє і щастя моє!» – промовиш та й знову заплачеш.

Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.

– А що, Варко, – каже господиня, – бачу – тобі сьогодні рік?

– Рік, – одказую.

– То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.

– Про мене, – кажу, – хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.

– Та я й б то, Варко, – одказує, – не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш – вже ж і коло його треба...

– Та так, – кажу, – треба: вже ж не кинути його серед шляху. – І така мене досада за серце вхопила!..

– Що ж ти, наймешся де? – пита мене трохи згодом.

– Не знаю... Коли трапиться де, то наймусь.

– Не раджу я тобі найматися, – каже вона, – краще додому йди. Уже ж там які не є родичі, а все ж свої – не чужі.

– От, – кажу, – не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!

Побалакали отак та й помовкли. Набула я два тижні, узяла свої гроші, зв'язала збіжжя, клунок на одну руку, дитину на другу – та й пішла... Куди тепер?

Вийшла на поле, на битий шлях... Зелено усюди, пахуче, гарно, а мене сльози так і заливають. Іду та йду.

Озирнулася назад... Місто у диму куріється, синіє здалі, бані на церквах миготять, панські будинки біліють, як сніги весною по лісах. Стала я, щоб спочити трохи, положила клунок на землю, схилилась над дитиною... Воно на мене дивиться, шукає... Пригорнула його міцно до лона та як заплачу!.. Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла – як ластівочка щебетала, назад повертаюся – вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!.. Отак проклинаючи, пригорнула до лона дитину, поцілувала, узяла своє збіжжя і знову потеліпалася.

Уже з полудня сонце повернуло, як увійшла я у село. Рідні місця, знайомі хатки, садки, доріжки – все те миготить у очах, у голові думки будить, у серці одраду; все те вітає тебе, як рідне. Одно тільки – гляну на дитину, і все те неначе туманом покриється... А тут ще стрівають мої товаришки – одні вже жінками стали, другі ще дівують, – зупиняють, розпитують... Похнюпивши голову, спустивши очі у землю, закриваю дитину – та чи скажу їм слово, чи ні – та й далі... Соромно так мені, аж страшно. Думаю: оте й мене ждало, чим вони... а я?., я всьому виною! Та аж сльози на очі виступають; я їх давлю, здержую, а вони проти волі так і канлють, так і каплють.

Насилу добрела до своєї хати, де зросла, вигодувалася. Та як же вона змінилася, постаріла, похилилась! Оселя подірчавіла, покришка на димарі зсунулась, стіни полупані, оббиті... Чи так воно було й за мене? Чи таким я його кинула?.. А всього два роки!.. Та мерщій у хвіртку. Дві здоровенні собаки кинулись на мене.

– Леско! Жучко!

І собаки не пізнають, аж за поли хватають... Боже ж мій, що робити мені? Нігде ж ні прутика, ні хворостинки... Кличу тільки: «Леско! Жучко!» – та оступаюся до ліси.

Ось чую – щось з хати вибігло.

– Який там чорт собак дратує? – гукає, чутно по голосу, Карпо, дядьків середній син.

– Се ти, Карпику? – обзиваюсь до його. – Іди лиш та проведи од собак.

– А ти хто така? Здалека? – питає мене.

«Боже! і рідні тебе не пізнають, а то вже собаки!» – думаю.

– Та се я, – кажу йому, – Варка. Хіба не пізнав? Іди лиш проведи, оборони. Он у вас які злі собаки стали!

Карпо підбіг до мене; собаки порозбігались у сторони та аж виють.

– Бач! се ти, Варко! – каже Карпо. – А я й не пізнав.

– Та й ти, – кажу, – який великий виріс, що й тебе не пізнати. А батько, мати дома?

– Дома.

– Що ж вони роблять?

– Лаються.

– За що?

– Господь їх знає! Батько п'яні прийшли, так мати їх і напали. Увіходжу в сіни – справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе...

Уходжу в хату:

– Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.

– Здорова! – мовить приязно до мене дядина, а дядько сидить біля столу, підпер голову рукою, шапка аж на потилиці... Подивився він на мене, якось страшно п'яними очима провів і хитнув головою... Шапка йому аж на очі насунулась.

– Ну, здорова!.. А що скажеш?

– Що ж я скажу? Прийшла до вас – та й годі.

– Прийшла? – і посунув шапку на потилицю. – Прийшла? А якого ж нам з міста гостинця принесла?

– Якого ж вам гостинця? – питаю.

– Крикливиці?., га, крикливиці?.. Шкода, брат! – і махнув рукою. – У нас і без того не малі крикливиці у хаті! Буде з нас і своїх крикливців. – Та й голову схилив на груди.

Дядина подивилась на його гостро-гостро, от наче ножами – очима пройняла.

«От і найшла, – думаю, – у лиху та нещасну годину! Ще тільки на поріг, а вже тобі і крикливицями очі вибивають!»

Одначе дядько, поточуючись, знявся і пішов надвір, а дядина підсіла до мене. Розпитує у мене то про те, то про друге, роздивляється моє убоге збіжжя, хвалить керсетку, спідницю.

То се ти, Варко, до нас, може, прийшла жити? – питає.

– До вас, – кажу, – коли приймете. Однак на чужих робила, то й на вас буду.

Порадилися ото ми собі; зосталася я.

Спершу мені так добре було, усі до мене такі ласкаві – і старі і малі; усі вітають, розпитують про місто, розказують свої випадки. Та се поки обсілася; як же обжилася трохи, то зараз і почали гострі спички у серце заганяти. Спершу дядько, п'яний, – на догад буряків – дайте капусти! – почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми, і без дітей, та все до його, на його шию, об'їдати та оббирати; там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою, а там і діти, одно по другому – то вщипне, то вдряпне «прокляте байстря», як його завжди величали. Я мовчу та всім годжу. Роблю, як не перервусь: чи піч полупалась – я вже й вимазала, чи около треба шпарувати – я вже і глиняники розвела. А настали жнива, то я, було, рідко коли й дома ночую: все на полі. Іноді так наморишся – рук, ніг не чуєш, спини не розігнеш... Друга б покинула все, пішла світ за очі, а я гляну у ту сторону, де дитина у снопах спить, промовлю: «Он де моє лихо, що мені очі зав'язало!», умиюся гіркими та й знову за роботу. Ніколи я ні до того, ні після того так щиро не робила, як у те літо; думка – працею їм догоджу... Як позвозили снопи у тік – отакі! Стоги понакладали і жита, і пшениці, і всякої пашні.

Люди, йдучи повуз двір, одно заздряться на наші стоги.

– От, – кажуть, – десь Луценко з сотню десятин заорав, що такі стоги понавертав!

А ми, тільки що звозили, годинка стоїть – зараз за ціпи: дядько, я та Івась, старший син дядьків. Перемо так ціпами, що, мабуть, аж на край села чутно. Поки глибока осінь настала, то у нас уже увесь хліб вимолочений був. Солома одна стояла – отакими ожередами!

За тиждень до Покрови ми обробилися. Далі уже і робота хатня, легше б було, та мене лихо спіткало. Після Покрови пішли дощі, густі-прегусті та холодні, осінні дощі. Одного разу цілий такий день я перебула надворі. Увечері щось мене тре, мне, руки і ноги судомить, усю докупи зводить, а голова так кругом і ходить.

«Ох мені ж лихо! – думаю. – Не дай, Господи, занедужаю». Та як на те, на третій день мені уже й на світ глянути не дає: голова болить, ходором ходить, не можна мені ні піднятися, ні підвестися.

Спершу усі коло мене взялися: і сього, і того – не помагає! Лежу, як колода. Як лежу, то все б, здається, узяла і зробила, а підіймуся, так і гримну... Що його у Господа милосердного робити? Бачу, вже на мене усі косо дивляться: то чого дитина кричить, то нікому пшона стовкти, то печі вимазати...

– Коли б же, – кажу їм, – не моє лихо тяжке, то хіба б я й не зробила? Якби можна, проти сили взяла, та бачите – мені й підвестися не дає.

– Та воно то так... не так підвестися, як...– одказують мені, промовчуючи.

Що скажеш? Мовчиш уже. А тут, дивись, дитина розкричиться, візьмеш його погодувати... Чим? Сама нічого у рот не беру – де ж те молоко візьметься?.. Візьмеш шматок черствого хліба з остюками, нажуєш, розмочиш тепленькою водицею, замотаєш його в ганчірочку, ткнеш у рот – на, мов, їж та мовчи!

А настане ніч, то чого тільки у ту ніч не передумаєш, чого не перегадаєш? Та все якесь у голову лізе таке неподобне.

Найпаче пам'ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я... Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна... Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем... Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування – все-все, до самого непримітного... І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі – гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі – жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі – зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, – не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали – вставай, світи і знову за гребінь; далі – як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки... І став він перед моїми очима, він з товаришем... їх розмова... регіт... страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала... Дивлюся на дитину – лежить, рученята згорнуло... Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають... І здається мені – він коло мене, до мене руки простягає... От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна – хап дитину за горлечко... Як скрикне воно на всю хату, як лелесне – аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю… «Цить, цить,– кажу,– щоб хоч ті не почули».

Так пролежала я аж два тижні. Бачу, усі наші немов подуріли... Дядина і не дивиться, діти, знай, Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс...

– Цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!

Як мені все те було слухати? А тут ще й дядина:

– Доки ти, – каже, – будеш лежати? Лежати прийшла, чи що, до нас? От уже, слава тобі, Господи, третій тиждень пішов, як ти хворієш, на гарячку лежиш, без пам'яті хліб їси!

– Бодай, – одказую не стерпівши, – кожному так, то, може б, тоді й мені віри дойняли.

А тут і дядько обізвався:

– Що ж ти, умирати прийшла до нас, чи що, та ще й з дитиною?

– Хіба ж, – кажу, – я у вас не заробила того, щоб поховати, як умру?

– Який твій заробіток? От заробила лежачи...

Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й пала зразу.

«Господи! – думаю.– Або смерті дай, або здоров'я!»

Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи – ні, не зможу.

Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п'яніший землі.

– Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! – Та до мене.

– Постійте, – кажу йому, – за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!

– Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!

– Я піду, – кажу йому. – Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.

– А їла що? А годували ми тебе дурно? – присікалася дядина. Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.

Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.

– Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся! Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.

– У волость, – каже, – треба жалітися.

Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:

– Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися як слід.

Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.

– Не дали, – каже. – Мало, – каже, – вона у нас то сього, то того переїла та перевела – не дамо!

Сиджу я та плачу:

– Бодай вас, – кажу, – черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з'їла!

А сусіда:

– Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.

Послухалася я, одяглася у другу юпку – сусіда, спасибі, дала своєї, – завинула дитину й пішла.

Волость від нашого села верстов з п'ятнадцять буде... Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду – насилу ступаю... Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять – їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей – що ж ти там висмокчеш? – порожнісінько!.. Притулиться, чи смокче, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!

– Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?

Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.

От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, – звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем... Чую – і очі горять, і лице палає, руки, ноги – все-все; у роті – хочу проковтнути – слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з'їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить... От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти – та й село... Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую... От уже й на міст зійшла...

Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги... чую – от-от упаду... Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю... Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять – то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні... Ось наче що осіяло... І стала передо мною велика-велика хата, а музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають... Усюди столи, на столах напитків, наїдків... Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся – се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев'язана, і я коло його... Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя...

«Дивись, – кажу йому, – яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу...»

Подивився він на дитя...

«А ке лиш, я його подержу», – каже мені, протягаючи руки.

Я подала...

Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую – сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю...

Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула.

Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.

Гуменя того монастиря, де я була, казала: «Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, – каже, – лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої».

Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною.

І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...