Текст книги "Палійка"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Панас Мирний
ПАЛІЙКА

З бувальщини

В один з тих хороших весняних ранків України, коли ліси, як зачаровані кучеряві велетні, задирають свої гілки і дивляться у синє небо, зелена трава, як килим, укриє чорну землю, і ясне сонечко, усміхаючись, випливе з-за гори, приязно світить і грає своїм золотим промінням на дрібних краплях роси, видаючи їх то за дорогий кришталь, то за самоцвітний камінь, то невеличку іскорку вогняну, то за ясну й прозору зірочку, – коли кожна пташка, освіжена ранковою прохолодою, заливається, розлягаючись на всякі голоси, кожна комашина свірчить, деренчить, кує, в один з таких днів 185… року місто К. в гармонії сього світового концерту почуло нерідні й сумні звуки, котрі, як горох, перекочувались од хати до хати, з улиці в улицю, лились, лились, займаючи все більше місто, а занявши, мов застигли так у повітрі, стояли й дрижали, дрижали, будячи якусь сумну думку в голові, якесь важке почуття у серці смиренних жителів міста, котрі з кошиками, саками, корзинами і всякою всячиною тяглися вулицею на базар, де вже стояли декілька возів з зерном, з сіллю, рибою, декілька стільців перекупок, крамарок, котрі кожному прохожому кричали одна перед другою: сюди – сюди, пане, пані, паняночко, чоловіче, молодице, дівко, сюди до мене, м'яких, гарячих буханців, бубликів, свіжих огірочків, шпильок, голок і т. др.

– Що це за причта? Що за сумний болізний голос? – озираючись на всі боки, боязко питали вони один одного.

То туркотів барабан. Спершу ґвалт його почувся з тюрми, що стояла загоди од міста на вигоні і сумно дивилася своїми мурами на широку, криту глибоко сірим пилом дорогу. Розчинилася давно, давно вже закрита брама тюрми і показала світові свій чорний нечистий двір, далі заблищали проти сонця штики та рушниці часових, барабан барабанщика, за ними пара гнідих коненят везли чорний віз, на яких завжди возять рішених рештантів. В кінці воза ще висипало декілька москалів, а на кінці йшов у червоній сорочці й чорних штанях, у мохнатій шапці здоровий чорнобородий чоловік з здоровенним нагаєм на плечі – то кат. Як вийшло це все з двору, то брама зараз же й зачинилася, болізно завивши своїми заржавленими рипугами, і коні під їхали до острожного ґанку, що виходив дверима прямо на вулицю, і стали. Кат з двома москалями пішли прямо у двері тюрми. Через скілько часу москалі вийшли й стали по боках дверей, а кат вів під руку якусь дівчину у сірій рештанській одежі. Голова її сумно схилилася на груди, руки опустилися донизу. Ледве-ледве вона йшла. Привівши до воза, кат, як кіт, скочив на віз і, подаючи руки дівчині, сказав: «Полізай!». Дівчина підняла свої руки і полізла теж на віз, аж на саму верховину, де стояв стовп. Коло його прироблена була лава.

Кат посадив дівчину на лаву і почав прицурковувати її до стовпа спиною до коней. Прив'язавши її руки назад і випрямивши її горбату спину, повісив він на шию дівчині невеличку дощечку. Дощечка якраз прийшлася на грудях; на ній написано було великими білими літерами: «Поджигательница».

Поки це він робив усе, москалі стали кругом воза з своїми рушницями, а на передок забрався старий безногий інвалід і раз по раз оглядався, що там кат робе і чи не час уже поганяти коней. Поперед коней став барабанщик з барабаном і, ждучи приказу, держав у руках палички, так що тілько слово, один погляд – зараз барабан затуркоче.

Ось уже скочив і кат з воза і, взявши малахай у руки, став позаду всіх; інвалід підібрав вожжі, барабанщик задрав уже й руки, одні коні тілько, ждучи замаху батога, сумно якось повісили свої голови й божевільно дивилися у землю, обмахуючи хвостами мух; – а то все так мов і застигло – скаменіло, насторожилося слухати приказу. Але приказу не було. Одначе, ждучи його, всі потомилися ждати; кат, кинувши малахай, почав набивати люльку; інвалід упустив вожжі, барабанщик зложив палички на барабан, одні москалі, як кам'яні, стояли з своїми блискучими ружжами та дівчина з воза сумно дивилася на їх своїм одним підсліпуватим оком.

З виду схожа вона була на божевільну й каліку. Бліда, як крейда, вимочене, як у вуксусі, лице її глибоко було подзьобане віспою, одного ока зовсім їй затягло, а другим, з-підсліпа прищурюючи, божевільно вона дивилася на світ; губи тонкі й довгі видулися, як морда в жаби, і не то хотіли засвистіти, не то зареготатися; простоволоса голова, плішива, стовбовита, трохи подалася набік і здавалася немов розбитою або розкушеною. Ростом вона була невеличка, безздоровна; життя ледве-ледве тліло в її жилах. Пекуча туга, невимовна глибока жалість обіймали кожного, дивлячись на неї, і всяк думав, що зробила ця безздоровна, дурненька, трохи не божевільна дівчина людям, що вони збираються її катувати, її, котрій недостає злегка похлинутися, кашлянути, щоб душа вилетіла з тіла? Угамуйтеся! Хіба дощечка з надписою «Поджигательница» даремно висить на її грудях, хіба вона не голосно свідчить видючому чоловікові, що це хворе тіло, бліде й холодне, було сховою тілько одної лютості, безупинної волі й гарячої пожежі крові… Так повідав нам таки наш секретар, царство небесне, Іван Андреєвич, що коли став на секретарстві, то ніхто й не знає; через це з його один командир (служив він у гусарах) завжди сміявся, що Іван Андреєвич і родився так секретарем; дитиною ніколи не був, а так і вийшов на світ утроє перегнутий, як п'явка, коли збирається пливти, але ще держиться одним ротиком за що-небудь, надівши тілько довгий балахон, з-під правого боку котрого, коло плеча завжди виглядав цвітний платок, котрим він витирав ніс, коли з його бігла юшка од табаку; узяв перо та й почав усякі рішенці писати. Так цей Іван Андреєвич казав: «Ви не дивіться на те, що вона такою дурненькою виглядає, такою нещасною, о-о! Це каторжна вродка, іродове кодло, найлютіший ворог людський! Безздоровна, вона не кинеться на вас спрожога, не вгороде ножа у ваше серце, а підожде ночі темної, коли все впокоїться, та візьме віхоть соломи з огнем та й устромить у стріху вашої хати. Я вам скажу, – дивлячись гостро на вас, він Далі казав протягаючи, і потім як опарений кричав: за це мало Сибірі, мало катувати, вішати, різати на шмаття, рвати треба!.. отака то се дівчина! Добре, що вона тілько хлівець спалила, а якби вона хату спалила? якби вона село, місто спалила? Що б тоді було? А що зможе вона спалити, то за це я голову ложу. Бачу я її погляд лобуряцький, губи довгі жаб'ячі, – ні, вона мене не проведе, наскрізь я її бачу, що воно за цяця. А лікар (тут він уже до уха прихилився і, лукаво усміхаючись, шептав) написав, що вона божевільна… Божевільна, а хлів спалила! Коли б він не перемінив цього свідительства, було б йому за це. А що перемінив, то нехай мені дякує, а то б пошкандибав і він мабуть чи не поперед неї ще в Сибіряку».

…Так казав Іван Андреєвич. І всі слухали його, згожалися; одні тілько мужики нічого не казали, а сумно дивилися з боку на бік, немов шукали місця, куди б його скоріше звернути з шляху та втекти… не знаю вже, чи од палійки, чи од самого секретаря; видно од… палійки, бо вона була така страшна та жалісна…

Що ж це справді за дівчина, як і через віщо дійшла вона до підпалу?

По наших селах українських багато є таких господарів, тихих, добрих, працьовитих, котрі цілий вік свій у роботі та роботі, руки та ноги спочинку не мають, спина не розгинається ніколи і, не дивлячись на їх каторжну працю, тяжку, облиту і потом і кров'ю, все доля їм не служить, не дбає. Не ростуть їх достачі, як у щасливих, щодня, щохвилини, а все дедалі то того не стає, то другого. Там хата батьківська валиться, – нічим її полагодити; там у лісі свині зробили дірку – нічим загородити. І дивись через рік, через два ні хлівців, що стояли, як гриби, коло білої хати, ні тину, що обгороджував квітучий вишняк та зелені грядки, ні вишняка, ні самих грядок немає. Все доля згибла, все зрівняла, одна хата не оббілена, не вкрита шкереберть стоїть на пустинні, скоса погляда на улицю своїми битими вікнами, позатиканими ганчірками, онучами, та своїм розваленим димарем позира на чужі хати і вкриті добре і вибілені чисто. Хата ця низько усунулася в землю, стріха понахилялася на самі вікна, і раннього ранку або пізнього вечора часто й густо можна побачити, як розчиняються двері, немов з льоху, виходить з їх сумна, зостарена недолею молодиця і смиче солому з стріхи на топливо у піч.

Багато, кажу, є таких господарів по наших селах, безталанних, безщасних. Люди їх зовуть недотепами, хоча вони такі ж самі недотепи, як і другі, і роблять за других удесятеро більше. Недотепність їх та, що вони не вміють з людьми поводитися, коло багатих лазити, бідними гордувати, вони до всіх однакові, усі на їх погляд рівні і падкі на всяку новину, як мухи до меду, кидаються на неї з першою моцею своєї хіті, свого запалу і, не знаючи як і що подіяти, добувають завжди одні утрати, шкоду і некористь. Краще вони недотепні через те, що чесні, прямі, не повинні ні в чому, як діти, і, як діти, цікаві. При других постановах з їх вийшли б хороші люди, чесні робітники, а по селах вони завжди безталанні, недотепи. Завжди у їх ціла, низка дітей, більше дівчаток; завжди вони скаржаться на свою долю, на своє безталання і, як перевале літ за сорок, коли надолуже борюкатися з гіркою долею, коли надломиться і перша міць молодих літ, і перша жага робочого духу, – вони опускаються нижче й нижче і стають гіркими п'яницями, невилазними гостями шинків. Сидячи в їх, вони завжди виспівують свою любу пісню:

 
Ти, доле ж, моя доле,
Щербатая доле!
Чом ти не такая,
Як доля чужая?
 

Такий недотепа, такий безталанник був і Грицько Вареник, батько цієї самої дівчини. Різниться він од других безталанників тим, що рано вмер, не скінчивши зовсім свого довгого шляху, не дійшовши ще до шинку, хоча вже іноді шпарко закидав. І смерть його, як і життя, нелюдська була. Восени став він до одного різника у салогон, щоб топити. На салогоні багато діла: той овець ріже, той білує, той жир обдира і кида у здоровенний казан, умазаний у піч, той коло печі надержує [?] у ній пекельний огонь. Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад, од котрого голова у свіжого чоловіка піде ходором, у виски застука кров, як ковадло молотками, у очах потемніє. Адже люди стають не люди і, шмалячи свої з короткими чубуками люльки, правляться коло діла, іноді підсміюючись один одному у чому-небудь. До всього потрібна звичка, а звичку викликає бідота: радий, не радий, а треба. Став то у цьому салогоні й Грицько; діло його було обрізувати жир і кидати у казан. Накидавши таки чимало, зліз він на піч і, взявши бендюг, хотів помішати вишкварки, що аж сичали та пінилися лоєм. Тілько що встромив бендюг і, налігши дужою рукою, щоб повернути, як рука сприснула, нога підсковзнулась, і полетів він стовбула у казан. Тілько засичало, запищало в казані та нестямний крик подав ознаку товаришам, що їх сердешного одноробітника не стало. Кинулися усі, ухвативши бендюги у руки, вивалили з казана його обгоріле тіло і довго й сумно дивилися на його, промовили в один голос: «О-ох! доле!». Важка в йому почувалася туга, пекучий жаль, та й знову прийнялися за роботу, пославши одного до волості, а другого до хазяїна… Хутенько прибіг хазяїн, прибігли й волосні, а найхутче од усіх Грицькова дружина Одарка. Неодіта, боса, з зсуненим набік очіпком, з-під котрого вибивалися пасма нечесаного волосся, убігла вона, як несамовита, у салогон, завила, як божевільна, не своїм голосом; припала до обгорілого тіла, тяжко вила, гірко ридала, побивалася: «На кого ж ти мене покинув, на кого діток зоставляєш?» – криком-лементом питала вона обгоріле тіло, що все, знявшись пузирем, потріскалося, зашкварилося… У голосі її чулася божевільна туга, безмірна, безкрая… Так виє підстрелена вовчиця, коли з-перед її очей беруть вовченят, так реве медвідь, коли метка стрільцева рука ужене у здухи півсписа. Робітники кинули роботу і, хитаючи головами, дивилися то на свого товариша, то на його дружину. Невеселі то картини, читальниче; глибоко, як куля, засідають вони у вашім серці, піднімають усю жалість зо дна, гонять кров, як несамовиту, у жилах, хвилюють душу тугою пекучою і, одвертаючись од їх, ви плачете, біжите, щоб не бачити ніколи такого і, біжучи, плачете і довго ще, згадавши, будете плакати. Чого ж ті губрії стоять кругом, сумно й пильно дивляться і хоч би сльозина, хоч би зморшка жалкування пробігла по їх засмаленому виду? Не дивуйтеся тому, панове! Запеклися ті сльози під гарячою тугою, скаменіли їх обличчя під лихою годиною і тілько одно серце не запеклося, не скаменіло; воно тяжко билося під залізними грудинами і стиха вибивало: «О-ох, ти, доле, доле!». У тому сумному вибиванні й сльози, і жалість, і плач, і лемент – усе згромаджувалося і давило, давило їх… кожен бачив у тому випадці свою долю. Хто зна, що завтра другому не прийдеться так само зсмажитись, віддати частину і свого жиру на прибуток хазяїнові? А там воно піде на світло і вдруге перегорить уже в свічці при іншій постанові, у чистій і теплій хаті, де нема недостачі, де всі під світ його будуть співати, танцювати, тілько не плакати!..

Поховали Грицька, зосталася Одарка з трьома невеличкими дітками-дівчатками без грошей, без хліба, без доброї одежини. Злидні, кругом злидні, голі як бубон. Довго вона вила, довго побивалася, дітей била, не знаючи за що, і хотіла сама на себе руки наложити, та побоялася гріха, пожалкувала діток. Нам з вами, шановний читальниче, ніколи і в голову не заходило таке, що було її щоденною, повсякчасною думкою; ми собі й пригадати не зуміємо таких тяжких мук, такої глибокої, пекучої туги, яка її окривала серце, туманила душу… треба побути на місці її, треба перетерпіти все те, що вона перетерпіла… Ще добре, що не опала вона, як би ми з вами опали, що не збожеволіла, що б було певне з нами… Те все перенесе тільки гартована у лихій долі, у щоденній недостачі та невилазних злиднях людина… І Одарка перетерпіла все те. Вила-вила та й перестала; туга в'язала їй руки та й розв'язала. І стала вона невсипущою хазяйкою, працьовитою людиною; не досипляла ночі, не спочивала ні хвилини. Зігнута й до того спина – уже не розгиналася; хирі запалі груди ще дужче западали; сухий і болізний кашель надсаджував їх; колись ясні щасливі очі – застигли в недолі, запали глибоко у лобі, гляділи мукою; довге шовкове волосся – посіклося, посивіло, посохло, як трава серед зими; повне личко порізали глибокі зморшки. Виглядала вона старою бабусею, а їй усього було літ за тридцять… Не диво: старшій дочці Явдосі пішов тільки шостий рік, меншій Горпині – четвертий, а послідня Солоха – іще тілько сиділа. Треба було робити, не дивлячись ні на слабу силу, на нездорове тіло, щоб не пропасти з голоду. Голод, лихий побратим убожества, перший ворог ледарства. І Одарка робила, робила не сама, а, не дивлячись на малі літа Явдохи, вже привчала її до своєї тяжкої роботи. Улітку – брала снопи в'язати, узимку – довго-довго, ген за північ, заставляла прясти. Горпина нянькувала коло малої Солохи, запихала її жованим сухим хлібом з остюками, коли вона кричала, гойдала, носила на руках. Ніхто не гуляв; усяк своє діло робив… Одна Солоха нічого не робила, бо ще нічого й не знала. За те ж на її долю й випало найбільше горя.

Раз навесні перед зеленими святками, коли вже всяка рослина розвертається пишно, бучно, гінко, коли огороди, як рута зазеленіють і викликають до себе хазяйські руки до поління, до сапування од непотрібної рослини, бур'янів, кропиви, коли й Одарка, узявши Явдоху, пішла на свій невеличкий городець полоти, зоставивши Горпину глядіти малу Солоху, що була посажена у солом'яну коробку недалеко од хати, – спустилося на Солоху разом дві біди, одна за другою, од котрих вона бо-зна вже яким побитом викрутилася.

Був той день погожий, хороший. Сонце ясне, виграваючи, котилося по блакитному морі безкрайого неба, розливало своє сяйво на увесь світ, розсипало вогняні іскорки по зеленій рослині, од котрих аж горіла вона, така була зелена. Вітрець ані повійне, здається, він загуск, застиг; з землі тілько піднімалася тепла пара усяких пахощів. Солоха сиділа собі у коробці недалечко від хати і тихо поводила веселими оченятами… Тута ж ходила квочка з курчатами, кури, і між ними, гордо задравши голову й виблискуючи на сонці своїм червоним гребенем, півень. Коли-не-коли він становився на одній нозі, нахиляв трохи на один бік свою голову і червоним оком видивлявся у блакитне небо… Крр! – крикне півень, – кури, курчата так і порозсипаються по бур'яні – поховаються. Зостанеться півень і пильно він пильнує здоровенного хижака шульпіку, що плаває попід небом, виглядаючи здобич. Пролинув шульпіка, і кури знову зграєю сходяться, сокотять, цівкотять, розривають гній своїми ніжками… Далі коло хлівця лежала свиня і хрюкала, мишасті та рябі поросята, – одні повпиналися, ссали, другі лежали верхи на матері… Це все мало на дитину свій вплив: воно водило оченятами усюди і, оддимаючи губи, хапало, мукало, піднімало маленьку ручку, у котрій стримів шматочок житнього хліба, махало нею і пищало радісно.

Горпина, бачучи, що дитина так любо гралася, знялася і побігла на гряду до матері помагати їй вищипувати бур'яну.

– А що там Солося? – запитала мати.

– Та вона он де, – залепетала Горпина дитячим голоском. – Грається.

Мати підвелася, – подивилася.

– Ну хай же грається.

І знову нахилившись сапувала, сапувала, хитаючися усім тілом. Явдоха і Горпина сиділи на грядках і вищипували руками бур'ян. Кожен робив своє діло мовчки, не перекидаючись словом, не ділячись думкою. Та й якою одрадою мала поділитися Одарка з своїми дітьми? А діти між собою теж не ділилися, їм їсти хотілося, спати, тілько не балакати. Настала тиша, як у вусі. Це зразу злякав ту журливу тишу нестямний крик, божевільний лемент… Кинулась Одарка, гляне: півень дитину посів.

– Горпино! – скрикнула вона.

Горпина, як уколота, схопилася. Дитина вже лежала на землі, вивернувшись з коробки, з правого ока дзірчала кров, і вона кричала, пищала. Це, де не візьмися, свиня і, хрюкаючи та насторочивши щетину на спині, як кинеться на дитину, за голову ухватила – тілько закавчало!

Вся не своя кинулася Одарка до дитини; все воно у крові об'юшене. Підняла вона його – тілько в'ється та пищить, – голову свиня розкусила, а око півень виняв. Закричала Одарка на Горпину і почала бити, лаяти; Горпина підняла й собі лемент, і тихий, ясний та хороший день окрили сльози, крик, плач та болізне пищання дитини…

– Доленько ж моя, лишенько моє! Що ж мені робити з тобою? – стогнучи, з тугою та жалем промовляла Одарка до дитини, обливаючи його водицею. Воно тілько-тілько одтягало голову та болізно вилося у ночовочках у воді.

– Явдохо! Біжи хоч до баби Пирожихи, попрохай її, хай зглянеться на мою бідоту, на моє горенько лихе, хай прийде, подивиться, порає, що цій дитині казати?… – І, сівши коло ночовок, почала гірко ридати… – Скажи їй, що я за це коли-небудь напряду їй півміток або моток. Попрохай її…

Побігла Явдоха, а Одарку облягли сумні, журні, як літні дощові та гримучі хмари, думки. Чи то ж то прийде баба, чи порадить її? Я вже їй і так багато дечого наобіцяла, як нездужала Горпина, та все нічим віддати… все віддам та віддам… Хіба б же я й не віддала, – так лихо ж моє тяжке, злидні мої невилазні!.. – думала вона, схилившись над дитиною, і плакала… Немовлятко кавчало од нестямної болі і тим кавчанням зачіпало болізні струни материного серця…, давило його, як обценьками; скручувало, краяло на десятеро і видавлювало одні мутні сльози…

– Хоч би вже умерло ти, – промовляла вона до дитини, – заспокоїлося навіки, щоб не бачила я твоїх мук тяжких… Умерло… і то лихо! треба яму копати, попові – дякові дати. Що ж у мене є, з чого я увірву так, щоб і не боліло?… – І вп'ять ридала.

Тяжкі муки викликали ще тяжчі думки і, поєднавшись, шарпали і серце і душу Одарчину. Од того ж суму бліда та холодна кров почала закипати в її жилах, груди гнівом палали, у їх щось сопло, хропло, пищало, щось хиже, люте, божевільне… Очі почали іскорками стріляти.

– Цить! Ци-ть! моє ти лихо, моє ти безталання!.. – засичала вона й позеленіла, її рука одна піднялася угору… Для чого? Вона хотіла бити дитину.

Одарка не здолала опустити руки, та так і повисла вона над дитиною, як чорна туча над землею…

Тоді саме Явдоха вбігла в хату, а за нею низенька горбата бабуся увійшла.

– Здрастуйте! Що воно за нещастя таке? – запитала. Одарка не сказала нічого, тілько махнула рукою на дитину, що лежала в крів'яній воді, болізно скривилась і заплакала.

– Нащо ж ви у воду його положили? Треба попереду кров замовити.

Узяла баба дитину на руки, обгорнула ганчіркою, стала перед образом і щось довго, довго шептала та молилася… Дитина замовкла неначе. Одарка сиділа на лаві і мутними очима дивилася у криваву воду… Вона в тій воді бачила тяжкий початок будущого життя дитини, перед нею носилося воно страшною маною і лякало серце кривавим цвітом.

– Оце воно заснуло вже, – каже баба Одарці, скінчивши шептання, – де б його положити? – Одарка кинулася і витягла усяке дрантя, намостила кубельце на полу, куди баба й положила дитину.

– Нарвіть маку та наложіть кругом голови, – хай спить… Трудне, дуже трудне, – добавила. – Я вам зілля принесу хоч увечері, хоч завтра уранці, – а тепер прощайте.

Одарка нічого бабі на те не відказала, тілько довго й болізно дивилася їй услід. Вона була їй несказанно вдячна за те, що баба зглянулася на її нещастя, і боялася її, коли часом замовить за плату. Проспала Солоха три дні й три ночі, коли-не-коли прокидаючись. Три дні й три ночі не спала Одарка, дожидаючи смерті дитини, бо баба завірила, що не викрутитися після такого випадку дитині. Але і баба збрехала, і Одарку обдурили темні думки, – Солоха, правда, довго-довго кволіла, боліла, та таки вичуняла. Праве око зажило, загоїлося, тілько глибока банька, червона, як кров, виглядала замість його, головка зрослася, тілько прийняла якийсь чудовий кшталт: високо-високо угору тяглася, а там, де свиня ухопила зубами, схилилася набік, як той колосок, що почне наливатися. Це все так її калічило, що страшно й гидко було глянути на дитину. Часто й густо Одарка, дивлячись на його, хитала своєю сідою головою, і серце її болізно поверталося в грудях.

– Ну, нащо його господь пустив на світ? – думала тоді вона. – Стидке, бридке, – недоїдене. Ніт же, живе, росте. І що з його буде? Ні богові свічка, ні чортові куришка, ні заміж, ні так, нікуди… Краще б уже воно було вмерло тоді, – менше б горя знало. А то виросте, дурне й калічене, день за днем буде тягти своє гірке життя та клясти матір, що родила його, поки не витягнеться під тином од голоду… Господи! за що ти мене наказав ним? – молилась вона. А проте Солоха росла-виростала.

Ось уже їй восьмий пішов, а вона ще й балакати не навчилась. Верзе щось таке, що тілько дома її й розбирають. І кожде те слово давалося їй після великої праці над собою, після бійки та лайки матерньої. Наприклад, мати каже – подай, Солохо, миску. Солоха ухопить кочергу та й несе до матері.

– Що то ти даєш, – крикне мати, – що ти даєш? Проклята! Кине вона кочергу, ухопе ніж.

– Миску, дурище! – репетує мати. Солоха подасть ганчірку.

Не стерпе мати і почне давати духопелів Солосі. Візьме сама миску, показує їй та, б'ючи, й приказує: оце миска, оце миска І дивись!

Дівчина тремтить уся, болізно дивиться на ту річ і плаче.

Отак то давалися їй ті слова. І слів тих вона знала дуже небагато, слів за сотню та й годі, та й то убитих їй у памки колотнечею та лайкою; без сього б вона й того б не знала, бо все, що вона бачила, привиджувалося їй якимсь одним страшенним чудом, що її й дивувало й лякало. На цьому страховищі, як тіні які, мелькали ті речі, про котрі вона знала назви, а другі без назвів слалися рябими поясами; кольорів тих поясів вона не знала назвати – бачила, що то такий, а то чимсь інший, але чим воно різниться – не зуміла розгадати. Про такі ж речі, як доля або недоля, щастя або безталання, вона й гадки ніякої не мала. Чула вона як мати часто вимовляла «доле ж моя, доле!» або «безталання моє!» і якось темно їй серце само віщувало, що то щось недобре; бо мати, вимовляючи те, завжди була сумна, а коли й смутна сльоза розходилася вподовж зморшок по виду.

В ті часи вона боялася матері гірше, чим коли-небудь, бо тілько що трохи, – зараз Одарка й почне її віяти на всі боки. І часто й густо її Одарка била, часто й густо рідні сестри зобіжали, сміялися (хоч вона того не розуміла), а іноді й вони били. Лиха доля пестила дитину, бійка та лайка – виростили її… Вона ж сама нікому нічого. Коли її били, вона плакала-ревла, а не оборонялася; коли сміялися – і вона вискиряла свої білі, як ріпа, молоді зубенята і собі божевільне реготала, колишучись усім дрібним і хорим тілом… Страшно тоді було глянути на неї: виняте око розкривало свої краї і показувало велику червону баньку, котрою вона блимала, як блискавка з чорної хмари; друге око, як у несамовитого, крутилося й собі, вилізаючи наверх, як у жаби, жорстке волоссячко піднімалося угору, голова й постать її уся ходором ходила і з розкритого рота вилітало жаб'яче або гадюче пищання… Страшно й болізно було дивитися на неї! Коли ж її ніхто не чіпав, не бив, не смішив, а так пускав на волю, тоді вона любила блукати по бур'янах і пискучим голосом витягувати або ва-ва-ва-ва, або у-у-у!.. Сумно, як заводи сови, розносилися ті співи по селу і лякали малих діток.

– О, дурненька Солошка співає! – кричали вони і мерщій тікали до хати, щоб не зустріла вона де їх, бо боялися її, як скаженої собаки.

Раз вона, вийшовши за ворота, побачила кучку невеличких діток, що сиділи серед улиці і вироблювали з пилу то кавуни, то дині, то гарбузи. Деякі бігали прямо й махали рученятами, підкидали угору сірий порох, що, розвіявшись, ставав здоровенною хмарою над їх головами. Це якось їй прийшло до сподоби. І от спрожога, витріщивши зуби, розкривши свою баньку, майнула вона до дітей, що сиділи навкруги, ускочила у круг, як божевільна, замахала руками, заборсала ногами, ухопила пороху і майнула його по вітру. Діти усі підняли нестямний крик і чим дужче тікали, куди хто утрапив; так вони злякалися несамовитої Солошки, і після того люди іначе не звали її як «скаженою» або «дурненькою Солошкою!».

І отак-то без товариства, без ласки, привіту виростала дурненька Солошка, самотньо, як звіря яке, а не як людина.

Пішов Солошці дванадцятий рік. Піднялася вона на зріст; не так і висока, як тонка; тонка, як стебло жита в урожайне літо, і така ж дурненька, як була й у вісім. Навчилася вона ще кілька слів; уміла вже розлічити жовте од зеленого, чорне од білого, червоне од синього. Декілька придбаних думок крутилося ще у її самотній головці, не викликаючи в серці нічого. Не знала вона, що то гарно, що погано, що треба робити, що ні, що соромно, що не соромно. Часто гола бігала по улиці і коли мати била її за це, дуже дивувалася, переплакавши, за що її мати б є і хіба не все рівно, що в драній чорній сорочці, з дірок котрої виглядало тіло, що гола? А водила її Одарка і тепер, як маленьку: у довгій дранці, підперезавши валом або ґноттям з порваної спідниці.

Бігаючи раз так весною по здоровенних калюжах, що налив дощ по улиці, вона занепала: ще стала худіша, почорніла, видюче око наливалося кров'ю, уночі часто жахалася чогось, кидалася й ревла. Ранками довго не просипалася. Мати її сперш била, думала маніжиться, а коли тіло почало наливатися, пухнути і стали підніматися на йому якісь червоні пузирчики, – побачила, що Солоха справді недужа.

– В тебе болить що? – питає її.

Солоха мовчить, не каже, – не знає вона. Голова її огнем паше, сила покидає тіло: хоче піднятися, устати і, не зможучи, падає.

– Боже мій! – думає Одарка, – оце уп'ять на мою голову! Здорову – то хоч проженеш з хати, все не перед моїми очима, а недужа – вона, як чума, завжди буде передо мною.

Солоху напала віспа, та така, як дубова кора; все її тіло розпухло, почорніло і злилося одним здоровенним гнояним струпом, коріння котрого глибоко позаїдалося всередину. Так як гноянки свербіли, то Солоха їх чухала, роздирала; розідрані, вони ще дужче піднімалися угору, роззявляючи свої гнояні червоні роти, ятрились, сльозили й смерділи… Не можна було устояти коло неї, не можна було навернутися у хату, де вона лежала.

Сестри її боялися, як чуми; мати кинула на одчай божий. Коли-не-коли увійде мати в хату, набере у кухіль свіжої води, постанове коло неї, а сама піде. Спали вони всі в сінцях, на вогкій і холодній долівці, прокинувши рядна, а в хату не заходили. Перехватком тілько зварять їсти у печі, та й далі. Прийшлося лежати Солосі одній, самотно і тяжко, її тіло недугувало і, хвора, серед самоти, вона уперше пізнала, що їй тяжко: душа якось скніла, серце нудилося… Хоч би на двір можна, думалося їй, може б там розвила, забула свою болість.

– Де Горпина, Явдоха? – запитала вона раз матері, вичуняючи трохи.

Мати мовчала і болізно дивилася на її побите, наче горохом, лице.

– Недобрі вони! – простогнала з жалем Солоха.

Мати почула той гіркий болізний докір і залилася гіркими сльозами. Жалко їй було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини… Чим вона винувата передо мною, думалося їй, чим вона винувата перед сестрами, що ми всі зреклися її, кинули одну недужу, самотою?… Хіба калічество, хіба некамузність її вина? Все ж душа в неї людська, серце як у кожного!.. І тяжко, гірко оплакувала вона безталанну долю Солохи.

Наплакавшись і посидівши трохи коло неї, Одарка вийшла у сіни, де сиділи Явдоха й Горпина і пряли. Явдоха була уже дівка; Горпина – її доганяла.

– Чому ви до Солохи ніколи не навідаєтесь? – запитала журливо їх мати.

– Чого? – крикнула Явдоха.

– Як чого? Хіба тобі й трохи не шкода своєї сестри? – запитала мати.

– Боюся я її, – каже Горпина, – страшна вона така, смердюча.

– Ні, вона вже видужує, од неї нема ніякого духу. Піди, Горпино, провідай її. Вона питалася, де ви, чому не увійдете ніколи.

– А ходімо, Явдохо! – каже, схоплюючись, Горпина. – Ходімо!

– Чого я піду? – крикнула гнівно Явдоха. – Не бачила падла…

– Явдохо, Явдохо! – хитаючи головою, каже сумно мати, – і не гріх тобі і не стидно? Що вона зробила тобі, чим вона винувата перед тобою? – і почала знову плакати.

У Горпини навернулися сльози од журливого матернього слова; вона була чула серцем і, щоб не розплакатися, хутко одчинила двері і побігла в хату.

Явдоха сиділа, насупивши чорні брови на очі, намурмосивши лице. Серце їй їла правдива матерня докора, їй було і жалко Солохи, і страшно її виду, і гірко од зірвавшогося самохіть слова… Вона жалкувала сама на себе і лаяла свій гарячий норов, а проте все не йшла.