Текст книги "Лихі люди"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

– Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.

– Я не винуватий, Костянтин Івановичі – басив Жук, – я нічого не чув.

– Держи руку! – скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.

Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.

– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!

– Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.

Петро Федорович пізнав, де він-по його гарячих жилах і холод пробіг.

День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…

І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали – кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою й дивився в провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, – для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день – німо та нудно; ніч наряжена вийшла, – а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. І мучилися безсонними німими муками страшні оті жильці! Краще б зарево пожежі світнуло на їх; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл, ніж невеличка частина його, що лукавий чоловік повернув на потребу собі, загнавши в гніт лоєвої свічки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі і такі довгі, що мов і не ворушилися, і все, здається, там застигало, холодило, костеніло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Під ним тліли і догоряли живі душі.

Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні прошлого.

Знову перед ним хата, тілько не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд: – у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там:-широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати-стіл; попід стінами-кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку, його очі застряли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь невнятні слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний, по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко, під носом висипався чорний пух. Він лежить і, здається, не відає де, бо глибока думка на його чолі, якась боляча уто ма на його очах. Об чім він думає? про що гадає? Він думає про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестірного, тихе, важке шептання; так вітер восени шепочеться з пожовклим листом і Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, і Шестірний одягнені в сині каптанки, уквітчані білими ґудзиками з срібним позументом коло невеличкого стоячого коміра. На другій кроваті, якраз за Жуковою, "загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його бліде, гостре, недужне; очі чорні, виразні. Петро Федорович зразу пізнав, хто то, і одвів очі до четвертого хлоп'я, у сірому демикотонному каптанці, з дірявими локтями. Лице у його довге у жовтих плямах; очі й зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими та довгими зубами; пучку другої руки він смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тільки лисЙла ним.

– Коли ти, Попенко, наїсися?-спитав його Шестірний, закриваючи книжку.

Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стриміло, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець черв'яка, і мовив:

– Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.

– Я вже вивчив.

– Ну, а я кінчаю, – кидаючи останній шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув і той, змів крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз і одну книжку і мерщій – з хати!

– Куди? в семінарію? – спитав Шестірний. Попенко мотнув головою – і скрився. Шестірний устав, зложив книжки, підійшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій вихор, побачив пір'їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову надів, застебнувся і підійшов до тарілки з хлібом та салом. На їй лежало два шматочки того й другого.

– Бач, проклятий бурсак! – скрикнув.

– А що? – спитав Жук.

– Уклав за двох, та мерщій і навтьоки! Кому ж.тепер недостане? Се моя часть, – беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, – а ви удвох, як знаєте діліться. Воно, як Телепень не йде у гімназію, то йому б і не треба, – додав, ламаючи, невеличкими шматочками булку.

– То що, що не йде? Він же недужийі – устаючи, мовив Жук.

– То вігі тілько видає себе недужим. Йому вже давно можна б ходити.

Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся – і впав.

– Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то може б поняла віри! – скрикнув Жук.

– Ет, кажи!– і Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот. Жук призро глянув на його.

– Отже ти й не їси, а тільки балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, от і було б Телепневі!

– Якже! Чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся мені за увесь день на очі, а то я полічу твої погані ребра!– Очі в Жука горіли гнівом.

– Та чого ж ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, – стогнучи, мовив і Петрусь.

– От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, – зло скалячи зуби, казав Шестірний.– Чого ж ти і похваляєшся на Попенка?

– Кажу – хай не попадається! – грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився, кинув хліб і сало; мерщій за книжки й чимдуж побіг.

– Чортів лизун! – промовив услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

– Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його своє мокре лице.

– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай.

І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому й розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки – і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни – та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка – та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.

Увійшла низька кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв іПопенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.

– Ти вже прийшов з семінарії? – спитав Петрусь.

– Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося – аж шкура болить, – казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.

Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон… Ґвалт спершу надворі, потім коло хати, а далі в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук… Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, – він шукав чого-небудь з їжі. Жук уліз, шпурнув книжки на кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.

– Ти нащо з'їв моє снідання, шолудивий бурсаче? – гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемніло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, він і не знає, що три часті тілько й було положено.

– Хай мене грім поб'єі хай мене свята блискавка запалить! хай я вдавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чиюсь часть, окреме своєї!– клявся Попенко.

– Побачимо, – сказав Жук і пустив Попенка. ТІопенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:

По дорозі жук, жук, По дорозі чорний!

– Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з'їв.

– Що ж ти мені зробиш? Ну – з'їв! їй-богу – з'їв! Хай мене хрест поб'є – з'їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з'їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?

– Тоді побачимо.

Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Отже тілько Жук гаянув на його, Попенко, наче дим, щез за дверима.

– І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.

– Не твоє діло. Зась!

Щестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.

– Тобі подать, Петре?-спитав Жук.

– Ні, я сам устану, – одказав Телепень, зводячись.

– До обіду – то і встану, а в гімназію так і недужий, – промовив Шестірний.

– А тобі яке діло?– грізно спитався Жук.

– Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє?

– Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємої – бубонів Жук.

– Чого ж по моїй милості?

– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.

Шестірний перемінився в лиці – поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

– Тимофію-брате! прости мене, – замоливсь він до Жука:– я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, І запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо, одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.

Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…

– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив він, перериваючи сумну тишу.– У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а в нас ніколи його і в вічі не побачиш…

– Де ж се у других?– спитав Жук.

– Та он, наші хваляться.

– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках, та й хваляться!– неласкаве одказав Жук.

– А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, – весело замовив Попенко.

– Ну, то й чого сидиш?

– Ще рано.

– А коли ж, уночі?

– Еге…

– Красти?

– Чого красти? Бог на всякого долю родить. Та, мабуть, піду, – бо поки Дійду, то. й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?

Усі мовчали.

– Подавись ними! – процідив крізь зуби Жук.– Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід принісі

– Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!

Жук мовчав. Попенко юркнув в хати.

Пішов Попенко – ї за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав – і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову, як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна, і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привижується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привижується: ось він устав, подивився, чи спить Петро, потім підійшов до постелі Жу-кової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому; і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, та, видно, боявся збудити, і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами… Се далі – очі його загорілися-заграли… Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти.люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.

– А що се ви робите? Курити збираєтесь?-пронісся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусеві.

Петрусь розкрив очі – і здивувався. Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

– Курити збираєтесь? А ке-те сюди люлечку. Шестірний подав.

– Славна люлечка! славна! Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.

– Се не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя. Се ось… – і вказав на Жука.

– Нічого, нічого… Там ми розберемо, чия.

– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.

– Нічого, нічого! А ви чого, паничу, розляглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.

– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

– Га?-крізь сон спитав Жук.

– Дайте сірничка, закурити люлечку.

– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.

– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, докуримо!

Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук блик-нув і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті, лице заспане.

– Ануте, покуримо, славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович, простиг руку за тютюном.

– Я не курю, – понуро одказав Жук.

– А це ж чия люлечка? чий тютюнець?

– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

– Де ж той семінарист?

– Пішов кудись; видно, до товариства.

– Ну, хай же ми розберемо.– І Петро Петрович поклав у свою кишеню і люлечку і тютюнець.

– А ви, паничу, ще довго будете боліти?-спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете…

– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

– Як не винуватий? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

– Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

– Ти витяг люльку і тютюн з кишені?– грізно запитав Жук.Шестірного, коли той вернувся у хату.

– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.

– Собако! блюдолизу! єзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

– Пойди вон, дурак!-зарусив Шестірний.-Ка-кой чорт курит, а мне достанется!

– Достанеться? – погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

– Я с тобой не говорю!– крикнув Шестірний.

– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – і,. плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

– Петре!-через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?.. – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.

– Чи в хаті є хто, чи чорт має? – крикнув Попен-ко, убігаючи в двері. – Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він черкнув сірничком, і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

– Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, – з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти скілько схочу.

– Та тут, брат, біда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.

– Яка біда?

– Надзиратель був.

– Ну?

– Узяв люльку й тютюн.

– Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?

– Тож-то й є, коли б на видноті клав, – і жалю не було б. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках надзирателя.

– Що ж ти сказав?

– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю, а в нас, кажу, є семінарист, – може, його…

– Нащо ж ти мене вплутав?

– Тож-то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.

– То завтра скажеш, чого ж?

– То завтра скажу; а сьогодні мучить. Задумався.

– І кому яке діло було виймати люльку з кишені?!– знову він скрикнув гірко.

– Та ну! Годі! Іди до ягід, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.

Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати?

– А тобі дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко.– На! ягоди добрі.– І він кинув півжмені на постелю.– А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно.

– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певно, думає! – і Жук плюнув.

– Уже ж не про крадіжку ягід, – процідив Шестірний.

– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

– Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, – крізь сльози мовив Шестірний:– я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з квартирі…

– І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю!– грізно скрикнув Жук.

– Самі нічого не роблять, – тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть. Боже мій! Боже мій!– розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не вирвалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: "Бач, як невинуваті розлягаються". І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жуко-вої. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав – де він був; нікому й він не казав про це. Капта-нок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпів ІПопенко.

Жук грізно глянув через плече на спину каптана. – Проклятий карцер! – промовив глухо і сів їсти. Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискиряючись, блищали, як снїг, з темного кутка хати… Заболіло в Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустився на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.

Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…

І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука. То був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину, скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх /і були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті; їй не було покою на сьому світі і не приймала її сира земля!

Проснувавши по хаті, та тінь знову лягла – і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.

І знову йому привижується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося – підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому со– / рочка – як сніг; каптанок – як з голочки; усе на йому / чисте-гладеньке, як і лице Шестірного – біле-рум'яне; одні тільки очі та зуби давні: очі-з зеленим виблиском, зуби-дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому Гбув Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно. Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмуро-непривітні. Попенко – у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомажений, надушений. І Петро – геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук – у сьомім; а Попенко – в богословії.

Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка – і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум'я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, скрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки – все миготить мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля – то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік – і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світлі колишуться і бігають довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні – труситься, мов од холоду; Шестірного – сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати, стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шйстірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не примічаючи того, веде мирну розмову. іПопенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п'яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок.

– Попенку! – обізвав його Жук: – Оце ти розказуєш нам про свою братію, – смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де по-. дісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там – і собі, протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів'єш своє кубло та й будеш божу службу правити, нарождених хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?

– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у цій проклятій бурсі, та й покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи, та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік, або два, поки вишукаю багатшу попівну, та кращу парафію; а там… пострижуся.-Нам один шлях!

– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.

– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

– А в університет? Тепер же і вам можна…

– Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

– Та-ак! – одказав Жук і замовк, задумався.– Та вояо, і попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив.– Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

– Ту-у-ди!-розтягаючи, одказав Попенко.-Ради чого я це.все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. №ужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з по-учейій твоїх він наглумиться…

– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.

– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув По-пенко.– У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитаніє дати, дочкам, – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?

– То він, бач, дума, – усміхаючись, мовив Шестірний, – що громада сама своїми силами виб'ється в люди!

– Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.

– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?

– Я? – спитав Шестірний.– Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!

– Чого? що ж я кажу таке?

– Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає! їй не треба ні старших, ні…

– Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, – почав Жук.– Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!

– Як же вона сама придбає?

– А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси народу, – не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав.– Се кажучи, Жук устав – і погляд його світив на всю хату.

– Що я через народ придбав? – допитувався Шестірний: – науку дав мені твій народ?

– Дав! – з запалом відказав Жук.– Він гроші дав, щоб тебе навчали!

– А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш – науку заведе він на них? У шинку проп'є!

– Що ти сим хочеш сказати?

– Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!

– Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті – ні тоді навіть, коли вдасть його зовсім не потрібна буде!

– Такого часу ніколи не буде! – одказав Шестірний.– Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.