Текст книги "Некультурна"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Ольга  Кобилянська

НЕКУЛЬТУРНА

Новела

«Магура» називалася тота гора, під котрою стояла її хата.

І була обросла від стіп до шпилю густо смереками. Велика сила її зелені, що чинила її похмурою, і її стрімкість зберігали її від відвідин літніх гостей. Стояла в будні дні, як і в свято, сама, прислухувалася одностайному шумові власних смерек або, оглядаючи верхи інших сусідніх гір, задумалася над своїм найближчим сусідом...

«Рунг» було йому на ім'я.

Ділився від неї вузькою долиною, котра зберігала потік.

Був гарний велет, високий і широкий. З сторони північної був оброслий молодим лісом і піднімався лагідно вгору. Зі сторони західної, де стояв коло Магури, був стрімкий, як вона, і, як вона, пристроєний тут в самі старі, густо виростаючі смереки.

Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучила, лежало множество гострого каміння, а сам потік, зростаючий жадібно при кождій сильнішій зливі, любуючися стрімкими зеленими стінами Рунга і Магури, обприскував їх холодними своїми перлами, мов пригадував, що не згубився, що є і буде, і буде їх вічно ділити!

Літніми днями около полудня, саме коли сонце розпікалося, а небо розпливалося ніжною синявою, піднімалися з глибини Рунгового лісу один або два яструби і, поплававши над його шпилем дрімливим летом, тонули в темно-зелених лісах Магури...

Задержуючися на густім гіллі її смерек тут і там, кликали далеко чутними голосами, що вони з Рунга, а вона, ловлячи їх звуки, забирала їх в себе, а опісля шуміла щось далеко чутним шумом...

Коли сонце сходило, була її до нього звернена стіна облита золотим світлом. Всі смереки, котрими була одягнена, купалися в нім, і, так перейнята тим блиском, сміялася до нього.

І він лиснів, але з холоду.

Звернена до неї його стіна, спадиста, гордо прибрана в сосни з землі до верху, була майже понурою. Прозорі холодні краплі роси стояли на галуззі сосен, а його земля покривалася мов срібною густою сіткою – росою.

Біжучий між ними потік тиснувся до Магури, щоб огрітися, але, розігрітий, звертався під холодну стіну Рунга, хоч лиш на те, щоб, охолонувши, скрутитися знов під Магуру.

Чи Рунга не досягали струї ранішнього світла, і вона сама кидала на нього тінь? Десь-не-десь доходили і до нього поодинокі промені сонця. Тонучи скісними, прозоро-барвними струями між його дерева, розгрівали його холодну зелену глибінь.

Де стіни обоїх зверталися вже до полудня, де спадали лагідно і майже злучалися, купалися вже обоє в сонці.

Тут виростала поміж їх камінням висока пишна арніка, що звертається все до сонця, мов соняшник. Буяли тонкі блідо-лілієві дзвінки і рожеваві будяки.

Вода змагалася холодити воздух, але він, розігрітий раз і напоєний живичним запахом дерев, огрів її, і вона, обезсилена до м'якості, розсипувалася вже лагідно і майже нечутно по камінню та перемінювалася незамітно в миготяче золото...

Густий старий ліс розкинувся тут, а Рунг і Магура, поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь.

Відгомін голосного лоскоту розбиваного в долині циганами каміння летів шаленим летом навздогін за ними; але поважний шум старого лісу відпер його.

Там був їх рай...

* * *

Саме тут заходила гуцулка Параска красти дрова.

Знала тут різні сховки і могла би була сховатися, коли би за нею слідив хто, але ще ніхто не слідив, то вона збирала і ломила в супокою сухе галуззя, була певна своєї здобичі і не квапилася ніколи додому. Узбиравши дров, сідала на який-небудь камінь, набивала люльку і курила, спочиваючи. Так пересиджувала і годину. Задумавшися над чим-небудь, сама не знала, як час минав. Почуття самоти не знала. Округ неї, правда, тихо але та тишина не така, як в її хаті; тут мов жива. Перед нею, ні, майже в її ногах, біжить потік; десь над її головою високо на смереці шолопається блискавкою вивірка, з лісу проноситься від часу до часу якийсь уриваний звук яструба, в воздусі уганяються мухи, мотилі. Бог знає що за комашня, а багата зелень гірських стін займає в неї очі і випиває почуття самоти. Часом добачить, як між дрібним білим камінням перетягнеться шовкова чорно-золотиста гадина і, задивившись на неї, не ворухнеться, поки наостанку сплюне. Таке дрібоньке, а таке погане! Гірше голодного вовка...

Між Рунгом і Магурою вона дома. Тут навіть і побалакати було з ким. Тут між їх стінами товкли цигани каміння. Своїми чорними жилавими руками розбивали гостре каміння від холодного поранку аж до сховку сонця. Старий циган, циганка і хлопець. Розжилися тут, мов дома. Недалеко них горів огонь; в ясних днях губилася барва полумені в сяєві сонця і лише сивавий дим свідчив, що вона палахкотіла, зростаючи жадібно вгору,– тут варили свою їду.

Заходячи в ліс або вертаючи з нього з дровами, мусила іти попри них. Сідала коло них, а що запалювала тут звичайно свою люльку, поділившися не раз своїм тютюном із ними, то розмова ішла їм дуже легко. Знали найменшу подробицю з її життя, а вона з їх. Вони щороку літом товкли тут каміння, майже лиш з того удержувалися, а вона щороку кождою порою ходила поміж Рунга і Магуру.

– Ви знов у ліс, Параско? – кликне не раз чорний циган і блисне на неї своїми очима з-під капелюха.– Кого шукаєте?

А вона сміється.

– Золото! – каже.

– Золото? Не золотого?

– Ба золотого, золотого! Я й забула, бадіко,– і розсміється ще більше.

– Адіть,– каже він,– ще сказиться нам гуцулка,– і, сплюнувши, ніби заклене жіночу вдачу, що від неї супокій, мов від чорта, утікає.

– Мовчи, мой! [1]1
  – Мой – вигук: гей, ти.


[Закрыть] – обзивається його жінка, страшна, як чарівниця, з розпатланим волоссям, огняними очима, а на грудях розчіпленою сорочкою.– Вона, сарака, [2]2
  – Сарака – бідолаха.


[Закрыть] далі згорбиться від того золота, що його двигає майже не щодня на плечах, щоби було чим запалити.

– То най собі приведе золотого, і він буде за ню носити! Не ліпше, Параско?

– Поломив би він ноги свої, заким би прийшов до моєї хати! – ніби закляла Параска і вже сідає коло циганської родини.

– Так? А ще передвчора казали ви, що якби трапився вам який чоловік, то взяли би його зараз до хати... чи не так?

– Та відтак! Казала – не збрехала! – відрізує вона.

– І який же мав би він бути? Може, такий, як я? – жартує циган весело.

– Ігі!.. Поганий циганисько! – і сплюнула.

Цигани зареготалися.

– То який, Парасочко?

– Відчепіться від мене, або я судільниця? Який буде, такий най буде; не мені об тім розсуджувати; мовчіть!

Закуривши люльку, спирається кокетливо о назбиране галуззя, пакає і жде на циганські вигадки.

Мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках не був би ніхто надіявся мужеської сили. Про ту силу любила дуже говорити.

– Тепер вже вона в мене нидіє,– розповідала раз о ній,– але як я була молодша!.. Бувало, підійму корець кукурудзів і дзвенькну на коня, що йому аж хребет зігнеться! Або назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить; маю на чотири неділі чим палити! Люди дивуються, а я сміюся. Вірите чи ні? Або які стоги складала... гей, гей! – І любується сама, а її незвичайно живі, мудрі очі запалюються, мов з внутрішнього огню, і ціле її обличчя молодіє.– Ну, але тепер я вже ослабаю, вже скінчилося!

Сього не каже вона сумно. Не каже якимсь плаксивим, співчуття вимагаючим голосом, лише поважно, задумчиво. Був початок, то буде і кінець, а – жаль – нехай його вітри рознесуть!

– У кого складали ви стоги? – питав циган.

– У кого наймалася? У покійного пана Куби, у тата теперішнього молодого пана, що має он ту гору за рікою, – не знаєте його?

– Знаємо. Волох! Се той, що купував людям пиво, коли хотів, аби його вибрали на бурмістра, і говорив людям, що він їх брат.

– Брат? – спитала, прижмурюючи очі.– А чому тепер не брат, коли вибрали другого? Ой, поганий він; не такий, як його батько; вдався в маму, ба таки і каже, що волох. Вона з Молдави, тато його говорив до нас по-руськи. Ей, добре було ще тогди, як жив його тато і мав ще маєток! У нього складала я стоги в горах!

А по хвилі живої задуми говорила дальше:

– Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: «Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!»

– А ви, Параско?

– Я сідаю під стіг, сміюся і курю!

– Ей, Параско, Параско...

Вона дивиться хвильку на цигана і грозить йому головою та очима.

– Ей, бадіко, бадіко! Не з такого я роду! – і сплюнувши, встає і йде з своїм тягарем до своєї хати...

Її хата – звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Овочеві дерева, огородовина, соняшники, цвіти, васильок, а жовтих гвоздиків цілі дві грядки. Сильний їх запах аж морочить. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.

– Я люблю, щоби так всього було, се весело так! – говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.

– Параска дуже джінгаш [3]3
  – Делікатна, вразлива. (Прим. О. Кобилянської).


[Закрыть] – говорять, мов уражено, сусіди-волохи.– Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, там скорше найде щось погане, як в нас!

Але їй те байдуже. Вона бридиться чогось, хоч, наприклад, в волоських хатах дуже чисто, і не таїть того.

Збираються її чим угостити – вона вже на порозі.

– Забула курята загнати на подвір'я,– вимовляється– ще пропаде яке.– І спішить додому.

– От коли б у вас яка дитинка,– скаже до неї сусідка,– то вам би веселіше було.

– Може би, і було веселіше! – відказує вона.– Але якби мало бути яке погане... ей боже! Ні, поганих або нечистих і на очі не хочу видіти!

– Але так вам сумно...

– Мені не сумно.

І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить,– їй не смутно. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно. Вечорами, як сніг б'є до дрібних вікон її хатини, вітер гомонить беззвучним голосом своїм, вона сидить, скулившися коло печі з люлькою в роті, і слухає чогось. Сильний шум валить воздухом. Валить з Рунга і Магури, як хмари птахів, а вітер розносить його. Рунг і Магура погнівалися... їй не страшно. Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.

– Хто там? – питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,– але щоб лякалася чого, то ні.

Думка – то в неї – сон.

Все, що видумає, толкує собі:

– Се дав бог мені такий сон...

В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Впрочім, вона...

Зажартує до неї хто-небудь з чоловіків або з парубків, вона вже зараз береться до його ременя і шукає за мошонкою, за тютюном... безлична!

Кілька разів давав їй пан Куба тютюн – гей-гей! де би вона була зайшла, якби була хотіла!.. Але в неї було лице...

В її хаті непорядок і убожество.

Довга дубова лавиця, з почорнілих дошок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі – і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.

Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.

– Хто вас вивчив таке робити? – питали її раз.

– Хто! – каже здивована.– Сама з себе! Так сидіти – не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.

Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

– Аж мені полегшало, що побачила вас знов! – говорила утішно.– Прийдіть до мене на вишні. Саме тепер зрілі,– запрошувала щиро паню.

– А принести вам і тютюну? Чи ви, може, вже перестали курити? – питала ніби поважно пані.

– Ой, де перестала! – відповіла вона майже з переляком.– Ще більше злюбила!

– Так? Ну, то я прийду і принесу вам пачку, а ви приладьте велику китицю жовтих гвоздиків... вже десь розцвілися у вас!..

– Ще і як! – хвалиться.– Такі великі в них головки і пишні... що – ей боже!

Другого дня по обіді вертала пані з проходу і вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала:

– Чому я в вас ніколи не бачу вишиваної сорочки, Параско? В гуцулок прецінь завсігди білля вишиване.

Вона змішалася трохи.

– Та десь там є,– відповіла і поглянула по хаті таким поглядом, що з нього виділося відразу, що «нема». Відтак додала, усміхнувшися: – Аж тепер я вас оббрехала! В мене нема писаних сорочок! Не люблю вишивати – та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувалo, виперу файно, щоб біліла, як сніг, і так вбираю. Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер. Вірите чи ні? – Вигляд її хати свідчив о правді її слів.

– А що ж ви таке любили? – питає пані.

– А що! Челядинські, мужеські роботи. Треба граблі зробити – зроблю. Треба дров врубати – врубаю. Піти з кіньми до коваля – піду. Коновку збити – зіб'ю! Кілька разів ловила я коні у пана Куби на полонині – гей, гей!..

А відтак розсміялася весело.

– Чому ви смієтеся?

– Бо згадала, як не раз бувало. Я заводила кумедію! – її очі розпалювалися, мінилися, молоділа під очима або лучче сказати: не переставала бути молодою.

– Хлопцям голову завертала – не так?

Кутики її уст здригнулися свавільно.

– Та дуріли! – відповіла, і тими словами оповіла одну часть своєї історії.

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, Що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом «мужицтво», з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство.

– Завертала! – повторила пані.– А наостанку вийшла за старого, за вдівця. Не так, Параско? Ваш чоловік був вдівець?

Вона подивилася проникливо на паню.

– Та відтак! Вдівець не чоловік? Ну,– додала вкінці,– вийшла, але така була вже воля божа і судільниць!

– А ваша ні? – подразнила її пані.

– Або я знаю? От зійшлися з противних сторін світу, щоби таки тутки побратися. Він чоловік сороклітній, і я тоді дев'ятнадцятилітня дівчина. Мала щастя, та й вже. Його не кождий має, інше то таке безщасне, що обходи його здалека, щоб не перейшло на тебе. В мене воно було, змалку було вже.

– Про ваше щастя ви мені ніколи не говорили, Параско,– каже пані, усміхаючись.

– Не розказувала, бо не питали.

– Ну, то закуріть собі, а руки най спічнуть трохи. Я буду слухати...

– Говорити не велике діло! – відповіла байдужно, а відтак набила свою коротку люльку, пакала довший час мовчки, заким тютюн не запалився, і стала оповідати. Жила від дев'ятого року свого життя у своєї нанашки. [4]4
  – Нанашка – хрещена мати.


[Закрыть] Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В п'ятнадцятім році поховала родичів. Її батько був великий майстер – будував церкви, а цілий її рід славний. Два сини одного її вуйка були таки дуже славні. Файні були оба і все разом держалися. Оба витесували з дерева скрипки, сідла, баклаги; а одного разу пішли оба в ліс рубати дерево; дерево зломилося і убило обох. Убило на місці. Їх і поховали разом в одну яму... А один знов, вуйкового сина син, Андрій йому на ім'я, і вона йому тітка,– той вже найславніший зі всіх. Дещо з того, що він витесував, забрав цісарський син. З такого роду вона, і не з буковинських гуцулів.

– Одної днини,– оповідала,– казала мені нанашка, аби в велике пущення – саме з неділі на понеділок – покласти всі тоті речі, що носиться того дня, т. є. в неділю – під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні.

Я так зробила.

Все, що мала, носила того дня на собі, уклала під подушку і лягла спати.

І снилося мені.

Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [5]5
  – Б е с а г и – сакви, торба.


[Закрыть] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо... Роздивлююся,– а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав мені руки на голову та й каже: «Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин – найдеш свого судженого!» Та й щез! Се снилося мені. І минув собі час. Я не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Гей, що за сила була в мене! Живу собі, що мені за біда! Лиш на однім місці не могла довго бути. Все мене кудись тягне; все я десь би ішла; до Буковини заманило мене іти. Аякже, до Буковини на роботу, до сіна. Літом прошу сестру Теклю іти туди зо мною – вона не хоче. Найметься де-небудь і там вже чипить, [6]6
  – Чипити – залишатись,


[Закрыть] мов приросла. Але я все мала на думці іти до Буковини, так присудили вже мені судільниці.

Та й пішла.

Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами [7]7
  – Гражди – обгороджена ділянка землі в горах, призначена для орання.


[Закрыть] і полонинами пана Куби, і гай – намовляти нас всіх, скільки нас там було, до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої. Підо мною горить земля, щоб іти. Одні кажуть, що підуть, другі, що не підуть, треті міркують, сестра моя не хоче. А я... ей боже! ішла би таки, як стою – вірите чи ні?

Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.

– А ти, мой?

– Піду! – кажу.

– Добре!

Всі, що згодилися їхати з ним – поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.

Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,– я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче... очей годі на небо звернути, так б'є з нього спека, а в мене руки не в'януть. Кров з тварі [8]8
  – Твар – обличчя.


[Закрыть] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над'їде – все верхом приходив – пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і – «закури собі, Параско!».

Я курю – та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!

По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!

– Параска най лишиться! – кричить.

– Параска назад! Пан казав...

Мусили станути.

– Іди реготатися! – дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.

– Заздрість тобі? – кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.

І добре було мені тут в Гаврісана.

Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!

– В тобі жура не любиться,– каже мені Гаврісан.

– А я в неї і не наймуся,– кажу йому.– Не вмію в тугу грати... І не навчилася до сьогоднішньої днини – вірите чи ні?..

Хто би не вірив!

З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом – дитиняча наївність!

– Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! – Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.

– Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! – закинула пані.

– Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.

Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9]9
  – Гаргат – парубок. (Прим. О. Кобилянської).


[Закрыть] напосівся був отворити в мене кулак – за перстінь. Дурів,– додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.– «Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє»,– кажу йому; а він лиш сказав: «Гай-гай!» – і більше нічо.

Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то «стина»? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори – сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне «у-х!!».

Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,– а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...

Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,– ну, здурів...

Я помахала на нього кулаком та й в ноги.

«Біжи,– гадаю собі,– здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!

Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.

– Ігі! – крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.– Сліпаку – я тут! – Він кинувся до мене – істинний вовк.

– Тепер ти отвориш кулак,– каже він і дивиться, як нечи– стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.

– Не отворю,– кажу.

– Отвориш!

– Не отворю!

– Будем видіти!

– Будем...

Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.– Будем видіти,– сопить,– хто запіє, як курка,– і валить до землі.

Тогди я... не дай, боже!... «Мой, мой, мой!» – зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!

Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..

– Запієш ти, запієш! – стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.

– Запієш ти! – я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!

Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!

Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.

– Видиш кулак? Видиш? – реву.– А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!

А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості – гину!..

Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.

– Розбійнику,– кажу йому і махаю обома кулаками,– ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! – сплюнула і пішла.

Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...

Такі були в мене оці кулаки.

– І ви не боялися, Параско?

Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.

– Чого? – питала.– Нехай оце боїться! – кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.– Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! – І розсміялася вже м'яким сміхом.– Хто би був дурний боятися!..

* * *

– У Гаврісана була я до товару.

В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.

Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.

Я не хотіла.

– Я не наймичка до міста,– кажу,– а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.

– Нехай прийде,– каже,– Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!

– Най сватає, кого хоче! – кажу.– Не піду.

І не пішла-м.

Він знов прислав.

– Ні,– кажу,– не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?

І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили – щаслива!

– Сама з себе! – докінчила пані мов до себе.

– Або я знаю? Щаслива!

– Параско, коли ти заплачеш? – питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.

– Як сухий дощ стане падати,– кажу,– а поки що дайте на тютюн!

А він засміється – дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10]10
  – Банувати – тужити.


[Закрыть] як за дитиною.

– Заплаче,– каже Гаврісаниха,– як засватається з бідою!

– За парубків не йшла,– кажу,– що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!

– Видко, тобі життя – сонце.

– Ну,– кажу,– сонце не сонце, але і не смуток.

Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.

Пан Куба вже йому розповідав за мене.

Казав: «Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»

І він вибрався.

Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...

Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш – він сам лишився у Гаврісана в селі – станув надолині і загримів: «Параско, гей-й!» – аж луна прокинулася лісом.

– Гей! – кричу назад.

– Ходи-ста!

– Чого вам мене?

– Дай вогню до люльки!

– А ваш кремінь де?

– Загубив...

– А мій у воду упав!

Він закляв надолині, а я розсміялася.

– Не йдеш?

– Вам вогню треба?

– Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!

«Зачарувало б тобі язик за твою новину! – гадаю собі, та й з тим і стуманіла.– Прийшов! Що з того має бути?»

Відтак не знала, як збігла вдолину.

Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував – так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що – ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.

І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так – смерть...

А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.

І пішла я – вірите чи ні?

– І на яке ти йдеш? – питає Гаврісаниха.

– На боже,– кажу їй.

– Ходить, як година по людях! – каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.– То тут, то там, не загріває місця нігде!

– Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? – кажу.

– А як трафиш зле?

– Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.

– Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! – сварить Гаврісаниха.– Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то – бойко!

– Або я йду за нього? – кажу їй.– От – іду!

Гаврісан сплюнув.

– Тьфу! – каже.– Дівка здуріла.

– І не страшно тобі, мой?

– Чого? Світ божий, а не його.

Не страшно мені. «Чому не йти? – гадаю собі.– Піду та й подивлюся на дудяну, [11]11
  – Дудяну – місто. (Прим. О. Кобилянської).


[Закрыть] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу». А він щохвилі питає: «Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув».

І пішли ми.

Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що – ей боже! Дивлюся на гору – і не забуду його.

Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори– «у-х!..», аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.

– Що се? – питає Юрій та й дивиться боком.

– Се чабан за Параскою! – каже його товариш. – Злюбив її.

– Чому ж ти за нього не пішла? – звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.

– Банно вам? – кажу.

– Ящірко!..

– Не мала волі до нього!

І йшли ми.

Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все – привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,– кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай! – погадала.– А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» – І запам'ятала собі добре, куди мене вели...

Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.