Текст книги "Аристократка"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Ольга Кобилянська
АРИСТОКРАТКА

Її високі значні кревні полягли почасти яко політичні в Росії, почасти – забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, далеко за границю.

Проживала до п’ятдесяти років в однім малім убогім селі. Зразу – яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше – яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п’яниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої доньки – переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п’яницю – не вислухала.

– Не можу його покинути! – відповіла сумно, але рішуче, – його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше – тут лежав її муж похований, і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим – лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при роботі пісні, переважно якісь сумні-тужливі, і розказувала якогось роду казки, хто були її предки, як проживала за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забратись за граиицю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її рухи ставали повні ласкавого пониження… Здавалося, її власна, вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою й неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала але зломити – зломити не могла.

Покладала всю свою гордість в те – зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. І думала не раз: «Чи ж се не ознака шляхетного походження?».

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержувала, мимо того, межи собою, з своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя й якоїсь вищості, викликаний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате – там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зубожілою женщиною, матір’ю п’яниці?

Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе ховалася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення… З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі й пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.

Заможніші газдині-селянки, зобов’язані їй до вдячності, приносили їй дещо в дарунок.

Вона не приймала.

Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала, – відсилала все назад.

Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опустили зовсім – осталися стіни її колись гарної чистої кімнати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на старомодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що їй донька присилала, і котрим ділилася сумлінно, не з’їдаючи його ніколи сама.

* * *

Було се з кінцем грудня, короткими понурими днями.

Високий по коліна сніг покривав землю. Морози й завірюхи мінялися, а рівні,

...

конец ознакомительного фрагмента