Текст книги "Царівна"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Це дуже гарно, Орядин.

– Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно «не гарне», а тому, що обридло мені.

– Так ви можете панувати над собою!

– Чому ні?

– А гидким обставинам ви опирались би?

– Ах, що там «обставини»! Я, сам-один? Це ж крапля в морі.

– А коли б таких більше, як ви? Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.

– Чи ви носитеся з думкою «будувати щось»? – спитав.

Мені стало і стидно і жалко моїх слів.

– Ні, – відповіла я сухо.

– Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір’я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.

– Моє довір’я до людей захиталося і без того сильно, – відповіла я, – і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить, обов’язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!

– Отже, зрікаєтеся щастя?

– Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?

– Ах, ви не хочете мене розуміти!

– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, напр., ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.

– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро, майже з переляком.

– О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.

– Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. – Опісля додав: – Не писав, бо був завсігди дуже занятий, мав стільки грубих клопотів, і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до «соціалістів» на службу. – Тут і розсміявся. – Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дістався мені у сам відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоб повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!

– Не велика шкода!

– Ну, шкода, шкода! – повторював нетерпеливо. – Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!

Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…

* * *

Так то все було. Все буває інакше, ніж собі чоловік уявить. «Ідеалізуючий простір» творить те, що любиться так часто якийсь «фантом», не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глибини. Саме так ведеться мені з Орядииом. Дивлюся тепер на його цілком іншими очима і не знаю, чи моя уява віддалялася від його і любила щось цілком інше, чи він змінився справді так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй пам’яті.

Я втомлена і знеохочена.

Він каже розручитися з Лорденом. Думки стати жінкою Лордена я зовсім не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нічого ясного, нічого, що носило б характер рішучності в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра – не знаю. Поринаю думками бог зна куди і не маю спокою.

Саме тепер рада би я знати (це смішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його істоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того, а часом мені це таке байдуже!

Оногди спімнула я Зоні, що він змінився, а вона заперечила це. Казала, що він лиш «виробився», значить, «дозрів», з усіма своїми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те «щось» виступає в нім слабше, як давніше, щось, що я у всіх людей люблю і що мене так сильно прив’язало до його. Якась тонкість чи чистота…

* * *

(Пізніше).

Супроти мене він не раз аж покірний, і мені здається, що та покора обгортає його мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тоді, як відбулася «буча»). А мене болить, коли він кориться хоч би й мимовільно. Ненавиджу це чуття, а тоді, коли кориться, ненавиджу й його.

* * *

(Знов пізніше).

Думаю, думаю, думаю і не видумаю нічого. Він не вдоволяє, ані не успокоює, ані не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрої. Мені так тісно, так сумно і ні в чім не можу найти опори. Від Лордена утікаю. душею, і мені й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим життям. Я лиш сказала, що «піду», але я ще й тепер не погодилася з тією думкою. В мені прокидається стільки помислів, стільки думок, аби змінити своє життя, зірвати зі всім поганим дотеперішнім, що я майже давлюся тим.

Читаю в кождій вільній хвилині і пробую навіть знов писати, хоч те мені не йде легко; в мене думки занеспокійні.

Роблю порівняння між людьми і людьми, між ними й обставинами, а відтак спиняюся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а «народ» не проходить йому й через уста. Ох, що то час може! Два роки станули між нас і змінили нас так сильно!

Його присутність мучить мене. Що це таке? Жалію над ним. Але не те відпихає мене від його, що він «купався в страсті», лише інше…

Одні книжки оживляють ще мене, інакше в тім заколоті я погибла би…

* * *

(Знов пізніше).

Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашніший бій, а не раз прикликую бабуню на поміч! Бабусенько моя золота, чом ти мене покинула, чом не з’явишся, не додаси мені сили, не прийдеш із порадою, не полюбиш твоєю вірною любов’ю! Бо в кого ж мені шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже мені, куди йти, я ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гнуся, вгинаюся; вона потрясає мною, а як ще вихор настане? О, вихор тоді змете мене, мов те сухе опале листя, безслідно.

Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи мені шукати підпори в других? Де ж єсть ті другі, хто вони? Ох, воно так гарно, як жінка находить підпору в мужчині, а й противно, мужчина в жінці! Але ж чи може дійсно душа з душею злитися, чи це припадком не є фраза, в котру лиш віриться під час любові?

З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я його умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нім є щось, що панує надо мною, що притягає і відпихає мене. Часом бачу, як підлягає впливові моєї істоти майже цілком, як підлягає взагалі сильним враженням, а часом переконуюся вдруге, ні, вдесяте вже, що через цілі ті два роки був різними, прерізними справами так занятий, що ледве коли й подумав про мене!

* * *

(Знов пізніше).

Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибігла до нас, і між іншим на тітчине питання про його, замітила, що став у посліднім часі знов «нестравним» і що в його геніальній голові коїться правдоподібно знов якесь лихо.

Що ж би то з ним могло бути? Думаю стільки над тим, майже гризуся ним… Чи він мені не байдужий?

А з Лорденом що? Боже мій, боже мій, що з ним робити?

Я затискаю зуби, чоло морщиться і в далеку далечину лину поглядом…

* * *

Вчора вечором були ми з Леною у Зоні оглядати якусь балеву сукню. За кілька днів від’їжджає вона з батьком і панною Марією на бал до С.

Він був також увійшов у кімнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мішаюся.

Говорив мало і виглядав зажурено, але чого? І чи на довго?

– Ви дуже зле виглядаєте, – замітив мені, коли ми на хвильку осталися самі. – Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумію. Подумайте, який кінець вас жде, ви загинете!

Я придивлялася одному великому олійному образові з намальованим нічним краєвидом, котрий викликував дуже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала його слів.

– Скажіть що! – вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.

Я скинула на його оком.

– Знов мене жалуєте? – спитала я. – Мене тепер всяке співчуття лише болить.

– Скажіть ліпше: обиджає! – спалахнув він. – Лордена чуття не обиджають вас!

Я здвигнула байдуже плечима.

– Його чуття мені цілком байдужі; впрочім, я не можу за це на його гніватися, що він вибрав собі мене за жінку, – відповіла я. – Його ціла провина, може, лиш та, що не любить мене такою любов’ю, якою любив би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає мені нагоду подякувати за ласкавий хліб і мати свій? Ми лиш за товар міняємося. Моя праця, хоч і без ясного характеру, про те все не менше цінна, як його хліб. Я і в його хаті буду від ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!

– Але ж ви танете! – закинув він.

– То, то лиш так… – відповіла я. – У мене стільки думок, то вони нищать мене і гноблять поки що.

– Як?

– О, нічого, нічого…

– Коли б я мав те пересвідчення, що ви станете хоч матеріально пишно, то ще помирився би з тим.

– Справді?

– Справді. Чому дивитесь так на мене чудно? – спитав. – Це великий фактор у людськім житті, вірте мені! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обійтися, можна його побороти…

– Орядин, що на вашу думку маловажне?

– Ну, так звані симпатії і антипатії!

– Ви поборювали би в собі щось подібне, напр., симпатію? – спитала я, не звертаючи очей від його. Він усміхнувся зневажливо.

– Чи ви не вірите в мої сили вже зовсім? – спитав.

– О, я вірю! – сказала я, тепер навіть з пересвідченням. – Я лиш хотіла би знати, чи ви поборювали б також де «маловажне» задля хісна?

– Ви просто дитинні, коли таке питаєтеся? – відповів він. – Врешті, нині я не можу цього знати, але мені здається, що коли б я лиш хотів, то міг би побороти…

– Я лиш те хотіла знати! – відповіла я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого. Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.

В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.

– Над чим ви думаєте? – спитав по якімсь часі.

– От думаю!

– Напр., над чим? – домагався він. – Може, над своєю будуччиною? (Мені причулася іронія в його голосі).

– Ні, в цій хвилі ні! – відповіла я, усміхаючись слабо. – Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, напр., є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є переняті якоюсь красою, що остається завсігди і в різких випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації.

А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перенята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я власне думала, – говорила я далі, під час коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі, Чи не так? Ах! – докінчила я гірко. – Це правда, я також донька українсько-руського народу!

– Ви ж казали, що любите боротьбу! – обізвався він.

– Люблю, але скажіть, чи ви вірите у відродження таких характерів або народів?

– Чому ні? Але вони потребували би, щоб хтось посторонній їх рушив.

– Посторонній? – повторила я сумно. – В тім і лихо, що вони не мають у собі того імпульсу; що мусять тих «порушень» дізнавати аж від других. Я думаю, що так успособлені єства не мають жодної будучності. Вони подобають на арфи еольські, що грають лиш тоді, коли вітер порушить їх струни, та й тоді грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частіше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!

– То не гадайте об тім!

– А ви не думаєте ніколи над чимсь подібним?

– Я держу мої думки кріпко в границях, – відповів він. – Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хіба сумовитий настрій!

– А я віддаюся таким думкам цілою душею…

На те він не сказав нічого.

Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певно, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!.. Коли б щось таке існувало в чоловіці!

Я сказала йому, що думала.

– Чогось такого нема в чоловіці! – відповів він напівсумно, напівнасмішливо, підперши голову, мов у задумі, рукою. – Думання, відчування та і все проче подібне – це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей.

– Я не хочу в те вірити.

Він здвигнув плечима.

– Прецінь людська воля не є ніколи цілком свобідна!

– Чей так зле не є! – замітила я, усміхаючись глумливо.

– Чому ні? Унаслідження само назначує характер. – І з тим замовк.

Я також замовкла, але трохи згодом сказала:

– Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотіла би тому піддаватися; воно, по правді, сумно…

– Що? – спитав він. – Що і найгордіші дерева мають своє коріння в землі – це сумно?

– О ні, але що ми так часто у своїй немочі вимовляємося[65]65
  Вимовлятися – виправдуватися.


[Закрыть] саме тим. Впрочім я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть існувати права.

– Отже, видите, чого вам журитися?

– Я не журюся! – відповіла я, усміхаючись. – Я лиш думаю. Що інше остається мені? Цього не може мені ніхто відобрати!

Він знов здвигнув плечима і дивився в безнадійнім ожиданні вперед себе.

Я мовчала довший час, а відтак почала півголосом майже несміло:

– Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!

– Які ж ви чудні!

– Я хотіла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, напр., думки блукають і не находять нічого; блукають у чімсь неяснім, великім, ведені більше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе і старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть мені нічого такого, в чім би моя душа могла розкошувати?

Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно-допитливий, поважний.

– Крізь ваші думки і почуття віє також той так званий «подих будуччини», це поринання в себе, що відвертає від внішнього світу. Воно має щось у собі, я того не перечу, але думаю, воно не має будуччини. Чоловік належить до світу внішнього, він зв’язаний із ним тисячними нитками і тому нехай поринає в його! У вас справдішній дар до аналізу. Я виджу, що ви дуже змінилися. Коли б я менш-більш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тієї пори до тепер?

– Чи можна оставатись однаковим? – спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.

– В головних зарисах – можна.

– В мене не було життя з подіями, – сказала я.

– Ах, у те я не вірю, – відповів він із якоюсь нетерпеливістю.

– В буденнім смислі слова, пане Орядин.

– Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо коли наслідки доказують що інше!

– Отже, і ви не вірите? – відповіла я з мимовільним відтінком гіркості. – Знаєте, мені саме тепер приходить одна цитата з Лессінга на думку: «Вони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги і т. п. їм те ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають – це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замеханічно і при тім не можуть замінити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби і шкода заходу…»[66]66
  Abhandlungen uber die Fabel [Статті про байку] – Лессінга. (Прим. О. Кобилянської).


[Закрыть] Вірите тепер?

– Ах, у те вірив я завсігди! – відповів він живо. – Я лиш спеціально у вас думав найти щось інше. Врешті я вам перебив; мені здається, що ви хотіли щось сказати.

– Хотіла! – говорила я дальше. – В мене не було життя з «подіями». Я лиш читала, думала, а опісля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в мені, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчувається приплив хвиль, що мають у слідуючій хвилі збитися над головою. Я давлюся тим припливом!

– Ви потребуєте багато сонячного блиску і барв!

– Ах, і простору, Орядин, чи так званої свободи. Інакше обтовчуся об усі ті буденні чесноти!

– В тім я вас розумію, – відповів він, – однак у тім ні, що ви заручилися!

Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.

– Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться «з життям внішним», щось людське. Це удосконалює жінку.

– Але без любові?!

– Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися – це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсігди одно з другим до купи. Напр., і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!

– Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися і аж потім побиралися.

– Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, – додала я по короткій задумі, – не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов’ю. Воно щось інше від прив’язання.

– Так, на вашу думку, що таке любов?

– Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства – це якась «метеликуватість» або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов’ю? Скажіть самі! Але ні; лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке «любов», і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри – а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив’язання? Чи не виходить тут на моє?

– Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, – відповів він із легкою іронією. – Це, мабуть, і вигладило нерівність між вами і професором Лорденом!

– Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.

– Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! – відповів він.

– Від мене?.. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!..

– Я вас не розумію!

– Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!

Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.

– Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! – сказав.

– Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!

– Може, й дійсно не знаю. – І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим…

Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кождого його слова визирав завсігди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь»… Це мене болить.

– Над чим ви думаєте, Орядин?… – звернулась я вкінці до його, щоб не сидіти мовчки.

– О, мої думки неінтересні! – відповів він. – Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсігди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.

Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.

– Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! – просила я його стиха.

– Від мене жадаєте ви цього? – питав він роздразнено. – До того я не здатний! – І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.

– До чого ви здатні? – спитала я. Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.

– Ви смієтеся з мене, Орядин? – спитала я, вп’яливши в його уважно очі.

– Знаєте що? – сказав, не зважаючи на моє питання. – Я веду також із собою боротьбу, яку? – скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!

– Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

– Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.

– І то було зле?

– Остільки зле, що не добився нею до цілі.

– Це не може бути! Ідіть лиш витривало далі: сильна воля поборе все.

– Я хотів би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!

– І у вас він є!

– Ну, я цього не знаю.

– Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневіряйтесь ніколи тому, що давало вам досі відвагу і право бути гордим. Не дбайте про загал і йдіть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!

Я вхопила його за руку і стиснула її кріпко, і очі в мене заясніли.

Він видивився на мене здивований, а опісля усміхнувся.

– Чи у вас бувають частіше такі пориви? – спитав.

Його питання заболіло мене, і я опустила очі вниз.

– Чи це пориви?

– О, це може бути і настрій!

* * *

Він не згадує ніколи ані одним словом, що я була колись його «царівною», мовби це не він, а хто інший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає мені Лорденом!

Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так супокійне, як я виглядаю, що в нім дозріває думка розірвати ненависні зв’язі і відвернутися від усіх назавсігди. Справді оце дозріває в моїм серці, але поки що це лиш моя тайна, і я не виявляю її і перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай мені, боже, сили, щоб я не спроневірилася собі і правді; а я поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!..