Текст книги "Вогненне око"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Задля цього була влаштована гучна реклама, куди приклав руку і Шмулєвич, який тільки потирав руки від грядущої золотої лихоманки, щоденно нагадуючи про той скарб бабі Орисі, докладаючи надію, що стара вибовкає таємницю, і тоді від хохми здригнеться весь Київ. Баба, мов камінна молодиця, що під археологічним музеєм, ховала таємницю. Чи то й не відала про терещенківські золоті розсипи, чи то й справді на цій землі жінки трохи розумніші від чоловіків. Отож-бо, шостий чи сьомий рік вона вартувала біля «Чайника», добріючи тілом, псуючись характером, і коли Віталій попрохав склянку горілки, баба кокетливо стенула плечима, зашаламкала ротом із вставними порцеляновими зубами: «Тобі про шо, голубчику, розказать… Дєнєжок ти не маєш, но я імєю до товариша твого Шмулєвича сімпатічний інтерес, тож сідай, а Броська Змановський січас принесе… Ти не зважай, хазяїн тут він, що кіт у мене вдома…» Змановський вигулькнув, розмахуючи рушником, злякано міряючи примруженими крихітними очиськами Віталія – найбільше боявся отаких, ідейних. Баба по-цезарськи підняла руку, і Змановський проковтнув почате слово. Орися ніжно попросила: «Любчику, ану постав нам пляшечку коньячку. Сьогодні празничок – до нашого вождя приїхали з Гапонії. Постав, будь ласка». Змановський гукнув офіціантку, маленьку, швидку, як вивірка, зеленооку Нюрку, любові якої безрезультатно добивався другий рік. Нюрка, вихитуючи крутим задком під куполом червоної спідниці, пройшла між столиками, голосно дзвякнула пляшкою, задерши підборіддя, буцім нікого тут не було, ніхто її не цікавить, майнула за стійку і втупилася безсоромним зеленим дивом на Орисю та Віталія. Баба єхидно хихикнула, цим наче запрошуючи Змановського взяти участь у розмові. Броська Змановський мав гідність, відкланявся, – небо надувало сірим, на дощ, скоро заюрмляться клієнти. Орися попорпалася в кишені, витягла звідти пачку цигарок, почала так, як ото на гулянках виспівують, несподівано: «Про войну розкажу. Отак, прийшли. Да, да, да – прийшли, і невідомо хто. Загорілося. Ми спимо, малі ще, а мо', й не малі, дай Боже пам'яті, а ото вибігають, мов щураки, і нюшать повітря носами, а дим стелиться, як річкою, вулицею проїдається… Да, а перед цим літо. Ох, яке літо, розкажу трохи про те літо. Значить, не така вже й мала була. Хотілося вже-бо чоловіка. Якого, то нам, бабам, однаково, ми такі, що придумаємо потім, а мужика давай. Приглянувся мені чоботар, що у жида Змановського підручним був. Да, цього ось, Броськи. Ходжу день, другий біля будки тієї. В повітрі бджоли гудуть, липою і каштанами пахне. Харашо. А я з дівками ходжу все по Хрещатику, повз будку. А він ловкий, чорнявий, цвяшка в зуби і геп-геп молоточком. Да, значить. Доходилася. Приходить, прямо до мене. А я на Ширмі жила. Ми з батьками, шестеро нас, усі сорок дев'ятого в голодуху померли. Да, померли. Вижила я одна, жиди спасли. Капосна сімейка, сім жил звили, а всьо-таки не дали померти… Тож ходжу я. Какая війна. То вже потім він десь у лісах ходив, Грицько мій. Стріляв без розбору, бо злий був. На все злий, як і кожен мужик. КЕВЕДЕ застрелило. Харашо, що не спився, а то б спився, бо побачив, яка я стала посля, то обізатєльно спився б. Тож приходить прямо до мене, в каптьорку, бо вчилася на продавщицю я. Діколоном пахне, штани наглажені, а під пахвиною чисті простирадла, то його старий Змановський навчив. Ну, я розстелила ті простирадла… Да, і запомнила той день.

До ночі не могли управитися. Сильно харашо обом було. А там, за тиждень, начальник почав ходить до мене: чого б ні, я начальника-то не любила, а всьо-таки – треба. Гришка кричав, що уб'є. Може б, убив. А тоді война почалась. Як забалакали по рупору. Бачив такі колись, мов вухо. Ото. А баби як показилися. Салдати йдуть. Новобранці йдуть, а вони прямо спідниці заголюють, готові лягти під кожного. Побєдім, кричать. Усі кричать. А потім горить під осінь город. Жара, мов у печі, діватися нікуди. Красні, кажуть, підпалили, а на німчуру все списали. Я-то кажу – які там красні, наші, все воно наші, що красні, що чорні. Горить, дим лізе Хрещатиком, бабахає скло, ґвалт. Люди палають від жари мухами, дерева свічками. Я діток, старшенька я, якраз перебралися з Ширми, спасібо начальнику, діточок згрібаю, а якась п'яна чи здурівша скотина ззаду примощується; кричу йому: памагі, дєтки пропадають. А вогонь стіною наступає, вікна бубухають. Нічого не видно. А що война? Война то голодуха, то смерть, і більше од своїх, ніж од чужих. Чого? А воювать треба уміть. Ото… – Орися вмовкла, закурила цигарку, розлила в склянки, випила: – До чого я веду, малий… Ну, не обіжайся. Ось до чого – бабу тобі треба пережить, перелюбить. Надіколониться і годок-другий пожить, та так, щоб аж тріщало на тобі все. Тоді багато чого ясно тобі стане у світі. Всьо равно жити з ними ти не будеш. Як і Броська, дума, як переспить з Нюркою, то всьо… Хе, у нього в мозгах рядочком червонці дзвенять царські…» – По слові «червонці» Броська Змановський вискочив із-за стійки, кинувся назад. Віталик поклав на лікті голову, схлипуючи, відійшов у каламутну бовтанку сну.

Ніч застала його в метро. Від утоми Віталій не міг поворушити ногою. Репродуктор вихаркував зупинку за зупинкою. Безтямно слухав: чи то його збила з пантелику балачка Орисі, чи він у чорнильній сині ночі враз побачив безодню людського блукання, – тож коли зору відкрилися чорні од кіптяви стіни, зірвані з петель двері, скалки слоїків позастрягали в стінах сусідських домів, – це не здивувало. Він зайшов до Саньки, спитав про Шмулєвича. Доктора не було. Він випив чашку молока. Упав на засаленого матраца, де завжди любився з Санькою Шмулєвич, і міцно проспав добу.

Наступні дні він відкисав у ванні. Санька чмакала губами: до чого б це? Тоді він попросив у неї чисте простирадло і подався на четвертий поверх.

Парфумний дух, незвичний навіть для мешканців цього дому підхопив його важко ще на другому поверсі. Він відчув на губах солодкий присмак, серце забилося в грудях частіше, небувале піднесення переводило його зі східців на східці, доки не зупинило перед дверима, звідки війнуло знайомим, нещодавно прочутим, побаченим в елітарному кварталі. Долаючи трем у ногах, підтримуючи простирадла, він натиснув кнопку дзвінка. Двері прочинилися – біла пухка рука з рівним оранжевим манікюром запросила досередини. Він став у передпокої, переминаючись з ноги на ногу, опустивши очі. Жінка легенько торкнула його за плече, і він відхитнувся, як хто вдарив, – вони пішли м'якими килимами, з кімнати в кімнату, де яскравими плямами горіли свічники, китайська порцеляна, картини в половину стіни. Віталій підвів голову, коли простягнута несвідомо його рука уткнулася в м'яку спину. Пані усміхалася одними вустами. Він побачив тріщину зморшки в куточку її ока. Захотілося прибрати, мов павутину. Жінка глянула на випрасувані штани, на збите в подобу зачіски волосся, на простирадла, що зсувалися, а потім упали на підлогу. Вона звелася навшпиньки і потягнула ніздрями повітря. Безтурботний усміх торкнувся обличчя. Вона відійшла до торшера, що блідаво розсипав світло; звичним порухом скинула халат, обличчям до стіни, і він побачив ніжну, прогнуту до середини, до крутих округлих сідниць, спину, повні ноги, затягнуті в білі вовняні панчохи; жінка повернулася боком, зачіска коротким крилом закрила обличчя; поставивши ногу на дзиґлика, повільно, посапуючи рожевими ніздрями, знімала панчоху: груди, з піднятими догори брунатними, мов шоколад, сосками підстрибували від уривчастого подиху. Зміями панчохи сповзли на рудий килим, сліпонувши наготою, широким лоном, м'яким обрисом усього тіла. Вона повернулася до нього лицем, відкрившись уся. Пальці, тонкі і пещені, дугами пролетіли перед зором; груди, з розтягнутими від збудження сосків нитками голубих артерій, випружилися, гаряче обдавши обличчя хмарками поту, змішаного з парфумами, – штани, так дбайливо випрані, випрасувані, вхоплені її рукою, злетіли до колін. У сусідній кімнаті затріщало, важко гепнуло на підлогу: мавпа, чухмарячи зелену, до золотого, шерсть, процибала на чотирьох, зачепилася лапою за каркаса, міцно угвинченого у стіну, втупилася, закинувши задні лапи за шию, засвітивши червоним задом, чорними намистинами очей на Віталія. Жінка повернула голову, хрипким, із перепадами, голосом звернулася: «Бобо, йди звідси, тут тобі нема чого робити!» Мавпа, котру звали Бобо, заверещала і завертіла головою.

Віталій підтягнув штани. «Почекай…» – сказала пані, попрямувала до Бобо, який миттю скочив на неї, обхопивши ногами. І вони зникли в кімнаті. Вона повернулася за якусь хвилину, бліда, нижня губа тремтіла. Вони сіли на ліжко. Сніг падав із дахів. Вона дивилася кудись поперед себе, нарешті лягла на спину і потягла до себе, ткнувши головою між ноги. Віталій запручався, наразі обм'як, вдихаючи прілоту, парфуми, кислий дух жіночої плоті. Він уже смакував втіху спустошення, шалено борсаючись у злиплих жіночих пестощах; проте відчув, як холоне його тіло, гумово провалюється, вивільнюється від тієї жаги, що мучила пахвину; і з ляком він у срібнім люстрі побачив шматок свого нерухомого тіла на змиленому, спітнілому тілі жінки, що закидала голову, б'ючи розкиданими косами по плечах, підлозі, тремтячи кожним м'язом, розкидаючи руками подушки, в дикому екстазі затуляючи од надмірного крику рота; він продовжував далі, більше скоряючись обов'язку, з жахом розуміючи, що в борделях було не більше любові, ніж тут, або, радше, це нічим не відрізнялося від публічного дому, – захрипівши в останніх судомах, більш надумано, він ліг на спину: в широкому вікні сипонули в небо чорним салютом. Він видихнув, за три рази. Повернув голову. Вона лежала, скляно втупивши очі в стелю. Підвелася і попрохала: «Подай, будь ласка, попільницю… Там, так…» – запалила, передаючи пачку Віталію. Несподівано вираз спустошеності після любощів змінився крижаним зляком: «Що то в тебе?» Віталій глянув на груди, куди вказував її палець, гмикнув: «Це талісман. Всього-на-всього… Чому тебе це так лякає?..» – «Не знаю… Повіриш чи ні, мені весь час, ну, майже щодня сниться оця штука, що на тобі… тільки носить її зовсім інший чоловік…» – заструменіло по спині Віталія. Сонце тріпнулося в очах і згасло – безмежний білий простір ліг перед ним: чоловік, гарний з лиця, підіймався східцями… Жінка перелякано закричала. Віталій почув своїм плечем її холодне, пружне, мов гума, тіло. Вона кричала, не перестаючи, як кричать жінки з віку в вік, зачувши невловимий холод смерті, що стинається скіском життя; вона збуджувалася, притягувала Віталія до себе й не переставала випихати з горлянки звуки. Цього разу в ньому стрепенулося, – він затулив їй рота поцілунком, знімаючи решту одягу.

Любов ця для нього перетворилася в скорому часі на маячню. Він, який не визнавав середини, слідкував за своєю пані по всіх закутах; видзвонював усі лікарні, трупарні, коли, чого доброго, вона затримувалася на гулянці або, радше, у чергового можновладного коханця. Він заходжувався нестямними криками, схуд; ця любовна пригода витягнула його, наче підвищила в очах людей, що називалися його друзями й товаришами. Навіть Шмулєвича це тішило. Доктор знову пройнявся магією, – так, ізнічев'я. Одного осіннього дня він несподівано запитав про Родика. Тут настала черга для крику Віталію. Але він промовчав, відвернувся і, хекаючи, подався на четвертий поверх. Двері відчинив власноруч, за допомогою відмички. Почуття його бурхали з грудей. Зараз він уподібнився до середньовічного коханця. Він ще багато на що здатен. Стежити за плином думок цього закоханого, як і всякого іншого, геть нецікаво. Він просто з'їдався пристрастю, кидаючись із кімнати в кімнату, – і наткнувся на свою пасію у вельми неприємній позі. Поза та нагадувала шестинога, проте дамочка стояла на чотирьох, а ззаду на неї наскакував мавпун Бобо. З диким ревищем Віталій кинувся лупцювати мавпу, що хитро пожбурила черевика і розквасила йому носа, шугонула в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері на замок. Він упав у безтямній люті, ображений, забився головою об підлогу. Жінка якусь хвилину дивилася на його страждання, а відтак і сама вийшла.

А на ту пору, навпроти, перейти тільки автостраду, у розігрітому до густо збитого жовтка повітрі, у білому квадраті реанімаційного відділення, борсався з життям Родик, протяжно і сухо схлипуючи, втягуючи звуженими зіницями останні судоми осені за фарбованим сизим вікном: пам'ять-бо здатна на капосні вибрики. І, напевне, тому він віддавав душу не з такою прозорістю юнацького запалу, начебто намагаючись скинути те ворушке, недорозвинене кубло з плечей, тоді, коли вперше спробував утекти з дому, рятуючи зашмульгану божевільну мрію про Золоту Країну Офір; він відходив із неминучим, жаским подихом покаяння стосовно пережитого, що чіплялося цупкими мацаками за порохнявий шовк тлінного світу, бо любити мрію, погодьтеся, – неабияка сміливість. Але посинілі, затято стиснуті губи ще не готові, та й чи хотіли, серед наростання смертельної туги, серед обізленості до машкари навколишнього, вихаркнути слово – «простіть». Він уперто німував, роздуваючи груди, обриваючи дротики, трубочки апаратів, що наганяли кров і кисень, а довгим коридором, з цигаркою у гнилих зубах, заклавши руки за спину, походжав, ляпаючи нерухомим поглядом з кута в кут, полохаючи довкруж привидів і молодих асистенток, він, доктор Шмулєвич. Від нього несло прілим, вологим і заспокійливим; і той, хто знався на такому трудному предметі, як життя, бодай на відсоток більше від самого химородного Шмулєвича, окрім втіхи від отих падлючих запахів, нічого не отримував. Можна застерегти, що вільгість ота дратувала тих, хто наперекір усьому дотримувався святого правила про непомильність людського життя, аж до того, що засиджував зад на нічному горщику, а не біг помирати на барикади, вслухався в суремний погук самця до самиці, складаючи на віру як подих любові і весни, а не чогось такого, від чого носик його поморщився гидливо. Тож пропустимо… А Родик, якби зглянулася на нього природа, перелаштувала невдалу конструкцію, загнала вдруге до утроби матері, напевне б, повторив той шлях, який тільки-но завів його до шпиталю. І коли по літі, серед спраглої жагучої осені, повної незайманої печалі, спробував повернутися додому, вкінець загнаний голодом, утомою, розідраною свідомістю, десь на вінці шизофренічних марень, і рідня кинулася лизати заборонені, не видимі нікому рани, кладені на душу і тіло карбом, тавром невидимого, то несподівано вжахнула байдужістю і безколірністю своїх вчинків; безликість облич дорівнювала для нього військовому патрулю. Голоси, на які він так заворожено чекав, дорогою вслухаючись у найменше шарудіння, мріючи, що вигріється у них, – перетворилися на торохкотіння, ґвалт і шум азіатських базарів.

Він загорланив, ламаючи крик у недавно, тільки-но випнутому зрілістю борлаку; розчахнутою, склеєною нашвидкуруч лялькою закрутився по кімнатах, б'ючи кулаками в груди: «Одійди від мене, стара облізла сучко…» – матері. Ридання, сухі і поморщені, мов калюжі в чеканні першого снігу, безслізні, дикі, клалися низько, похоплені вітром, розвіяні провінційною втомою осені, рівно розвіювалися над нудьгуючими полями. Квадрати вікон – дивись, чиясь рука торсає фіранку. Ба, не в нас одних горе. Але, мушу вас запевнити, рідко хто в таких місцинах чув щось подібне. Проте пам'ять, непомильний людський кат, лишає за собою останнє слово, – лупаючи порожнечу широкими очима, трохи зарозкосими, він ловить наостанок скрушно похилену, вибілену старістю й невдачами голову батька: мовляв, така сопля, а за собою носить ціле пекло. Прозорість порятунку пробивається крізь маківку черепа. Родику невтямки, не навздогін було, що перебуває він якраз на порозі власного порятунку. Ні. Свідомості його судилося крок за кроком пройти безконечно втомливий шлях, до непотрібності бурхливий, щоб тільки тоді, аж тоді, а не зараз, щоб нарешті проковтнути тишу, сполохавши у гумовому передпокої чистилища золотого джмеля на упрілій від дихання асистенток до сизого шибці; щоб під радісний схлип санітарки, під лаконічний, короткий матюк п'яного хірурга побачити перед собою бовтанку очей доктора Шмулєвича, а відтак його заблуканий по коридорах голос: «Да, синок, на землі важко жити перших сто років…» – по цій миті, лету короткому, йому, вивільненому від запечених ілюзій, закричати б од радості, – але якщо там, на небі, проливається миром на нас справедливість, що ми тут творимо на землі, маленькі голопуцьки, голі діти, нікому не потрібні – батькам, дідам, сестрам? І коли його перетягували на каталку, щоб одвезти до палати, він жадібно, ненатло навіть зупинився на спині медсестри, – сонце нанизувало пилюгу на проміння, пробивало білий халат, рожевлячи шкіру, гнучись лозинами проміння по опуклостях, нерівностях. Цього треба позбутися, блимнуло в голові у Родика, – щоб чогось здобутися в житті, треба забути про любов до грошей, до жінки, до слави, що химера її злим демоном прогризає довбешку. Але він не набув тієї цільності, яка здобувається завдяки жінці або з нею. На добро чи на зло, – там час окреслить, опустить, але цілісність тримається на двох половинках яблука, розтятого Всевишнім. І Родика нудить – готовий вирватися душею в лет, навіки, у провалля невідомості, як, сполохавши зграйку привидів, що зачаїлася горобцями, біле крило ангела затулило весь світ від його очей. Прийде час, і він усе згадає, невидимий хтось поверне в самотині, коли прийде та мить самотини. Мені вона відома. Це тоді, коли хочеться перекусити сухожилля й вени на руках, але тебе так зморило від голоду, що ти чуєш тільки радість кришталевого лету над сонною, нерухомою, прибитою першими морозами землею, проводжаючи птахів, яскраві спалахи комет і зірок одним лишень поглядом, закаламученим десь на дні; коли, зійшовши білими вошами, ти думаєш: нарешті позбувся страху зими, що кладе чужа, сусідська смерть на душу; коли далеко і зовсім поруч дотліває страчена кимось любов, хтось підходить ночами і дихає у безлюдні тисячі кілометрів до тебе, у запітнілу шибку. Підходить, відходить. Ти хочеш запитати: хто ти, невідомий гостю, обізвися…

А душа проситься з тіла до неба, до землі. Ти псом гавкаєш на світ, кричиш проти вітру, запитуєш тисячу голосів, котрі радять: умри… умри… умри… А волає в тобі інше щось: сонця! сонця! сонця! повітря… повітря… повітря… Мені щось із цього відоме – мушу запевнити. Це час прокляття, падіння і віри великої, що приходить, розгинаючи плоть, кинувши жужмом тіло на коліна. І це бачить Шмулєвич. Несправедливість шкірить йому зуби. І він рипить зубами, мов той звір, у котрого одібрали здобич. Цей чоловік трохи прорахувався, складаючи шану більше своєму мозкові, ніж тому, що діється навколо. Більше вірив власним розумуванням. Прикмети вмирання світу пройшли повз нього, як і весь народ, до якого він зараховував себе. Він так і купався в океані власних ілюзій, присмачених незрозумілою навіть для цього символікою, котра, попри вікову таємницю, змушувала підтинати ноги. І, гнаний вітром, чорним і холодним, він летів далі, мов лист падшого янгола. Іноді я бачу його тінь над свинцевими плесами водозбірень, де мій несподіваний рятівник заблукав, замилувавшись десь на дні глинистого озера великою срібною рибиною, схлипуючи щохвилини, що йому треба відриватися від найкращого світу і влазити у світ людських ілюзій, рятуючи мене від звіриного болю, котрий розвіювався терпким присмаком кави, несподіваної любові, пачки цигарок; і вона, моя рятівниця, лик її, кажуть, подібний до античних богинь – від ненависті людської оберіг складає мені. З нею я поринаю в таємниці жіночих думок, мандрую світами, баченими мало ким із простих смертних… Вони наздоганяють Шмулєвича на півдорозі до смерті, бо ще не час.

Ранок б'ється у прірві ночі. Родик пише листи. Каліграфічні, точним почерком. Куди вони йдуть? Кому адресовані? Його останні дні – це туга, це зимова невідомість, замішана на страху вимирання всього живого. І він живить свої мрії, ледь теплі, прогріті сонцем дитинства. Він не чує шамкотіння воронячих дзьобів; він не бачить, як драглистою кулею сходить червоне сонце, затуляючи півгоризонту. До нього сміттям налипли кам'яниці міста, розтягнутого розчавленим крабом… Ось пані… Вона заходить у вагон. М'які зелені штрихи поранку крізь вікна кладуть ідилію на її руки, лоскочуть зір навколишніми пейзажами. Зимова туга голодом проїдає його кістки… Ось вона поправляє сукню, відводить од каламуті скла голову, – так може тільки вона. Ніхто не спроможний повторити рухи наших коханих. Біла дорога виривається, летить у порожнечі, торованій солодким пошуком заблудлого людського духу. О пані, пані, заговоріть до мене. Дозвольте сказати вам пару слів. Мені багато, ох, як багато треба комусь сказати, пані… Він пише листи нікому, невідомому створінню, риси якого навіть пам'ять тримати не хоче, а небо посилає сни, страшніші від страшніших, але він приймає їх за казковий кришталь. Шлях-бо, кинутий світові, завжди пломеніє сором'язливим подихом смертельного голоду, котрий і роз'ятрює ті несподівані пишноти, які простому смертному заборонено бачити. Блідий шарлат зі сходу вдарить по коралях губ. Повітря не витримає напруги голосів і звуків. І нас обмиє хвилею білих черепів вікінгів, виметених вітром зі сходу, вихлебтаних потоками загусклого щастя; і вперше криком, тупим виттям загнаної звірюки, він пожалів когось, а не себе, – забутів, скулячи беззморшну пику, на небо, на чорні дірки вікон, порожні руслища вулиць. Місто, котре він ненавидів, велетенським пароплавом, дихнувши холодом вічності, попливло на нього… І якщо по тій хвилині непорушний погляд двох ангельських очей зупинив його, Родика, зір на двох баптистах, що схилилися, переконуючи власне сумління щодо письма, на двох кишенькових злодіях, кількох повіях на додачу, то об'єднав його з ними у неспроможній тузі довести своє існування до менту справедливості. Проте кожну ніч, щоб економити електроенергію, запалюючи недогарок жовтої свічки, він каліграфічним почерком виводить листи… Пані, дозвольте заглянути у ваші очі… Я, на превеликий жаль, забув їхній колір, але повірте, вони сняться мені. Так, так, так. Але час… Розумієте, пані, час. Ви тільки на хвильку зупинилися в моєму вагоні… Бачите, ось він пролітає, лишаючи цілі країни під своїми крильми, маленький і скривджений людською любов'ю – Ангел Смерті… Він вирвав своє серце, затиснув у лівиці тонких пальців… Це нерозділена, зашмульгана любов до людей. О пані, дозвольте мовити слово до вас. Ні, ні, непомильність мого шляху до вас зобов'язує говорити…

Родик відкидає ручку, свічка шипить парафіном, змія дороги перед очима. Удари з сусіднього двору, де кришать лід, будять його свідомість. Зараз він дихає спокійно, відлічуючи останні подихи тепла, пережитого в цій комірчині, а завтра холодний вітер мандрів кине у крижані обійми, заволочить очі. Од жалю до самого себе Родик виє і закусує губи. Одна лишень думка про Шмулєвича сповнює його істоту чимось липким і гидким на смак. Перед ним чорним шматком – невідомість. Це як у дитинстві, серед степу, охопленого пожежею. Бачити вогні. І він, кинувши списані папірці, тупцює по них на лівій нозі, плаче, а потім щасливий регіт дороги накриває його. Вокзали, міські нічліжки. Скоро весна, – бухтять жебраки, подумки порпаються в кишенях сусіди, начебто там більше, ніж у них. Купи тіл сходять гірким потом. Ті, що тільки-но прибули, тиснуться задки до холодних батарей опалення. Непорушним поглядом, закутавшись у шинель, спить Шмулєвич, геть утомлений, відчуваючи, але не турбуючи Родика. Він лежить і думає про намарність людського існування, про його пиху перед життям, відрізок якого проходить повз нього. Доктор витягує книжечку, без трему й трепету гортає аркуші, жовті, обгризені. Погляд вилуплюється на світлину – двоє чоловіків, зодягнених чи то в ризи, чи то в адвокатські мантії. Він знає, що скаже Віталієві після повернення. Родик косує поглядом в інший бік. А для цього знайдеться те, що він шукає. Привиди завше мають здатність більше лякати, ніж зачакловувати. І він гортає з солодким задоволенням книгу, зрідка поляскуючи по палітурці, чим дуже лякає жеброту. Вони сходяться після опівночі, перед цим приховавши вициганене у туристів десь на міських смітниках. Він лежить там, їхній скарб, щоб у неділю або в наступну по ній вибухнути цілою трагедією – війною за його належність до того чи іншого гурту. В хід ідуть милиці, протези, криві тесаки, вкрадені у м'ясних лавках разом із кендюхами, беконами, шинкою. Згори, від будівлі місцевої трупарні, у засклених вікнах видно зграйки студентів, що поглипують на рейвах. Декотрі бувальці рахують жертви, б'ються об заклад. Потім тиша, тільки вітер свистить над здибленими грудьми бідолахи, котрого вхопив інсульт або інфаркт від утраченого навіки добра. А Шмулєвич гортає книжечку зі світлиною двох чоловіків. Лаковані лисини цих шолудивих мудрагелів із параноїдальною настирливістю переслідують його по всіх усюдах, навіть тут він дістає цю книжечку, – в жебрацькому притоні, де однаково блищать зуби і ножі. Попри здоровий глузд, попри дикторів радіо і телебачення, місто, розкинуте на чиряках пагорбів, зараз схоже на великий мурашник жебрацького передмістя – це як напіврозкладений мастодонт. Когось бере острах, а інших навіть не зворухнуло, – тупо бовтають у лунці черепа очі, бо дядько Сем продовжив життя кількома упаковками жувальної гумки. Очі, зволожуючись романтичним видивом, наповнюються просмерділою спермою. Ці саквояжні лисини переслідували Віталія, просвітлюючи ніч до ранку: азійські полчища топталися по його вухах, сцяли з низькорослих своїх коней, а зараз, на ранок – дивіться, умиротворила його, Віталія, рідна кирилиця, од котрої товстозада Європа труситься, рве боки од реготу.

Проте він ще півдня блюзнірськи міркував, споглядаючи вичовгані історією лисини, нагороджуючи їх прищами завбільшки з палець від довгого статевого утримання. Чи, навпаки, – зманювали когось із хлопчаків. Ух, педофільство-слов'янофільство. Проте неминучість харкала на нього лозунгами: «До повної перемоги демократії лишився крок. Пане, ти подумав, з ким ти?» Віталія, мов прибитого, крутило закапелками; ламаючи горлянку посеред затхлих протягів, порожніх вулиць, горланив «Інтернаціонал». Проте істерика має зворотний бік. Він не складав пам'яті рахунку, коли це відійшло, – знову полюбив рідну кирилицю, одмахуючи куці кострубаті фрази до чергового зшитка, десь примостившись на лавці, за інерцією ще кленучи Кирила та Мефодія. Гріх який! І він зізнався перед усім світом, спокушаючи себе, мов роздираючи рану. Хоча навіть зараз, сонний, з висоти гелікоптера, не любив ні Кирила, ні Мефодія. А тоді він шанобливо, під прицілом невидимих очей, виписував черговий трактат. Розвіваючи шинелькою, з-за рогу випурхнув Шмулєвич: «Що, синку, пишем, граєм у романтику. Іншого місця ти для письма не міг вибрати…» – Губи доктора лукаво, солодко змійкою вигнулися в усміху; він мовив далі, натужно, ніби враз несподівано прибитий, пройнятий чужою бідою: «Ну й западло підкинули найсвятіші вам. Латина для вас стала що чортом… А? Уже б давно, кажу, були в Європі…» Віталій тремтів, судомно хапаючись пальцями за обшлаги шинелі, непритомніючи, а перед очима пропливало, виростало, ставало у зріст полчище вогненних архістратигів, жбурляючи каміння у перевернуту, спорожнілу мушлю міста, збиваючи новий заміс для нової нації. Ось вона народжується, смердючими хвилями обмиваючи облущені краї велетенського цирку. Чорні тіні сновигають туди й сюди, затягуючи напівживих, зотлілих, манекеноподібних, витягуючи з теплих ліжок, з борделів, із шинків, ресторацій – на перетоплення, переплавку. Справді – дороги твої несповідимі. Тьма і таїнство. Тільки Люцифер крижаним променем висвічує верхівки людських куполів, готових для замісу. Ембріон. Ангел Смерті розправив свої крила, дужим напором вітру жене натовпи поперед себе, підхоплюючи падалішнім листом. І вони слухняно вишикувалися, виставили заздалегідь виголені лоби, струнко на галереях уселенського торжища. Ось він, маленький і скривджений, проводить їх нагору, вище. На палубах у білих халатах походжають, перевалюючись пінгвінами, стюарди, розливаючи напої; красуні білопузими рибинами, що викинуті хвилями, пропливають повз німуючі обличчя музикантів; кавалери, одягнені в довгополі фраки, кольоровими хусточками відганяють спекоту повітря, що нерухомими стовпами зависла під синьокерамічним, пір'ям хмар облямованим, куполом неба.

Вони всі без задоволення їдять, не знаючи переситу; вони ходять під музику, повертають голови – очі крижаніють, натикаючись на палубу, мов казковий герой проходить повз пари, що танцюють, слухаючи одним вухом помічника, котрий дріботить поруч, осмикуючи рукав. Він сліпо, до солодкого задоволений… Шмулєвич щось кричить крізь марево синього туману. Віталій хоче захиститися від удару, весь напнутий ізсередини, проте удару не чути. Він опирається на стовпа, холоне нутром, – слизька від води вітрина. На відлигу. Місиво обличчя, на ньому жіночі очі. Вирвати б їх, брязнути об землю, щоб так не дивилися. Він настирно думає про пані, свою пані, котру лишив у чотирьох кімнатах, подібних до вокзалу. Туга, звіряча туга ядухою розпирає груди; по ліву руч сопе носом, скривджено якось, Шмулєвич: «Капітане, пора на дно, капітане…» – Чорна горлянка вічної ріки проковтнула цілі квартали, мости, дріб'язок островів – сонце назустріч вітрові чи вітер знявся в дику подорож. Дорога, вічна, як ця паща ріки. Люд попарно розбрідається каютами, що радше нагадують келійки монастиря. Віталик плаче, заламавши капелюха, судомно хапаючи повітря перепеченою горлянкою, тицяється, розбиваючи губи, носа до червоної крові, яка на липкому ліхтарному світлі блищить мазутом. Чиясь рука, потім тіло слизько борсається, чіпляється за нього. Двійко ворушких очей. Розчепіривши пальці, він хоче видерти ті очі. Жінка верещить. Пустирища прогинаються, чіпляючись за бадилиння хмари. Двійко жебраків, підлячком хихикаючи, випускаючи купу сизої пари поперед себе, біжать, грузнучи в снігу. Прожектори б'ють із верхівок, спрямовані чиєюсь жорстокою рукою, вихоплюють масні стіни, тічки скелетоподібних собак, що звиваються біля сміттєбаків. Табунець свіжовидобутих привидів зависає над Московським районом, штовхає в сутулу спину доктора Шмулєвича. Привиди тупцюють, мов малі діти, здіймаючи нестерпний ґвалт і вереск; пси наїжачують блохасту шерсть, стають кільцем біля сміттєбаків, щоб, бува, чужинці не зачепили їхнього хазяйства. Привиди ображено, косяком, витягуючись нитками, вулиця за вулицею, ринули до Центру, до яскравих реклам, до розбурханого, упрілого натовпу, щоб позалазити їм у печінки, серця, голови. Найбезпритульніші розбризкуються холодними чорними скверами, сідають на спини пам'ятникам, облизуючи цвілі спини їхнім коням.