Текст книги "Поза часом i простором (на украинском языке)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

– Значить, Час i Простiр, справдi, фiкцiя людського почуття, сон матерiї, сповiльненої в своєму русi до мiнiмуму! Значить, можна перемогти одвiчну несправедливiсть долi i вийти в iнше Буття!..

Вага почала нiби зникати. У всьому тiлi вiдчувалася незвичайна легкiсть.

– Може, це i є початок тiєї метаморфози, яка мусить вiдбутися при переходi за променеву швидкiсть! Чи не провести експеримент вiдразу?

Потiм вирiшив – нi!

Кликала до себе далека блакитна зiрка, знову настирливо роїлися в головi химернi галюцинацiї, не давала спокою казкова мрiя.

– Де ти, любов моя? Чи зустрiну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрiбному мареннi привидилась менi для муки?..

Час галюцинацiй минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зiрки змiнили свiй вигляд – вони були якiсь рiзнокольоровi, переливалися живими вогнями, наче вiзерунки в калейдоскопi. А зiрки, що залишилися позаду навпаки, ставали якiсь темновишневi, або зовсiм зникали з фiолетового неба...

Це проявлявся ефект Доплера, в зв'язку з страшною швидкiстю космольота...

Та ось щось дивне почало вiдбуватися з очима Святослава. Обриси приладiв у рубцi i зiрок в iлюмiнаторi розпливалися, колихалися, нiби в туманi. Вiн протер очi, поглянув знову... Нi! Не допомагає!..

Святослав, похитуючись, встав з крiсла i повиснув у повiтрi.

– Що таке? Прискорення бiльше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорiя вiдносностi?.. Нi! Не може бути!..

Вiн дотягнувся до пульта, до краю включив потужнiсть розрядiв... I вiдразу його кинуло неймовiрною силою назад, у крiсло, притиснуло страшним тягарем. Зiрки в iлюмiнаторi закрутилися рiзнокольоровими колами, i Святослав поринув у якусь темну яму...

...Коли Барвицький знову вiдкрив очi, то побачив чiткий вiзерунок сузiр'їв, а навколо стiни рубки i прилади, обриси яких тепер не розпливалися. Значить, все нормально?.. Приступ був, напевне, вiд переходу до незвичайних швидкостей!..

Святослав поглянув на прилади. Половину шляху було пройдено. Барвицький почав гальмувати апарат. Електромагнiтнi розряди в каналi космольота випромiнювалися в iнший бiк, затримуючи полiт...

Сiрiус у перископi змiнив свiй вигляд. Це вже була не одна блакитна зiрка, а двi – одна жовта, а друга – бiла, якi утворювали єдину систему.

Святослав уважно спостерiгав у телескоп нову систему. Нарештi, вiн пiймав у окуляр телескопа кiлька темних тiл – планет, що свiтилися вiдбитим свiтлом. Зовнiшнi планети були велетенськi, закутанi важкими непрозорими атмосферами. Очевидно, процес їх створення був такий же, як i в нашiй системi, бо i тут, як у сiм'ї Сонця, за планетами-гiгантами Святослав побачив двi невеликi планети. Вони оберталися навколо двох сонць по якихось дивних заплутаних орбiтах, бо на них дiяло тяжiння двох велетенських тiл свiтил системи.

Одна з планет була затягнута хмарним зеленкуватим покровом. Вона, очевидно, подiбна до Землi. До неї i спрямував зорельот Святослав. Велике хвилювання охопило його душу. Вперше людина Землi досягає другої системи. Скоро, скоро вiн ступить на землю чужої планети. Швидкiсть зменшилася до звичайної космiчної – 18 кiлометрiв на секунду. Треба бути обачним – можна зустрiтися з метеорами. Та мiж тим вони не такi страшнi! Автомат-радiолокатор попереджає про зустрiчне небесне тiло автопiлота, i той звертає з шляху...

Планета поволi росла в перископi. В розривах хмар виднiлися моря i океани, якi блищали iскорками пiд променями двох сонць. Апарат здригнувся попав в сферу тяжiння планети. Перископи запiтнiли.

Почувся тихий свист. Апарат ввiйшов у атмосферу. Святослав до краю посилив потужнiсть розрядiв. Зашумiло в головi. Мимо блискавично пронеслися бiлi волокна хмар i зникли. В перископi з'явилася поверхня таємничої планети – темнi гори на горизонтi, затока недалекого моря, темнозеленi луки, прибережнi червонi пiски...

Апарат зi свистом опустився над широкою лукою i важко сiв на березi рiчки, погрузнувши в густу блакитнувату траву...

НОВИЙ СВIТ

Електронний вичислювач дав аналiз повiтря планети. Воно було таке ж, як на Землi – тiльки трохи бiльше вуглекислоти. Можна було виходити з апарата.

Барвицький задумався. Що вiн зустрiне тут? Чого власне вiн опустився на невiдому планету?

Мрiя, божевiльна гарячкова мрiя кликала його сюди! А де ж гарантiя того, що саме тут вона – його мрiя, що приходила до нього в галюцинацiї... В цьому поривi нема вже нi наукового розрахунку, нi логiки! Є тiльки фантастичнi химери!..

Вiдкрилися люки. Хвиля свiжого повiтря з ароматом дивних квiтiв i трав вдарила в отвiр. Барвицький вийшов i ступив на перший схiдець спiралi. Оглянувся навколо.

Апарат лежав на луцi, бiля широкої рiки. На другому боцi тягнулися лiси. Виднiлося пасмо гiр. Небо було, як i на землi – синiм – тiльки темнiшого кольору. Маленьке бiле сонце золотило на обрiї гряду хмарок. Жовтого сонця не було Ще видно. Дивнi птахи, подiбнi до летючих мишей, з волохатими крилами, пролiтали над апаратом.

Швидко наставала нiч. Маленьке сонце нiби провалилося за обрiй, i на небi засяяв дивний вiзерунок зiрок...

"Чи ж є тут люди?" подумав Барвицький i в той же момент здригнувся...

Якiсь дивнi звуки раптово рознеслися в повiтрi. Вони чулися з того боку, де темнiв лiсок, за пiвкiлометра вiд космольота. Здавалося, нiби хтось бив в барабан, чулися звуки, подiбнi до звукiв волинки i крикiв людської юрби.

Барвицький пильно вдивлявся в пiтьму. Через кiлька хвилин з боку лiска запалахкотiли маленькi вогники. Здавалося, що йде якась манiфестацiя з смолоскипами...

Так воно й було. Скоро Святослав розрiзнив бiля вогнiв обличчя, подiбнi до людських, почув звуки людської незрозумiлої мови...

Можна було подумати, що все це твориться десь на Землi, якби на небi не сяяли незнайомi сузiр'я...

Ось юрба з трiском i криками наблизилася до апарата, оточила його кiльцем. Що можна було ждати вiд тутешнiх господарiв? Святослав очiкував, що буде далi. Наперед вийшов один з юрби. Його обличчя було погано видно в свiтлi смолоскипiв. Голови у всiх були без уборiв, до плечей спадало довге бiляве волосся...

Головний щось прокричав високим протяжним голосом, довго тягнучи верхню ноту. Потiм, приклавши руки до грудей, упав на землю. За ним припали на колiна всi. Гвалт пiднявся навколо... Святослав здивовано дивився на це видовище. Це був, очевидно, якийсь ритуал поклонiння божеству. Безперечно, його прийняли за бога, що зiйшов з небес. Значить, цi люди в iнтелектуальному вiдношеннi ще мало розвинутi...

Юрба то припадала до землi, то, пiднявшись, щось проголошувала дикими голосами, простягаючи руки до апарата. Напевне, вони прохали Святослава, вважаючи його божеством, зiйти до них... Святослав засмiявся i рушив униз по спiральних схiдцях.

"Хай буде так!– подумав вiн.– Подивлюся на новий свiт... їх боятися нiчого. Безумовно, зброї в них нема, крiм якихось стрiл чи списiв. Проти атомного, розрядника вони будуть безсильнi. Крiм того, вони поклоняються менi, то навряд, чи посмiють зробити зле!.."

З хвилюванням Барвицький ступив на траву чужої планети. Юрба ще дужче залементувала. Святослав привiтно усмiхнувся головному, тодi всi зiрвалися з землi i з радiсними криками пiдняли догори смолоскипи. Барвицький почав роздивлятися обличчя i одежу тутешнiх розумних iстот.

Це були справжнi люди. Напiвпрозорi лиця з рожевим вiдтiнком були зверненi до небесного жителя, збуджено горiли їхнi очi пiд густими бровами. Вони були одягненi в довгi, свiтлих кольорiв, накидки. Широка стрiчка перев'язувала в кожного з них бiле волосся. Мiж натовпом утворився прохiд, i головний показав Святославу вперед, до лiска, звiдки вони прийшли, шанобливо запрошуючи йти...

Святослав рушив уперед, а навколо нього бiснувалася велика юрба з високо пiднятими смолоскипами, заглядала йому в очi, танцювала дивний танок.

Iшли по вибитому шляху над рiчкою. В чужому небi, як i на Землi, сяяв туманний молочний шлях, але сузiр'я змiнили свiй вигляд. Зiрки були якiсь волохатi, великi i безперервно тремтiли, переливаючись живими вогниками. Напевне, атмосфера тут була густiшою вiд земної...

З шумом i криком пройшли лiсок. Над Святославом нависали вiти дивних дерев, деякi ч них були подiбнi до соснових порiд, iншi до гiгантських папоротей. Вiдчувався дуже приємний задушливий квiтковий запах...

Лiс закiнчився. Вони вийшли до затоки моря.-Над самим берегом на стрiмкiй скелi пiднiмався чудесної архiтектури будинок з колонами навкруг, а далi в примарному сяйвi зiрок виднiлися будинки невеликого мiста. У водах моря колихалися вiдбитки зiр...

Процесiя попрямувала до будинку. Багряне полум'я Смолоскипiв осяяло високi колони, широкi сходи i бiлу фiгуру, яка стояла вгорi, бiля входу в будинок...

ЗУСТРIЧ З МРIЄЮ

...Святослав затремтiв. Юрба занiмiла. Всi, простягнувши руки, впали на колiна. Наступила повна тиша, тiльки потрiскували смолоскипи...

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Фiгура, така як i в галюцинацiях!.. Невже його примарнi сни втiлюються тепер в життя!..

Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно вiдомого, баченого. Вiн тихо рушив по сходах до фiгури, яка стояла непорушно...

Ось вони поряд. Ось пiд бiлим покривалом пiдiймаються руки. Накидка падає...

Святослав вiдхитнувся, зблiд.

Може, це справдi дiвчина його видiння? Жадiбно вбирав вiн в себе риси небесної жiнки...

Зеленкуватi очi пiд довгими вiями, бiлi, мов льон, кучерi пишного волосся, блiдорожеве обличчя богинi... В поглядi Святослава зогорiлося невимовне хвилювання, зоряний шлях, пройдений ним, вiдбивався в його зiницях...

А вона нерухомим поглядом втупилася в нього, i почуття великого зворушення пробiгали хвилями по її обличчю. Святослав вiдчув, що вона нiби чекала його. Може, й у її серцi росла химерна мрiя про любов до далекого i невiдомого друга?.. Хто знає? А вiн уже вiдчував всiм серцем, що це вона його любов!

Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долi його суджену занiс вихор Космосу на другий далекий свiт. Значить, недаром божевiлля, генiй i випадок привели його якраз сюди?!

Дiвчина iншого свiту – очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на колiна всi – пiдняла руку i вказала на небо, щось запитуючи нiжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумiв запитання i ствердно кивнув головою.

Його темнi очi загорiлися великим почуттям любовi, це почуття передалося дiвчинi, i на її вiях затремтiла, мов чудесний дiамант, сльоза. Вона торкнулася блiдими пальцями до його лоба, як колись в галюцинацiї, i гарячий струм пробiг по тiлу Святослава.

Вiн схопив її за плечi, а дiвчина впала на колiна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радiсно i ще стараннiше припала до кам'яних плит площi перед храмом.

Дiвчина швидко зiрвалася на ноги i потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвiнким голосом. Юрба залишалася непорушною. Дверi тихо вiдкрилися, i Святослав вслiд за жрицею вступив у велетенський зал. Вiн був неосвiтленим, купол примiщення губився в повнiй тьмi. Тiльки якесь зоряне коло, подiбне до казкового вiнця, сяяло блакитними i червоними вогниками. Що це було, Святослав не мiг спочатку розiбрати, а потiм, коли очi звикли до пiтьми, побачив, що вогники – це вiнець на головi грандiозної статуї сидячої жiнки, яка пiдiймалася до самої стелi храму. Бiля нiг статуї горiв свiтильник, кидаючи багрянi вiдблиски на кам'яну пiдлогу.

Дiвчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике примiщення, де панував повний морок, i стала на колiна, змусивши його зробити те саме.

Вiн не розумiв спочатку, що вона хотiла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутнi слова...

Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невiдомому божеству?

Святослав усмiхнувся. Скрiзь одне й те саме!.. Погодження своїх дiй з примарою, якої нема! Хiба є що-небудь вище або значимiше Розуму, святого i непереможного людського розуму? Аби тiльки правильним шляхом вiн пiшов!

А вiн – Святослав – правильним шляхом iде? Де вiн тепер? Що з ним?

Фантастичнiсть становища, дiвчина-жриця, що поряд з ним бурмотiла свої молитви, переплутали всi думки Святослава...

I здається йому, що вiн не в чужому свiтi, а десь на Землi i поряд з ним... хто ж це? Ах, Мерi! Мерi! Люба Мерi, яка так багато зробила для мене! Ти вiддала менi всю душу i серце! А я тобi? Тiльки муку i безкiнечну тугу!..

Е, нi! Не тiльки це! Ось бiля тебе я бачу дитину... Це ж син! Мiй син! З докором i любов'ю очi Мерi заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькi руки, кличе батька... i знову тьма... Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним – зорянi пустелi, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тiльки безумна мрiя! Ось вона – дiвчина пiд бiлим покривалом!..

А дiвчина встала, швидко вивела його знову надвiр, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площi... її очi горiли натхненням. Вона вказала на Святослава, потiм на себе, потiм на небо, зробила рукою коло, мов об'єднуючи щось. Святослав зрозумiв, що тепер вони єдинi, i радiсно закивав головою. I ось у нього з'явилася божевiльна думка – з цiєю дiвчиною вилетiти в простiр i досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою вiдчути блаженство iншого Буття...

Дiвчина нiби зрозумiла його думки. Вона пiдiйшла до юрби, щось прокричала тонким мелодiйним голосам. I юрба зiрвалася на ноги, пiдхопила вмить її i Святослава i з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лiсок. Святослав спочатку не мiг зрозумiти, а потiм догадався, що дiвчина наказала юрбi однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напiвзакритими очима усмiхалася в примарному свiтлi смолоскипiв.

Коли пiдiйшли до космольота, на обрiї свiтало. Святослава i жрицю опустили додолу. Вiн пiдхопив її на руки i винiс по спiральних схiдцях до люка. З-за обрiю викотилося жовте сонце, i все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспiвали птахи, зашумiли лiси, розкрилися чарiвними килимами рiзноманiтнi квiти на луках i полях. Вслiд за жовтим свiтилом вийшло друге бiле, набагато менше, i свiт навколо став ще яскравiшим. При появi бiлого сонця юрба знову впала ниць i залементувала...

– Прекрасний твiй свiт, дiвчино, – задумано сказав Святослав, – та я не хочу мiняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в iнше Буття. Або загинемо разом, або вип'ємо келих щастя неземного i будемо щасливi навiки, затримавши блаженну мить...

Дiвчина уважно слухала, немов розумiла. Потiм засмiялася, мов дзвiночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотiла летiти з ним.

Справдi, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батькiвщина безкiнечного щастя! Вiн перший з земних людей хоче помiрятися силою з безкiнечнiстю!

I Святослав, схопивши знову на руки дiвчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

I ось... велетенське металiчне тiло колихнулось, пiдскочило вгору i понеслось, набираючи швидкiсть, в синi небеса, а потiм зникло в сяйвi двох сонць...

"Бог", що милостиво вiдвiдав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю...

Востаннє глянувши в iлюмiнатор, Святослав побачив, як юрба в релiгiйному екстазi впала ниць на м'яку блакитнувату траву.

КАТАСТРОФА

...Закiнчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевiльною швидкiстю мчав у простори Всесвiту. Дiвчина-жриця, мов зачарована, слiдкувала за тим, що робив Святослав, потiм захоплено дивилася в перископи на засiяне зiрками небо. Коли вiн закiнчив корегування польоту i включив автопiлот, дiвчина тихо поклала руки на його плечi i уважно почала дивитися в очi Святославу. Два зеленi вогнi запалили в його душi дивне почуття – йому здалося, нiби все те, що з ним вiдбулося: зустрiч з Мерi i Рогеном, полiт, вбивство мiльярдера, зустрiч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього – все те приснилося йому в довгому i незрозумiлому снi...

Та нi! За стiнами апарата – фiолетова пустеля, чужi зорянi свiти. I вона поряд – жива, гаряча, дивна, кохана.

Святослав пiдiйшов до приборiв i рiшуче включив реостат. Потужнiсть iмпульсiв-розрядiв у каналi виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкостi, i тодi... тодi вiн, нарештi, узнає, де ж iстина?

Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенiв його тихий дружнiй голос: "Тут, на Землi, буде вирiшуватись смисл iснування людей, а не в безоднi космiчного простору"... потiм випливло до болю рiдне лице Мерi з заплаканими щоками...

Святослав стрiпнув головою, нiби , проганяючи настирливi думки. Дарма! Вiн через кiлька годин буде знати, чи вiрно вiн зробив, виступивши проти цiлого свiту! Через кiлька годин! А за цi "години" на Землi пройдуть цiлi роки...

В тiлi виникло приємне почуття невагомостi i блаженства. Святослав i дiвчина-жриця сiли в крiсла i дивилися в очi одне одному. I здавалося, що читала дiвчина в очах Святослава повiсть про його життя, про мрiї – чудеснi мрiї, де вона з'являлася з далекого зоряного свiту, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Iстини...

Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори – швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду – майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре – вона зблiдла зовсiм, закрила очi.

Святослав провiв рукою по гарячому чолi. Думки плуталися, розсiювалися. Що це? Чи не божеволiє вiн?

Подивився в перископ. I здалося йому, що весь Всесвiт зменшується, наближається до нього, i ось вiн – в жменю можна вхопити... Чи, може, вiн в ньому? Десь в серединi? Нiчого не зрозумiєш!.. Думки – одна химернiша вiд другої метушилися в головi, i нiчого не можна було зрозумiти в цьому хаосi. Святослав напружив силу волi, обтер пiт з лиця... Потiм рiшуче виключив апарат прискорення i почав гальмувати корабель...

Здається, вiн все-таки неправий! Вiн просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось – це вже ясно! Вiн втрачає можливiсть навiть контролювати свої дiї!.. Значить, для людини Землi немає дороги за межi Часу i Простору! А вiн просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи i зберегти цю прекрасну дiвчину – мрiю з чужого свiту!

Знайшовши Сонце в глибинi Всесвiту, Барвицький перевiв його, повертаючи космольот, в переднiй перископ. Потiм подивився на прилад, що визначав швидкiсть, вирахував... Кiнець! Вже нiчого не зробиш! Швидкiсть була такою грандiозною, що нi зупинити космольот, нi загальмувати неможливо...

Сонце рiзнокольоровими вогнями палахкотiло попереду. Все небо горiло незвичайними барвами...

Нi! Вiн не може притишити полiт космольота! Нi! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготiв зубами i, все-таки, сподiваючись чуда, без кiнця гальмував полiт зорельота...

Дiвчина вiдкрила очi, подивилася в лице Святославу i зрозумiла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зеленi променистi очi, i, як тодi – в галюцинацiї – вона поклала свої прозорi руки на його груди, а вiн схопив дороге лице i почав божевiльно цiлувати його... I, мов на екранi, в його свiдомостi виникла бачена десь картина.

Чорна пустеля... Бiла фiгура. Ага!.. Це ж його видiння!.. Тi видiння, що повели його в небо! I тепер – смерть!

Смерть? Нехай смерть! Але iншi нехай не повторюють такої страшної помилки! Хiба це помилка? Це – щастя! Вiн не жалкує!

Крутиться голова, свiдомiсть огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радiсть. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землi!

Барвицький кинувся до потужної радiостанцiї, настроїв її, взяв мiкрофон:

– Земля! Земля! – промовив вiн. – Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сiрiус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливiсть керувати апаратом i мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межi Часу i Простору! Я жорстоко помилився i розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос вiдкритий – смiливо штурмуйте його! Безсмертя людей – у їх прагненнi до пiзнання Всесвiту!

Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Пiт градом котився по його обличчi. Хвилину помовчавши, вiн тихо закiнчив:

– Мерi! Дорога Мерi! Чи чуєш ти мене? Дякую тобi за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрiю про повне завоювання Всесвiту! Благословляю тебе, мiй сину! Благословляю всiх людей, якi жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокiйного духа...

– Прощайте, люди Землi! Прощайте!..

...На страшнiй швидкостi промчавши в сонячнiй системi, космольот наближався до Землi Барвицький уже не звертав уваги нi на що... Вiн вiдчував одне: кров їх єдиним потоком пробiгає по тiлах i здається, що немає нi людей, нi свiту, i не треба шукати безсмертя, бо воно ось – в серцi цiєї худенької дiвчини! Одна мить великого кохання – ось що таке безсмертя!

Знову поцiлунок – останнiй поцiлунок!..

Святослав вiдiрвався вiд тремтячого тiла дiвчини i пiдняв очi, щоб поглянути в її лице. I в ту ж хвилину жах скував його серце. Дiвчини не було! Вона зникла!..

– Що це? Божевiлля? – прошепотiв Святослав, дивлячись дикими очима навколо. – Чари! Чари...

Але голос розуму перемiг. Кiлька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, i, нарештi, зрозумiв, що не було нi планети, нi людей, нi жрицi!.. Була, як завжди, неймовiрна, болюча галюцинацiя пiд час якої зорельот, обiгнувши в просторi систему Сiрiус, повернув назад, до сонячної системи..

Гаряча сльоза вперше в життi покотилася по худiй щоцi Святослава. Кiнець! Кiнець всьому!

Куля Землi заповнювала все небо, неймовiрно швидко збiльшувалася. Святослав припав до iлюмiнатора, божевiльними очима впився в рiдну планету.

– Мерi! – з вiдчаєм простогнав вiн...

...В ту ж мить космольот врiзався в земну атмосферу, Швидкiсть його була такою грандiозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газiв, а кiлька уламкiв пронизали вечiрнє небо над приволзькою рiвниною...

ПОХIД У ВСЕСВIТ

...На бетонованому майданi космодрому, на вiдстанi двохсот метрiв один вiд одного, стояли ютовi до старту три велетенськi космольоти. Завтра вранцi – о третiй годинi – коли ще всi будуть спати, апарати помчать до iнших зоряних свiтiв.

Заходило сонце i золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, пiдiйшов до радiопередавача. Треба було рапортувати в Академiю про пiдготовку до польоту. Хiба ж це звичайний полiт? Вiн теж вдарив старiстю об землю, i сам веде флагманський корабель. Другий – молодий iнженер, а третiй – Вiктор Барвицький. Мерi може гордитися своїм сином. Вiн в 19 рокiв одержав дозвiл вести в Космос таку велетенську складну машину...

Копилов крутнув ручку радiо, вiдшукуючи потрiбну хвилю. Крiзь свист i музику раптом проник в кiмнату з динамiка знайомий тривожний голос:

– Земля! Земля! – говорив вiн.

– Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрiвникiв на Мiсяцi або на Марсi терпить бiду?

– Говорить Барвицький, – донеслося з чорного отвору. Копилов зблiд. Вiн, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смертi... Вiн сумно, з докором посмiхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пiзно!!!

Через кiлька хвилин Копилов мчав у вiдкритому авто за мiстечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Вiн зупинився бiля прекрасної вiлли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтрiпане сизе волосся, Копилов швидко пробiг по схiдцях i вiдкрив дверi до кiмнати...

На канапi сидiла Мерi – посивiла, змарнiла, а бiля неї, поклавши голову на її колiна, спав син Вiктор – красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице i в думцi прощалася з ним – останньою своєю надiєю...

Стукнули дверi. Мерi злякано пiдняла голову Там в напiвтьмi чорнiв силует Копилова. Очi в нього свiтилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, нiби вiд болю.

– Що? – злякано прошепотiла вона.

Вiн, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово...

– Вiн? – беззвучно запитала Мерi.

– Так, – хитнув головою Копилов. – Все пропало... Через кiлька хвилин катастрофа. Я чув його по радiо.. Вiн звертався також до вас...

Раптом метеорит спалахнув над обрiєм i покотився до землi. Зелене свiтло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вiкна, зупинився. Пролунав далекий грiм.

Вiктор пiдвiв розтрiпану голову з колiн матерi.

– Мамо! Що це?

– Спи, синочку! Це впала зiрка. Десь померла людина, як кажуть старi люди, – стримуючи сльози, вiдповiла Мерi...

...Мерi обняла спочатку Вiктора, потiм Копилова. Вона була майже спокiйною. Вона зробила своє дiло – син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..

Вона пiднялась навшпиньки i прошепотiла в ухо Копилову:

– Коли будете в iншому свiтi – розповiсте сину про Святослава...

– Добре, – вiдповiв старий академiк. – Розкажу. Нiщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь...

Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненнi смуги, мов казковi дороги. То вiдлiтали могутнi апарати в безоднi Космосу, несучи в собi незламнi, безстрашнi серця, якi людство посилало для завоювання Космосу...

Розум починав свiй великий похiд – похiд у безкiнечний Всесвiт...