Текст книги "Людина і зброя"

Автор книги: Олесь Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Глава 20

Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він вишиковувавсь на оглядах у повному складі, а тепер… Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей – оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровиків у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.

Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи – чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.

Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев'яному мосту, перекинутому через річку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.

Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.

– Студенти прийшли!

– Курсантський батальйон!

– І грому та блискавки не злякалися!

В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.

Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.

Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.

Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар'єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, – містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.

Такою цукряною кашею-саламахою вранці пригощав Колосовського його сусід по окопу – веселий, довгов'язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам'ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду викликають до себе довіру й симпатію.

– Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок, – сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тоді запропонував Богданові: – Діставай ложку і за діло!

Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував їх від противника. Земля була мокра, чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.

Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:

– Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому таке прізвище здається смішним, а є ж іще смішніші:

Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема… Ти їж, їж, – підохочував він Колосовського, – бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі вже порозстрілювано, третій день отак на підніжному корму живемо.

Незабаром Богдан вже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б'є, і коли він особливо скаженіє, і якими рівчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажімо, викличуть на КП батальйону.

З розповідей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на різних, починаючи з кордону, рубежах, з-поміж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим.

– Все вони хочуть зіпхнути нас звідси, щоб вирватись на шосе, – пояснював сержант, – але коли без вас не зіпхнули, то тепер… хіба що обійдуть. Де в лоб їм не вдається – десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти. А в цілому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без паніки. Командир полку – старий вояка, ще в Котовського воював.

Слухаючи сержантові розповіді про цей полк, про його командирів, Богдан легко уявляв собі на чолі такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, в перші роки після громадянської, батько теж служив у прикордонні на Збручі, поки не перевели його звідти в Запоріжжя. Мабуть, і зараз командував би саме отаким полком, стрілецьким, червонопрапорним…

Безґоміння. Стрільби не чути. Бійці сміливішають, видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрібували ложками солодку свою саламаху, як раптом між ними, між їхніми головами дзикнуло щось. Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише опісля, коли, інстинктивно присівши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.

– От гад, – лайнувся сержант. – Снайпер їхній. Виткнулись, а він одразу й нагадав, щоб не забувались.

«Оце вона, близька смерть, пролетіла», – подумав Богдан, все ще дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмішкою на нього, мовби радів, що не тільки він сам живий, а й студент теж.

Ніколи потім не зможуть вони забути цієї кулі, що пролетіла між ними, між їхніми головами, і зблизила їх якоюсь особливою близькістю, поєднала якимись особливими тайнощами – тайнощами самого життя. «Тепер ми з ним справжні побратими», – подумав Богдан про сержанта.

– Оце те, що називається – на волоску, – розбалакував сержант. – Сантиметр сюди або туди – і одному з нас уже ложка не потрібна.

Після цього вони понадівали каски. Цаберябий добув з кишені нерозірвану пачку махорки, спершу понюхав, потім розірвав.

– Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зілля вдосталь. Хліба не постачають, так замість хліба хоч махорки позавчора лантух сюди притягли, в кожного тепер повно. Крути, чого ти?

– Я не палю.

– То поки студентом був, а зараз, брат, починай. В окопах з цим веселіше…

Піддавшись на його умовляння, Богдан невміло почав крутити з шматка газети цигарку; вона розклеювалась у нього, але він таки скрутив, припалив, ковтнув диму. Голова пішла обертом, він відчув, що п'яніє, і після перших затяжок змушений був кинути цигарку. А Цаберябий попихкував так, що з окопу валило, як із паровоза.

– Чи диму нашого не помітять? – запитав Богдан.

Сержант заспокоїв його.

– Подумають, що земля після дощу парує. Бач, як пригріває, аж на сон хилить. Мабуть, завалюсь я так хвилин на двісті. Тобі теж раджу, бо в нас тут тільки вдень і поспиш, вночі не дадуть.

– Ні, я не спатиму, – відмовився Колосовський і знову виглянув з окопу. – Цікаво, звідки він б'є, снайпер отой?

– Хочеш вистежити? Навряд. Десь він отам в гущавині, у вербах лівіше від мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка – лягай спати.

Сержант скоцюрбився на дні вогкого окопу, зігнувши в три погибелі своє м'язисте тіло, і справді швидко заснув.

Богдан, вмостившись у другім кутку викопаного «коліном» окопу, припав поглядом до верб протилежного берега. Він стежив за тими шатрами зелені, чи не ворухнеться де гілка в глибині, чи не зблисне де постріл. «Ти снайпер, але ж я теж не мазав на стрільбищах», – думав він, напружуючи зір.

Верби, здавалось, дрімали. Жодного руху в наповненому тінями вітті, жодного пострілу звідти, тільки десь на лівому фланзі потатакує кулемет.

Неподалік за кущами картоплі хазяйнує в своєму окопі Степура, – он його важка щелепа висне з-під каски.

– Чатуєш? – озивається він до Богдана.

– Та хочу вистежити, звідки він б'є.

– Тоді запасайся терпінням…

Богданові терпіння не бракувало. Весь час, доки сержант спав, він, прилаштувавши гвинтівку для стрільби, напружено вглядався в зелені хащі протилежного берега. Одного разу йому здалося, що в глибині верб перемайнула якась тінь, і він уже ждав пострілу, але його не було.

Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопі, позіхнув:

– Ну, як там? Не з'являється фашистська зозуля? – Він підвівся, похрустів суглобами, потягаючись. – О, Корчма мій знову землю пудить… – Цаберябий кивнув Богданові кудись направо: – Ото тільки занудьгує, так і за лопату, гребе й гребе, все йому здається, що мілко. Ох і трудяка ж!

– Хто він, той Корчма?

– Земляк мій і односелець, всю кадрову разом служимо. З одного села ми і якісь навіть родичі далекі, а от характери в нас – небо й земля. Я більше пісні люблю, а він – чоботи. Весь час тільки й знає – «от якби мені, батечку, командирські чоботи роздобути». А я ось і в обмотках себе добре почуваю. Мені б тільки поспівати. Жаль, що тут співати не можна – одразу почує, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб'єш! – гукнув він туди, де летіла земля, і знов обернувсь до Богдана. – Там у нього в окопі цілий склад: в одній ніші патрони, в другій гранати, в третій пудра, вазеліни та креми всякі…

– Нащо вони йому?

– Нагріб у крамниці, де оце цукор беремо, і ноги та ботинки змащує, щоб м'якіші були. А пудру й не знаю – може, для Фанаски береже. Дівчина у нас була з ним одна на прикметі, Фанаска, недавно за третього у Вінницю віддалась… – Сержант помовчав, і голос його після цього, змінився, посмутнішав. – Це вже там у нашім селі зайди німецькі порядкують. Хоч убий, не віриться, що це вони вже там. З засуканими рукавами встають з мотоциклів, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в нас яйка! Поклали вже ми їх від кордону, а ще більше покладем. Вигублювати по одному, винищувати десятками, сотнями, як пацюків, – так я собі ухвалив.

– Стривай, здається, щось промайнуло, – припав до гвинтівки Богдан.

Сержант, налігши грудьми на бруствер, теж став вглядатися в потойбічні верби. Сонце, повернувшись, тепер глибше просвітлювало верби, проте й зараз не видно було в їхніх шатрах ніякого руху.

– А чи не спробувати нам виманити його? – запропонував сержант. – Німець, він же таки дурніший за нас, як ти гадаєш?

Прилаштувавши на багнет каску, він посунув її осторонь в кущі картоплі і, пригнувшись, став там нею ворушити. Богдан тим часом, не спускаючи очей, стежив за вербою, що була найбільш підозрілою.

Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував німця на постріл. Ворожа куля дзенькнула об каску, і в ту ж мить Колосовський дав постріл у відповідь. Верба гойднулась у глибині віттям.

– Падає, падає! – гукнув сержант, і їм добре стало видно, як, прибиваючи гілля, валиться додолу розкарячене тіло, вони мовби навіть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби.

– Упав, єй же єй, упав! – загукали з окопів. – Гупнув, як груша! А кажуть, груш на вербі не буває!

– Хто це там його? – почулося від дороги з командирського бліндажа.

І Цаберябий відповів туди голосно, хвальковито!

– Студент мій збив!

Глава 21

Ворог майже не тривожив їх у цей день. Він неначе забув про них чи не хотів їх помічати. Далеко зліва гула канонада, десь і праворуч все стугоніло, мов танки своїми панцированими лобами розбивали, таранили десь там залізне небо. А тут, над тихою Россю, серед розмлявлених верб війна ніби задрімала, як дрімали, поскручувавшись, по своїх окопах бійці, пригріті сонцем та паркою землею.

Надвечір знову пройшов дощ, короткий, летючий, і студбатівцям було видно, як він, мовби втікаючи від сонця, швидко віддаляється за Рось, за густі верби, де було збито снайпера, високими пасмами сивіє, освітлений сонцем, на луках, зелених, далеких. А тільки дощ відшумів і сонце проблиснуло, бійці помітили, як десь на левадах за Россю з-поміж мокрих блискучих верб райдуга воду бере.

Степурі добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по темній тучі, здіймаючись над війною, над побоїщем, що шматувало землю, стояла у вічній семибарвній красі своїй, недосяжна для ворожих снарядів.

Потім райдугу майже всю закрило тучею, лише шматок її зостався на обрії, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевіє в темних далеких хмарах. «Німий стою перед твоєю красою, природо», – хотілося вигукнути Степурі. Дивна душа людська: дивився на райдугу в небі, а бачив Мар'яну, харків'янку червонощоку. Заміжньою стала, і мав би викинути її з голови, а вона приходить і сюди до нього в окоп із своєю пекучою недосяжною любов'ю. «Хіба б вона не могла покохати мене, якби не було його? – думалось Степурі зараз в окопі. – Адже ж є і в мені, мабуть, щось таке, що могло б привабити дівчину. Он приходила в табір разом з дівчатами Ольга-гречанка, кажуть, що то вона приходила до мене». Ота некрасива, тиха, але добра серцем Ольга, якої він три роки ніби зовсім не помічав, вона тільки в ці дні зважилась відкритись подругам своїм почуттям і разом з ними принесла йому в табір свою подолану дівочу гордість, своє вигорьоване кохання. Якщо вона могла, то могла б і Мар'яна, коли б не приворожив, не перехопив її інший!

Окоп Лагутіна недалеко від Степури, навскоси, як дивитись до мосту, під розчахнутим стовбуром яблуні. Степурі й зараз видно Лагутіна, вірніш, його потилицю. Прилігши грудьми над бруствером, Лагутін саме дивиться кудись у бік річки. Без каски, в шинелі пом'ятій, ще й комір підняв – так, видно, як спав, так і залишився в шинелі, щоб висихала на ньому, як висихає вона оце зараз і на Степурі. Гвинтівка Степурина лежить вмощена на бруствері, пристріляна до мосту, щомиті готова відкрити вогонь, коли тільки заявиться противник. По лінії прицілу око Степури бачить кущ верболозу одразу за мостом[4]4
  Чомусь здається, що саме з-за того куща має вискочити противник.


[Закрыть], а трішки звихнувшись убік, око знов натрапляє на Лагутіна, на його виставлену над окопом потилицю, захищену тільки піднятим коміром шинелі…

Досадливо одвернувшись від Лагутіна, Степура бачить в окопі Колосовського, що все пильнує з-під каски за ворожим берегом, та його сусіду – сержанта Цаберябого, якого вже кожен тут знає за гучний голос та веселу компанійську вдачу. Цаберябий – дивне прізвище. Тисячами проходять отак повз тебе люди, і серед них раптом: Цаберябий. Звідки? Чому так, а не інакше? Колись, мабуть, пани записали його так у свої кріпосницькі реєстри, зрівнявши людину з волом, і так несуть з покоління в покоління це наймення і прадіди його, і діди, і батько, і він сам. У його рідному, Степуриному, селі багато з його односельців теж мають прізвища чудернацькі, дані їм колись панами ніби на сміх і знущання; в революцію ці імена ставали крилатими і лунали грізно та славно, а в наш час деякі з них стали іменами знатних людей, орденоносців, учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Батько його, Степурин, бригадир городньої бригади, теж був учасником виставки.

З хліборобського роду вийшов Андрій Степура в студенти. Будучи вже й студентом, вставав, як хлібороб, на зорі, спішив, квапився зібрати урожай знань, до очманіння сидів, обкладений купами книжок, у бібліотеці навіть у вихідні. Знав: там, куди він поїде після університету, не буде таких книгосховищ. Син села трудового, він з дитинства пройнявся любов'ю до хліборобської праці, парубчаком вмів уже водити трактора, перейнявши цю науку від старшого брата, вміє стати штурвальним біля комбайна, і щоліта під час канікул земляки-колгоспники бачать його то біля штурвала степового корабля, то серед тих найплечистіших, що возять зерно на станцію. Змалку в ньому прищеплена глибока повага до хліба, ставлення до нього, як до чогось святого, і коли війна просто з маршу кинула їхній студбат в оті масиви колгоспних хлібів біля штабу дивізії і Степура побачив, що хліб тут уже ніщо, його топчуть, толочать і сам він, бредучи з гвинтівкою серед зарум'яненої, повноколосої прекрасної пшениці сорту «українка», змушений толочити її чобітьми, – то це був день найбільшого болю в його житті, це було для нього найжахливішим з усього, що принесла з собою війна. Золоте колосся, що красувалось снопом на народних святах в День урожаю, колосся, що гордо золотилось в державнім гербі, побачити знівеченим, присипаним землею в чорних смердючих воронках… Це досі стояло йому перед очима, як стояв перед очима і образ розшматованого міною Дробахи, якого вони поховали там, у хлібах. Відсміявся Дробаха, відгуляв. Хто ж за ним? Безглуздя й кошмар-війни – це такі речі, до яких Степура ніколи не звикне. Якби можна було все це припинити одним ударом, – нічого іншого не хотів би він у житті!

З настанням сутінків загадали одержувати сухарі. Сухарів було мало, і боєць Корчма, ставши навкарачки серед картоплиння, почав їх ділити, вправно розкладаючи уламки сухарів рівними купками на розстеленій плащ-палатці.

– Ти ж гляди, бо собі якраз найменше покладеш, – підсміювався над Корчмою Цаберябий.

А Корчма, розіклавши, підрівняв купки і, звелівши поодвертатись, жваво вигукнув:

– Кому?

Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку, яку він в цей момент накрив своєю долонею. Точнісінько, як ото діти, що, заховавши руки за спину й затиснувши в одній із них цукерку, заставляють вгадувати: «В якій?»

Студенти, одначе, не пристали на такий спосіб дільби.

– Давай без фокусів, – буркнув Лагутін.

– Помиримось і так, – підтримав його Колосовський. – Розбирайте, я згоден останнім.

Корчма, видно, був трохи ображений, що його метод дільби не дістав з боку студентів схвалення і що вони тільки посміялись на оце його завзяте «кому?».

– Значить, ще не зовсім виголодніли, коли крутите носом, – сказав він докірливо. – Ось як попідтягуєте животи на останню дірочку, тоді й самі закричите «кому?».

– Спіши, земляче, пайок з'їсти, – весело казав до Корчми Цаберябий, коли той забирав свої сухарі, – бо вб'ють – і взятка пропаде.

Ще не догризли вони й сухарів по окопах, як із сутіні садків з'явились постаті командирів, почувся над окопами молодий, бадьорий голос політрука Панюшкіна:

– Ану, орли, хто хоче розім'ятись? Є завдання.

Біля високого, туго перетягнутого поясом в талії Панюшкіна Степура впізнав командира своєї роти лейтенанта Осадчого, невеликого на зріст, з задерикувато випнутими грудьми. Ось він, приглядаючись, схилився над Степуриним окопом:

– Це хто тут?

– Курсант Степура.

– Ну, Степуро, підеш?

Степурі хотілося спершу дізнатись – куди, про яке завдання йдеться. Але не встиг він про це запитати, як з лагутінського окопу вже пролунало – з готовністю і аж ніби з викликом:

– Іду, товаришу командир!

Це Лагутін відповідав Панюшкіну згодою, і Степура теж поспішив відповісти:

– Іду, іду.

Йому стало навіть досадно, що й тут Лагутін випередив його.

Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкін, який перед тим приходив поздоровити їх за збитого ворожого снайпера, відхилив їхнє бажання.

– Снайпери? З вами в мене буде окрема розмова. Незабаром кільканадцятеро відібраних з різних підрозділів бійців уже були на темному подвір'ї, позад цегляного будинку, в підвалі якого розмістився КП батальйону.

Майор Краснолольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловік, який до самого початку війни завідував військовою кафедрою в одному з харківських інститутів, а тепер був призначений командиром студбату, пояснював відібраним суть завдання.

– Містечко, як ви знаєте, пусте, – говорив Краснопольський сердитим надтріснутим голосом. – Мешканців евакуйовано. Одначе, як нам доповіли, в тилу батальйону у вікні одного з будинків було щойно помічено підозріле світло. Завдання вам – обшукати будинок, з'ясувати в чім річ. Що за вогонь? Хто світить?

Майор не сказав, що це, можливо, німецькі автоматники вже забрались туди, засіли в близькім їхнім тилу, в порожнім будинку, але й без пояснень кожному було зрозуміло, що саме Краснопольський мав на увазі.

– Зблиснуло і одразу погасло, – схвильовано озвався до бійців Гладун, який досі стояв майже непомітний під темною стіною. Це він, виявляється, першим і помітив той підозрілий вогонь, коли повертався з полкових тилів, – Гладун тепер виконував обов'язки старшини батальйону. – Жителів у містечку нема, нікого з наших теж там нема, то кому ж світити? Не виключено, що й автоматники забрались…

– Отже, виконуйте, – сказав Краснопольський. – На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, і ні пуху ні пера.

Гладун не сподівався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповістити, висловити підозру і когось пошлють, а воно посилають його. Чути було, як він аж захлинувся повітрям, відповідаючи Краснопольському статутним неминучим: «Єсть!»

І ось вони йдуть. Мовчазні, зосереджені йдуть на це завдання, яке невідомо чим для них скінчиться. Більшість тут студбатівці. В темряві Степура впізнає знайому постать Лагутіна з піднятим коміром шинелі, чує біля себе Ребрика, Бутенка з філологічного, що зрідка обмінюються на ходу обривистими фразами. Для кожного з студбатівців – це перше бойове завдання, перша перевірка нервів, витримки, мужності. Тут можеш зустрітися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або він тебе. Це ж на таких завданнях пускають в хід і багнети, і приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога відчуєш на своєму горлі.

Гладун іде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнітить його думка, що дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навіщо його потягло за язик бовкнути комбатові про свою підозру, про те невідоме світло, що він помітив у будинку в тилах? Промовчав би і не попав би в оцю халепу, не заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим.

– Випало ж нам, – каже він довірливо до Степури. – Гіршого не придумаєш…

За той час, що він з ними на фронті, помкомвзводу їхнього не впізнати. Схуд, змарнів, увесь якось обвис і обкис. Де й поділася та самовпевнена молодцюватість, якою він так відзначався в таборі. І зараз веде їх поміж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комір піднятий не по статуту, а в того хлястик теліпається обірваний, і що протигазів на багатьох уже нема, і що скляні фляжки потовчені – саме бите скло в зелених капшуках.

Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолі групи він веде її кудись хащами городів, щораз зупиняючись, шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур'ян під ногами і розложисте гілля дерев – все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно, повністю володіє Гладуном, бентежить його, відлякує; він іде в темряву, як той кінь, що за кожним кущем чує вовка. Нарешті вони вже, видно, підійшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губів:

– Тсс!

Всі завмерли. Великий, темний і ніби насторожений будинок. Напіврозбиті вікна, бур'яни вище фундаменту.

– Тут.

Руки самі стискають зброю, холодок близької небезпеки пробігає по тілу. Ждуть команди. Вона передається пошепки:

– Оточити будинок!

Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усім, що є в ньому. Поприсідали, попритулювались під вікнами, в росяних бур'янах чи, може, у квітах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже дивляться з вікон, з горища? Ціляться? Ось-ось, може, гряне звідти блиском і громом. Під кущем бузку навпроти причілкового вікна бійців збилася ціла купа. Гладун, присівши серед них навпочіпки і вказуючи на провалля вікна, шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:

– Ну, хто перший?

Це означає, хто першим полізе в оте видерте вікно, хто першим кинеться назустріч автоматному вогню, назустріч власній смерті.

– Ну?

Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмірно. вигідніше становище того, хто зараз там, всередині будинку. Причаївшись за стіною, він, може, тільки й жде, поки ти полізеш, подерешся до вікна, він чутиме кожен твій рух, а ти лізтимеш в ту дірку, мов у темну пащу крокодилячу.

– Ну, хто, хто? – нетерпляче повторює Гладун, і голос його лютішає.

З-поміж тих, що, затьопані росою, принишкли в бур'яні, раптом підвелася постать, мовчки рушила до вікна.

Степуру обкинуло жаром: Лагутін! Він першим іде, бере на себе найважче. Підвівся з бур'яну і наче одразу піднявсь над ними всіма, став найкращим, і наче Мар'яна його побачила в цю мить – як він, подолавши страх, першим рушив назустріч небезпеці, щоб тільки виручити цим товаришів.

За мить Степура опинився біля другого вікна. Майже водночас вони вхопились за лутки, підтяглись на руках і – один – легко, другий – важко, незграбно – шугнули, зникли всередині.

Гладун, ще нижче присівши в бур'яні завмер у напрузі. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблискає вогнем із стволів, почуються зойки, передсмертні хрипи, борюкання, але нічого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони живі, неквапом ходять в гулкій порожнечі будинку – один тут, другий там, – чимось там грюкають, щось перекидають і вже, подершись вгору, товчуться на горищі, мов домовики.

Через деякий час каски їхні з'явились у отворах вікон: одна – в одному, друга – в другому.

– Нема, – сказав Лагутін, і в голосі його старшині вчулося щось схоже на насмішку. – Здається, їх тут і не було.

Гладун підвівся з бур'яну.

– Не може бути. В погріб ви заглядали?

– Порожньо скрізь, – відгукнувся Степура. – Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.

Незабаром двері були вже відчинені навстіж і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, пір'я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось – наші.

Зібравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?

– Може, це не той будинок? – висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна. – Ви не помилились?

– Ні, я не міг помилитись, – твердо заперечив Гладун. – Он там я йшов, отут повернув… – Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві. – А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?

– Ми б же помітили.

– А ще до нашого приходу?

– Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.

– Ей, ану сюди! – раптом пролунав серед подвір'я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.

Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони тільки що так старанно обшукували.

– Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?

Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.

– Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, – сказав Лагутін.

– Оце і всі ваші автоматники! – докинув Бутенко.

І вся напруга їхніх нервів враз розрядилася реготом.

Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно. В напливі доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.

Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:

– Дай прикурити, браток…

По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар'янин фронтовик», – подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох – і Лагутіна, й Мар'яну.