Текст книги "Йогансен. Пригода Гулівера у слобожанській Швейцарії"

Автор книги: Олександр Рудяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Лише у 1930 р. будинок «Слово» почав поступово заселятися.

Нові квартири діячі мистецтв отримували за жеребкуванням, згідно номера, який власноруч діставали із шапки. Сумирному мовчальнику Павлу Тичині випав жереб на квартиру № 12, а поверхом вище, у № 15, оселився галасливий веселун Майк Йогансен. Про останнього у мемуарах дочка письменника і перекладача Миколи Дукіна (1904-1933), Наталя Дукіна згадувала таке:

– Мандрівник і затятий мисливець він (Йогансен) виявився неспокійним сусідою: повсякчас заряджав рушницю, тупотів, бігаючи з собаками.

Надмірною активністю він заважав спати поету-лірику. Саме через це невдовзі за взаємною згодою сторін Павло Григорович та Михайло Гервасійович помінялися квартирами. Утім, бігати за собаками, тупотіти та коли заманеться заряджати рушницю Майк Йогансен не полишив: інстинкт мисливця не викоренити правилами соціалістичного співжиття. Мабуть, тому такими яскравими залишаються його образи, просто справжні луки Натури – «Випливає чапля з туманів» (1928):

– Випливає чапля з туманiв: / Тихо крилами моя махає птиця, / Мов у листя ранішніх лісів / З серця ронить кров – i кров стає суниця. / I ще тихше канула за гранi / I розтала десь за соснами далеко. / Чапля – може то була лелека – / Потонула в сутишi багранянiй. / I над плахтою картатою полів, / Що горіше, що солодше сниться / В ніч любові, край останніх снів / Народилось сонце – полуниця.

***

Радянська влада дбала про діячів мистецтв, але всім своїм єством доводила, що розумників та дотепників ненавидить... Як підсумок, за останні п’ять років життя у періодичній пресі Української РСР Майк Йогансен надрукував п’ять віршів…

Він на НИХ чекав, але не сподівався. Коли у квартиру № 12 в першому під’їзді на четвертому поверсі будинку на вулиці Червоних письменників, 5, у супроводі мовчазних незнайомців постукав завжди п’яненький двірник Яким Петимко, котрий мешкав у квартирі № 2, – це війнуло цвинтарним холодом. Оперативники брали Якима постійним понятим, і той бачив практично всі арешти харківських письменників. Смертельно блідою сиділа у вітальні третя й остання Майкова дружина, тенісистка Віра Ніколаєва, з якою вони прожили, може, два місяці; рухатися їй офіцери держбезпеки заборонили…

О 16:00, 18 серпня 1937 р. талановитого письменника, витонченого інтелігента з пронизливим поглядом, буржуйською краваткою та зачесаним на лівий проділ волоссям у його харківській квартирі в будинку «Слово» заарештували. Чекістські звинувачення оригінальністю не відрізнялись, бо заздалегідь, із газет, були зібрані «матеріали  про  участь  Йогансена М.Г. у діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка  прагнула шляхом терору й збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу».

На допитах перед молодшим лейтенантом держбезпеки, дознавачем Абрамом Замковим-Заманським (1898-?) затриманий не приховував своїх політичних поглядів, поводився незалежно, а 16 жовтня 1937 р. у вічі помічнику начальника 3-го відділу УДБ НКВС Харківської області заявив: «У бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап  Вишня – ніякий  не  терорист. Що  саджають  людей  безневинних  у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля  керівників партії і Радянської  влади».

І це попри нелюдські тортури, яким у передмісті Харкова піддали літератора у Холодногірській в’язниці, що в народі називалася «Дім жахів». Ні, йому не подарували, що арештант був, як написала у мемуарах Алла Гербурт-Йогансен, «занадто ориґінальним, незалежним і не таким догідливим, як того вимагала диктатура».

***

24 жовтня 1937 р. Майку Йогансену оголосили обвинувальний вирок. Його підготував оперуповноважений Харківського УНКВС Половецький і затвердив начальник УДБ НКВС Харківської області, капітан державної безпеки Лев Йосифович Рейхман (1902-1940), котрий до 13 лютого 1937 р. працював заступником начальника НКВС УРСР по Київській області. У документі йшлося: «З 1932 р. Йогансен М.Г. брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників Компартії і радянського уряду».

Розглянувши 26 жовтня 1937 р. на закритому засіданні судово-слідчу справу Михайла Гервасійовича Йогансена, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: «Йогансена М.Г. засудити до вищої міри кримінального покарання -розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. підлягає негайному виконанню».

Того ж дня бранця етапували до Києва і 27 жовтня 1937 р. розстріляли у Лук’янівській в’язниці НКВС. Як і коли поховали Майка Йогансена, невідомо. Символічна могила письменника знаходиться на Лук'янівському цвинтарі.

***

Йому не пощастило народитись у Середньовіччі, тоді б він служив особистим секретарем нідерландського мислителя Еразма Ротердамського. Йому не вдалося написати останній вірш, аби присвятити твір вільній, голубій і прекрасній, Іспанії. Кидаючи погляд із днів майбутніх у минувшину, не без іронії у власній «Автобіографії» Поет занотував:

– Так ішли дні мого життя, Майка Йогансена. Це все, що я, син Езопа, міг сказати, підвівши голову од своїх многотомних і тяжких трудів. Амінь.

Нехай на мить очі звикнуть до темряви…

І ще один сліпучий спалах сірника! У спогадах Юрія Смолича із темряви часу полум’я пам’яті вихоплює незабутній образ:

– Майк Йогансен зовсім не міг слухати музику: чи в мажорному ключі, чи в мінорному, – мелодія завши викликала в нього бажання заплакати. При усій своїй безалаберності, зокрема абсолютному нехтуванню здоров’ям, закурюючи від сірника, він неодмінно чекав, доки обгорить сірчана голівка і полум’ям займеться деревинка: казав, якщо сірчаний дим з тютюном проникне в легені, – надзвичайно шкідливий. А ще він носив тільки блакитний галстук (казав – краватка) і мене примусив (завжди імперативний!) теж вив’язувати блакитну краватку, дарма, що я ненавидів блакитний колір.

Справджуються його фінальні слова, наче ножем вкарбовані на скрижалях Історії, у цитованому раніше вірші «Революція» (1924):

– І ще раз, ізнову / У цвинтарях книгозбірень, / У поемах забутих поетів, / У якійсь старовинній Леніна  / й Маркса науці / Розкопають люди / Одне напіввмерле забуте слово, / І слово це буде: / – Революція.

Олександр Рудяченко, Київ.

(Текст представлений за публікацією на сайті «Укрінформ» від 27 жовтня 2019 року.)