Текст книги "Потворні хроніки, або Лихо з інших світів"

Автор книги: Олександр Пустовіт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Перша його реакція – це був крик.

Друга його реакція – почав штурхати ногою.

Третя реакція – заліз на потвору і обкрутив її шию ниткою.

Четверта реакція – зайняти переможну позу та чекати своїх помічників, але ті чим дужч тікали і прискорились як почули його переляканий крик.

П’ята реакція – покликати тих же хлопців поки не відбігли далеко.

Шоста реакція – повторює четверту реакцію.

На цей раз він став героєм на весь світ. Позлітались репортери і всякі бажаючі побачити свого героя. Його почали фотографувати в різних позах і навіть зі своїми новими друзями.

– 

Ну що ж, – сказав Сфінкс, – тепер ти знаєш те над чим ламали голови всі наші вчені віками, тому тобі слід повернутись в свій час, там тобі ще не раз доведеться зустрітись із цією істотою, але знай , той хто вб’є більше однієї істоти офіційно отримує звання винищувача і честь та славу по всій галактиці. Ти подарував нам надію, ну і віру в перемогу. Дякую тобі від імені всієї моєї планети.

– 

А я ще коли – небудь побачу…, – сказав задумавшись Павло,– .. собаку, що розмовляє.

– 

Ні, – відповів Малеш, – проте для тебе можна дістати пару пігулок і ти сам в себе вдома створиш собі такого друга.

– 

Ура, я згоден!

– 

Ми поєднаєм технології двох рас, щоб побудувати машину часу заради тебе, – сказав Сфінкс.

…………………………..

Наші часи. В теплій оселі на кріслі сидить молодий хлопчина, перегортаючи свій фотоальбом. Знайшовши вільне місце він усміхається, дістає з кишені фотокартку, що просвітлювалась в темряві і охайно вклав в те місце. На фотокартці були троє, ті самі мешканці з різних світів, що кинули виклик самій сутності всесвітнього жаху. Він закрив альбом і поклав його на полицю, але на цьому його пригоди ще не закінчуються…

Частина IІ

Продовження, чи початок

Чи врятує краса світ? Це питання заслуговує на існування, але спробуємо виразити це з іншої точки зору: від кого, чи від чого врятує краса світ, та коли? Відповідь на це питання знайде головний герой моєї розповіді, що зовсім недавно побував у недалекому майбутньому, а тепер його мучить безсоння, адже він мав багато запитань, які його лякали і до яких він шукав відповіді, намагаючись зрозуміти чому та істота так була зациклена на ньому і яким чином інопланетяни дізнались про час і місце виходу тієї істоти на світ. Заснути він не міг не тільки через це. Минулого дня він отримав нову професію і перша його робота – це відрядження на північ – в Росію, на місце, де впав Тунгуський метеорит. Саме там знайшли дивні уламки, які більше нагадували елементи якогось конструктора, а не уламки, адже їх ніщо не змогло перепиляти чи просвердлити. Дуже дивний матеріал.

Ось і четверта година. Ще дуже рано. Павло не збирався чекати ще кілька годин. Він встав з ліжка, прибрався, вдягнувся, все прибрав, перевірив наявність всіх потрібних речей і пристроїв у своїй сумці та у рюкзаку, послухав радіо, почитав науковий журнал. Нарешті настав той час – сьома година ранку. Він вийшов з квартири зі своїми сумками і подався в аеропорт…

Нарешті він там, де хотів опинитись. В Росії вже були його колеги другий день. Вони отримали повідомлення про його прибуття в аеропорт Петропавловськ-Камчатський, і вже збирається направитись морем до Магадану, де вони його зустрінуть. На бухті Магадану його зустріли і відрекомендувались. Це були п’ять чоловік, віком від тридцяти до п’ятдесяти, один із них був науковець із Канади – Макс. Він має корні з України, тож добре знав, як це не дивно, російську. Другий був із США – Ендрю, хоча хлопці називали його Андрюхою. Ендрю теж належав до Української діаспори, і добре знав Українську. Третій був з Росії. Його ім'я – Степан. Щодо четвертого і п’ятого – то це хлопці з України – Василь та Іван. Загалом всі свої.

Був вже вечір, тож вони переночували у готелі, а на ранок всі відправились мікроавтобусом за сотні кілометрів до місця призначення, взявши з собою кількох провідників, які їх доведуть до певного місця. Було б усе добре, але їм трапились забобонні провідники, адже коли вони почули, що ця група хоче дістатись каньйону Тунгуського метеориту, то попросили, щоб їх висадили біля найближчого містечка.

– 

Чому ви не хочете нас туди провести? – запитав у них Павло російською мовою.

– 

Тому, що там існує якесь чудовисько. Мені батько розповідав, що не раз чув у тих місцях якісь страшні крики та ще й там не раз зникали люди, а тварини обминають ті місця десятою дорогою. Існує легенда, що це метеорит розбудив те чудовисько і з тих пір кожен, хто ступає на територію тієї істоти – відчуває страх.

– 

Можливо, там якась аномальна зона? – сказав Павло з дивним питальним виразом.

– 

Ні, там справді щось блукає у пошуках жертв, проте немало мисливців приїжджало туди, щоб впіймати ту істоту, але ще жоден не повернувся живим.

– 

А мертвим? – знову запитав Павло.

– 

Павло, не треба корчити з себе дурня! – зробив йому зауваження Василь.

– 

Ні, все гаразд, – продовжив один із провідників, – один з мисливців ввижався своїй дружині уві сні і попереджав її про те, щоб не посилала туди нікого на його пошуки, бо то прокляте місце ховає щось страшне.

– 

Бачите, – гордовито мовив Павло.

– 

Ні, не вірю, це ви нас так лякаєте, – мовив Василь.

– 

Ну, я вже бачив одну дуже страшну істоту, яку не можна було знищити будь-якими видами зброї, – сказав Павло.

Всі замовкли, машина зупинилась, висадили провідників і всі хто залишились в машині з подивом дивились на Павла.

– 

А в якому це було фільмі? – запитав Іван, – Можливо я теж бачив цю істоту.

Всі засміялись, але Павло був серйозний.

– 

Дуже смішно, – продовжував розповідати далі наш герой, – але мені було не до сміху, коли ця істота хотіла мене з’їсти.

Всі знову засміялись і тоді в нього запитав Василь: “І де це ти цю істоту здибав, у страшному сні?”. Павло став ще серйозніший і твердо сказав:”Ні, у майбутньому”. Саме після цих слів всі його прийняли за дурника і почали голосно з нього сміятись.

– 

Я справді був у майбутньому, хоча, даремно я вам це сказав.

– 

А яка там найпопулярніша книга, «Вбивця без ліцензії»? – Запитав Степан.

– 

Ні, «Онуки Гаррі Потера та Кавказька Полонянка», – відповів Павло з серйозним тоном.

– 

Так, справді, я хочу цю книгу, дуже хочу. – Сказав вже серйозно Іван.

– 

О ні, а я вже думав писати книгу «Вбивця без ліцензії», шкода. – Тихо мовив Степан.

Так вони і доїхали до кінця дороги, почалися ліси, машину довелося залишити. Хлопці побачили якусь стежку, але Павло зі своєю могутньою логікою здогадався що це і є та «десята дорога», якою тварини обходять це місце. Хлопцям довелось іти крізь дерева. Нарешті вони дійшли «території повалених дерев». Спершу бригада цих дослідників відчула певний дискомфорт, всім чомусь страшно, в кожного було таке враження, що за ними щось стежить. Тоді Павло запропонував заспівати якусь пісню, щоб не було так страшно. Всі погодились, але кожен співав свою улюблену пісню і це було не дуже приємно, особливо тому, хто за ними стежить.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Назад к карточке книги "Потворні хроніки, або Лихо з інших світів"