Текст книги "Семен Жук і його родичі"

Автор книги: Олександр Кониський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Трапиться, хоч и ради-в-годи, зайде до Жучихи який-будь гість: вона посадить ёго, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно и ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: «Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро..: бувають же такі добрі душі… тілько, все таки єсть у неі щось таке… чудне…»

Треба сказать нам кілька слов и про Джура и про те, як пробував в університеті Семен Жук. Джур був сином убогого шляхтича з Уманщини. Він був годів на три молодший од Жука. Обидва вони вступили до університету одного року и в той час, КОЛИ між профессорами и студентами начинав вже потрошечку потухать той світич, котрий в кінці 50-х и з початку 60-х років світив над молодіжю. Той світич піднимав и підносив в гору не тілько дух молодіжи, але й люде пристарковаті, підтоптані, против своєі волі підпадали під вплив пановавшого тогді духу. – Намісто сего світича заворушувався вже де-куди – той инчий дух, котрий розпустився и опановав нас усією своєю силою в кінці 60-х и з початку 70-х р. и котрий й тепер панує. З новим духом наче-б то почало ширшати поле громадскоі роботи; але ся робота навернулась, під завісою «економічного добробиту», тілько на поле акціонерне, процентове, на поле легкоі наживи, через що другі ниви житя зостались перелогами: нива моральна, нива интелектуальна житя нашого часу перелогує й доси. Тяжко становиться на душі, як придивишся, яке зілє поросло на тій ниві, котра спахана и засіяна «новим духом», духом нашого часу! Виросли идеі дрібні, мізерні, виріс еґоізм, лукавство, а найбільш жадане користи…З сего-то жаданя, як дуб з жолудя, виріс обман, лицемірство, лакейство, и звонкі, але до краю пусті слова, слова и слова… Діло тілько там – де бачиться еґоістична користь!

Але цур ім, сим гадкам, вернімось краще до Жука, та до Джура!

Хто з нас не памятує, як у ті роки, в котрі Жук и Джур скінчили ґімназиі, не тілько що в університетах, але и в ґімназиях були «центри», коло котрих ґруповалась молодіж: були центри націоналів, космополітів, идеалістів, реалістів; навіть и жиди мали свій центр. Коло тих то центрів, як бжоли біля матки, розвивалась молодіж. Герценовский «Колокол», твори Бюхнера, Файербаха не то що читались, а виучувались на память. Нехай собі говорять: що то був для нашоі молодіжи час хаосу, а все таки час славний, час честного прямованя до громадского добра! Такий «хаос» єсть непремінний плод историчного житя и минуть ёго не можна… Такий «хаос» буває в житьі кождого народу и благо тому народові, котрого передовики зъуміють покористоваться часом того «хаосу», покористоваться честно, на користь – не еґоізмові а громаді, и виведуть з «хаоса» на просту дорогу прямованя до цивілізациі и мирного прогресу, а не до біржевоі пропастниці и удушливого кляссицизму. Не так було у нас! З «хаосу» ми впали в болото и наші співаки «братства, равенства и свободы» заспівали про потребу «неумытной кары.» Ватажки десь поховались… Знайдеш було якогось ватажка де в запечку и він нищечком промовить тобі «поганий час,» але витягни ёго у громаду и він народно – божиться, христиться и присягає, що наш час – єсть найкращий час… О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень – духовного туману!.. И усякі центри, усякі «кружки», громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадскоі роботи, видумали «кабінетну» роботу. И з тих «кабінетних» робітників стали виходить и виходять тепер акціонери, банкери, жидівскі наймити, одно слово: люде прокопчені в диму «економічного добробиту», люде, у котрих девіза: «гроші, гроші и гроші».

Хотілось би йти мимо отсих «нових» людей, та не минеш іх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Киів…

Так ото вже в той час, як Джур и Жук були на третім курсі, університетска молодіж розділилась на двоє: більша часть її зосталась без проводаторів у широкому полі идей и зосталась вона в сфері идей як вівці без пастуха. И хочуть вівці прямовать до дому, у село, але не втраплять… Одначе, йти треба… дух молодіжий не стоіть, и йдуть вони, куди очи зирять. Кождий йшов тією тропою, котра здавалась ёму вірною и прямою. А чи справді вона вірна, чи справді вона пряма, чи не можна на її заблудити – не було з ким порадитися. И отся честна молодіж виходила в житє, не здобувши в храмі освіти міцних, не гнилих підвалин проґрессу а прямованя по дорозі громадскоі користи и добра. Друга частка молодіжи мала своіх проводаторів, котрі и вели її по тій дорозі «духовного» розвою, де світяться акциі, банки, гроші; одно слово, до тієі зорі, при світі котроі скоро и легко можна набить кишеню и спочить сном еґоізму.

Ті підвалини, котрі вложив в дитинну душу Жука Иван Иванович, оберегли ёго од впливу на ёго «нового духу», він цілком належав в університеті до молодіжи без проводаторів: він був націонал; признавав, що наш час – єсть час піднесеня народного биту, – але в голові ёго не зложились міцно и ясно ті способи, над котрими треба працювать: він бачив рани, та не знав, чим іх треба гоіть й з чого почать.

Джур кидався й сюди й туди; и в кінець виробив собі девізу: «ubi bene, ibi patria», и доказував, що національність химера. «В наш час,» говорив Джур Жуку, «цивілізация стирає зовсім національні одміни народів. Найперша національня одміна, мова, вже так стирається, що знаючи одну мову Французів можна объіхать увесь світ.

«Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?» питав ёго Жук.

– «Певно, що так; бо мова, як и реліґія. повинна бути – одна…»

«Що до реліґїї», перебивав Жук, «то се правда – бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?»

– «Мова більшости.»

«Се-б то Китайців?»

– «Більшости просвіченоі, цивілізованоі.»

«Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?»

– «Певно, що не наш.»

«Але й не Французи.»

И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.

Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: «помовчи язичку, – папки дам». Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом «новоі школи» він знав, де треба сказать тілько: «гм!» и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.

Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се – молоде деревце, котре росте на ґрунті того «нового духу», котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту – перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!..

От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.

IV

В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!

Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики… А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.

Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку… усе ожило.

Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає… А сонечко йде собі та йде; вже геть – геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.

– «Отак усі хозяіни роблять,» говорив Джур, будячи Жука. «Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу – славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини.»

«Та се я так з дороги,» одговорювався Жук; «завтра так не буде.»

Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.

– «Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур,» сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: «а се Иван Радіонович Хмара.»

Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:

– «Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник.» Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.

– «Раненько ви, паничі, встаєте!» сказала, сміючись, Соня.

– «Я раньше вас устав,» сказав Джур, «ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив.»

– «Хто спить, той не грішить,» обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.

– «Іж, іж!» шутковав Джур; «тобі редька користна, вона чистить кров.»

«От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав,» одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

– «Сироватка ще користнійша на кров,» вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: «давно навернулись на наші хутори?»

«Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?»

– «Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.»

«Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу.»

– «Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.»

«Хутір знаю,» говорив Жук, «та не був у ёму ніколи.»

– «Такий то ви добрий сусід,» усміхнувшись сказав Хмара. «Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату.»

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. – От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні її приймака. – «У Семенютівни довгий язик,» говорить було Жучиха; «а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік.» Так говорила Жучиха. – Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: «крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать.»

– «Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу,» одповів Хмара.

– «Навряд, непохоже: небо чисте.» Після де-якоі розмови Хмара сказав: «Я до вас, Олено Василівно, по ділу.»

– «Кажіть, по якому?» спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.

– «Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович.»

– «Щож там таке?»

– «Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.»

– «Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…»

«По моёму,» вмішався Жук, «так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.»

– «Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!»

– «Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.»

– «Дарма! дарма!» заговорив Хмара, дивлячись у низ. «Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!»

Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.

– «Не можна так говорить,» сказала Жучиха, «що два покоси байдуже; чужого не треба займать… Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір.»

– «Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!»

– «Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.»

– «Ні! ні! ні за що!. як се можна!» говорив Хмара. «Нехай лучше та осока згниє.»

– «На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.»

– «Ні, ні!» твердив Хмара. «Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! – Коли ви пришлете її до мене, я велю запалить її.»

– «Крий Боже! на що палить… Ну, коли так – возьміть за її гроші.»

– «Не возьму.»

– «Так як же се воно буде?»

– «Помиримось як не будь.»

На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.

– «Добрий день!» сказав він, уклонившись.

– «Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?» спитала Жучиха.

– «Де?»

– «Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.»

– «Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі.»

– «Хто?! я!.. не знаю своєі межі?»

– «А вже ж не знаєте: я її знаю 20 літ; а ви її знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились.»

– «Нехай и так,» сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.

Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:

– «Еге!.. то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.»

– «Ну добре, добре, йди вже до свого діла,» сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.

Через кілька хвилин Хмара знов сказав: «Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!»

– «Кажіть, яка?»

– «Ви знаєте, що нас межують?»

– «Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.»

– «Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки.»

– «Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя.»

– «Чого так?» спитав Хмара.

– «Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…»

– «Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх.»

– «Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу.»

– «В законі нема міри на упруги, видно так слідовало»… Помовчавши трохи, Хмара сказав. «Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор.»

– «Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш.»

– «Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?»

– «Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.»

Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.

– «А що?» спитав Хмара.

«Се не документ.»

– «Як не документ, а щож се таке?»

«Се партикулярний спис», одповів Жук.

– «Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!» и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: «повітовий маршал Кисіль.»

«Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?»

– «Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?»

– «Стоіть,» сказала Жучиха; «тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто – все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.»

– «На що ж людей питать, коди у мене документ є?»

– «Живі свідки лучше знають.»

– «По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.»

«Здається такого закону нема,» вмішався Семен.

– «Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю.»

«Може, але такого закона я не читав.»

Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув її и, показуючи Семенові, сказав: «а прочитайте отсе, паничу.»

«Виходить моя правда,» одповів Семен, прочитавши; «тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис – такий документ?»

Хмара скривився и замовк.

– «Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович,» сказала Жучиха, «я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.»

– «Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…»

– «Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!»

– «По моёму: нам краще б помириться.»

«Як же мириться, коли ми й не сварились… Підождім,» сказав Жук, «покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.»

– «Гм! дощ за шию не йде,» озвався нехотя Хмара; «підождемо. – Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!»

Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.

Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд її не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли її до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: «гарно пахнуть?»

– «Дуже гарно!»

– «Нате ж вам іх та нюхайте,» и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи її стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.

– «Сядьте з нами,» сказав Джур.

– «Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!» дзвонила своім срібним голосом Рися.

– «И, чого б я ходила та пеклась на сонці!» сказала Німкеня.

– «Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо,» сказав Джур и піднявся з лавки.

Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.

– «Отсе ми идемо наче в процессиі,» сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.

– «Бачте, яка у нас на хуторі простота,» заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. «Городянка б так не зробила,» додала вона, вказуючи на Рисю.

– «Тепер и по городах починається простота,» одповів Джур.

– «Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини.»

– «Воно й краще так… зостаріться ще поспіє,» сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники…

– «Ох! молодість, молодість!» сказала зітхнувши Німкиня: «не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні…»

А Джур все не звертав очей з Рисі.

– «Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?» спитала Соня.

– «Покіль захочу, – а що?»

– «Ми пійдемо.»

– «Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу,» и з уст її посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені «приличіями» діти аристократів.

Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.

– «Ви за кордон поідете?» спитала Соня.

– «Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба.»

– «В які землі поідете?»

– «Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха.»

– «Вернувшись катедру візьмете?»

– «Ні.»

– «Чому?»

– «У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш.»

– «Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?»

– «Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику – и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар – мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж – профессор.»

Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать – замовкла.

– «Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє… От би тепер викупаться,» сказала Рися.

– «Господь з вами!» скрикнув Джур. «Хиба вам жить остило!»

– «А що?»

– «А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм.»

– «Ви лікар – так вилічите.»

– «Не завжді и лікар поможе… По моёму – нуте, краще до хати.»

– «Заспівай, Соню!» сказала Рися, прийшовши в хату.

– «Співай ти, я не хочу.»

Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: «в кінці греблі – шумлять верби, що я насадила.»

Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?

– «Співаю,» одповіла Рися «та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню.»

Соня порилась у нотах и заспівала «Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій.»

– «Тепер ваша черга!» пристала Рися до Джура: «співайте.»

Джур одмагавса, а далі спитав:

– «Якоі ж вам?»

– «Якоі знаєте… А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску…»

Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.

– «Хиба я циган?» спитав сміючись Джур.

– «Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню.»

Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого «Воєводу.»

Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.

Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:

«Як тобі сподобався Джур?»

Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:

– «Ніяк… здається, чоловік розумний.»

«Тай годі?»

– «А то ще чого тобі треба?»

«Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.»

– «Куди тобі!.. На що се тобі?»

«Треба!»

– «Та на що? скажи!»

«Моє діло…»

Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: «чи не сватать думаєш?» А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.

«Ні! ні!» одповів Жук… «єй Богу ні! се мені и в думку не приходило.»

Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.

– «Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?» сказала Соня.

Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:

– «Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря.»

«Та от-же вам й лікар,» одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура «просіть ёго.» Дякониха стала кланяться Джурові.

– «Чим не здужає ваш хлопець?» спитав Джур Дякониху.

– «Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала, – не помогло… Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, – ні що не помогло.»

– «Великий ваш син?»

– «Семий год.»

– «Що ж болить у ёго?»

– «Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт береться.»

– «Далеко ви живете?»

– «Ні отут зараз за греблею.»

– «Добре! ходім.»

На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: «ой живіт болить! ой! ой!» Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:

– «Чи не давали ви ёму цитвару?»

– «Ні!»

– «А є він у вас?»

– «Нема, не знаю, чи є у кого и на селі.»

Послали до попа – и там нема цитвару.

Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.

На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:

– «Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, – то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв… се стара дячиха так удружила мені.»

«Бач, яка темнота!» говорив Жук Джурові: «Коли дякониха вірить, що на її сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!..»

– «Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар…»