Текст книги "За кригою"

Автор книги: Олександр Кониський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Олександр Кониський
ЗА КРИГОЮ

Що за прегарний день видався в десяту п'ятницю! Сонечко світить, гріє, а не пече: не душно, не млосно. Повітря оксамитовою цівкою так само до тебе в груди й плине й плине, надає тобі нової свіжої сили й не дає сидіти в хаті… Я взяв бріль і пішов в село Рокитяне провідать давню свою знайому, стареньку бабусю Ольгу Чепелиху. Мені сказали з вечора, що Чепелисі недобре, ніби занедужала.

Чепелишина хата недалеко з кінця села, на горбочку, над самісеньким Удаєм (Удай – річка, доплив Десни). Вона вже давно не Чепелишина, а внуків її – од найстаршої сестри Уляни Гончарихи. Ольга давно відписала на їх і хату, й ґрунт, і поле, яке там було, аби її годували до самої смерти.

Прихожу.

В дворі тому, як у віночку, чисто-перечисто, хоч покотись…

Під повіткою Ольжин внук, Максим Гончаренко, – чоловік літ так з тридцять, – сидить верхи на стелюзі та вистругує стругом ліскові обручі. Біля його малеча: хлоп'ятко й дві дівчинки – се вже Чепелишині правнуки – граються стружками: нанизують їх, ніби то бублички, та збираються «нести у город».

– Помогай біг, Максиме! – озвався я.

– День добрий, з п'ятницею!

– Майструєш?

– Ет, аби то не сидіть, згорнувши руки. На осінь обручі виготовляю.

– Ониська (се Максимова жінка) дома?

– Нема, десь на лузі з полотнами, – білить… Просимо-ж до хати! Заходьте… спочинете… втомились… Пішки?

– Пішки. Гарний день такий… Бабусю провідать прийшов. Де вона? Чув, що нездужає…

– Ні, в добрий час поговорити, нічого. Дякувати – вибрикує.

– Гаразд. В хаті вона?

– Ні на задвірку. Ось я проведу вас.

– Не треба… я стежечку знаю, аби тільки Циган литок не полатав…

– Нема дома, – Ониська взяла до полотен.

Під вишнею на задвірку на зеленій траві сиділа Чепелиха. Самої її за листом не видно було, манячила тільки хустка на голові, біла-біла, наче сніг.

Задвірок той був невеличкий, та що за гарний-прегарний! Кругом по-під тином кущі бузку, а в самому кутку вишня, – одна тільки, та така гілляста, розлога, перед вікнами в хату, проти дверей, самі квітки: любисток, канупер, м'ята, шовкова трава, півонія, васильки… Чепелиха сама доглядала задвірок; за теплої години вона там цілісенький день сидить та або куделю пряде, або вовну скубе, або кужіль чеше.

Глянув я на бабусю, і тепер у неї за поясом куделя білої вовни.

Що за привітна та приязна твар у бабусі! Такої другої я на своїм віку ніде не стривав. Личенько те у неї таке чисте, хоч зморшкувате, наче печене яблучко, маленьке таке, в жменю вбгав-би його, та таке добре-добре, наче сама добрість! Під густими сивими бровами світяться чорні очі. Колись ті очі певно що не одно парубоче серце обпекли!.. Тепер вже старі вони, а як світяться, як бігають! Прямо, можна сказати – горять.

– Здорові були, бабусю!

– Доброго здоров'ячка вам!

– Живі, здорові?

– Скриплю собі потроху.

– Як живете, бабусю?

– Живу та куліш жую; хліба-б рада, так зубів бракує – розгубила всі… А ви там як на хуторі?

– Вибрикуємо!

– Хвалить бога! Сідайте. Давно вас не бачила, з Великодня.

Слово по слові пішла розмова.

– Рясно у вас, бабусю, вишень?

– Рясненько! Дасть біг, – на вареники приходьте. Буйні вишні будуть, коли не попече їх. Родюча се вишня, щороку родить; хоч який у людей недорід, а ми з неї відер двоє наберемо. А вже й стара…

– А як стара?

– Юрась покійничок посадив її перед тим роком, як сам за кригою пішов… Наче знав, на пам'ять про себе, царство йому небесне… де то душенька його свята? – Чепелиха важко зітхнула. – Більш як п'ятдесят літ отсій вишні буде. Стара… Хто з нас кого переживе: чи я її, чи вона мене?… Я вже так її бережу… Мабуть разом: я в домовину, а вона в піч… Нехай не всихає, доки я ноги волочу, а простягну, тоді вже як собі знає… Вона моя втіха, вона мені раз-у-раз нагадує Юрася…

Бабуся глянула на вишню, на небо, знов зітхнула.

Я чув от людей, що Чепелисі за-молоду ще випало велике горе: син її «втопився», та бажав я, щоб сама вона розповіла мені, з якої речи Юрась утопився. Кілька разів починав я розпитувати Чепелиху, – вона або мовчала, або одповідала тільки:

– Не думав він топитися, а за кригою пішов, – та більш нічого й не скаже.

Сьогодні мені якось несподівано пощастило: бабуся сама звела річ на Юрасеву смерть і почала:

– Ох діти, діти!.. Без вас горе, – з вами вдвоє! У кого дітки – як квітки, як маку їх рясно, і всі виростуть, а в кого одно, та й те… От і в мене: один однісенький був син та й той пішов богу на прийом… Скільки то літ вже топчуся самотною, як палець… Думала, рідних внуків діжду, тішитиму їх, листочками до мого серця липнутимуть вони… аж ось як довелося: замість внуків – куделю тішу… Оттак на старість…

Воно й старість моя не яка ще: люди геть довше живуть; покійничок батенько, – земля над ним перем! – на сто десятому літі свого віку ще роїв збирав, а дідусь мій – легко йому лежати, сиру землю держати! – прожив без одного сто двадцять. Ну, та тепер таких людей нема, вивелися… тепер аби за п'ятдесят, вже й квокче…

– Скільки-ж вам, бабусю, літ? – перебив я Чепелиху.

– Мені? Суще й сама не тямлю… чи буде дев'ятдесят, чи може ще й ні. Коли-б порахувати. Людина я проста, не зумію, ось нуте ви чи не виведете; ви-ж чоловік письменний. От як буде: зараз по 16-му літі пішла я за Данила, – знайшлася я на Дмитра, а вінчали нас за тиждень перед Михайлом, значить тільки що перескочило за 16. За Данилом я була літ десять, діток не було… В холеру овдовіла… Се в ту, в першу велику холеру… Скільки тому літ буде?

– П'ятдесят і п'ять…

– Так от тепер і зведіть, чи є дев'ятдесят, чи нема?

– Нема ще; без дев'яти дев'ятдесят…

– От бачте! Так виходить, що й отсій вишні багато я зайвого нарахувала. Була я вдовою один рік; ще до году, як побралися ми з Платоном, знайшовся у мене Юрасько, а як посадив він сю вишню, був він настоящим парубком, вус уже висипався, бороду голив уже, на порі був, засватався вже… літ більше як двадцять було. Так як воно виходить отсій вишні?

– Сорока нема ще, без семи – тридцять і три.

– От воно як! а я, бач, нарахувала вже п'ятдесят. От стільки-ж, як Юрась пішов за кригою. Тридцять і три. Які-б то досі в мене внуки були. Господи! Може-б і правнуків досі тішила… Не судилося…

І вдруге недовго була я замужем, – три роки. Як пішов Платон на Дін, на косовицю, так і не вернувся. Там десь його й поховали. Посумувала я, пожурилася та й закаялася втретє йти. Добрі люди траплялися: Євдоким Шершень, що позаторік помер, теж з холери був овдовів; так і він присватувався до мене. І Гуркало Павло з Олишівки, ще й досі живий – протягни йому, боже, віку! – і той сватався. Був ще де-хто, не пішла. Годі, – кажу, – пішла раз – не гаразд, не

...

конец ознакомительного фрагмента