Текст книги "Вибрана поезія"

Автор книги: Олександр Блок

Олексанадр Блок
ВИБРАНА ПОЕЗІЯ

(1880–1921)

Присвячено Г.Чулкову

Про смерть

 
По місту все частіше я блукаю.
І все частіше бачу смерть – сміюся
Розважливо до себе. Ну, то що ж?
Так хочу я. Мені властиво знати,
Що в певний час прийде вона й до мене.
Я по шосе проходив біля скачок.
День золотий дрімав на купах шутру,
А за глухим парканом – іподром
Під сонцем зеленів. Стеблини злаків,
Купави, ще з весни набубнявілі,
Дрімали в променях пестливих. Далі —
Трибуна придавила плоским дахом
Юрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькі
Пістрявіли навкруг. А на паркані
Сиділи й видивлялись перехожі.
Я йшов і слухав перегони коней
По ґрунті збитому. Тривожний тупіт
Копит. Нараз – ранковий крик:
– Упав! Упав! – кричали на паркані,
І, ставши на пеньок, побачив я
Одразу все: в пістрявій одежині
Летіли там жокеї – до стовпа.
Від них одставши, огир басував
Без верхівця, в розметаних стременах.
За листям кучерявеньких берізок,
Од мене близько так, – лежав жокей,
Весь в жовтому, на врунах весняних,
Упавши навзнак, повернув обличчя
В глибокі і пестливі небеса.
Так ніби вік лежав, розвівши руки,
У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.
До нього бігли люди вже. Здалека,
Поблискуючи спицями повільними, ландо
Котилось м’яко. Ось вони підбігли
І підняли його… І вже повисла
Безвладна жовта, немічна нога
В обтягнутій рейтузі. Завалилась
За плечі їм кудись там голова…
Ландо вже тут. І до його подушок
Так обережно й лагідно приклали
Писклячу жовтизну жокея. На підніжку
Хтось вискочив незграбно і завмер,
Підтримуючи голову і ногу,
І повернув назад візник бундючний.
І так же звільна спиці обертались,
Поблискували козли, осі, крила…
Так вільно і прекрасно так померти.
Скакав усе життя з одним бажанням,
Щоб першим доскакати. Й на скаку
Спіткнувся кінь засипаний. Сідла
Не втримати вже мускулами ніг, —
І вутлі розметалися стремена,
І, поштовхом одкинутий, злетів…
Потилицею вдаривсь об свою
Привітливу, весняну, рідну землю,
І в мозку всі думки пройшли за мить —
Єдині, найпотрібніші. Пройшли —
І вмерли. І померли також очі.
І дивиться так мрійно вгору труп.
Так вільно і прекрасно.
По набережній якось я проходив.
Робітники в тачках возили з барок
Вугілля, дрова, цеглу. І ріка
Від піни білої іще синіла.
З-за обшивок розстібнутих дивились
Тіла засмаглі в зблискуванні поту,
І Русі вольної зіниці світлі
З лиць почорнілих сяяли суворо.
І тут же діти голими ногами
Місили купи жовтого піску,
Тягали – то цеглинку, то поліно,
То дощечку. Ховалися. А там
Поблискували їхні п’яти чорні,
І матері – з обвислими грудьми
Під платтям чорним – ждали їх, сварились,
Давали ляпасів і відбирали
Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли
Кудись, під ношею зігнувшись гірко.
І знов гурма дитяча поверталась,
І починали дітки знову красти:
Той – цеголку, а той – полінце…
І раптом – сплеск води і сильний крик:
– Упав! Упав! – знов закричали з барки.
І, випустивши тачку, робітник
Рукою вказував кудись у воду.
Надбігла вже юрба кошуль пістрявих
Туди, де на траві, в камінні з бруку,
Поблискувала пляшка-половинчик.
Один тягнув багор. А поміж паль,
Забитих біля берега у воду,
Погойдувалася людина легко
В сорочці та в розірваних штанах.
Один схопив його. Допомогли,
І довжелезне розпростерте тіло,
З якого ручаєм лилась вода,
На берег витягнули і поклали.
Видзвонюючи шаблею об камінь,
Городовий навіщось до грудей
Приклав щоку і пильно слухав —
Напевно, серце. Сходився народ,
І кожен, хто підходив, задавав
Одні і ті ж дурні питання: звідки впав,
Та скільки під водою він пролежав,
Та скільки випив? Поступово
Всі почали розходитись,
І я, відходячи повільно, слухав,
Як щирий, хоч підпилий, робітник
Авторитетно іншим говорив,
Що згублює щодня людей вино.
Ще поблукаю. Ще – допоки сонце,
Допоки ще спекота, й голова
Тупа, й думки прив’ялі… Серце!
Веди мене та з усмішкою смерть
Спостерігай. Ти втомишся само,
Життя мого веселого тобі
Не стерпіти. Не переносять люди
Ненависті й любові отакої,
Як я в собі ношу. Я завжди прагну,
Дивитися я в очі людські прагну,
І пить вино, і пестити жінок,
Жаданням наповняти ночі літні,
Як спека не дає ступити й крок,
Співати й вітер слухати на світі!
 

Над озером

 
З вечірнім озером розмову я веду
Високим ладом пісні. З круч піщаних,
В тонкій гущавині високих сосон,
Із-за могил і склепів, де вогні
Лампад і мрява димно-сиза, —
Закохані пісні йому я шлю.
Воно мене не бачить – і не треба.
Як жінка стомлена, лежить воно
Внизу, й туманиться, і далечизну
Напоює туманом; одібрало
Яскраві барви заходу в небес.
Всі виконавці й слуги примх його:
Вузенький човен, що гладінь голубить,
Ряди високих тонкостанних сосон,
І на косі далекій семафор,
Що відбивається вогнем зеленим
Якраз у найрожевішій воді.
До озера повзе змія триока
Своїм єдиним шляхом крицяним;
Раніш од свисту озеро доносить
До мене – шум її повзкий і хриплий.
Стою на прискалку. А наді мною —
Гробниця із граніту. А внизу
Доріжка між могилами біліє.
І хто подивиться на мене знизу,
Злякається – стою, схрестивши руки,
В широкім капелюсі, між могил
Нічних – стрункий, закоханий у світ.
Та нікому дивиться. Там ідуть
Закохані – і їм немає діла
До озера, що миготить внизу,
Й до мене, що вгорі. Потрібні їм —
поцілунки та зітхання людські,
Мені – зітхання сосон і води.
А озеру-красуні – їй потрібно,
Щоб, не побачений ніким, співав я
Про те, які ясні зірки, а сосни
Які стрункі, яка душа без меж.
Пройшли всі пари. Присмерки загусли,
Збілів туман. Я бачу фалди плаття
Дівочого внизу. Вона пройшла
Задумливо доріжкою і сіла
Самотньо й сумовито на приступці
Могили, не помітивши мене…
Я бачу профіль. Хай вона не знає,
Що знаю я, про що прийшла помріять
Печальна дівчина… Вже засвітились
Далекі вікна дач, там – самовари,
І синій дим сиґар, і сміх плаский…
Вона прийшла сюди самотня… Так,
Напевно, так, напевно прожене
Затягнутого в кітель офіцера,
Хлюста з вертлявим задом і ногами,
Загорнутими в дудочки штанів!
Мрійливо дивиться вона – неначе
За озеро, за сосни, за тумани,
Кудись далеко так, ох, так далеко,
Де навіть я не в силі зазирнуть…
О ніжна! Витончена! —
Якнайшвидше їй підбираю подумки ім’я:
Це ж Аделіна! Ні, Марія! Текля!
Так, Текля!.. – І задумливо в далінь,
В туман все дивиться… Ох, прожене!
А офіцер вже близько: білий кітель,
Мов ґудзик, ніс, і вусики під ним,
Плаский млинець, приплюснутий кашкетом…
Він підійшов… і тисне руку їй!..
У ясні очі дивиться баньками!..
Я висунувся навіть із-за склепу…
І враз – її він цмокає протяжно,
Дає їй руку і веде на дачу!
Я регочу! Я кидаю піском
І шишками у них, кричу й танцюю
Серед могил – незримий і високий…
Кричу: – Гей, Текля! Текля! —
А вони Налякані, сконфужені, не знають,
Звідкіль пісок, і шишки, й реготання…
Він кроку наддає й не забуває
Вертіти хвацько задом, і вона,
До кітеля притулюючись, майже
Бігом біжить за ним…
Гей, на добраніч!
І, вилетівши на крутий обрив,
Я відбиваюсь в озері… Тепер
Ми бачим одне одного: – Ну, здрастуй! Кричу…
І голосом красуні – ліс
Мені відповідає лунко: – Здрастуй! —
Кричу: – Прощай! —
І ліс кричить: – Прощай! —
Лиш озеро мовчить, у млу сповите,
Та чітко відбиваються на ньому
І сам я, і всі спільники мої:
Ніч біла, і Господь, і твердь, і сосни…
І ось уже мрійлива біла ніч
Несе мене додому. Вітер свище
В лице розпалене. Вагон летить…
Ряхтить світання у моїй кімнаті.
Воно на всьому: на книжках, столах,
І на постелі, й на м’якому кріслі,
І на листі трагічної актриси:
так зморилася. Я вся недужа.
Мене не тішать квіти. Напишіть…
І киньте у вогонь цю маячню!..»
Слова томливі й млосні… Довгий почерк,
Натомлений, неначе шлейф її…
І, літери, що млосністю палають,
Немов алмаз у чорному волоссі.
 

В Північному морі

 
Що поробили з берега морського
Жадні гулянок модниці і франти?
Наставили столів, димлять, жують,
П’ють лимонад. По пляжу потім ходять
І, сміючись похмуро, заражають
Солоний вітер плітками. А потім
Підгінчі їх везуть у халабудах,
Кокетливо полотнищем закритих,
На мілководдя. Там вони міняють
Свої смішні тальєри і мундири
Кумедні на костюми для купання,
Прив’ялі м’язи й груди оголивши,
Пищать, обмацують, у воду влізши,
Незграбними ногами дно. Кричать,
Показують, що ніби веселяться.
А там он захід з неба сотворив
Глибокий, різнобарвний кубок. Руки
Одна зірниця іншій подала,
І сестри двох небес прядуть один
Серпанок – то блакитний, то рожевий.
І, потопаючи у морі, туча
В смертельнім гніві кидає з очей
То сині, то червоні блискавки.
Із довгого, простягнутого в море,
Підгнилого й спилюженого молу,
Всі прочитавши написи: «Були Тут Коля й Катя»,
«Діодор-Єромонах та Ісидор-послушник
Були тут. Дивні Божії діла», —
Все прочитавши, в море ми виходим
В пузатому моторному човні.
Бензин сопе й пахкоче. Два крила
Біжать за нами, в’ється слід по водах.
Ми обгинаємо нудьгуючих на пляжах,
Човни рибальські, мис вузький, маяк,
І летимо понад барвисті кручі
В блакитні пестощі й простори солі.
На овиді, за спиною, далеко
Загравою німий пожар стоїть.
Рибальський Вільний острів у воді
Простертий, наче рівна спина звіра
Морського. А попереду – вогні
Далеких кораблів і промінь дужий
Прожектора судна сторожового.
І ми заходимо в туман блакитний.
Стирчать над морем гострокутні віхи,
Одмежувавши віничками води
Фарватера – од віхи та до віхи;
Вітрила шхун далеко майорять.
На морі – штиль. Стоїть красуня-яхта
Під усіма вітрилами. На щоглі
Тонесенькій – поблискує ліхтар,
Немов коштовний камінь фероньєри,
Горить над матовим чолом небес.
На гострогрудій яхті, в тишині,
В примхливім переплетенні снастей,
Сидять, схрестивши руки, люди в світлих
Панамах, що затінюють суворі
Обличчя. А коло самої щогли
Стоїть матрос. Він дивиться й мовчить.
Ми обгинаєм яхту, як належить,
І тихо, ввічливо один із нас
Проказує: «Як хочете, візьмем
Вас на буксир?» – «Ні, дякую!»– статечно
І строго відповів нам той матрос.
Ми дивимося, знову їх минувши,
З душею в молитовних почуваннях
На силует красуні, що повільно
Відходить під вітрилами у далеч,
На той коштовний камінь фероньєри,
Що сяє в смуглих присмерках чола.
 

В дюнах

 
Я не люблю пустого словника
Любовних фраз і висловів нікчемних:
«Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій».
Я рабства не люблю. Красивій жінці
Я в очі вільним поглядом дивлюсь
І мовлю: «Ніч сьогодні. Але завтра —
Новий і осіянний день. Прийди.
Святкова пристрасте, бери мене.
А завтра відійду я – й заспіваю».
Моя душа проста. Солоний вітер
І смолянистий запах сосон
Її плекав. І в ній – все ті ж прикмети,
Що й на моїм обвітренім обличчі.
І я прекрасний – вбогою красою
Морів північних і рухливих дюн.
Так думав я, блукавши по кордону
Фінляндії, вникавши в темну мову
Неголених зеленооких фінів.
Стояла тиша. І коло платформи
Готовий поїзд пару розпускав.
І митниці російської сторожа
Відпочивала сонно на піщанім
Обриві, де кінчалось полотно.
Там відкривалася нова країна —
В чужий, незнаний край дивився сумно
Російський безпритульний храм.
Так думав я. Втім надійшла вона.
Спинилася на схилі, її очі
Були руді від сонця і піску.
І коси, смолянисті, наче сосни,
У зблисках синіх падали на плечі.
Прийшла. Схрестила свій звірячий зір
З моїм звірячим зором. Засміялась
Високим сміхом. Кинула у мене
Пучок трави і пригорщ золоту Піску.
Підскочила зненацька,
Стрибаючи, помчала попід схил…
Я гнав її далеко. Я подряпав
Лице об хвою, покривавив руки,
Порвав одежу. Я кричав і гнав
Її, як звіра, знов кричав і гнав —
Жагучий голос був, як звуки рогу.
Вона ж летіла й залишала слід
В хитливих дюнах, і пропала в соснах,
Як заплела їх синява нічна.
І я лежу, задиханий од бігу,
Один, в піску. В палаючих очах
Біжить іще вона – і вся сміється:
Сміються коси, і сміються ноги,
Сміється плаття, що від бігу здулось…
Лежу і думаю: «Сьогодні ніч
І завтра ніч. Я не піду звідсіль, допоки
Її не зацькую, неначе звіра.
І голосом закличним, наче роги, їй шлях не перетну.
І не скажу: «Моя! Моя!» —
І хай вона озветься: «Твоя! Твоя!»
 

Червень—липень 1907

На Куликовому полі

1

 
Сумуючи, тече ріка в далінь імливу,
Вмиває береги.
Над бідним глеєм жовтого обриву
В степу стоять стоги.
О Русь! Моя дружино! Наші болі
Навік, на повсякчас.
Стріла татарської старої волі
Пробила нас.
А наша путь в степах, в краях невтішних,
В твоїй тужбі, о Русь!
Але темнот нічних і зарубіжних
Я не боюсь.
Хай буде ніч. Освітимо вогнями
Безмежну даль.
Засяє прапор наш в степу над нами
І шабель ханських сталь.
І вічний бій! Нам спокій тільки сниться
Крізь кров живу…
Летить кобила, степова лошиця,
І мне траву.
Нема кінця! Мелькають версти, кручі…
Не зупинить!
На заході облиті кров’ю тучі,
Обрій горить.
Там кров горить! Із серця кров струмиться!
Плач, серце, плач…
Немає спокою! В степах лошиця
Летить навскач!
 

7 червня 1908

2

 
Ми удвох вночі над степом стали.
Ніч глуха, навколо непроглядь.
З-над Непрядви лебеді кричали,
І кричать вони, і знов кричать…
На путі – горючий білий камінь.
За рікою – люті орди ждуть.
Наші світлі прапори над нами
Вже ніколи тут не загудуть.
До землі припавши головою,
Каже друг: «Гостри свій меч і ти!
Битися щоб добре з татарвою,
За священне діло полягти!»
Я не перший воїн, не останній,
Довго буде хворим рідний край.
О дружино, при обідні ранній
Пом’яни мене і пригадай!
 

8 червня 1908

3

 
В ніч, коли Мамай зайняв ордою
Степ, шляхи й мости,
В темнім полі ми були з Тобою —
Чи не знала Ти?
Перед Доном темним і зловіщим,
В темряві нічній,
В лебединих криках серцем віщим
Чув я голос Твій.
Як вставала княжа рать шалена,
Сяяли мечі,
Голосила мати й об стремена
Билася вночі.
Колами ширяли дикі птиці,
Плавали орли.
А над Руссю тихі зоряниці
Князя стерегли.
Орлій клекіт віщував над ранок
Ворогам біду.
А Непрядва одягла серпанок,
Мов княжна фату.
Із Непрядви сплячої, з туману
Йшла ти навмання.
Я тебе побачив осіянну
І зійшов з коня.
Сріблом хвилі ти сяйнула другу,
Стала при мечі,
Витерла од куряви кольчугу
На моїм плечі.
А як рано орд ворожих чорний
Висотавсь удав,
На щиті твій лик нерукотворний
Вічно світлим став.
 

13 червня 1908

4

 
І знову з тужбою гіркою
Пригнулась в степу ковила.
І знову мене за рікою
Ти покликом дальнім знайшла.
Промчали, пропали навіки
Лошиць степових табуни.
Розв’язані пристрасті дикі —
Щербатого місяця сни.
І я з віковою тужбою
Під місяцем вию, мов звір.
Що діяти маю з собою?
Куди заховати свій зір?
Я слухом за битвою стежу,
За криком суремним татар.
Я бачу над Руссю пожежу
Широку й високу до хмар.
Тужбою пойнятий, я скачу,
Гасаю на білім коні
І тучі нескорені бачу
У млистій нічній вишині.
І світлі возноситься мислі
В розтерзанім серці моїм,
І спалені падають мислі
На землю і гаснуть, як грім.
«Явись, моє диво правдиве!
Навчи бути світлим вночі!»
І кінські здіймаються гриви,
І вітру запрагли мечі…
 

31 липня 1908

5

І млою бід непереможних Грядущий день заволокло

В. Соловйов

 
І знов над полем Куликовим
Зійшла і розплилася мла.
І, ніби подмухом грозовим,
Майбутній день заволокла.
За тишиною днів заснулих,
За млою, що лягає ниць,
Не чути грому битв знебулих,
Не видно грізних блискавиць.
Та впізнаю тебе, начало
Високих, непокірних днів!
Над вражим станом, як бувало,
І сурми лебедів, і спів.
Не може мужнє серце спати,
Недаром хмари знов зійшлись.
Важкі, як перед боєм, лати,
Тепер твій час настав. – Молись!
 

25 грудня 1908

Танці смерті

1

 
Як тяжко мертвому серед людей
Живим, жагучим прикидатись!
Та для кар’єри треба всюди пхатись,
Приховуючи брязкання костей…
Живі дрімають. Мрець боїться хроба,
Встає з труни, йде в суд, у банк, в сенат…
Чим ніч біліша, тим чорніша злоба,
А день її помножує стократ.
Мертвяк працює, хоч живе парадом,
Він пише доповіді та есе.
Сенатору, покручуючи задом,
Страмні й дурні історії верзе.
Вже вечір. Дощ. Болотяна хлюпота.
І перехожі схожі на потвор.
А мертвяка до іншого болота,
Скрегочучи, несе таксомотор.
Багатолюдний зал – його святиня.
Летить туди. На ньому – пишний фрак.
Його вітає ніжно господиня —
Дурепа, й муж її – також глупак.
Тут глушать скрип кісток оркестру звуки,
Панує всюди глухості нестрим.
Він міцно потискає друзям руки,
Живим повинен бути він, живим!
Втім подругу він бачить ненароком,
Вона, як він, так само нежива.
Йдучи за ними потаємним кроком,
Ти вчуєш їхні істинні слова:
«Як дивно тут, де ми давно бували!» —
«В могилі холодно. Вже йти нам час». —
«Вже північ, так, та ви не танцювали
Ще із NN, вона кохає вас».
А там NN палючими очима
Його шукає між знайомих пар.
В її крові жага непощадима,
Живого почуття чарівний жар.
Він їй нашіптує банальні речі,
Захоплюючі для живих слова
І дивиться, як рожевіють плечі,
Як на плече схилилась голова.
До потойбічної страшної злості
Звичайну світську лють вкладає він.
«Який дотепник! Любить аж до млості!»
їй б’є у вуха потойбічний дзвін —
То кості брязкають об кості.
 

19 лютого 1912

2

 
Ніч, вулиця, ліхтар, аптека,
Похмуре світло. Далі – тьма.
Тут буде завжди так, чи спека,
Чи стужа. Виходу нема.
Помреш – старі часи помалу
Повернуться з нових примар.
Ніч, брижі на воді каналу,
Аптека, вулиця, ліхтар.
 

10 жовтня 1912

3

 
Порожня вулиця. Вогонь в однім вікні.
Єврей-аптекар бідкається в сні.
А до пляшок із написом Venena[1]1
  Отрута (лат.).


[Закрыть]
Рука скелета тягнеться довженна,
Чогось шукає… Шкіриться скелет,
Закутаний по очі в чорний плед.
Знайшов… Та ненароком чимось дзвякнув
І череп повернув… Аптекар крякнув,
Підвівсь і поваливсь на другий бік.
А гість тим часом заповітний лік
Дає жінкам безносим і гугнявим
На вулиці, під ліхтарем білявим.
 

Жовтень 1912

4

 
Сон старий, прадавній. Мряка.
Ліхтарі летять – куди?
Там – жахна гладінь води,
Забуття назавсігди.
Із-за рогу тіні йдуть,
Перша, друга, наче злудь,
Плащ розкритий, біла грудь,
Кров цвіте в петлиці фрака.
Тінь – у панцирі спокусник,
Чи дівчатко з-під вінця?
Є шолом. Нема лиця.
Непорушливість мерця.
На вратах гримить дзвінок,
Глухо дзвякає замок,
Двоє входять в тишу й змрок —
Проститутка і розпусник.
Віє вітер студенющий,
Світ, як чорне полотно.
Нагорі горить вікно.
Все одно.
Безмір чорної води,
Забуття назавсігди.
Третій привид. Ти куди?
Ти, із тіні в тінь ідущий?
 

Лютий 1914

5

 
Знов багач в добрі і в злі,
Знов страждає бідний.
Знов понад дахи й шпилі
Сходить місяць блідний.
Насилає тишину,
Вирізьбляє крутизну
Кам’яних бескетів,
Чорноту наметів.
Гарно сяяла б зоря,
Якби не було царя —
Берегти закони.
Тільки не шукай лиця
Добродушного й вінця,
Злотної корони.
Він з далеких пустирів
В світлі тьмавих ліхтарів
Появляється.
Шия скручена платком,
Під дірявим козирком
Посміхається.
 

7 лютого 1914

Сон

Моїй матері

 
Я бачив сон: лежу в гробниці
Похований, а звук пісень Знадвору чути.
Люди ниці Встають! Іде останній день!
Сурма далека! В кожнім тоні
Клич Воскресіння для людей.
Над нами – камені червоні,
Тяжкий, чавунний мавзолей.
Там линуть янголів хорали,
Йде Він – і ясен, і правдив,
Такий, як ми в книжках читали,
Не вірячи в те диво див.
А поруч, де нависли зводи,
Лежить у спокої жона.
Та не потрібно їй свободи,
Не хоче воскресать вона.
А мати шепче: «Мав ти силу,
Мій синку, був ти, як алмаз,
Тож натисни руками брилу
І випусти на волю нас!»
«Ні, мамо. Я ослаб у битві.
Я в гробі задихнувсь, не жив…
Моліться і просіть обидві,
Щоб ангел камінь одвалив!»
 

20 червня 1910

* * *

 
Світи летять. Літа летять. Вселення
Очима мряви дивиться на нас.
А ти, душе натомлена й шалена,
На щастя ждеш – скажи, який вже раз?
А що то щастя? Ніжні прохолоди
В саду вечірнім, в лісовій глуші?
Чи присмеркні, розпусні насолоди
Жаги, вина, погибелі душі?
А що то щастя? Мент, тісна хвилина,
Сон, забуття, жада нових прикмет…
Прокинешся – і знов безумна днина,
Бере за серце невідомий лет…
Зітхнув, розглянувся – добро настало…
Та знов-таки тяжкий удар ту ж мить.
Запущена колись, та ще й недбало,
Кружляє дзиґа, хилиться й летить!
Чіпляємось за той крутіж, за стіни,
За наш прихований переполох —
Чи ми не божеволієм од зміни
Придуманих просторів та епох?..
Коли ж кінець? Набридливого звуку
Не зможе чути вічно наша кров…
Як страшно тут! Як дико! – Дай же руку,
Товаришу! Забудьмось нині знов.
 

2 липня 1912

На суді

 
Чом же ти така зніяковіла?
Підведи на мене оченя.
Ось яка принижена й несміла
Стала ти в різкому світлі дня.
Не такий і я вже, як бувало,
Недоступний, гордий, чистий, злий.
Я дивлюсь тепер не так зухвало
На нудотний, простий шлях земний.
Я не маю права на розправу.
Я тобі не в силі дорікнуть
За твою стражденну, за лукаву,
Багатьом жінкам знайому путь.
Я ж бо знаю і не від сьогодні,
Як зійшло наниз твоє життя,
Як ти опинилася в безодні,
Краще знаю, аніж твій суддя.
Над проваллям по шляху крутому
Нас жага погибельна вела;
Прагнули ми льоту, а потому —
Впасти з висоти й згоріть дотла.
Мріяла ти завжди, що останні
Спопеляться дні твої й мої,
Що дано вмираючим в коханні
Всеблаженства бачити краї…
Що ж робить, як серце обмануло,
Обдурила мрія дорога,
І життя безжально шмагонуло
Зв’язаним мотуззям батога?
Мчить життя, втікає стороною,
Вслід за ним печально не дивись,
Пригадай, а ти хіба зі мною
Не була щасливою колись?
Злотне пасмо – не моя омана, —
В давньому з’явилося вогні…
Вітряна, безбожна, пожадана,
Незабутня, ти пробач мені!
 

11 жовтня 1915

Скіфи

Панмонголізм! Наймення дике,

Та пестить слух мені воно.

Володимцр Соловйов.

 
Мільйони – вас. Нас – тьми, і тьми, і тьми.
Потуга наша – незборима!
Так, скіфи – ми! Так, азіати – ми, —
З розкосими й захланними очима!
Що нам година, те віки – для вас!
Ми, як послужливі холопи,
Тримали щит між двох ворожих рас —
Монголів та Європи!
Віками вашого ковадла дзвін
Заглушував громи лавини,
Вам казкою страшною був загин
І Лісабона, і Мессіни!
Ви сотні літ дивилися на Схід,
Перлини наші зором жерли,
Чекали, глумлячись, коли – в похід,
Коли гармат наставить жерла!
Ось – день прийшов! Б’є крилами біда,
Та наступає час потали,
І, може, там ростиме лобода,
Де ваші Пестуми стояли!
Старий премудрий світе! Доки в гріб
Не впав ти від нудьги й достатку,
Спинися перед Сфінксом, як Едіп,
І древню розгадай загадку!..
Росія – Сфінкс. Печальна, і ясна,
І чорною залита кров’ю,
Вдивляється, вдивляється вона
В твій вид – з ненавистю й любов’ю!..
А так любить, як любить наша кров,
Ніхто вже з вас давно не любить!
Забули ви, що в світі є любов,
Котра і спалює, і губить!
Ми любим все – студених чисел струм,
І дар видінь в душі натхненній,
Нам ясне все – і галльський гострий ум,
І хмурявий німецький геній…
Ми знаєм все – паризьких вулиць жах,
Венеціанські прохолоди,
І пахощі в цитринових лісах,
І Кельна піднебесні зводи…
Ми любим плоть – ЇЇ засмагу й смак,
І плоті млосний, смертний запах…
Чи ж винні ми, як хрусне ваш кістяк
В тяжких і ніжних наших лапах?
Ми звикли за вуздечки на скаку
Ловити лошаків огнистих,
Ламати коням спину їх важку,
Рабинь смиряти норовистих…
Прийдіть до нас! В обійми – із хуртеч
Війни жахної, в мир – з прокляття!
Допоки ще не пізно – в піхви меч,
Товариші! Ми станем – браття!
А якщо ні – чекайте горя й мсти!
І нам доступне віроломство!
В тисячоліттях буде вас клясти
Сумне, знекровлене потомство!
Ми широко в могутньому строю
Розступимось у хащу дику
Перед Європою! Ми вам свою
Покажем азіатську пику!
Ідіть усі, ідіть аж за Урал!
Ми звільнюємо поле бою
Моторів, де скрегоче інтеграл,
З монгольських дикунів ордою!
Ми вам не щит! І вже в найважчу мить
За вас не станем, як опока.
Подивимось, як смертний бій кипить
Щілиною вузького ока!
Не зрушимось, як буде лютий гун
Мерців обшукувати ласо,
Міста палити, в храм вести табун,
Пекти із білих бранців м ясо!..
Отямся, ветхий світе! Глянь вперед!
І вслухайся в поганську ліру!
Вона востаннє кличе на бенкет,
На братню учту праці й миру!
 

30 січня 1918