Текст книги "Три сестри"

Автор книги: Олекса Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Олекса СТОРОЖЕНКО
ТРИ СЕСТРИ
Казки

СКАРБ

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка, – Павлусем назвали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика. Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками – навдивовижу мати!

Вже Павлусь був чималий пахолок[1]1
  Підліток.


[Закрыть], а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита і, як той пуцьвірінок, знов рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: “Не ходи, синку, – каже, – холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш”. Прийде весна або літо – знов не пуска. “Не ходи, синку: душно, сонце напече голівку, голова болітиме”. Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас здійме на всю церкву, буцім з його чортяка лико дере. “Ходім, мамо, додому, – хлипа, – їсти хочу!” То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословення. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба[2]2
  Товстий чоловік.


[Закрыть], а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не те щоб ціпа або косу в руках подержав, не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувать жінці:

– На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо? Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!

– Е, чоловіче! – одкаже жінка. – Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!

Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.

– Не ходи туди, синку, – каже, – на вечорницях збираються самі п'яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки, я сама знайду тобі дівчину, найкращу на всьому світі, роботящу; вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.

Та не привів же їй Бог і оженити сина. Раз уночі розвередувався Павлусь, як на живіт кричить: “Меду та й меду!” У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку, і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час така піднялась фуга[3]3
  Хуртовина.


[Закрыть], що не те що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать), та якось уже випросила у попа. За один стільничок обіцяла бузівка[4]4
  Річне телятко.


[Закрыть] подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх. У покійних – звісно, як у заможних хазяїнів – був наймит і наймичка. Наймит – парубок ще молодий, працьовитий, не питущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійна прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому вгодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому за рідного батька й матір, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: і урожай у нього ліпший, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур[5]5
  Віз.


[Закрыть] у Крим по сіль, на Дон по рибу, побудували шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за весь день і пари з рота не пустить: хоч би, часом, чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а молов здорово) та спить. Було прокинеться вранці – зараз наймичка і ставить перед його душею смажену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників із сметаною; їсть неборак, аж за вухами лящить. Не встигла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: “Бісові груші, – пробубонить, – які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде до рота”. І що б то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку, то і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднає – і знов іде у комору спати, і спить вже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Случалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

– А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? – спитає наймит.

– Смикнув би, – пробелькоче Павлусь, – так люльки не знайду.

– Та ось же вона біля вас на лавці!

– Так хто ж її наб'є?

– Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину[6]6
  Вигін, поле.


[Закрыть]. От же біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому до рота, то він і смокче.

Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

– Не піду! – пробубонить та й очі заплющить.

– Чом? – питають.

– Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

– Е, пане Павле, – кажуть йому парубки, – якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

– Бачив, доволі бачив, – озивається Павлусь.

– Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!

– Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. – одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

– Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

– Пане Павле, га, пане Павле! – гукнули парубки. – Ходім лишень з нами скарбу шукати!

– Не піду! – одрізав Павлусь.

– Ходім бо! – просять парубки, аж кланяються. – Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

– Еге!.. як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. – одказав Павлусь. – Не піду!

– Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядались, і нічогісінько не знайшли. Розказують люде, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу ж, до всього приглядались і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села, дивляться – лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох, – аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:

– Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату; нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Парубкам сподобалась ся вигадка: от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст! Так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

– Стривай, не руш! – закричали парубки. – Се наш скарб, се наші гроші…

– Брехня! – каже Павлусь. – Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав – не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та за макогін, як штурхнуть одного, другого, так вони й угамувались.

– Будь ласкав, – кажуть парубки, – хоч що-небудь дай за те, що принесли твоєму хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

– Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі-таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

Отакий то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Знайшлась і дівчина, що, як на той скарб, сама до його залицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет[7]7
  Неповороткий чоловік.


[Закрыть], а у матір, бо жінка у його була невсипуща господиня. Спав, спав, аж поки навіки заснув.

Що таке на світі щастя? Спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люде кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам скаржиться на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має, і голодний, і холодний ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, – той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре впораній ниві. Нагодує вона і орача, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам напхає живіт і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.

Отсе ж так загвоздив вам з письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люди. Глядіть же, щоб не було по приказці: хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєї за нього не віддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

ТРИ СЕСТРИ
(Задніпровська казка)

Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина. Як виріс царевич і прийшла пора його женить, то цар і послав гінців по всьому царству пошукать царевичеві невісти. Поїхали гінці, два роки провештались, бо царство було дуже велике, та й знайшли три сестри, одна в одну, та такі гарні, що кращих на всьому світі не знайти. Поїхав цар із царевичем подивитися на тих сестер; глянули, – справді, як одна, не знає царевич, яку з них і брати за себе. От цар йому й каже:

– Сину мій, усі вони однаково гарні, так вибирай собі ту, котра більш у пригоді стане твоєму царству.

Став царевич прислухуватися, що вони між собою розказують. От раз чує – старша каже:

– Якби царевич одружився зо мною, то я б йому одним окрайчиком усе його військо нагодувала!

– А я, – каже середуща, – отсією мичкою[8]8
  Жмут прядива.


[Закрыть], що пряду, усе б його військо зодягла!

– А я, – каже менша, – родила б йому дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Розказав царевич батьку, що почув од сестер, от цар йому й каже:

– Бери меншу, бо од таких синів буде велика слава твоєму царству.

Вже старша сестра думала, що царевич буде її сватати, як прийшли старости і посватали меншу. Розсердились старша і середуща, та й стали казна-що вигадувать і наговорювать на меншу:

– Вона, – кажуть царевичу, – нікчемна, вона тобі не дванадцять синів родить, а дванадцять кошенят приведе!

Однак що вже сестри із заздрощів не вигадували на меншу, а царевич з нею одружився. Після весілля цар недовго жив. От царевич став царем, а менша сестра царицею. Живуть вони собі у превеликій дружбі рік, другий, а діток Бог не дає. От сестри знов почали набріхувати на меншу, так цар розсердився на неї та й каже:

– Як бачу, ти мене обманула: обіцяла мені дванадцять синів народить, та досі й одного не народила.

– Постривай, – одказує менша сестра, – я тобі народжу разом дванадцять синів, до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

Минув ще рік, а діточок усе-таки Бог не дає. От цар і заслав меншу сестру аж на край свого царства до моря, і звелів, щоб вона до нього не приїздила і листів не посилала, аж поки не народить дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Живе вона собі там над морем не як цариця, а як проста мужичка: у невеличкій хатці, тільки й дав їй цар до послуги одного чоловіка та стару бабу. І року не минуло, як її туди заслали, народила вона дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Написала листа до царя та й каже тому чоловікові, що при ній живе:

– Одвези отсього листа до царя і розкажи, що мені й йому Бог послав, та гляди: що б з тобою не сталось, ні до кого не заїзди і нікому про се не розказуй.

Поїхав чоловік. Їде день, другий; на третій як ушкварить дощ, а тутечки бачить: край дороги хатка стоїть; так чоловік у ту хатку, дивиться – аж там царицині сестри, старша й середуща. Пізнали й вони чоловіка, зараз почастували його, нагодували, розпитують про сестру, так чоловік нічого їм не каже. От вони й стали улещать чоловіка, щоб він заночував у них.

– Спочинеш у нас, – кажуть, – а завтра раненько поїдеш.

Чоловік бачить, що так щиро його просять, і згодивсь, бо дуже таки і втомивсь. Уночі, як він заснув, сестри витягли з сумки сестриного листа до царя та й спалили, а натомість написали другого, буцім менша сестра дає звістку царю, що привела йому дванадцять кошенят.

Дуже розсердився цар, як прочитав того листа, що сестри написали, порвав його на шматки, а чоловіка звелів з двору вигнать, і на очі до себе не пустив. Вернувся чоловік до меншої сестри і розказав їй усе, як було. От вона зараз і здогадалась, що се, мабуть, її сестри підмінили листа; зараз подумала, погадала, що їй робить, та й вигадала. Ще як жила вона з царем і сестри на неї наговорювали і набріхували, цар дав їй перстень та й каже: “Як спіткає тебе яке лихо через твоїх сестер, то пришлеш мені отсей перстень, то я знов до тебе прихилюся!” От вона узяла той перстень, заховала в коробочку, та, написавши удруге листа, знов послала того чоловіка до царя.

– Тільки вже, – каже йому, – гляди, крий Боже, що б тебе не спіткало, – ні до кого не заїзди; а як приїдеш до царя, то оддаси йому отсього листа і сю коробочку.

Знов поїхав чоловік до царя. Тільки став доїжджати до тієї будови, де живуть сестри, знов линув дощ, як із відра. Однак, як вже не лило, обминув він ту будову. Їде далі, а тут як набіжить друга хмара з громом, з блискавкою, як ушкварить град з куряче яйце, а тут дивиться сердешний чоловік – стоїть край дороги невеличка хатка; от він з коня, та й став під стріхою. Коли виходить з хатки стара бабуся і запрошує його до хати обсушиться і спочить. А чоловік і думає собі: “Нічого мені бояться старої” та й увійшов до хати. А ся бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба, вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара Яга чоловіка, почастувала й поклала спати, а сама, витягши з сумки листа та коробочку, мерщій до сестер. Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомість його поклали дванадцять мишенят та й написали до царя листа, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинці. Поки чоловік спав, стара нянька повернулась додому і знов сховала листа і коробочку в сумку. Прокинувся уранці чоловік, огледів сумку, – бачить, що усе так, як і було, подякував Ягу за хліб-сіль та й поїхав до царя.

Дуже розлютувався цар, як прочитав того листа та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинця, одчесать голову, а царицю витурити зі свого царства, щоб і духу її не було. Як дійшла ся вістка до меншої сестри, от вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами? Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятеро понесла до моря, та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлинними сльозами і так молиться до моря:

– Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріточок, і будь їм рідним батьком та рідною матір'ю.

Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок. Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег материні перлинні сльози, а діточок ухопила і понесла у кришталевий будинок, аж на саме дно.

Зібрала менша сестра свої сльози, та, узявши старшенького сина, пішла з царства світ за очі. Іде та й іде, притомилась сердешна, вже і запас, що з собою узяла, з'їла; од журби і без харчів не стало й прокорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:

– Степу мій широкий, степу мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина, і будь йому рідним батьком та рідною матір'ю!

Закрутився перед царицею ігрець[9]9
  Вихор.


[Закрыть], піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним-одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап'ється; поналітають до неї дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.

Не так швидко в світі діється, як швидко казка кажеться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує – щось позад неї тупотить. Озирнулась, аж бачить – їде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:

– Не ховайся, моя матінко рідная, од свого сина, що степ випестував тобі на радість та на підмогу!

Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.

– Сину мій милий, сину мій любий! – скрикнула мати. – Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, бронею і сими дивами, що ведеш?!

– Сими дивами, – одказує царевич, – наділив мене наречений мій батько – степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуєм. Теперечки, – каже, – моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.

Се кажучи, посадив її на коня і помчав. Надвечір, уже як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться – по той бік річки високі-превисокі гори і скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тимчасом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая: де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в комори засипається.

Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то й даром їх наділяють.

Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться, – аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:

– Веземо ми крам великому царю, що оженився був на меншій сестрі та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцять кошенят; а теперечки, – кажуть, – той цар оженився на старшій сестрі, так вона йому одним окрайчиком усе військо годує.

Почув се царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачиться з батьком.

– Їдь, – каже йому мати, – та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зжене.

Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить, про печеного бугая і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про се старша сестра, зараз здогадалась, що се, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовлять царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухати, а вона як присікалась до його: "Іди та й іди", – а вона крутила царем, як сама хотіла, – так цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до Степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:

– Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..

– Не бійтеся, – загув Степ, – не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!

Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба, – і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.

– Се, – каже, – мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!

А старша сестра йому й одказує:

– На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Загинуло одне військо, набери друге; не дійшли степами, допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.

Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву, аж поки він не згодивсь та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки і човни, і поплив річками добувати печеного бугая та кабана.

Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:

– Сину мій милий, сину мій любий! Їдь до моря глибокого, нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонить нещасливу матір. Візьми, – каже, – отсе намисто, матчині сльози, та як випливеш на середину моря, і кинь їх у воду, то вони тебе й почують!

Доїхав царевич до моря, зліз з коня і пустив його пастись, а сам зробив собі човен та й поплив. Допливши до середини, вийняв з кишені намисто і кинув у море. Як кинув, так море і заграло, покотилась хвиля за хвилею, і перед царевичем виринула кит-риба, а на тій кит-рибі стоять одинадцять братів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

– Хто се до нас озивається? – питають.

– Матчині сльози! – одказує царевич.

– А ти ж хто такий? – питають.

– Я рідний ваш брат, – каже царевич, – матуся вас зове до себе, оборонить її од лютого ворога, старшої сестри. Сідайте у човен та поспішайте, бо вже цареве військо недалеко!

Посідали брати у човен та й озвались до моря:

– Море широке, море глибоке! Спасибі тобі, що стало нам, сиротам, за батька рідного і за матір рідну!

Піднялась висока хвиля, неначе іскрами розсипалась перед братами, та й викинула їм з кит-риби перо. Узяли те перо брати, та й поплили до берега. Причаливши, як повиходили з човна, старший брат тільки свиснув до свого коня, так він і став перед ним, як укопаний. Висмикнув старший брат з гриви одинадцять волосінь, та й пустив за вітром; як пустив, так з тих волосінь і стало одинадцять коней, таких же, як і у старшого брата. Посідали брати та й помчали до матері. Стріла мати своїх синів на порозі, а вони вклонились їй до землі та й кажуть:

– Матінко наша рідная! Породила єси нас в злоті, в сріблі, а долі собі з нами не добула!

А мати одказує:

– Сини мої милі, сини мої любії! Матчина доля витає з її дітками; тепереньки, як ви вернулись до мене, то й долю мою з собою принесли!.. Тепереньки буде кому мене оборонить, заспокоїть і на старості літ втішить!..

Повела мати своїх синів у садочок, щоб показать їм своє хазяйство. Тільки що вийшли з будинку, аж бачать: пливе військо, так байдаками та човнами і вкрили річку; а попереду в золотому кораблі пливе сам цар із царицею – старшою сестрою. Як стало наближатись те військо, мати й каже своїм синам:

– Діточки мої милії, діточки мої любі! Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обідати, а щоб військо з старшою сестрою за тисячу гонів звідси одіслав. Та глядіть, – каже, – як будете запрошувать царя, то не кажіть йому, що він ваш батько, а ви його діти!

Посідали брати у човен і попливли назустріч війську. Як порівнялись з царевим кораблем, то й гукнули на лоцманів, щоб визвали до них царя. Вийшов до братів цар, та й пита:

– А чого вам од мене треба?

А брати й кажуть:

– Ненька наша запрошує тебе до себе обідати, а щоб твоє військо з царицею – старшою сестрою одіслав звідси за тисячу гонів!

Цар дивиться на братів і думає собі: яка то щаслива мати, що має таких синів! Хоч би мені Бог одного такого послав! А старша сестра пізнала, що се його сини, та й каже йому тихенько:

– Запрошуй братів на свій корабель у гості!

Запросив їх цар на свій корабель, не надивиться на них, так вони йому милі та любі: серце батьківське вість йому подало. Частує і вгощає цар братів, а старша сестра на вухо йому шепотить:

– Побий братів, а не поб'єш, то вони вилущать усе твоє військо!

Цар і слухать її не хоче, а вона сікається до нього та на вухо йому турчить:

– Побий, – кажу тобі, – а як не поб'єш, то я й війська твого не стану годувать, а моя сестра не буде його зодягать (бо й середульша з ними була), то твоє військо без хліба й одежі послизне й пропаде!

Замислився цар, думав, думав та й каже:

– Ну, роби з братами, що сама знаєш, а я руки своєї на них не підійму.

Так ото поки брати бавились із царем, старша сестра і звеліла, щоб у їх човні пробили дірку та й заткнули чопом, а к тому чопу прив'язали б під човном мотузок. Подякували брати цареві за хліб-сіль та й посідали у човен. Тільки-що одплили гонів за двоє, а старша сестра смик за вірьовку, чоп як відіткнувся, вода і забулькотіла у човен, так його і потягло на дно. Не дуже злякались брати, бо виросли на морі: вхопили старшого брата з човна, та й попливли. Бачить старша сестра, що нічого не вдіяла, і гукнула до війська:

– Стріляйте з луків! Як їх не повбиваєте, то самі згинете!

Посипались на братів стріли, неначе хмарою їх вкрили. Однак і сього не злякались брати: пірнули та й виринули аж на тім боці, біля матчиного будинку. Тільки що розказали брати, як старша сестра хотіла їх потопить, коли дивляться – підпливає цареве військо, вже й з луків стріляють, од тих стріл і сонце закрилось.

– Ну, теперечки, – каже мати, – діточки мої любії, діточки мої милії, рятуйте себе, рятуйте й мене, нехай вам Бог помагає у правому ділі; тільки глядіть, як стане погибать цар, ваш батько, то вирятуйте його і приведіть до мене!

Почали борониться брати; старший стріля з лука; як попужне у п'ять пудів стрілою, то неначе вогнем палить військо, а Одинадцять братів шпурляють камінням пудів у двадцять; як торохне по байдаку, то так він з людьми трісками й розсиплеться. Однак як брати не. боронились, чого не робили, а військо усе близиться, бо велике було, та ще й сам цар попереду веде. Бачать брати, що вже їм самим не оборониться, от вони ухопили перо з кит-риби, що море їм подарувало, як махнуть раз, вдруге, – так з моря і покотились хвилі, одна велика, а друга ще більша, а тут ще як дмухне вітер, так усі байдаки з військом порозносило і поперевертало догори ногами. Дивляться брати: і царів корабель похилило на бік, от-от хвиля переверне, так вони скоріш у воду, ухопили той корабель і винесли на берег. Узяли брати царя і сестер, старшу й середущу, та й повели до матері у будинок. Вийшла мати до царя назустріч з хлібом-сіллю; тільки цар на неї споглянув, зараз і пізнав.

– Відкіля, – спитав, – ти узялась? Чи ти тут хазяйка, чи в наймах?

А цариця, менша сестра, йому й одказує:

– Живу сама собі у своєму будинку, з моїми синами, що породила тобі до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

– Ти ж, – каже цар, – писала до мене листа, що привела мені дванадцять кошенят, ще й дванадцять мишенят прислала на гостинець.

– Ні, – одказує менша сестра, – не я се тобі писала, не я й мишенят на гостинець посилала, а спитай, – каже, – у моїх сестер, може, вони знають, хто до тебе писав, хто й посилав!

Глянув цар на сестер, питає, а вони дрижать, неначе трясця їх трясе, устромили очі в землю і слова промовлять.

– Е, як бачу, – каже цар, – так се ви мені таке лихо наробили; з моїм любим подружжям і з моїми дітками розлучили, через вас загубив я і два мої війська!.. Постривайте ж, нехай буде катюзі по заслузі!..