Текст книги "Обітниця"

Автор книги: Олег Ладыженский

Олег Ладиженський
Обітниця
(вірші різних років у авторському перекладі українською мовою)

З трагедії «Зоря» Томаса Бінорі, барда-вигнанця

I.

 
Що станеться з іменем, маючим тінь,
І з тінью, в якої з'явилось ім'я?
Можливо, народиться нова сім'я,
Де будуть стосунки чудні та прості,
І доля своє розпочне маяття
У цих безтілесних живих поняттях…
 
 
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!
Не треба!…» Але це ім'я без буття
Мені незнайоме.
 

II.

 
Я жив в тіні імен. В тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів.
Їх смак душа приймала, наче ліки,
Їх блиск в очах грозою майорів,
І супились зі стін суворі лики,
За хист мене лишаючи дарів.
 
 
Я вивчив імена тіней пізніше.
Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
Кота, що переслідує тінь миші,
Ось тінь-тополя з тінью від листів.
А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
Чекає він тінь-ночь на самоті.
 
 
Передбачая дикий рух племен,
Вал землетрусів і загибель мира,
Не те співаю, що бажає ліра,
А імена тіней та тінь імен.
 

Прохання

 
Поклади мене, як печатку в руку,
Поклади мене, як тавро на серце,
Поклади мене, як сухар в дорогу,
Як грозу на діл, як роки на старця.
 
 
Поклади мене, бо я вже не встану,
Я навіки тут, я десь був та вийшов,
Над горою хмари від щастя стогнуть,
Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!»
 
 
Не довічно хмарам в грозі кричати,
Не довік тополі стояти списом,
Якщо кличу я, а мене не чути —
Поклади мене безпорадной пісней…
 

Балада обміну

 
Трьох відважних і відданих друзів я мав,
Трійцю друзів – танцюй, карасі!
Їх у долі на трьох ворогів я зміняв,
Бо три ворога кращі за всіх!
 
 
Трьох чудових красунь-наречених я мав,
Троє дівчин, і кожна з кільцем!
Їх у долі на трійцю жінок я зміняв,
А жінок – на розбите яйце.
 
 
Народив я багато дітей-діточок,
Цілий табір малих – ліч-не-ліч!
Діточок я у долі зміняв на гачок,
А гачок – це коштовная річ!
 
 
Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот —
Ну навіщо мені це лайно?!
Я у долі зміняв їх мерзотний народ
На шинок, і жінок, і вино!
 
 
В домовині я спокою теж не знайду,
Хоч побачу тут смерть без прикрас —
Буде обмін на щастячко чи на біду,
Я і мертвий зміняю цю долю на ту,
Дам грошей, і зміняю ще раз!
 

Хайямки

 
Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма,
Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
Або смерть вас відвідає ніччю сама…
 
 
Приймая вогонь, згодні ми на пітьму,
Забувши, навчилися ми усьому —
Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували
Життя? І питаємо небо: «Чому?!»
 

Новоруський рубайят «Пацан Хайям»

 
– Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
Нас не ловлять менти і не косить шиза,
Але зверхній бугор – кілер та відморозок!
Я отримав маляву – у нього крейза!
 
 
– По панятіям треба нам жити, братан,
Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
Якщо доля обох розведе на мизинцях,
То ми долю зумієм згубити, братан!
 
 
І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
Будем знати і після! Таке ось кино —
Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
І відвалить з юрбою друзяк-паханов…
 
 
Я відкинувся з зони – й одразу в кабак.
Є у мене резони прийти у кабак —
Я не в змозі напитись у бібліотеці!
Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак…
 

Епітафія на могилі хвилософа

 
Де я лежу, там міг лежати ти,
Від кладовища людям не втекти,
Тоді навіщо нам тягнути вік? —
Лягай негайно, як я ліг торік.
 

Нічні цикади

 
Вони бились день,
Вони бились ніч —
Полягли усі,
Та не в тому річ…
 
 
Стережись, рибонько,
Не ходи, де глибонько,
Бо не спить рибалка,
Тебе любить палко…
 
 
Не гомін за стінами,
Не тіні за спинами —
То вдача біжить поза тинами…
 
 
Всяк у клуні чаклунить,
Чари мажить та смажить,
А як дійде до справи —
Шурх у кущі та трави…
 
 
Ворожили ворожбити:
«Будеш, хлопець, з рожей битой!» —
Лихоманка моя вдача,
Чим же я тобі віддячу?
 
 
Ось би взяти людинку
Та за кожну частинку,
І спитати у ней: «Як діла?»
 
 
Минулу тінь у згадці схороню —
Пришити хочу к завтрашньому дню…
 
 
Життя у мага – свято днів:
То він в лайні, то на війні,
Чого і вам бажаєм…
 
 
У ворожім стані
Я у битві тану —
Ляжу край дороги
І ніяк не встану!
 
 
Я спитав чаклуна:
Що ж у людства здавна
На здоровий на глузд
Завелика ціна?
 
 
Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! —
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…
 
 
Степ та степ в ночі,
Битий шлях лежить,
Там у далечінь
Кітоврас біжить…
 
 
Ой, із серця ран
Я зроблю таран
І як жахну в небесний паркан…
 
 
Хоч цар, хоч хлоп,
Ми кажем: «Гоп!»,
Але стрибає інший, щоб
Ми вірили йому…
 
 
Кричали півні усю ніч,
Щоб схід гарячим став, як піч,
Й світанок віпік нам…
 
 
Звелів геені моцний маг:
«Віддай-но демона, пітьма!»
Та демонів чортьма…
 
 
Кажи, що хочеш, любий мій,
Хоч сам цих слів не розумій –
Народ тобі повірить…
 
 
У натовпі – усі самотні.
Жетон метро – ключ до прояснення.
Я їду вниз.
 
 
Цапи!
З рогами!
Покину світ.
 
 
Тишком повзи, п'яницю,
По сходинкам, темним від бруду,
Аж до рідних дверей.
 
 
У бидла особливість є: воно —
Завжди не ти.
Ми в захваті від цього.
 
 
Чуже за кордоном п'ю пиво,
З чужою кохаюсь шльондрой,
У мріях о жінці та хаті…
 
 
На цеглину, мочи буржуїнських нездар!
Бізнесмена – ножом! Фірмача – на ліхтар!
Ти придбав собі блазня? Опудало? Жарт?
І за що тепер, синку, тебе поважать?
 
 
Лягу на м'яке я ліжко,
Вб'ю годинку тишком-нишком,
Бо я маю рацію
В сенсі медітації!
 
 
Розбите яйце.
Спорожніла скрижаль.
І лезо ножа вщент доїла іржа.
А сховане жало штрикає безумця:
«На жаль…»
 
 
На дворі – лютий, мать твою.
Зима гризе весняну зав'язь.
Вчорашній вовк,Сьогодні – заєць,
Спочити вже готов в раю.
 
 
Ми – яблука, надкусані життям.
Ми – різні.
Кохали, жили, впали в забуття
На тризні.
Не хочемо лежати, як сміття! —
Та пізно…
 
 
Глядач – це я.
Я сплю в обіймах залу.
Мій сон жене
Те, як життя загиблому сказало:
«Пробач мене.»
 
 
В очах – сльози, в носі – нежіть,
В серці – жах, хоч По цитуй…
Рудий клоун на манежі
Молить: «Боженько, рятуй!»
Той не хоче.
Зал регоче…
 
 
На килимі з жовтого листя, повз прірвой, уздовжки Арбату,
З піднесенням нищівним в серці, підпалюючи кораблі,
Ідуть пілігрими з Тбілисі, шляхетні, немов акробати,
Манто подавати путанам замість китайчоночка Лі…
 

Сонет про сонет

 
Ридаймо, друзі, бо німа сонета!
Дід з'їхав з глузду, зовсім, геть здурів,
Мішок кісток – точніш, мосластих слів! —
Вчорашній день, затерта вщент монета,
 
 
Шахрайський чек. Як нежива планета,
Він ще летить, але мільйон чир'їв
Роз'їв печінку. Гострий зір орлів
Не знайде там життя. День канув в Лету,
 
 
За днем – і ніч. І кисень, що горів,
Завісу зсунув. Кам'яна комета
Живіша за сонет. Ми на горі
Поезії чекаєм на поета,
 
 
Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозі бачить літо посеред зими.
 

Сонет пам'яти Цурена Правдивого

«Немов листок зів'ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий

 
Листком зів'ялим падає на душу
Моя журба. Вигнанець-одинак,
Минулих бід господар і кріпак,
Я бід нових лякатись вічно мушу.
 
 
У долі йдуть пологи, та ще й як! —
Дитина-велет гнобить море й сушу,
Кат-немовля, він хоче з місця зрушить
Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак
 
 
За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,
Персти вкладай у рани. Я – хробак,
П'яниця, волоцюга, дурень… Так!
Але вітчизні вірність не порушу.
 
 
Журба, зів'яле листя, доля – прах,
Ти розпинаєш серце на хрестах!
 

...

конец ознакомительного фрагмента

Назад к карточке книги "Обітниця"