Текст книги "Етюд у смарагдових тонах"
Автор книги: Нил Гейман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)
– Наручники у вас при собі?
Замість відповіді Лестрейд рішуче опустив руку в кишеню і бряцнув парою наручників.
– А зараз, сер, – сказав він, – у цю хвилину очікування, чому б вам не розповісти, на що, власне, ми чекаємо?
Мій друг витяг із кишені люльку. Він не взяв її до рота, а поклав на стіл перед собою. Тоді він витяг учорашню коробку і скляну баночку, яку я запам‘ятав з поїздки в Шордіч.
– Ось, – показав він. – Думаю, це стане останнім цвяхом у домовину містера Верне. – Він зробив паузу, а тоді витягнув годинника і обережно поклав його на стіл. – У нас є кілька хвилин, перш ніж вони прибудуть. – Він повернувся до мене. – Чи знаєте ви щось про рестораціоністів?
– Не маю про них жодного уявлення, – відповів я йому.
Лестрейд кахикнув.
– Якщо ви говорите про те, що я думаю, – сказав він, – то нам, мабуть, краще на цьому зупинитися. Досить.
– Вже пізно, – сказав мій друг. – Тому що є такі, що не визнають прихід Одвічних благом, яким ми звикли його вважати. Всі як один анархісти, вони воліли б відродити старі часи, коли людство керувало своєю долею власноруч, якщо можна так сказати.
– Я не бажаю слухати цю антиурядову агітацію, – сказав Лестрейд. – Мушу вас попередити…
– Це я мушу вас попередити: не будьте таким йолопом, – сказав мій друг. – Саме рестораціоністи вбили принца Франца Драго. Вони ріжуть і вбивають у марній надії примусити наших господарів піти і залишити нас одних у темряві. Принца вбив rache, рейч – старий термін, що означає мисливського собаку, інспекторе, про що б ви неодмінно дізнались, якби подивились у словник. Також слово означає помсту. І мисливець залишив свій підпис на шпалерах на місці вбивства. Так художник міг підписати полотно. Але принца вбив не він.
– Кульгавий лікар! – вигукнув я.
– Дуже добре. Тієї ночі там був високий чоловік – я встановив його зріст, припустивши, що слово було написане на рівні очей. Він курив люльку – ми знайшли недопалені залишки тютюну в каміні. Він вибив люльку об полицю над каміном – хтось меншого зросту просто не зміг би це зробити. Тютюн той – незвичайний сорт махорки. В кімнаті були сліди, більшість яких затоптали ваші люди, але все ж декілька чітких відбитків за дверима і біля вікна збереглося. Там хтось чекав; судячи з довжини кроку, він був нижчим на зріст і припадав на праву ногу. На стежці надворі я побачив кілька чітких слідів, а глина різних кольорів на решітці пояснила мені, що це був високий чоловік, який спершу супроводив принца всередину, а пізніше вийшов на вулицю. Всередині ж на них чекав той, хто так вражаюче пошматував принца...
У Лестрейда вирвався здавлений звук, який, втім, так і не став словом.
– Я провів багато днів, ідучи слідами його високості. Я пройшов через усі кола ігорних домів, борделів, барлогів і божевілень, шукаючи того, хто палив люльку, і його друга. Я не просунувся ні на крок, поки не здогадався проглянути газети з Богемії в пошуках згадки про те, чим недавно займався принц. Саме з них я дізнався, що театральна трупа з Англії минулого місяця приїздила до Праги і давала виставу, на якій був присутнім принц Франц Драго…
– Святі покровителі, – сказав я. – То цей Шеррі Верне...
– Рестораціоніст, саме так.
Я хитав головою, дивуючись інтелекту і спостережливості мого друга, коли в двері постукали.
– Це, певне, наша здобич! – сказав мій друг. – Будьте пильними!
Лестрейд глибоко запхнув руку до кишені, де, без сумніву, лежав пістолет. Він нервово ковтнув слину.
Мій друг покликав:
– Заходьте, прошу!
Двері відчинились.
Це був не Верне і не Кульгавий лікар. Це був один з тих молодих арабів, що заробляють копійчину, виконуючи різні доручення – раніше їх називали працівниками контори містера Піди-Туди.
– Прошу, панове, – сказав він. – Чи є серед вас містер Генрі Кемберлі? Один джентльмен попросив доставити йому записку.
– Це я, – сказав мій друг. – Ось тобі півшилінга. Скажи-но, як виглядав той джентльмен, що дав її тобі?
Юнак, назвавшись Віггінсом, спробував монету на зуб і миттєво сховав її, а тоді розповів, що записку йому дав веселий чолов‘яга, високий, темноволосий і, на додачу, з люлькою в руці.
Та записка тепер переді мною і я дозволю собі привести її тут.
Мій дорогий сер,
Не звертаюся до вас як до Генрі Кемберлі, бо Ви не маєте жодного відношення до цього імені. Мене дивує, що Ви не назвалися своїм справжнім, адже це добре ім‘я і воно робить Вам честь. Я прочитав ряд Ваших статей, коли мав змогу їх дістати. Насправді, я навіть вів із Вами доволі плідне листування стосовно певних теоретичних неточностей у вашій статті «Про динаміку астероїдів» два роки тому.
Мені було дуже приємно зустріти Вас учора ввечері. Дам кілька порад, які в майбутньому можуть стати Вам у нагоді в тій професії, яку Ви наразі обрали. Перш за все, людина, яка палить, звісно, може мати зовсім нову люльку або не мати тютюну, але щоб і одне, і друге разом – вкрай маловірогідно. Принаймні, не більш вірогідно, ніж те, що театральний агент, якого супроводжує мовчазний армійський офіцер у відставці (Афганістан, якщо я не помиляюсь), гадки не має, яку частку зазвичай платять трупі на гастролях. Крім того, Ви маєте рацію, кажучи, що вулиці Лондона мають вуха, проте в майбутньому Вам не слід сідати у перший-ліпший кеб. Вуха кебменів нічим не гірші, якщо їхні власники бажають послухати.
Ви, безумовно, маєте рацію в одному зі своїх припущень: саме я заманив покруча до тієї кімнати в Шордічі.
Якщо Вам цікаво, то, дізнавшись про те, яким розвагам він надавав перевагу, я сказав йому, що дістав для нього дівчину, яку викрали з монастиря в Корнволлі, де вона ніколи не бачила чоловіків, і що досить буде одного його вигляду, одного доторку, щоб штовхнути її в безодню божевілля.
Якби дівчина існувала насправді, він узяв би її, влаштувавши з її божевілля бенкет,і висмоктав би її, як висмоктують спілий персик, залишаючи самі тільки шкірку та кістку. Я бачив, як вони таке роблять. Я бачив, як вони роблять речі значно гірші. Це не та ціна, яку нам слід платити за мир і процвітання. Вона занадто висока.
Добрий доктор, мій однодумець і справжній автор наших п‘єс (він вміє догодити публіці), чекав на нас із ножами напоготові.
Я надсилаю цю записку не для того, щоб поглузувати чи сказати «спіймайте мене, якщо зможете», бо ми, поважний доктор і я, вже далеко, і Вам нас не знайти, а для того, аби повідомити, що мені було приємно мати гідного супротивника, хоч і ненадовго. Наразі, більш гідного, ніж ті нелюдські істоти з пекла.
Боюся, трупі доведеться шукати нового провідного актора.
Я не підписуватимусь іменем Верне, натомість, поки полювання не завершене і світ не відновлено, прошу подумки називати мене просто,
Rache
Інспектор Лестрейд вибіг із кімнати, скликаючи своїх людей. Вони зажадали від юнака Віггінса, щоб той відвів їх туди, де йому передали записку. Можна подумати, актор Верне чекав на них там, попахкуючи люлькою. Ми з моїм другом дивилися з вікна, як вони біжать, і хитали головами.
– Вони зупинять і обшукають усі потяги, що їдуть із Лондона, а також усі кораблі, що відправляються з Альбіону до Європи чи Нового Світу, – сказав мій друг. – Шукатимуть високого чоловіка і його супутника, який трохи накульгує, нижчого, кремезнішого, схожого на лікаря. Закриють порти. Заблокують усі виходи з країни.
– То ви гадаєте, що їх спіймають?
Мій друг похитав головою.
– Можливо, я помиляюсь, – сказав він, – але готовий битися об заклад, що він зі своїм другом зараз десь у милі звідси, у нетрях Сент-Джилса, куди поліція наважується заходити не менш, аніж удесятьох. Вони ховатимуться там, поки галас на вщухне. А тоді візьмуться за своє.
– З чого ви робите такий висновок?
– З того, – сказав мій друг, – що на їх місці я б вчинив саме так. До речі, записку слід спалити.
Я насупився.
– Але ж це доказ, – сказав я.
– Це антиурядова маячня, – сказав мій друг.
Мені таки слід було знищити її. І справді, коли Лестрейд повернувся, і я сказав, що спалив її, він схвалив моє рішення, назвавши його розумним. Лестрейд не втратив своєї посади, а моєму другові принц Альберт перадав записку, в якій поздоровляв із успіхами в розкритті справи, шкодуючи при цьому, що зловмисник і досі на свободі.
Шеррі Верне, чи як там його звуть насправді, досі не спіймали. Так само не знайшли й сліду його спільника-вбивці. Підозрюють лише, що це колишній військовий хірург на ймення Джон (або Джеймс) Вотсон. Цікаво те, що він теж, як з’ясувалося, побував у Афганістані. Я питаю себе, чи не могли ми там зустрічатися.
Плече, якого торкнулась Королева, продовжує загоюватися і наливатися силою. Скоро я знову зможу стати вправним стрільцем.
Одного вечора, кілька місяців тому, ми з моїм другом лишились наодинці, і я запитав, чи пам‘ятає він листування, згадане в записці чоловіка, який підписався іменем Rache. Мій друг відповів, що пам‘ятає ті листи і що в них Сігерсон (саме так тоді назвався актор, стверджуючи, що він ісландець), натхненний рівняннями мого друга, пропонував нечувані теорії, які постулювали зв‘язок маси, енергії і гіпотетичної швидкості світла.
– Нісенітниці, звісно, – сказав мій друг без посмішки. – Але, тим не менш, нісенітниці натхненні й небезпечні.
Врешті, з палацу дійшла звістка про те, що Королева задоволена досягненнями мого друга у розслідуванні, і на тому справа зупинилась.
Втім, я не маю сумніву, що мій друг її не покине; її не буде закрито, поки хтось із них не вб‘є іншого.
Я зберіг записку. У своїй розповіді я згадав те, що не слід розголошувати. Я би вчинив розумно, якби спалив ці аркуші, але з іншого боку, як навчив мене мій друг, навіть попіл може видати таємницю. Натомість, я покладу ці папери до скриньки в банку і дам розпорядження відкрити її тоді, коли усіх живих нині вже давно не стане. А втім, у світлі недавніх подій у Росії, боюся, що цей день прийде раніше, ніж ми думаємо.
С________М____, майор (у відставці).
Бейкер-стріт,
Лондон, Новий Альбіон, 1881.
