355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Наталка Доляк » Гастарбайтерки » Текст книги (страница 8)
Гастарбайтерки
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 02:02

Текст книги "Гастарбайтерки"


Автор книги: Наталка Доляк


Жанр:

   

Драматургия


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

На стінах, окрім кількох непоганих репродукцій Дега та згаданого вже шикарного Веласкеса, висіли газетні вирізки в дерев’яних позолочених рамах під склом. Кожна містила декілька шпальт, дві навіть супроводжені фотографіями. Якщо вчитатися в ці зразки старої періодики в пошукові знайомих реалій, на кожному з артефактів віднаходилося ім’я Йошки Шумахера. Вирізки були від руки датовані вісімдесятими роками минулого століття. Без пояснень, які й давав Йошка, у молодому підтягнутому чоловікові на фотографіях не варто було й пробувати впізнати хазяїна цієї квартири.

– Це коли мене арештували у Східному Берліні! – хвалькувато зізнавався й дивився на реакцію.

Таша знала: потрібно вдавати, що вона боїться. Так і робила… щовівторка. Потім вкотре слухала історію гера Шумахера, потай зиркаючи на годинник і на купи сміття, котрі ще треба буде прибрати.

Мільйонер працював фотокореспондентом у «Ді Вельт»[45]. Ну, ще коли був отим, молодим та худорлявим чорнявчиком. Щось йому в буремні вісімдесяті штрикнуло в печінку, й він гайнув через Берлінську стіну до НДР. Хоробрий фотокор не підкопував тунель і не кидався грудьми на охоронців, озброєних автоматами Калашникова. Він просто поїхав, а краще сказати – пішов до своїх далеких родичів. Заразом вирішив пофотографувати, зафіксувати важкі будні одноплемінників, пригноблених соціалізмом. На тому боці встиг лише дістати свій «Canon»[46], як його заарештували. Зараз Йошка розповідав Таші героїчні історії, як він був полум’яним борцем за визволення Східного Берліна від загарбників, але вороги пронюхали про його хоробрі наміри (які саме – гер Шумахер не уточнював) і кинули до в’язниці. Вийшовши звідти через декілька годин, як то кажуть, трохи ушкодженим, але непереможеним, дременув до спокійного Бундесу, аж, напевно, курява стелилася. Його власні свідчення та дві фотокартки, які він встиг зробити, стали основою для ліплення з простого фотографа героя свого часу. Попри те що «шпигуна» затримали, камеру йому повернули, коли відпускали. Навіть не знищили плівку. Колеги Йошки по друкованому виданню не кинули напризволяще таку політично забарвлену історію. Щось трохи дописали, як буває у митців, догородили, аби трагічніше виглядало, й випустили у світ. Було оприлюднення, за ним зросли рейтинги газети, а слідом за цим – затребуваність Йошки Шумахера як суперпрофі. Декілька днів Йошка Шумахер був героєм кварталу, його зустрічали сусіди і плескали по плечу, йому всміхалися чистенькі німецькі дітки, й у нього закохувалися балерини. Йошка за рахунок невеликого, так би мовити, естетичного переляку увійшов в Історію й відтоді розповідав про це тим, хто потрапляв у поле його зору. А оскільки до Йошки ніхто не приходив, окрім Таші, то гастарбайтерка змушена була слухати те саме щотижня.

* * *

Зазвичай гер Йошка чекав на українку в своєму первозданному вигляді – у смугастому халаті, під яким нічого не було, крім голого волохатого торсу й сімейних трусів у дрібну квіточку. Навіть коли Таша відпрацювала в нього понад рік, не відмовляв собі у проведенні екскурсії квартирою з обов’язковими зупинками біля газетних вирізок та картини Веласкеса.

– Ти вже знаєш, що мене було засуджено за політичні випади в бік соціалізму… – декламував, стоячи босими ногами на вкритому хлібними крихтами килимі. – Цю картину написав учень Веласкеса. Ти нікому не повинна говорити, що бачила в мене цю річ, – серйозно повторював всоте.

Йошка ніколи не поспішав на роботу, хоча досі працював як вільний фотограф – примощував свої безликі світлини в рекламні глянцеві журнали не першого й навіть не другого ешелону. Домовлявся з редакторами телефоном, лаявся на чому світ стоїть, курсуючи по квартирі, доводив, що його світлини оригінальні й варті того, аби видрукувати їх в ось цьому низькосортному виданні. Своїми хаотичними пересуваннями заважав Наталці виконувати прямі професійні обов’язки. З’являвся саме там, де в цей час орудувала прибиральниця. Вона усамітнювалася в чималій білосніжно-кахельній вбиральні, ставала рачки над ванною, аби відшкребти її від прилиплого зашкарублого лепу, а Йошка тут як тут – поза нею. Гарчав у слухавку:

– Як це не потрібно? Ви їх бачили? Це ж шедеври… – й одночасно звертаючись до Наталки: – Не шкреби сильно, подереш покриття, воно ду-у-уже дороге… Це я не вам, – знов у слухавку.

Щойно Таша бралася за пилосос, гер Шумахер вимагав від неї негайно припинити шум, бо він, бач, спілкується й не чує ні рожна.

Перемивала гори посуду на кухні й прислухалася, готуючись кинутися на виклик німця до його кабінету. В кабінеті Йошка показував українці чергову пасію, вірніше, її фотокартку. Щоразу нова дівчина, шкірячись, поглядала з монітора комп’ютера.

Робочий кабінет фотографа потребував особливої уваги прибиральниці. Аби не жахатися побаченому в цій кімнаті самому й не підкошувати нервову систему Таші захаращенням, яке тут панувало, хазяїн запопадливо наглухо зашторював важкі сині гардини. Кабінет підсвічувався сизою блакиттю лише завдяки ввімкненому сімнадцятидюймовому екрану. Та й у цьому світлі можна було побачити, як рясніють розкидані на підлозі паперові кульки. Вони мали б потрапити у плетений бак, що цнотливо очікував під столом, але, як правило, туди не долітали, відбивалися, наче баскетбольний м’яч, від кошика й за власною траєкторією розліталися в різні куточки кімнати. Біля чималої старої, ба навіть старовинної шафи в шеренгу виструнчилося п’ятдесят пар взуття. Таша рахувала. Рівно п’ятдесят. І це ще не все, бо біля вхідних дверей їх було ще з десяток, не черевиків, а пар. Навколо комп’ютерного столу, як на складі, – стоси нової, не розпакованої ще побутової техніки. З напханих старим шматтям картонних ящиків підступно виглядали пістряві краватки та рукави сорочок. Фотоплівки в помаранчевих і зелених обгортках, наче гриби, повиростали в найнесподіваніших місцях. Головне було – пильнувати, щоб не наступити на такий фотоциліндрик, бо, посковзнувшись, можна було впасти на спину, і тоді перелом хребта забезпечувався стовідсотково. Про це повідомляв Йошка, але плівок не піднімав, у кращому разі відкидав ногою. На додачу до складеного в картонних ящиках під вікном сумувала купа шмаття, яким німець мріяв із кимось поділитися, але поки що не наважувався. «А може, ще мені знадобиться», – казав Таші. Жінка, зиркнувши на допотопні речі, розуміла, що вони вже не стануть у пригоді навіть у країнах третього світу. В кімнаті прибирати не дозволялося, і заходити сюди можна було лише на запрошення Йошки.

Ось у такій робочій обстановці Йошка збавляв свої дні. Щось підказувало Таші, що й ночі. Не мав коли розмінюватися на дрібниці – вибирав собі дружину. За обов’язкову умову мав молодість обраниці. Такі вже були його фізіологічні потреби. А оскільки німкені не сприймали його як економічно надійного партнера (з огляду на втрату мільйонів, якщо вони, звичайно, були), то Йошка Шумахер дійшов висновку: потрібно «зафрахтувати» когось із пострадянського простору. Там молодь менш перебірлива, і є більше шансів, що тисячі німця видадуться якійсь українці, молдованці чи росіянці справжніми статками.

– Гени потягнули в Україну, – сказав якось, чим неабияк здивував Ташу.

Був саме в сентиментальному настрої після перегляду якоїсь мелодрами й зізнався, що його мама родом з-під Житомира.

– Бердичів – етнічна мала батьківщина, – вимовив без акценту. – Мамине прізвище Шумкер. – Пан Йошка стрепенувся й відразу пояснив: – Так на український манер звучить Шумахер.

– Так-так! – погодилася Таша. А подумки додала: «Це на єврейський манер».

До війни молода пані Шумкер із усією родиною виїхала в Америку. Були тоді такі звички – тікати в Сполучені Штати… Там познайомилася з гарним хлопом, німцем за національністю, та, підкоряючись хвилям кохання, попливла з ним до Німеччини. Не брасом чи кролем, звичайно, а теплоходом чи пароплавом – про це вже достеменно пан Йошка й не знав. У Німеччині коханий ураз передумав вести панночку Шумкер до вівтаря і зник у невідомому напрямку. Найімовірніше, подався в Баварію. За півроку, як годиться, в пані Шумкер народився син Йошка. Жоден німець так ніколи з його мамою й не одружився, аби не каламутити арійську кров. Ставши повнолітнім, син переробив собі прізвище на Шумахер, бо журналістові-початківцю Йошці треба було «звучати». От він і зазвучав.

Чоловік щовівторка презентував Таші чергову претендентку на його руку й серце. Підстаркуватий німець мав підозри, що красуні можуть керуватися суто корисливими мотивами.

– Молода, гарна, якщо вірити написаному – працьовита… Занадто багато позитивного. Може, вона хоче лиш мої мільйони?.. – ділився сумнівами з українкою.

– А ти написав про мільйони? – запитала здивовано Таша.

Підсвідомо зауважила, що ніякого багатства у Шумахера немає. Він сам дурив дівок, як, власне, й вони його, пишучи про своє кохання та про те, що, побачивши його фото, зрозуміли, що це саме той чоловік… ну і подібні співи.

– Звичайно. Я цього не соромлюсь. Хоч у нас і не заведено хизуватись заробленим, але ж… – що «але ж», віртуальний жених не повідомив.

Йому кортіло почути думку Таші щодо того, чи може ця білявка мати корисливі наміри, чи все ж таки її зачепив своїм крилом Амур.

– Здається, вона надто юна. Скільки їй? – Таша була категорична в оцінках.

– Вісімнадцять, – відповів Йошка й, зітхнувши, видалив анкету претендентки зі свого акаунта[47].

Відпрацювавши в Йошки вісімнадцять місяців, Таша завоювала неабияку довіру німецького мільйонера. І тепер гер Шумахер не лише розумів натяки українки, а й прислухався до них. Тож і цього разу запитання Наталки про вік обраниці прозвучало як вирок. Німець підкорився, розпрощався з білявкою й відразу по тому впився поглядом у перегляд інших, мовчанням даючи зрозуміти, що Таша вільна й може йти далі прибирати.

В оселі цього пана українка проводила шість годин, тобто гнула спину весь день, рясно переплітаючи фізичні навантаження з розумовою діяльністю. Подеколи Йошка залишав Ташу на «екстра»-годину. За зайвий час справно розраховувався, але присвячував його не роботі, не балачкам, а відпочинку. В такі дні дивним чином під халатом матеріалізувалися сорочка і краватка-метелик. Гер Шумахер сам куховарив, щедро накривав на стіл у кухні й пригощав зморену робітницю делікатесами. Таша почувалася незручно, було не до снаги перебувати поруч із таким делікатним паном, який, накладаючи їй у тарілку спаржі, повідомляв, що це дуже дорога страва, й називав конкретну цифру. Наливався келих вина: «Сотня за пляшку»; подавалася засмажена свинина: «Спеціальна вирізка – за п’ятдесят»; доходила справа до десерту: «Їж – це дуже витончено. У ресторані за таке беруть до двадцяти євро».

Таші застрягали в горлі ті пригощання, понад усе кортіло дременути з квартири, бігти аж до зупинки, перевести дух і заволати: «А йди ти, мільйонере, до дупи!» Частенько посиденьки завершувалися пропозицією гера Шумахера покататися на його «мерседесі», але Таша відмовлялася. Не бажала ще півгодини слухати, скільки коштує його лайба[48], що він вклав у тюнінг і скільки ще вкладе.

Він був такий нудний і настирний, що Таша слізно жаліла його дружину, яка витримала цього балакуна цілих п’ятнадцять років. Він показував українці фотографії своєї богині. Бріта Шумахер – професійна балерина з іменем, знаним у Німеччині, віддавалася танцю на всі сто. Як там вони разом нажили величезні статки – історія замовчує: чи гер Шумкер витяг із панчіх своєї матусі, а чи танцівниця заробила ногами… А Таша схилялася до думки, що мільйони належали родині Шумкерів, ще тих, котрі тікали з Бердичева в Америку. Балерина, зі слів німця, присмокталася до його грошей під час спільного проживання. Бріта не хотіла народжувати, а може, й не могла, балерини – вони такі. У сімейства Шумахерів був власний маєток. Зараз там живе розлучена фрау Шумахер зі своїми чотирма породистими кіньми. Йошка зі скупою сльозою на одному оці (з другого клята волога ніяк не хотіла сочитися, хоч як він тер кліпавку) розповідав, що його обвели круг пальця, як хлопчика. Дружина відсудила всю нерухомість, і зараз він вимушений пересиджувати у цьому Богом забутому місці. Уже чотири роки подружжя судиться-пересуджується, Йошка не втрачає надії, що скоро сам опиниться біля породистих рисаків, а підступна дружина буде ридати у цій квартирці, споглядаючи хитання чужих човнів на озері.

Якось Таша, прийшовши на роботу, не застала пана Шумахера вдома. Її здивуванню не було меж. Спочатку кричала: «Агов, я вже прийшла!», не сходячи з місця. Тоді наважилася пройтися квартирою. Зазирнувши в кожну кімнату, упевнилася, що помешкання порожнє. Із заціпеніння її вивів телефонний дзвінок на мобільний. Дзвонив, як можна було здогадатися, Йошка.

– Мене терміново викликали до суду! – кричав у слухавку. – Ти сама впораєшся?

Звичайно, вона впорається, ще й краще. Ніхто не заважатиме, нарешті зробить усе як слід…

Пригнавши додому через три години, Йошка почав вишукувати, що українка вже встигла накоїти. А в тому, що прибиральниця втне щось не так, як треба, Йошка ні секунди не сумнівався. Наскрізь просяк упевненістю, що без його уважного керівництва у хаті за цей короткий час стався побутовий колапс. Таша з гордістю відчинила комору, де чи не вперше було наведено лад. Тепер ніщо не падало на голову, щойно двері відчиняться.

– Добре! – схвалив хазяїн.

Жінка повела його до «кабінету». У кімнату знадвору падало денне світло, штори були гарненько задрапіровані обабіч вікна, речі для знедолених зникли. Краватки, паперові кулі, шкарпетки познаходили свої місця, коробки з технікою вишикувалися побіля комп’ютерного столу.

– Добре!» – й тут похвалив Йошка.

Він промовляв це слово ще з десяток разів. Навіть оголосив, що відтепер можна залишати Ташу на самоті, без керівництва. І це на другому році роботи!

Задоволена Наталка взувалася в коридорі, стоячи на одному коліні. Йошка височів над нею, щось теревенячи про взуття фірми «Кампер», якого в нього було безліч.

– Сто п’ятдесят євро… – казав, а Таша швидко зашнуровувала стерті кросівки, які сьогодні вдягла замість своїх улюблених зручних, але теж уже прадавніх черевичків. – Я тобі куплю… – раптом виголосив, і Наталя здригнулася. – Поїдемо наступного вівторка до крамниці – приміряєш.

Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких – саме задоволення, – думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. – От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»

– Купиш? – перепитала, встаючи.

Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.

– Що це? – здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.

«Боже! – засоромилася жінка й обсмикнула светра. – Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом – штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала – тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.

Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.

– Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, – запевнив.

Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» – подумала.

– Цей ремінь… – почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: – Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! – попрощався й зачинив двері.

Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.

Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:

– Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!

Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.

Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній – гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, – Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.

Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? – розмірковувала Таша. – То я йому натоплю іншого».

– Я його викинула! – зважилася на зізнання Таша. – Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.

– Він мені не потрібний ні на біса! – волав Йошка.

Таша зовсім спантеличилася, до того ж її «кампери» почали зникати за щільною димовою завісою гніву Шумахера. Ніхто нічого не казав кілька хвилин. Після трагічної паузи допит продовжився:

– Куди викинула? Навіщо? Яке мала право без дозволу?

– Не можна викидати жир до сміттєвого контейнера. Це заборонено! – відкрив таємницю пан Йошка. – Ти туди його жбурнула? – запитав вкрадливо, а голос помітно тремтів.

– Ні! – бадьоро відповіла Таша.

– Знаю! Я перевіряв, – погодився німець.

«Ого! До смітника лазив. Це круто!»

– Я його вилляла в туалет, – сказала весело й знову подумала про шкіряне взуття.

– Вай-вей! – з напругою заверещав німець.

Таша навіть давала зуб, що він у цей час схопився обома руками за голову, бо чути було, як клацнула слухавка, отже, випала на підлогу.

– Я вилила в унітаз, – повторила Таша, думаючи, що німець щось не розчув або зрозумів неправильно.

– Вай-вей! – повторилося заклинання.

«Що воно, в біса, робиться? – подумки запитала українка. – Може, він з глузду з’їхав? Може, сьогодні в суді постановили, що він не мільйонер?..»

– Не можна в унітаз! – волав Йошка. – Не можна… Це ще гірше, ніж до контейнера. Це штраф… Це біда.

«Та в чому ж біда?» – не розуміла Наталка, яка спочатку подумала, а тоді й озвучила своє питання.

– У тому, дурна українко, що жир застигне в холодній воді унітаза й заб’є мені вивідну систему. У мене вже раз таке було. – І старий заревів як бик.

«Гіркий досвід!» – усміхнулася Таша й виголосила останню фразу, яка призвела до щасливої розв’язки цієї німецької трагедії:

– Я змила гарячою водою!

На тому кінці бездротового зв’язку, на околиці Північно-Західного Берліна, довго не могли второпати, як це можна до такого допетрати – змивати жир гарячою водою в унітаз. Тоді, трохи попрацювавши звивинами мозку, почали отямлюватися.

– Гарячою? – запитав Йошка підозріло. – А унітаз не тріснув?

– Подивись, – запропонувала Таша, з сумом дивлячись на свій чай, який підступно охолов за час перепалки.

Допоки Йошка бігав перевіряти цілісність унітазу, а можливо, й запихав руки, прощупуючи зсередини, Таша, заплющивши очі, чекала.

– Все гут! Добре! Молодець, – проголосила слухавка й запікала відбоєм.

7

Середи

Принцеса Габріела фон Кратенбургтреттен мешкала в Шарлоттенбурзі, що розкинувся у Західному Берліні. Район старовинний, можна навіть сказати старий, якщо зважати на середній вік його жителів. Тут не побачиш новобудов, кранів, важкої техніки на дорогах. Місцину не зачепили руйнування – архітектурні споруди збереглися з довоєнних часів. Щільно оповиті плющем і декоративним виноградом три-чотириповерхові цегляні будиночки, доладно викладена бруківка, вузенькі тротуари, відносна тиша, віддаленість від перекритих корками транспортних розв’язок… Наталка стишувала ходу, коли опинялася на потрібній вулиці, бо клацання її підборів відлунювало і шарлоттенбурзькі спантеличені бабусі виставляли сиві голови у відчинені вікна. Для них це був неабиякий шум.

Таша, пам’ятаючи настанови Надії про неординарність особи королівської крові, до якої мандрувала тоді вперше, уявляла струнку дівчину з діадемою в білявому волоссі. Стрівшись уперше з принцесою, потрапила у незручне становище.

– Привіт! – сказала вона дебелій рудій бабі, яка відчинила двері. Увійшовши до квартири, позіхнула й запитала: – Хазяйки немає? – простягла руку для знайомства. – Таша!

– Габріела! – вимовила німкеня басом.

Таші підкосилися ноги, й вона присіла на барний стільчик, який сиротливо стояв у коридорі. Всередині замлоїло.

Принцеса виглядала, м’яко кажучи, неординарно. При зрості два метри (плюс-мінус кілька сантиметрів) мала обвислу дупу, що радше була схожа на драглі, груди передової доярки часів розвиненого соціалізму, як їх зображували свого часу агітаційні плакати на всій одній шостій частині суші. На додачу до цих принад принцеса могла похвалитися ще й чималою кирпою, густо оздобленою насичено-цегляного кольору ластовинням.

Дама, вітаючись, повільно закачувала рукави, й Таші відкрилися сильні, м’язисті руки аристократки, вкриті світло-рудим пушком. Якби не він, Таша могла би припустити, що свою густу гриву принцеса робить помаранчевою за допомогою фарби.

Коли Таша змогла встати зі стільця, принцеса-тітка показала їй поле діяльності, обережно крокуючи ступнями сорок другого розміру по вкритій сухим відмерлим листям підлозі. У центральній кімнаті двері на терасу були відчинені, й вітер заносив знадвору все, що йому вдавалося підхопити. Квартирою хаотично були розставлені недомальовані й закінчені полотна, мольберти; розкидані пожмакані тюбики з-під масляних фарб. У Габріели було лише дві кімнати й кухня. Та навіть цей мінімум вжахнув прибиральницю. «Матір Божа! Це ж чого Принцеса так лайном обросла?»

Ораторські здібності не входили до чеснот принцеси Габріели. Починаючи говорити, вона рясно червоніла, вуха робилися яскраво-рожевими, просвічували навпроти тьмяного сонячного світла, яке пробивалося крізь запилюжені шибки. Таша, тамуючи регіт, серйозно вислуховувала накази хазяйки. Та просила нічого не чіпати, не вчиняти кардинальних дій, лише зробити легке прибирання й попрасувати заготовлену білизну. Прибиральницьке свавілля дозволялося лише у ванній кімнаті й на кухні.

– Я люблю рослини! – пояснювала, обводячи долонею безліч горщиків на балконі, в яких окрім звичайних квіточок росли ще й кущі і навіть невеличкі дерева. З них, власне, й облітало листя, яке носилося по хаті, як по стайні. – Мені подобається уявляти, що я ходжу по землі. – Принцеса показово наступила на листочок. Він тихенько затріскотів, під пресом чималого кросівка ламалися його тендітні хребці. Принцеса майже в оргазмі закрила очі, глибоко вдихнула самим лише носом – і раптово зойкнула, розклепивши повіки. – Ой, цвіте! – вигукнула, аж загули стіни. – Цвіте! – підскочила на одній ніжці (якщо можна так назвати подібну кінцівку) і дременула на кухню.

Таша посунула й собі за Габріелою. В кухні та ніжно погладжувала надзвичайно гарну квітку, котра, вірогідно, щойно розквітла.

– Я почула запах, – зашарілася принцеса й приклалася до фіолетового бутона потрісканими губами.

Вдруге зойкнула, похапцем подивилася на годинника, рвонула до коридору, примушуючи підлогу під собою труситися. Звідкілясь від дверей віддавала останні накази. Таша вийшла до неї, і принцеса зненацька рвучко притягла її до себе, міцно обняла, аж Таші тріснуло щось усередині, й по-родинному поцілувала тричі у щоки…

«Дійсно неординарна», – вирішила Наталка.

Для Габріели Таша виконувала завжди однакову роботу, фантазувати на тему прибирання тут було не заведено. Підмітала мітлою з довгою ручкою, оминаючи вазони, як у слаломі (пилососа не було принципово, бо він міг нашкодити рослинам), шкребла підгорілі каструлі, про які принцеса перед виходом на роботу розповідала все нові й нові історії. Оповідки зводилися до того, що, задивившись на якусь мушку, черв’ячка, листочок, пилинку, хмаринку чи вітерець, принцеса мусила потім їсти кашу, картоплю, капусту чи м’ясо з гірким присмаком горілого. Габріелі було тридцять сім років, вона не мала чоловіка чи коханця, але гормони грали, і це штовхало жінку закохуватися у предмети.

Вона досить непогано малювала, як на Ташин смак. Переважно зображувала коней, котів, собак на лоні природи, так би мовити – Божі тварі на пленері. Судячи з того, що Наталка через тиждень перемивала залишені Габріелою порцелянові сервізи на кільканадцять осіб, навантажені біля мийки у височезні стоси-хмарочоси, принцеса полюбляла влаштовувати велелюдні вечірки.

– З якого приводу? – весело питала прибиральниця, вказуючи на батареї тарілок. Таша всією душею полюбила незграбну принцесу за її дитячу вдачу та наївність.

– Сестри шукають мені пару, – промовляла Габріела, ховала обличчя за червоними долонями та гучно, по-конячому іржала. Довго не могла спинитися.

Наталка вбачала в її поведінці зародки нервового захворювання.

У Габріели було дві сестри та брат. Старші сестри мешкали у Мюнхені, мали сім’ї, дітей, були як дві краплі води схожі на Габріелу, але вирізнялися жорсткими чоловічими характерами. І це грало в унісон із їхніми зовнішніми параметрами. Натомість Габі вважалася в родині фон Кратенбургтреттен білою вороною. Двічі Наталка була свідком галасливих скандалів, під час яких перепадало на горіхи і їй. Сестри Габріели безцеремонно закидали Наталці недбале ставлення до професійних обов’язків.

– Навіщо тобі хатня робітниця? Що вона тут робить? – питала принцесу фон Кратенбургтреттен найстарша сестра, свердлячи родичку яструбиним поглядом та одночасно з цим підкидаючи носком блискучого черевика листя.

Габріела лише червоніла й чекала, коли сестри скинуть негативний баласт. Вона воліла в такі хвилини відрядити Ташу до магазину за продуктами.

– Повернешся за дві години… – шепотіла й підморгувала.

Коли прибиральниця поверталася у спорожнілу квартиру, на столику лежали цидулка від принцеси і якась дрібничка на кшталт цукерочки чи шпильки для волосся. У записці значилося: «Перепрошую за тимчасові незручності».

Рід Кратенбургтреттен походив від голландської королівської гілки, та давно вже перевівся, залишилися тільки ім’я й заповіти далеких родичів, що відали Богу душу. Габріела вважалася принцесою на бобах, тобто в неї не було посагу – один із дідусів по материній лінії склав на неї заповіт, але так, що жінка могла одержати гроші в разі заміжжя. А її ніхто не брав.

– Та не хочу я за той заміж, трясця його матері, – казала Габріела, коли Таша перетворилася на її довірену особу, десь на другий тиждень гарування. – Але ж треба на щось жити. – Вона складала будиночком руденькі брівки й по-собачому дивилася на українку, випрошуючи моральної підтримки.

Таша, аби була чоловіком, так би й запропонувала дивачці руку й серце. У це далеко не досконале й не жіночне тіло Бог вклав ніжну й тонку душу. Дивлячись у рябе Габріелине обличчя, Таша хотіла плакати від радості. Але коли переводила погляд на заяложені штани принцеси з обвислою матнею й коліньми, на чорну, вилинялу на плечах сорочку – брали дрижаки, навіть хотілося волати: «О майн гот[50]!» – і тікати світ за очі.

Хоч як боролася Таша з брудом і сміттям у цій оселі, тут при нагоді можна було виявити запліснявілу булку під ліжком, старі черевики в морозильній камері, бабські ліфчики, розвішані на дверних ручках, від чого вони (ліфчики, звісно) скидалися на гамаки; залишений іще минулого тижня в духовці суп, що вже заграв і неабияк смердів; посеред вітальні – купу землі, з якої стирчав новий паросток; червоні відбитки візерунчастих підошов. Чому червоні? Бо принцеса не помітила, як наступила на губну помаду, що впала з туалетного столика. І тепер масні трафарети прикрашали вичовгану підлогу.

– Не чіпай! – просила Габріела Наталку, коли та схилялася над слідом із вологою ганчіркою.

Принцеса летіла до спальні. Прибиральниця чекала. Габріела вганяла до кімнати з камерою, швиденько фільмувала сліди й поспіхом збиралася на роботу. Працювала у доволі солідному мережевому рекламному бюро художницею.

Українка щораз проводжала Габріелу, стоячи на вкритому зеленню балконі-оранжереї, махала рукою, вдивлялася у пришелепувату принцесу, яка поспіхом накидала куртку лише на одну руку.

– Дурепа! – лагідно промовляла Таша і бралася до роботи.

Брат Габріели, естет Ернесто, не помічав вад родички й тягнувся до неї, як до матері, яку вони втратили, коли ще були підлітками. Саме їхня мама наполягла дати дітям такі імена – Ернесто й Габріела, бо була італійкою князівського роду. Від неї з генами отримали любов до мистецтва, тонку душу, ніжність. Дві інші дівчини були батьковими пасіями. Дівчат німецький граф зліпив із себе, а Ернесто – невеликий на зріст чорноокий та смаглявий красень із тонким носом і скульптурним підборіддям – вдався в красуню матір. Він був найменшим, егоїстичним, саркастичним та в’їдливим. На відміну від мюнхенських сестер, жив у Берліні, часто навідувався до Габі, аби розповісти про свої любовні негаразди. Забігши до сестри в якусь із серед, попросився залишитися з Ташею, бо Габріела поспішала на роботу. Сидів на кухні, осідлавши високого барного стільця. Звісивши ноги, махав ними, ніби маленький рибалка на березі в очікуванні рибки. Міг подовгу мовчати, вдивляючись у Ташину спину, а тоді зненацька запитати щось образливе.

– А ви там у себе продукти миєте перед вживанням? – пускав бісики.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю