Текст книги "Теплі історії про дива, коханих і рідних"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Ольга Рубанчук
Маленьке диво

Місто-казка… Місто-мелодія… Кожен, хто хоч раз побував тут, не втратить віру в диво. Львів дарує здатність бачити прекрасне в простому: в ранковому сонці, яке щойно прокинулося й відкриває замружені оченята назустріч новим пригодам; у подиху вітру, що пронизує душу й розповідає свою історію про втрачене й знайдене, бажане й реальне; у цвітінні відроджених дерев, їхній аромат манить, зачаровує, змушує поринути в найпотаємніші закутки власної душі; в заході сонця, який довершує картину ще одного дня, підсумовує чиїсь успіхи; в нічному місті, що відкриває свої таємниці лише найбільшим відчайдухам; в усмішці дитини, чи не найщирішій, бо діти прагнуть осягнути таїну світу й уміють дарувати щастя своїми вогниками в маленьких зіницях. Львів відроджує душу з попелу, зміцнює й уселяє надію. Зриває маски й оголює сутність, змушує згадати тих, хто дарує теплоту й радість, і подякувати, що вони є.

Уперше, коли Марта потрапила до Королівства Лева, то навіть не уявляла, що ця подорож назавжди змінить її. Вона блукала вулицями, які манили своєю загадковістю, і відчувала, що всередині щось руйнується, народжуючи нові зірки й планети. Марта знала, яку силу мають слова, навіть невимовлені, лишень записані, але боялася знову осягнути їхню владу. Аж раптом – такий знайомий, рідний запах найсмачнішого, гіркуватого напою, кави… Марта опинилася в кав’ярні, гарній, затишній. Дівчина дозволила запаху заполонити її цілком, їй захотілося взяти папір і розповісти свою історію. Марта писала, не зупиняючись, тонула в своїх думках і мріях, лише зрідка відводила погляд на світло свічі, що стояла поряд. Потім завершила писати, вийшла з кав’ярні й побачила, як промені сонця відбивалися в усмішці маленького хлопчика, що стрімголов пролетів повз неї. Вона ще довго гуляла, слухаючи пісню вітру, осягаючи неосяжність цього старого добродія – Міста Лева.

Недавно Марта заприсяглася більше не слухати свого серця, а тут, уперше за останній час, відкрила свою душу й не боялася, що може боляче вжалитися, бо знала: сьогодні трапилося її маленьке диво – місто-казка відродило її здатність вірити. Вона зупинилася на мить і побачила усмішку старенького дядечка, який крокував їй назустріч. Він подивився дівчині в очі і, здалося, тепер знав про неї все. Запитав: «Дівчино, намагаєтеся відшукати своє серце? Чи зберегти знайдене?». Марта всміхнулася, але не змогла промовити ні слова. Старенький продовжив: «Не соромтеся говорити про почуття. Ви, молодь, занадто старанно намагаєтеся заховати найпотаємніше, не здогадуючись, що серце не сховаєш і не змусиш мовчати. Лише справжні почуття можуть допомогти відшукати істинне щастя. Непотрібно закривати душу від подарунків долі. Ви така юна, та чомусь мені здається, що ваше серце зробить правильний вибір. Щасти вам у пошуках себе!».

Марта дивилися, як віддаляється від неї цей старенький чарівник, і подумки дякувала своєму рятівникові. Поглянула на небо, всипане зірками, і відчула, що її серце вже зробило свій вибір. Воно обрало Його…

Олесь Дмитренко
Як із десяти доларів з’явилося сто

Коли мені випала честь полетіти в Америку 1993-го, перед батьками постала дилема, де знайти гроші? Хоч у пісні й співається «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала», освітяни, проте, не наважувалися відпустити сина в дорогу з одним лишень рушником, за яким, до речі, довгенько простояли в черзі. Залучивши до фінансування проекту всіх родичів і знайомих, їм нарешті вдалося нашкребти фантастичну суму в розмірі… десяти американських доларів, за яку виклали цілу купу українських купонів.

Виказувати комерційну таємницю сім’ї чесних громадян, які жили тільки на зарплату, не хотілося, тому залишалося одне: інформацію про статки тримати за зубами. Рушник і десять доларів – таки краще, ніж дірка від бублика.

Аеропортом «Бориспіль» на той час називали обкладену стандартною сіро-брудною плиткою квадратоподібну будівлю з немитими вікнами.

«Ви вже задекларували іноземну валюту?» – поцікавився чоловік у формі. Цокочучи зубами, я вписав у бланк уже відому читачам суму. «Десять доларів? – усміхнувся митник, ненароком оприлюднивши конфіденційну інформацію. – Цього вказувати не треба». Більшість українських делегатів полегшено зітхнули, бо й у самих – грошей кури не клюють.

Тепер ховати було нічого, тож обстановка серед молоді швидко набула дружнього й розкутого характеру. Я перекинув через плече єдину сумку, що взяв у дорогу, і після благословення батьків почимчикував до паспортного контролю.

До посадки півтори години, кафе-бар працював, дружина заможного спонсора нашої мандрівки залишилася вдома, тож ніщо не перешкоджало йому «відмітити» історичну подію – перший в пострадянському житті виїзд за кордон. Не гаючи часу, підприємець надудлився ще до посадки на борт. Добре, що в літаку були крісло й ремінь безпеки. Хоча меценат і тут не втратив нагоду вкотре хильнути чарчину безкоштовних алкогольних напоїв. Із Києва до Нью-Йорка летіти дев’ять годин, тому Покін (таке було прізвище бізнесмена) встиг покуняти. Нарешті літак приземлився.

Наступного ранку мали летіти далі до штату Техас, тому перебралися до іншого аеропорту й очікували свого рейсу.

Покін залишився вірним «традиції», тому вкотре відвідав кафе-бар. Про це засвідчила нестандартна хода згодом. Надворі вже стояла ніч, дехто куняв, ритм аеропорту поволі стихав.

Неподалік тягнувся вільний ряд, на якому розташувалося африканське подружжя середніх літ. Чоловік, вочевидь, мав неабияку фізичну силу, про що свідчили підкачані плечі, біцепси, тріцепси й навіть долоня, якою лагідно обіймав плече своєї половинки. Дружина була втіленням жіночості: делікатна постава, тоненька шийка, худорляві плечі, втомлений, але щасливий вираз обличчя, що водночас свідчив про неабияку доброту, ласку й благовійний спокій. Білісінькі зуби обох якось особливо вирізнялися на темному тлі, коли виблискували у кожній усмішці. Шепнувши щось на вушко, чорнявий підвівся й пішов. Жінка посиділа трохи сама, розмірковуючи, мабуть, про останні слова чоловіка, й мирно задрімала.

Тим часом, під впливом оковитої, півкулі Покіна раптово активізувалися. Меценат підходив до кожного несплячого учасника делегації, роздаючи всілякі вказівки: піди туди, принеси те, зроби інше. Вказуючи напрямок завдання, його рука простягалася вперед, а кінчик палиці з червоного дерева служив стрілкою компаса. Можливо, добродієві згадався якийсь фільм про американську, італійську чи бразильську мафію. Може, останній келих навіяв роздуми про життя Наполеона, Леніна, Муссоліні, – сказати важко. Втім накази лунали настирливіше, палиця розтинала простір інтенсивніше, а образ командора вимальовувався все чіткіше. На диво, жоден з наших не відмовився виконувати протиправні накази. Моєму обуренню не було меж. Невже через те, що хтось заплатив, людина має втрачати власну гідність? Доки накопичувався праведний гнів, меценат уже будив сплячих. Якимось дивом Надія Григорівна, керівник нашої групи, втихомирила доброчинця, після чого той сів осторонь, десь на годину поринувши у глибокі роздуми. Тепер він нагадував індіанського вождя. Бракувало хіба що пір’я в голові. Проте задумлива постать переймалася чимось іншим, аніж поводирі-тубільці.

За цей час втомлена делегація встигла забути про тимчасову витівку самоспеченого штурмана, й тепер дрімали майже всі. Окрім мене, не спав Сашко Марущак, ще один-двоє неборак і спонсор, що втупив погляд у підлогу.

Враз Покін підвівся. Дивна муза відвідала доброчинця, здалося нам. Чоловік повільно рушив. То була поважна хода. Так ступали хіба що рабовласники в колоніальні часи. Смугастий темний костюм, світла сорочка, контрастна краватка, нейтральний шарф, коричневі шкіряні туфлі й дерев’яна тростина вишневого кольору підкреслювали велич нічного обходу. Несподівано Покін завернув ліворуч – саме в той ряд, у якому самотньо відпочивала мешканка тропіків. Що задумав цього разу? – по нашій шкірі пробігся морозець. Дійшовши до середини, Покін зупинився точнісінько навпроти чорнявої жінки, яка тієї миті, ймовірно, бачила солодкі сни. Якусь хвилину непорушно п’ялився на обличчя, що відрізнялося кольором. Раптом різкий звук, відлуння якого розбудило весь термінал, змусив здригнутися кожного. То був звук удару палиці. Жінка заверещала. На щастя, Покін щосили вперіщив не по голові нещасної, а біля самісінького її вуха, влучивши в крісло.

– А-ба-ба-ба… – забельботіла з переляку жінка.

– Шо «а-ба-ба»? Шо «а-ба-ба»? – перекривив Покін, уявляючи себе, мабуть, колоністом.

– А-ба-ба, – не зупинялася шокована африканка.

– Я спрашиваю: шо за «а-ба-ба»? Ти нормальним язиком гаваріть умєєш? А-ба-ба!

Від раптового повороту подій ми завмерли. Почулося скрипіння кросівок, що наближалися. Покін обурено озирнувся, щоб спланувати, як провчить порушника розваги. Та враз його гордовита постава змінила свою форму. Новоспечений колоніст якось поспішно опустив палицю, скоцюрбився і швиденько пошкандибав у протилежний бік від атлетичної постаті, що мчала до місця події. Чорнявий одним тільки поглядом міг знищити нежданого гостя, який зазіхнув на його дружину, аби тільки зловмисник наважився подивитися в очі. Завдяки немалій чорнявій п’ятірні на стінці «Ла Ґардії» мала от-от з’явитися свіжа яєшня. На втіху для спонсора, як і для всієї групи, чоловіка найбільше цікавило, чи все гаразд із дружиною. Він палко пригорнув її до себе, коли вона, здригаючись, ледь складала докупи рідні слова. Нам чомусь здалося, що все-таки то було «абаба», хоча важко уявити інший вислів, аби хто з нас опинився на місці постраждалої.

Покін принишк і впродовж наступної години був тихше води, нижче трави. Однак щедрість стюардес на безкоштовні напої в літаку й сервіс офіціанток у кафе-барі досі впливали на поведінку гостя. Нові думки настирливо лізли в голову мецената. Хіба годиться скласти ручки? Пуститися навтьоки, як мокра курка? Не довести своєї правоти? Бажання відвести душу не давало благодійнику спокою. Усвідомивши, що встиг потурбувати кожного представника делегації, крім одного, Покін попрямував до мене. Отакої! Після випадку з чорнявою які завгодно думки виникали в моїй свідомості, адже спрогнозувати дії покровителя було неможливо. Я вже уявляв, як ухиляюся від удару палицею, ставлю блок від замаху кулаком або напружую прес від непередбачених обставин. Відновивши поважну ходу, спонсор повільно просувався, диктаторським поглядом оцінюючи підлеглого.

– Гдє он?

– Хто?

– Мой син.

– Мабуть, гуляє, – спокійно відповів я.

– Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина! – палиця гуркнула об підлогу. – Нє отходя от каси.

– Навряд.

– Нє понял? – на обличчі Покіна застигло щире здивування, адже відмова пролунала вперше.

– Цього не буде.

– Пачєму?

– Не маю бажання.

– Павтаряю: ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина. Нємєдлєнно! – ціпок гупнув об змелю вдруге.

У відповідь я знехотя позіхнув.

Передчуваючи, що примусити підлітка коритися було неможливо, Покін не міг допустити, щоб наказ не виконали. Після калюжі, в яку сів, зазіхаючи на африканську гостю, непослух означав би цілковитий крах авторитету. Тому питання було принципове:

– Я даю тєбє сто долларов сишиа. Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина!

На один долар в Україні можна непогано пожити, розумів я. Щоб назбирати десять зелених, довелося залучити багатьох. Сто доларів? Надто схоже на чергову вигадку. «Развод», як казали хлопці в дворі. Я зиркнув на Надію Григорівну, яка про всяк випадок стежила за поведінкою Покіна. Вчителька, ледь усміхаючись, кивнула.

– Згода, – невимушено подав руку я, ніби пропозиція була звичною.

Кілька пар очей зацікавлено стежили за діями мецената, якому нічого не залишалося, як гордовито дістати з піджака портмоне. Спочатку чоловік таємниче перелічив усі купюри. Після цього демонстративно вручив стодоларову банкноту. Поки спонсор не передумав, я не забарився взяти попередньо оголошений аванс. Не вірячи своїм очам, негайно зник у пошуках Покіна молодшого, який, імовірно, разом із іншими хлопцями вештався терміналом, вивчаючи чужоземну обстановку.

На нашому поверсі його слідів не було, тож логіка підказала спуститися ліфтом донизу. Не встиг натиснути на кнопку, як двері відчинилися, і переді мною постав ніхто інший, як син Покіна, котрий ні про що не здогадувався. «Твій батько просив, щоб я тебе знайшов», – по-діловому повідомив я, оперативно виконавши завдання тимчасового шефа. Ось так із десяти доларів у мене з’явилося сто.

Анна Яременко
Бабуся-зігрівальниця

Коли на вулиці мокро й сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з виглядом на теплий лимонно-корицевий чай, плетену ковдру й свічкові вогники. Але якщо ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, яка аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити, – це зажмуритися, щоби хоч очам було тепло.

Звідки береться тепло в таку погоду? Буває, гріє думка про за-десять-хвилинне домашнє печиво й теплі батареї. А ще сидиш і згадуєш усі дрібно-приємні події дня. І від цього стає так тепло-тепло, наче мама щойно надягнула тобі плетену шапку.

Охайно й чемно наступаючи на мої «домашні» думки, до мене підсідає бабуся.

– Розкажу тобі вірша. Про Бога. – Дуже часто, випустивши з себе подібні слова, ми внутрішньо зажмурюємося й чекаємо реакції людей. Що вони зроблять? Що про мене подумають? Бабуся того не чекала. Лишень глибоко вдихнула – і полилася музика слів старенької християнки. Хороброї та впевненої. Вона говорила й не дивилася в очі. Промовляла так, наче стояла одна на величезній сцені серед десятитисячного стадіону. Вона не чекала реакції. І навіть не відразу помітила, що в мене вже точно як півхвилини котяться сльози. Я усміхаюся, а вони все одно котяться.

Хто ж ця бабуся? Добрий і відважний янгол? І чому від її присутності стало не те що тепло – гаряче?

Я плакала, бо не здатна так зробити, як вона. Може, через упередження. А може, через мої кавово-пряникові думки, якими вщерть засипана голова в маршрутці. Думаю про свої замерзлі ноги, вона – про замерзлі душі, що їдуть із нею в одному напрямку.

Подякувавши за вірша, я вийшла на своїй зупинці. Зігріта й засоромлена. А через вікно маршрутки було видно, як моя бабуся тихенько підсіла до ще однієї «замерзлої душі», прихопивши із собою часточку тепла.

Людмила Гридковець
Ранок посеред ночі

Це трапилося одного звичайнісінького осіннього вечора… Похмурий жовтневий день добігав кінця. Тоненькі дзюрочки води повільно стікали склом трамвайних вікон, полишаючи по собі візерунчаті смужечки. Легким барабанним дріботінням дощових краплин небо стукало в дахи міських будівель. Сонце давно заховалося за обрій, темрява пронизувала кожну клітинку тіла. Навіть стрункі красені ліхтарі у своїй шляхетній задумі не могли перешкодити цьому. Ніч огорнула, обплела невидимим павутинням холодного мороку все місто, весь світ.

Уже немолода пані зійшла сходами старенького трамваю і, загорнувшись у вогку пронизливу темінь, почимчикувала безлюдними вулицями. Їй здавалося, що вона вже ніколи не добереться додому. Пронизливий вітер проймав аж до самісіньких кісток. «Це ж тільки жовтень, – подумала жінка. – А на що ж тоді чекати далі?» Змученою ходою вона ледь дошкандибала до метро. В обличчя їй ударило тепло, й на душі трохи розвиднілося. Поодинокі перехожі піднімалися назустріч ескалатором. Проте до низу вона їхала одна. І знову відчуття самотності й непотрібності огорнули її душу. Якоюсь дивною й незвичною була ситуація. І лише за кілька хвилин жінка збагнула її причину. Вона ніколи не була в метро сама.

Порожня зала. Час ніби зупинився. У якусь мить навіть здалося, що його взагалі не існує. Як і не існує нічого більше, окрім цієї зали та самоти.

Жінка непевними кроками підійшла до лавки, щоби присісти бодай на кілька хвилин до приходу потягу. І раптом погляд зупинився на іншому кінці сидіння. Там лежала якась книжка. Пані підійшла ближче, торкнулася її. На червоній обкладинці тисненими літерами виднілося – «Святе Письмо».

Жінка розгубилася… Вона оглянула порожню залу, ніби сподіваючись віднайти власника книги. Однак на пероні й надалі не було ані душі. Вона несміливо взяла книжку до рук. Щось відбувалося цієї миті, щось незрозуміле й нове. Якийсь дивний трепет відчула всередині. Подібно до того, як юна діва дізнається про те, що її запрошено на перше побачення.

Раптове осяяння в одну мить торкнулося всього її єства: «Ця Книга для тебе. Настав час для зустрічі». Несподівані сльози потекли її стомленим обличчям, і ніжна надія забриніла в серці. Вона ще до кінця не розуміла, що відбувається насправді, не знала, як реагувати на ці почуття, сльози…

Була глибока ніч, та для однієї людини настав дивовижний ранок нового дня, де вже є місце Богові.

Галина Манів
Найбільше з див

Це було дивно. Так, це було дуже дивно. Вона не тиснула на нього. Вона була в зеніті свого неофітства й прагнула навернути всіх: подруг, рідню. Його єдиного оминула її навала.

Так повелося змалечку – мабуть, відтоді, як мама пояснила їй, що треба ділитися, і вона відчула смак розділеної з кимось радості. Ось і зараз їй хотілося, щоб усі негайно зрозуміли, так само як і вона, що щастя тільки в Ньому, що людина перестає відчувати свою самотність лише з Ним, що сенс життя, якого марно шукають найкращі філософи, зовсім поряд, такий простий – у єднанні з Богом. Тепер вона це знає. Це навіть не назвеш знанням у звичайному розумінні. Знання, що пронизує всю твою істоту, наповнює, піднімає над землею, на яку ти впала в минулому житті, розчавлена відчаєм, і думала, що ніколи вже не зможеш звестися. І тепер ти з Ним, і всі любі тобі мають бути з Ним. Ну чому ж їм не збагнути? Вони мають негайно усвідомити, що нема безнадії, нема проблем, які неможливо розв’язати, нема туги там, де Він. Є тільки радість і тепло!..

А вони жили, як жили. Не хотіли нічого розуміти. І вона тиснула. На всіх. А на нього – ні. Дивно, що лише для нього в неї вистачало мудрості. Вона молилася за нього. І більше нічого. А ще – ходила до церкви. Не пропустила жодної неділі. Навіть коли в суботу вони поверталися з гостей після опівночі, наводила будильник і вставала. А він дивувався. Ніколи досі не бачив її такою рішучою. Це було ще одне диво – її ходіння до тієї церкви. Від якогось часу вона шукала Бога. Заходила до різних храмів. Найдавніших. Найкрасивіших. А Бога знайшла тут: у тісній бетонній «ненамоленій» споруді часів перебудови, що коли б не маленька позолочена цибулинка, то й на церкву була б несхожа.

Дива сипалися на неї золотим дощем. Маленькі особисті дива – дива лише для неї: дуже легко покинула курити, раптом до неї заговорило Євангеліє, яке ще вчора здавалося мертвим, люди, котрим вона не подобалася, після її молитов за них, змінювали своє ставлення, і, головне, вона більше не почувалася самотньою, зникли депресії, що гризли її роками, – ці страшні весняні й осінні туги. Світ сповнився Божою присутністю.

– Алло… Привіт! Ти чуєш мене?

Так, вона чула. Його голос був не такий, як завжди. Він телефонував із відрядження. Цього разу з-під Львова. Коли їхав туди, вона молилася, щоби там він пізнав Бога. Бо ж Західна Україна була для неї твердинею віри.

Він завжди їй дзвонив, коли кудись їхав, іноді – по кілька разів на день. У цьому не було нічого незвичного. Але зараз голос був не такий. Кволий. Наляканий. Нещасний.

– Я чимось отруївся. Мені так погано. Я замовив каву. І коли офіціантка принесла її, побачив, що чашка немита, але все одно пив із неї. Я чимось точно отруївся. Що мені робити?

– Ну що за дурниці?

Поступово їй вдалося заспокоїти його і навіть поставити попередній діагноз. Це було схоже на напад сечокам’яної хвороби. Раніше з ним такого не траплялося. Недивно, що він злякався. Вона бачила, як дорослі чоловіки плакали й рачкували по землі, коли починався напад. Вона втішала його й радила, що робити. І зовсім не хвилювалася. Чому вона цього разу не хвилювалася за нього? Адже зазвичай їй вистачало й меншого, щоби почати панікувати. Вона ж тремтіла над ним, як над дитиною. Завжди. Але не цього разу. Тепер вона була спокійна. Ніби хтось шепнув їй на вухо: «Ця хвороба не до смерті».

Він приїхав геть змарнілий, однак спокійний. Говорили про те, що сталося. Радилися.

– Я злякався, що в мене те саме з нирками, що й у батька, – сказав він.

Його батька вони поховали минулої осені.

– Ну, звісно ж, ні, – відповіла. – Узагалі, нічого страшного. Сходимо завтра до лікаря, побачимо, чи великий камінець.

– Я хочу похреститися, – раптом мовив він.

Вона нічого не спитала, лише зиркнула на нього й відповіла:

– Добре. Я поговорю зі священиком.

Уже аж увечері наважилася повернутися до цієї теми:

– А чого ти вирішив хреститися?

– Знаєш, ми розмовляли з одним дідом. Його разом із родиною після війни вивезли до Сибіру. Він розказував, як їх вели снігами багато кілометрів, як цькували собаками, як падали й гинули одне за одним люди. У нього сльози стояли в очах. І він сказав, що його родині допомогли вижити віра й молитва. Лише віра й молитва.

– І ти молився?.. Коли тобі було погано, ти почав молитися?..

– Так.

Це було найбільше з див, подарованих їй Богом. Тепер вони були втрьох: він, вона й Бог. Заходило на весну. Все тільки починалося.